Св. Ігнатій в Правилах духовного розпізнавання духовному спустошенню приділяє більше уваги, ніж духовній втісі, тому що в такому стані людина може легше піддатися дії злого духа, і їй дуже важко використати цей стан для духовного зросту.
А. Що таке духовне спустошення?
«Спустошенням називаємо все протилежне втісі, приміром, затьмарення душі, душевне сум’яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; все це схиляє до зневіри, браку надії і любови. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа» (ДВ 317).
Св. Ігнатій пише до сестри Реяделл: «В стані духовного спустошення ворог мучить нас безперервно, наводить сум, причини якого ми не розуміємо. Не відчуваємо жодної побожності ані в молитві, ані в контемпляції, жодного задоволення в розмовах про Божі речі. На цьому не кінчається – коли ворог зауважить, що ми ослаблені і впокорені такими переживаннями, тоді підсуває нам думку, що Бог про нас забув. Нам починає здаватись, що перебуваємо далеко від Бога, і все, що зробили і робимо, не має жодного значення. Таким чином ворог намагається довести нас до повної втрати довіри».
К. Ранер ТІ в книжці «Через Сина до Отця» пише: «В людському житті бувають періоди розслаблення, холоду, сухості; періоди, в яких Бог, вічне життя, світло моральних чеснот відсуваються від людини, стають туманними, здаються чимось, що можна відчувати лише в окремі моменти життя. В такі періоди людина зосереджується на успіху, багатстві, вигодах і пристрастях. Людина стає сліпою на духовні речі. Справжня спокуса присутня в людській душі ще до того, як заатакує, і вже ослаблює духовні сили. Це стан небезпечного випробування».
В стані втіхи людина переживала любов до Бога і свободу до створіння. В стані спустошення відчуває себе відділеною від Бога: знеохочення духовними справами і сильний потяг до земних речей, відживають всі пристрасті, яких не було в стані втіхи. В стані втіхи здавалось, що всі спокуси вже подолано. Спустошення демаскує всі ілюзії і змушує з усім реалізмом ставитися до старої людини, яка ще живе в нас.
Під час спустошення Бог відходить на задній план, і тому існує необхідність знайти відчувальну точку опертя. Народжується ненаситна необхідність споживання. Роздвоєння між духовною і емоційно-тілесною сферами породжує внутрішній неспокій, почуття провини і знеохочення.
Св. Ігнатій перестерігає, щоб не піддатися засліпленню думок, що виникають в такій ситуації: «Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення» (ДВ 317). В стані втіхи людина спокушується до марноти і гордості в духовних справах, а в стані спустошення – до фальшивої покори, яка є зворотною стороною гордості. В стані спустошення «під впливом накинених нам думок занадто впокорюємось і занурюємось в роздуми про свою неміч; таким чином в нас виникає страх і ослаблення духа. І тому необхідна духовна чуйність» (св. Ігнатій). Правила духовного розпізнавання допоможуть бути чуйним.
Б. Необхідність розпізнання стану духовного спустошення
Св. Ігнатій вважав, що спустошення є особливим часом дії злого духа, і тому не вистарчить пасивно чекати, коли цей час закінчиться, а розпочати духовну боротьбу. Перша небезпека – ідентифікація з емоціями. Диявол прагне, щоб людина не розпізнала стану спустошення: «Мусиш довести свого пацієнта до такого стану, в якому буде годинами аналізувати свою поведінку і не бачити нічого, що бачить кожний, хто коли-небудь жив з ним під одним дахом чи працював в тій самій фірмі» (К. Люїс, Листи крутеня).
Стан спустошення є болісним пережиттям, і той, хто його не розпізнає, шукає причину страждання зовні, часто звинувачуючи інших. Перше звинувачення часто спрямоване не до людей, а до Бога.
В. Що робити і не робити в стані духовного спустошення?
