Похилий віком парох затримався в сповідальниці до ночі, аж до часу, коли останній грішник залишив церкву. А потім вирішив ще трохи зачекати: раптом іще котрийсь каянник надійде із запізненням…
Священик був змучений, і його повіки злипалися, хоч як він не боровся з дрімотою. Аж раптом він підскочив. Двері церкви відчинилися. Але, можливо, це лише вітер, бо надворі була жахлива буря. Аж ні: він побачив тінь, що рухалася по стіні – підходив чоловік. Його кроки відлунювали незвичайним стукотом по плитах – так, ніби він мав одну ногу з дерева. Піднятий комір плаща прибульця і ґрати сповідальниці не дозволили священикові розгледіти його обличчя – лише двоє очей з похмурим поглядом. Незнайомець підійшов до сповідальниці після деякого вагання і приклякнув.
– Коли ви сповідалися останній раз? – запитав священик.
– Я ще ніколи не приступав до цієї святої тайни, – відповів чоловік здушеним голосом
– Ви кажете – ніколи?
– Ніколи.
– Скільки вам років?
– Не знаю. Я перестав лічити роки.
– Але ви мусите знати хоча б приблизно ваш вік…
– Половина вічності.
– Добре. Скажімо, сімдесят років. У чому ви себе обвинувачуєте?
– Я був гордий, – відповів грішник.
– І більше ні в чому іншому? – продовжував священик, здивований. – Ви були горді лише один раз протягом всіх цих років?
– Так, лише один раз.
– І нічого іншого?
– Я був заздрісний.
– Заздрісний?
– Так, заздрісний. Я заздрив усім. – Усім? – Так, усім.
– Але ж є стільки бідних людей, які не мають з чого жити. Є стільки хворих, які переносять жахливі терпіння, сліпі, прокажені, навіжені… Ви ж не можете їм заздрити?
– І тим часом я їм дуже заздрю.
– Неможливо! – священик похитав головою. – А що ви ще вчинили, окрім цього?
– Я спокушав інших і тішився, коли вони богохулили.
– Скількох вам вдалося спокусити і до яких гріхів?
– Народи! До всіх можливих гріхів! А найбільше мене тішило, коли мені вдавалося ввести в тяжкий гріх душу дитини.
– Але це страшно! – стогнав священик. – Чи ви маєте ще з чого сповідатися? Чи ви крали? – Ні! Ніколи. – Брехали? – Так, дуже часто. – Проклинали? – Завжди.
– Чи вам бракувало Служби Божої в неділі і свята?
– Я не переношу самого виду Агнця чи чаші. – Тоді ви, без сумніву, не часто бували в церкві?
– Ні, я там був дуже часто. – Що ж ви робили в церкві? – Я спокушував людей. – В церкві? Але до чого ж? – У сповідальниці я їм радив мовчати про їхні тяжкі гріхи.
– Чи ви грішили проти шостої заповіді? – Ні, ніколи, – відповів чоловік з усмішкою відрази.
– І навіть в думках?
– Ні, ніколи.
– Неймовірно. Чи ви вбивали?
– Ні, я лише підбурював до злочину і вбивства інших. З моєї вини також багато людей втратили життя ласки.
– Чи ви грішили з погляду вашої матері?
–Я ніколи не мав матері.
– Але кожен чоловік має матір! Можливо, ваша померла відразу після вашого народження?
– Ні, я ніколи не мав матері.
“Я маю справу з божевільним, – думав священик, котрого цей незвичайний каянник почав непокоїти. – Що ж йому сказати?”
– Чи ви жалуєте за свої гріхи?
– Бог мене тяжко покарав за мій перший гріх.
– Чи ви жалуєте?
– Жалую, що був покараний.
– І не з любові до Бога?
– Ні, не з любові. Я не можу любити.
– Ви не можете любити?
– Ні, це неможливо. Я ненавиджу всіх людей і всіх ангелів. Я ненавиджу все сотворене. І я ненавиджу Бога понад усе.
