(1880-1906)
Розповідати про життя святих означає також описувати час їхнього життя, аналізувати суспільство, в якому вони жили і працювали, слідувати за ними в їх земних мандрівках серед людей, міст, країн, розповідати про справжнісінькі пригоди, часом героїчні.
Проте, бувають випадки, коли ці моменти немов би відсутні: коротке життя, позбавлене гучних епізодів, прожите майже на узбіччі історії, а пригоди, якщо вони і є, пов’язані лише з внутрішнім життям.
Багато святих ходили безконечними стежками, спускалися в немислимі безодні і підносилися на недосяжні висоти, але все це – в просторі душі. Втім, ми, християни, добре знаємо, яким безмежним є людське життя, якщо в ньому присутній Бог і Його таємниця.
Таким і було життя блаженної Єлизавети Святої Трійці, монахині-кармелітки, самітниці, яка померла в двадцять шість років, на самому початку нашого століття.
Церква зарахувала її до лику блаженних лише в 1986 році, але її особа і вчення вже десятиліттями благотворно впливали на християнську духовність і богослів’я. Пригадаємо, хоча б як приклад, що вже в 1953 році такий відомий богослов, як Ханс Урс фон Бальтазар присвятив їй цілий нарис, перші ж серйозні дослідження богослова-домініканця доходять до 1938 року.
Єлизавета Кате народилася в Діжоні в 1880 році. Її духовне становлення почалося дуже рано, щоби бути зовсім точними – з дня Першого Причастя. Вона росла непокірною дитиною. “Характер у неї був пристрасний, поривчастий”, – говорила її мати. А сестра додавала: “Невгамовний, буйний до шаленства” – і завершувала багатозначним французьким “tres diable”. Священик, який готував її до Першого Причастя, признавався: “З таким темпераментом, як у неї.., стають або ангелом, або бісом”. І наставниця Єлизавети стверджувала: “Воля була у неї просто залізна, чого захоче – завжди добивається”. Дівчинку майже щоденно переслідували напади гніву, і взагалі їй була властива загострена чутливість.
Як тоді було прийнято, в шість років її підготували до Першої Сповіді, а в одинадцять – до Першого Причастя. Ось тоді-то і почалося її духовне сходження: вона цілком серйозно прагнула до Бога. Мати переконувала її: “Якщо вже хочеш причащатися, тобі доведеться повністю змінитися”. Звичайні слова, які завжди говорять дітям. Але цього разу їх почула дівчинка, яка дійсно прагнула справжнього прощення.
Свідчення друзів Єлизавети і людей, які добре її знали, аналогічні: “характер її цілковито змінився”, “зміна просто вражаюча”, “просто неймовірний випадок”. Гнів ще нерідко виблискував в її очах, але були очевидними зусилля, які вона прикладала для того, щоби бути м’якою і ласкавою; це стало її щоденною працею. Причому це не було якоюсь психологічною вправою. Здається неймовірним, але це прорвалася справжнісінька любов.
Єлизавета з дуже ранніх років знайшла особливу радість в Таїнстві Євхаристії; коли її приводили до церкви, вона надовго завмирала і, незвичайно зосереджена, занурювалася в таємницю Божественної присутності. Перше Причастя визначило для неї все.
Подорослішавши, вона писала про це матері з монастиря: “Мила моя мамо, я так люблю Його, і це завдяки тобі, адже це ти навернула серце своєї дівчинки до Нього, ти підготувала мене до першої зустрічі з Ним в той великий день, з якого і почалося моє життя”, – (Лист 150).
Серце завмирає, коли подумаєш, що може статися з дітьми, якщо батько і мати, які готують їх до Першого Причастя, здатні віддати всі багатства своєї любові: ніжність і віру, розум і особистий приклад. Можна уявити собі, яким же духовно багатим було приготування Єлизавети (і яким особливо витонченим), якщо дівчинка плакала весь час Подяки і, виходячи з церкви, сказала своїй маленькій подрузі: “Сьогодні я не голодна. Ісус нагодував мене”. Зупинимося тут, щоб розміркувати над тим, що ж сталося.