а) «Під час спустошення ніколи не слід вдаватися до змін; натомість треба залишатися твердим і непохитним у рішеннях, прийнятих напередодні появи спустошення або тоді, коли попередньо відчували втіху. Бо якщо під час втіхи нас забезпечує проводом і порадами добрий дух, то у час спустошення це робить злий дух, поради якого ніколи не приведуть нас до хоч би якогось доброго рішення » (ДВ 318). В стані спустошення людина зупиняється на зовнішніх уявних причинах свого болісного стану, постають сильні внутрішні імпульси робити раптові швидкі зміни без глибшого розпізнавання. Тоді справджується народна мудрість: «Поспішиш – людей насмішиш». Злий дух, палаючи ненавистю до людини, «знає, що короткий час має» (Одк. 12, 12), і тому спокушує до радикальних змін. Час диявола короткий, і часто час спустошення короткий, тому необхідно набратися терпеливості. В стані спустошення неможливо робити розсудливі і врівноважені вибори і рішення. Чим сильніше спустошення, тим сильніші внутрішні імпульси робити зміни в житті.
б) «Хоча під час спустошення ми не повинні змінювати свої рішення, та все ж вельми корисно проводити у собі внутрішні зміни, спрямовані проти такого спустошення, наприклад, більше уваги приділяючи молитві та розважанням, ретельніше проводячи іспит сумління і старанніше здійснюючи покуту» (ДВ 319).
Св. Ігнатій заохочує боротися з спустошенням не через зовнішні зміни, але долаючи внутрішній опір проти молитви і інших духовних практик. Людина є вільною, і може долати спокуси і пожадання, які їй насуває злий дух. Великою спокусою є вважати, що в стані спустошення ми не можемо нічого зробити. «Ніколи не кажи: «Не можу». Кажи: «Ти, Боже, можеш». Не кажи: «Від цього не можу відмовитись», а постійно і старанно повторюй: «Тільки без тебе, Боже, не зможу існувати» (К. Ранер ТІ).
Диявола, який діє в нас в часі спустошення, не виганяється «і накше, як тільки молитвою й постом» (Мт. 17, 21), і тому св. Ігнатій заохочує продовжувати час молитви, уважно досліджувати свою совість і застосовувати інші духовні практики. Перед тим як ствердимо, що «не можемо позбутися якогось грішного прив’язання», молімося довго і ревно, а Божа благодать усе доповнить.
К. Ранер ТІ заохочує нас: «Коли постають спокуси слабості, пожадливості, страху, ненависті, мстивості, невіри, сліпого самолюбства, то тоді в нас народжується щось внутрішнє, що не може згинути, якщо ми самі не дозволимо. Це глибоко внутрішнє починає волати до Бога твердо і проти спокус тіла».
в) «Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога; позаяк можемо так робити з Божою допомогою, якої завше достатньо, хоч і не відчуваємо цього виразно. Бо й справді, навіть якщо Господь позбавив нас неабиякого запалу, великої любови та всеосяжної ласки, Він все ж завжди дарує нам ласку, якої достатньо для вічного спасіння» (ДВ 320).
Ігнатій не хоче, щоб людина впала жертвою свого спустошення, і тому заохочує до сильної віри і довіри в дію Бога в людині. Християнин не повинен втрачати надії. Надія є головним даром нашого християнського закорінення в Бозі.
В стані спустошення ніби стаємо перед нездоланною стіною. Але ця «стіна нездоланності» є постійною ситуацією людини в історії спасіння. Перед нею ставав Авраам, коли Бог наказав йому принести в жертву свого сина, перед нею ставав увесь ізраїльський народ на березі Червоного моря, перед нею ставали пророки і сам Ісус Христос. Коли стаємо перед стіною, яку не можемо подолати людськими силами, загальної віри недостатньо. Наша віра повинна виражатись в конкретному переконанні, що чудо духовної віднови можливе також в моєму конкретному житті.
Ігнатій говорить, що навіть коли Бог позбавляє нас відчутної любові до духовних речей, то завжди залишає благодать, достатню для осягнення спасіння. Ми не залишаємось безборонними перед демонічним злом, яке охоплює нас в часі спустошення.