– Ви ненавидите Бога? – пробурмотів приголомшений священик.
– Так, я Його ненавиджу. Але якщо ви дасте мені розгрішення з моїх гріхів, я Його любитиму і не переставатиму Його прославляти.
– Найперше треба, щоб ви Його любили! Бо якщо ви не любите Бога, я не можу вам дати розгрішення.
– Дайте мені дуже тяжку покуту, я хочу спокутувати. Я готовий дати багато грошей для бідних – стільки мільйонів, скільки ви схочете! Я вам збудую нову церкву, катедру – величнішу, аніж катедра святого Петра в Римі.
– Жодна людина не посідає стільки багатства.
– Я – так.
“Це дійсно божевільний”, – думав парох. Потім він сказав:
– Навіть якщо ви покладете всі багатства світу до моїх ніг, я не зможу вам дати розгрішення, тому що ви не любите Бога. Чому ви так Його ненавидите? Бог же такий добрий і такий справедливий.
– Я це знаю.
– Його Син помер за нас на хресті.
– Я знаю.
– Чому ж ви ненавидите Бога?
– Я хотів бути, як Бог, і Він мене відштовхнув.
– Хто ви? – підскочив священик. – Те, що ви кажете, може казати лише диявол.
– Я і є диявол. Я вас прошу – дайте мені розгрішення!
– Я не можу тобі дати розгрішення. Я можу його дати найбільшому грішникові, але не тобі.
– Я мав про це передчуття. Це і є моє нещастя.
– Що?
– Не мати змоги сповідатися. Ох! Отче пароху, як я заздрю людям, що можуть це робити. Я б добровільно помінявся долею з останнім жебраком, з будь-яким вбивцею, засудженим на смерть. Всі вони можуть сповідатися! Я цього не можу! Тому я їм заздрю! Тому я навіюю людям, що готуються до сповіді, затаювати свої найбільші гріхи, і тішуся, коли мені це вдається. Адже в цьому разі я знаходжу того, кому вже не заздрю. Кожних сто років я намагаюся сповідатися, але ні разу жоден священик не дав мені розгрішення. Йду я, отже, продовжувати мій шлях, ненавидячи Бога і людей.
Зі стогоном безнадії, що його не можна передати, чоловік підвівся і пішов на своїй нозі з дерева. Глибоко приголомшений, священик підняв голову, протер рукою очі… Він, певне, мусив задрімати, і це йому приснилося.
Молодий чоловік, що клячав перед сповідальницею, наблизився і визнав свої гріхи. Щодо однієї заповіді, найважливішої, він на хвилину завагався.
– Чи ти все визнав? – запитав священик.
– Так, все.
– Чи, може, випадково ти щось опустив? Добре подумай ще раз. Ти знаєш, що погана сповідь є жахливим злом, що сповідник ніколи не має права говорити про те, що він чув у сповідальниці… І тепер скажи мені: чи часом ти чогось не приховав?
– Як ви це знаєте, отче пароху? – пробурмотів молодий чоловік.
– Я мав передчуття.
– Так, я опустив дещо, – відказав каянник.
– Я соромився це визнати.
І потім він визнав один тяжкий гріх.
– Дякувати Богові, наостанку ти був щирий, – сказав священик, зворушений. – Ніколи не забувай, що добра сповідь є великим добродійством. Тобі лишається чесно визнати твою провину, і ти знаєш вирок навіть перед тим, як увійти до сповідальниці. Оправдання і ласка – ось чим є розгрішення з твоїх гріхів. Чого б тільки не дав диявол за можливість сповідатися!
Зворушений молодий чоловік опустив сповідальницю. За хвилину парох і собі підвівся і приклякнув перед вівтарем. Над сповідальницею один давній митець якихось сто років тому намалював диявола. Священик кинув поглядом на те зображення, і йому почулося, ніби той нечистий скрегоче зубами.
