А. Що таке духовна втіха?
«Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов’ю до свого Творця і Господа; внаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого» (ДВ 316).
В мінливості духовних переживань втіхи і спустошення йдеться не про психічні відчуття, які обумовлені психосоматичними і різними зовнішніми умовами. «Духовна втіха і спустошення народжуються в конфронтації з Богом, з реакцією людини на заклик Бога до євангельської досконалості» (Н. Котила ТІ). Але треба усвідомлювати, що духовні переживання виражаються в психічній і соматичній сферах.
Перший суттєвий досвід духовної втіхи – відчуття росту любові до Бога – «душа спалахує любов’ю до свого Творця і Господа». Другий досвід – свобода по відношенню до створіння. Людина, яка любить Бога всіма силами, неспроможна так само любити щось інше.
Зовнішнім проявом духовної втіхи, який дуже цінив св. Ігнатій, є сльози. «Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любови до свого Господа» (ДВ 316). В містичних переживаннях св. Ігнатій було багато сліз. В духовному щоденнику багато разів повторюється: «Під час Меси і після закінчення рясні сльози». Ігнатій навіть боявся втратити через це зір, і тому просить Бога, «щоби дав йому дар втіхи без сліз».
«Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любови, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі» (ДВ 316). Кожний вид духовної втіхи дає людині «мир і супокій у Творці й Господі». Образом такого миру і спокою може бути блудний син в обіймах батька після повернення додому (пор. Лк. 15, 20) або св. Іоан Євангеліст в обіймах Ісуса на Тайній Вечері (пор. Ів. 13, 25).
«Божественна втіха дає відпочинок і спокій, усі наші зусилля стають приємними, а втома стає відпочинком. Нема покути, праці, зречення, які би були дуже важкими для людини в стані втіхи. Втіха показує і відкриває шлях, яким ми повинні йти, а також те, чого слід уникати» (св. Ігнатій).
Б. Що необхідно робити в стані втіхи?
«Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення, і накопичувати нові сили на цей час» (ДВ 323). Перебуваючи в духовній втісі, людина може легко піддатися ілюзії, впасти в хвору ейфорію, і тому св. Ігнатій закликає до духовного реалізму. Досвід автентичної втіхи має духовний характер, і тому його повинна супроводжувати внутрішня рівновага і гармонія. Стани надмірного емоційного збудження, які проявляються в надмірній зовнішній радості є вираженням незрілої ейфорії, а не внутрішньої втіхи.
«Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи» (ДВ 324). Св. Ігнатій пише до сестри Терези Реяделл: «В стані втіхи необхідно понижуватись і впокорюватись, розуміючи, що скоро прийдуть спокуси». Ігнатій перестерігає людину, що очищується з гріхів, перед спокусою гордості, яка може виникнути з втіхи. Ісус говорить безпосередньо: «Без мене нічого не можете вчинити» (Ів. 15, 5). Натомість в стані духовного спустошення слід думати про те, що завдяки благодаті можемо чинити опір спокусам. В цьому виражається суть ігнатіанського «agere contra» (робити навпаки). Це не психічний опір або нездоровий волюнтаризм, але знак вірності Богові й собі.
Духовна втіха є духовним даром, але не результатом людської праці, і тому ми повинні її приймати з покорою, знаючи, що «вона нас супроводжує не завжди, а в час, окреслений Богом, і для нашого добра» (св. Ігнатій).