З життєписів святих ми знаємо, що особиста зустріч з Богом, чекання якої завжди таке болісне, є початком всякого справжнього навернення. Здавалося б, це загальне правило, але не треба забувати, що велика зустріч, велике навернення вже присутні в тих попередніх безкорисливих діях, в яких бере участь дитина з будь-якої християнської сім’ї: з’являється на світ – і відроджується в Христі; росте – і вигодовується Тілом і Кров’ю Сина Божого. Та все ж Ісус терпляче чекає безпосередньої зустрічі з нами, сподіваючись, що рано чи пізно вона все-таки відбудеться. Але інколи, бажаючи, щоб ми пам’ятали, що існує особлива, “католицька” благодать, Він дарує благо зустрічі з Ним в сам момент народження, а потім – в ранньому дитинстві. В Єлизаветі це Боже рішення виявилося в низці подій, на перший погляд випадкових, але насправді вони вказували на її особливий шлях.
Будинок сімейства Кате, де жила мати з двома дітьми, – батько помер, коли Єлизаветі виповнилося шість років, – стояв поблизу кармелітського монастиря; туди вони і ходили до церкви. В день Першого Причастя, шанобливо слідуючи гарному звичаю, дівчинку, одягнену у все святково-біле, представили монахиням в монастирській приймальні.
Мати-настоятелька ласкаво сказала, що її ім’я, Єлизавета, означає “Дім Божий”, і подарувала їй на пам’ять образок, на якому було написано чотири рядки:
“Благословенне ім’я твоє строго в таємниці зберігалося
Але знаменням великого дня розв’язання з’явилося.
Знай, дитя, що в тобі – ця Обитель
Де живе Бог-Любов, Бог-Спаситель”.
Неважливо, що монахиня скористалася народним, а не науковим тлумаченням, неважливо, що так бувало з тисячами інших дітей в подібних ситуаціях. Для цієї дівчинки це прозвучало надзвичайним одкровенням: “Дім Божий”! Це ж означає, що Сам Бог в ній живе! Через усе життя Єлизавета пронесла це тверде переконання: “В мені живе Він!”
Все наступне її життя вмістилося в це Перше Причастя, і дивуватися нам більше нічому: ні тому, що в чотирнадцять років Єлизавета посвятила Господу свою незайманість, ні тому, що слово “кармель” (де їй відкрилася таємниця) постійно звучало в її душі. В усякому разі, юність її відмічена печаткою рано розвинутої духовності. І треба підкреслити ще одну її якість, зовсім не другорядну: любов до музики і танців. Мати хотіла зробити з неї знамениту піаністку: до восьми років Єлизавета вже прекрасно грала, в одинадцять років отримала диплом, а в тринадцять – першу премію Діжонської консерваторії. Вона шалено любила Шопена. Але навіть це почуття було тією любов’ю, яка жила в ній і вела її.
Соціальне становище (вона була дочкою чиновника) майже зобов’язало її часто відвідувати маленькі бали і музичні ранки, та й мати до цього заохочувала, намагаючись таким чином відвернути дочку від монаших намірів. Але кожному, хто бачив її в той час, хотілося сказати: “Єлизавета – не тут”. А найпроникливіші додавали: “Вона бачить Бога”. Один хлопець, з яким вони довгий час спілкувалися, – у них були спільні інтереси, – говорив потім своїм друзям: “Знаєте, вона зовсім не така, як інші”.
Є один дуже важливий запис про її тодішнє становище, залишений другом їх сім’ї: “Єлизавета немов би пронизувала наскрізь своїм поглядом, але без цікавості, пихатості, без владності – було в цьому щось надприродне”. “Пронизувати поглядом без цікавості, без пихатості, без владності” – дуже точний опис того, що ми називаємо чудом християнської зрілості.