г) «Той, хто відчуває спустошення, має намагатися зберігати терпіння, опираючись у такий спосіб нападові, якого зазнає, і пам’ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться, якщо у боротьбі зі спустошенням докладатиме зусиль, описаних у шостому правилі» (ДВ 321). В стані спустошення ми повинні прийняти поставу терпеливості. Св. Ігнатій розуміє, що це не дається само по собі, і тому заохочує до зусилля і до опору всьому, що переживаємо. Диявол нас переконує, що цей стан буде тривати вічно, і тому св. Ігнатій заохочує до віри в очікуванні втіхи. В спустошенні людина повинна «зосереджуватись на надії і вірі в Бога, пригадуючи отримані благодаті і Божу любов» (св. Ігнатій).
Г. Причини духовного спустошення
«Існують три основні причини, що викликають у нас відчуття спустошення» (ДВ 322).
«По-перше, буваємо байдужими, лінивими чи недбалими у тому, що стосується духовних вправ; відтак духовна втіха залишає нас із нашої ж вини» (ДВ 322). В стані спустошення необхідно шукати справжню причину свого стану. Спочатку треба задати питання, чи причина не знаходиться в нас самих: в зосередженні на своїх прагненнях і потребах, в опущенні молитви, в егоїстичному способі мислення. Тілесне серце нездатне прийняти духовні дари.
Джерелом спустошення може бути внутрішня проблема, яку людина не хоче бачити і торкати її. Диявол може цих скористатися, поглиблюючи спустошення. Кожна людина має свої слабі місця, які неможливо відразу усунути, треба думати як їх переживати, щоб вони не стали знаряддям злого духа. В свої проблеми і болючі місця необхідно впустити світло Божого Слова і розпізнавання в духовному керівництві, піддати їх силі Святого Духа в ревній молитві. Якщо ми не хочемо торкатись болючих місць і відчитувати їх у новому світлі, то не вийдемо зі стану спустошення.
«По-друге, спустошення є випробуванням: чого ми варті і як далеко можемо просунутися у служінні Богові та Його прославі, позбавлені щедрих утіх і великих ласк» (ДВ 322). В стані спустошення людина повинна зростати в довір’ї до Бога і поглибленні знання законів духовного життя.
В стані спустошення ми схильні зосереджуватись на собі і жалітися на свою важку ситуацію, і тому св. Ігнатій заохочує, щоб свій досвід відчитувати в перспективі життя вірою. Спустошення є випробуванням, під час якого справджується наша віра. Однією з найбільших спокус, якій піддаються початківці – шукання задоволення у власних зусиллях і духовних здобутках.
Задоволення з себе ще не є ознакою духовного зросту, так само як незадоволення не є ознакою відсутності духовного зросту. Необхідно вчитися відрізняти значення духовного досвіду від психічного відчуття, яке його супроводжує. Зрозуміння значення духовного досвіду може прийти через кілька років. Бог хоче довіри до способу, яким Він нас веде.
«По-третє, спустошення допомагає нам набути істинного пізнання і розуміння, а також внутрішнє усвідомлення того, що не можемо самі осягнути чи зберегти велику побожність, сильну любов, сльози або будь-яку іншу духовну втіху, бо все це – дар і ласка від Господа Бога; і щоб ми не вили собі гніздо в оселі іншого, вивищуючись розумом і відтак сягаючи гордости чи марнославства та приписуючи собі побожність чи інші наслідки духовної втіхи» (ДВ 322). Через спустошення Бог хоче нас навчити, що все є благодаттю і Божим даром, що в духовному житті ми все одержуємо задармо. І тому наша молитва з прохальної повинна переростати в подячну.
Саме в стані спустошення починаємо розуміти, що ми не наємники, які очікують винагороди, якою є втіха добре самопочуття, а віддані, хоч і непотрібні слуги. Не треба боятися спустошення, тому що для того, хто насправді любить Бога, все вийде на користь.
В людині існує зв’язок між станами радості і смутку. Шукання справжньої духовної рівноваги і гармонії полягає в релятивізації досвіду втіхи і спустошення. Збереження рівноваги і внутрішній спокій в різноманітних станах є важливим критерієм зрілої віри.