Єлизавета, в свою чергу, відкриє потім своїй настоятельці головну таємницю цієї зрілості. “Світські зібрання… захоплювали мене тоді через нерозуміння серця мого.., але у вісімнадцять років все закінчилося: я цілковито належу Богові. Траплялося, що посеред світських веселощів мене раптом ніби схоплював мій Поводир і думка про завтрашнє Причастя – та так сильно, що я ставала немов би неживою, немов би відстороненою від усього довкола”.
Якщо це здивує нас або здасться неприродним, подумаємо, чи не дивується Господь, якщо ми, причастившись справжньою Його Присутністю, думаємо про щось стороннє?! І тоді нам не здасться незвичайним те, що Він знову нагороджує нас прикладом створіння, яке цілковито поглинене Ним.
Єлизавету в ту пору невпинно тягнуло до кармелітів, до того чисто споглядального життя, яке в серці Церкви і світу. Якщо дійсно всі віруючі – єдине соборне Тіло, то в Тілі цьому є серце, і воно розганяє кров до всіх членів, зрошуючи їх особистою любов’ю Христовою. Світові може здаватися порожнім і непотрібним, що десь живуть сестри-самітниці, які цілковито віддають себе Богові, прославляючи Тайну Його Воплочення, так що хвала їх організує все довкола – і час, і простір, і відречення, і бажання, і почуття. Світ ще не розвалився і не розсипався на порох лише завдяки Церкві, а Церква не розвалилася лише завдяки Христу. У цій взаємній охороні і виявляються, головним чином, шлюбні узи, які зв’язують Христа з Церквою і Церкву з Христом. Світ, на жаль, цього не розуміє, але інколи не розуміють цього і самі віруючі.
Мати Єлизавети, яка так добре підготувала її до Першого Причастя, теж не зрозуміла, до чого покликана її дочка; всіма силами вона чинила опір її наміру і наполегливо не дозволяла дати першу обітницю, поки Єлизаветі не виповнився двадцять один рік, на той час – повноліття. В чеканні і приготуваннях до звершення свого покликання, дівчині була подарована і нова зустріч, яка відкрила перед нею неосяжні простори Божої Любові, Таїнства Пресвятої Трійці. І до цієї події Єлизавета, звичайно ж, вірила в Пресвяту Трійцю, але, як і у більшості з нас, віра її залишалася немов би ізольованою, просто вірою в Бога-Отця, в Христа Сина Божого і в Святий Дух, – послідовно, окремо. Ніхто не роздумує про Трійцю як про Живу і Діючу в Єдності Любов, як про Тайну, якою пронизане все, що існує. В той час, як пише фон Бальтазар, і відкрився перед очима і серцем Єлизавети жаркий потік безкінечної любові, який витікає від Отця до Сина, – в Дух – і прямує до творіння, поглинаючи і спасаючи собою все людство, всю історію, всі долі.
До цієї події життя і навіть віра представлялися їй деякою низкою фотографій; вона роздивлялася їх з любов’ю окремо, а тепер несподівано все почало рухатися, і розпочалася велична Бого-людська драма, прекрасна і глибока, і Єлизавета, маленька істота, повністю розчинилася в животворящій безмірності Божественної Трійці. Тепер вона могла побачити все суще – навіть тих, хто відвернувся, віддалився (навіть матір, яка так боляче від неї віддалилася) – в світлі великої таємниці Єдності. Тепер зрозуміла вона, що існує місце, де “душам призначено побачення”, по той бік часу, простору, покликань, станів. Вона побачила “трійцю” і в світі, і в справах людських.
У серпні 1901 року Єлизавета вступила, нарешті, до Кармелітського чину і прожила там останні п’ять років життя – зазвичай такого терміну монахиням ледве вистачало, щоб просто “пристосуватися” до нового життя. Чули, як вона прошепотіла, переступаючи поріг: “Бог – тут! О, як Він тут! Як Він в мені!” Увійшовши до своєї маленької і тісної келії, сказала: “А тут – Трійця”. Таким і стало її нове ім’я – “Єлизавета Святої Трійці”.
Про подальші небагато років її напруженого життя розповідати дуже важко, вони протекли дуже просто. Хто знає, що відбувається з творінням, коли воно бачить Бога у всіх діяннях, у всьому людстві, у всьому, що існує? Або що означає – зберігати Господа в собі і прагнути до Нього?
Достатньо, мабуть, декількох свідчень з її листів:
“Якщо б ти знала, як мені прекрасно і спокійно, коли причащаюся Святійшим Таїнствам… Коли відкриваю двері, мені здається, що відкрилося Небо, і так воно і є” (Лист 114).
“Сьогодні провела на кухні прекрасний день з ополоником в руці. Великої радості ці обов’язки не викликають, але подумаєш лише, що поруч – Поводир, тут, серед нас, і відразу ж душа торжествує з самої серцевини своєї” (Лист 206).
“Працювала в пральні, натрудилась неймовірно, але намагалася від інших не відстати. А білизну полоскала – забризкалася трохи і розсміялася – і втома пройшла. Бачиш, у всьому кармеліткам радість: і в молитві ми з Богом, і в пранні. Всюди ми з Ним! Ним живемо, Ним дихаємо! Знала б ти, яка я щаслива! Як все просторішим є мій світ” (Лист 83).
“Все роблю з Ним, усе сповнене Божественною Радістю. Чи відпочиваю, чи працюю, чи молюся – все мені прекрасно і дивно, тому що Поводир мій всюди” (Лист 82).
“Скільки любові довкола мене, немов би мене кинули в океан, і він поглинув мене… Він – в мені, і я – в Нім. Нічого не хочу, лише любити Його і не заважати Йому любити мене кожної миті, кожен крок, прокидатися в Любові, жити в Любові, засинати в Любові, душею – в Його Душі, серцем – в Його Серці, очима – в Його Очах… Знала б ти, яка я повна Ним!” (Лист 146).
Навіть нам, християнам, чути подібне про Ісуса Христа якось незвично, це здається дивним, незвичайним. Ось коли так говорять закохані, тут відразу зрозуміло, хоча вони навряд чи відчувають відповідальність за свої слова (та й не могли б). Хоча нам слід було б знати, що вираження любові наповнюються справжнім почуттям, лише якщо вони – частина любові до Бога, який дарував нам спочатку наше, а потім і Своє Життя. Сам Ісус говорив апостолові Петрові: “Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене більше всіх інших?”; і Петро, не соромлячись, відповідав Йому: “Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе”.
Залишилися деякі замітки, які Єлизавета писала в духовному усамітненні, вони допомагають відновити остаточний шлях, який привів її до розуміння буття через отримання спасенного притулку в Серці Господа.
У листопаді 1904 року Єлизавета написала свою знамениту “Молитву Пресвятій Трійці”, яка відома тепер цілому світу і стала класикою духовної літератури:
“О Господи мій, Трійце моя улюблена, допоможи мені через нехтування плоті моєї знайти притулок Твій, непохитне і спокійне проживання душі моєї у Вічності Твоїй! О даруй мені мир мій нетривожний або ж сповни вихід мій від Тебе,чфі мій Постійний, але миттєвий шлях мій у світлі глибини Таїнства Любові Твоєї.
Умиротвори душу мою, створи її Небом Твоїм, Проживанням Твоїм Улюбленим, Відпочинком Солодким. Яви дозвіл Твій в бутті моєму біля Тебе, в повному і досконалому пробудженні віри моєї, полум’яної, поглиненої діянням Твоїм у Творінні.
О Христос мій улюблений, за любов розп’ятий, стражду подружжя Серця Твого, стражду себе величчю Тебе покриваючою, стражду себе люблячою… до смертної години! Але безсиллям своїм скрушена, лише благаннями взиваю до Тебе, бажаючи облечиння Тобою душі моєї, нерозлучної в прагненнях з Душею Твоєю, розчинення Твого в бутті моєму у всепроникненні Благості Твоєї, Перебування Твого в душі моїй Життям Твоїм, Світло випромінюючи у все, що існує. Чекаю пришестя Твого в мені – Обожнювачем… Відкупителем… Спасителем…
О Глаголе вічності, Слово Господа мого, життя моє стражду в слуханні, послуху стражду в пізнанні мудрості Твоєї, і вдень, і вночі перебування стражду в променистій Всюдисутності Твоїй. О Зірко моя улюблена, полони чарівністю Твоєю, збережи мене у Вічності Сяяння Твого!
О Полум’я “всепоглинаюче”, Духу Любові Божої! Впади мені в перебуванні моєму втіленням Слова! Створи в мені людство, яке знову прагне Пришестя Господнього в Таїнствах Його.
О змилуйся, Господь мій, Бог-Отець! Осіни Славою Твоєю бідне, мале Твоє творіння, побач у ньому Сина Твого Улюбленого, Благовоління Твого сподобленого!
О Улюблена моя Трійце, моя Досконалосте, Блаженство моє! Розчинення прагну в безкінечному усамітненні Твоєму, жертвою прагну бути для безмірності Твоєї. Отримання прагну Тобою притулку в мені, очікуючи могутності споглядання власним Твоїм Світлом безмежної Твоєї Величі!”
Жити “непохитно і спокійно” означало для неї життя, піднесено-полум’яне в єдності Любові, Добра і Згоди.
У ту ж пору Єлизавета прочитала в Біблії про те, що Бог створив нас “на прославу Своєї Величі”, і слова ці настільки глибоко запали їй в душу, що все завершилося вживанням цих слів в якості власного імені, яким вона і підписувалася: “прослава Величі”.
Пам’ятала вона і колишню свою пристрасть до музики: потрібно вміти витягувати зі всього – перш за все з самого себе, – як з прекрасно налагодженого музичного інструмента, звук, гідний Бога, гідний оспівувати Його Славу. Але для цього потрібно бути музикантом, здатним цілковито злитися зі своєю музикою.
Здавалося, Єлизавета вже знала всю безмірність Таємниць Божих, хоча й була ще дуже молодою, та все ж її чекав і інший досвід. Чекало її випробування болем, та й неможливо осягнути справжню любов до Христа, не дізнавшись ціну крові, якою Він заплатив за нас. У двадцять п’ять років вона захворіла страшною, на ті часи невиліковною хворобою Адісона (хронічна недостатність наднирників, від правильного функціонування яких залежить обмін речовин). Втрата апетиту, схуднення, обезводнення всього організму, безсоння, нудота, нестерпні головні болі.
Єлизавета говорила зі зворушливою простотою: “Мені здається, що якісь звірі гризуть мені живіт”. Її не оминуло ніщо – навіть спокуса самогубством. Ось що розповіла її настоятелька: “Одного разу, коли я вже збиралася йти від неї, вона, якась особливо спокійна, показала мені вікно, біля якого стояло її ліжко: “Матінко, Ви ось так мене і залишите зовсім одну?” Я дуже здивувалася, і вона поспішила додати: “Так мучуся, що тепер розумію самовбивць. Але Ви не турбуйтеся – Бог береже мене””.
“Де б і бути Христу, як не в стражданнях?” – ці слова все частіше з’являються в останніх листах Єлизавети. Про це говорила і свята Анджела да Фоліньо, відома в середньовічній містиці: вона нагадувала, що потрібно увійти в страждання Христа, з’єднатися з Ним у “власному Його Домі”, щоби Його воістину пізнати.
Так завершився шлях, який розпочався для маленької Єлизавети в день її Першого Причастя зі знаменного тлумачення її імені, – “Дім Божий”; це стало її покликанням. Тепер вона прихистила в собі образ Бога Розп’ятого і підкорилася Йому. Так і прожила останні місяці.
Вона розповідала: я лежу в ліжку і уявляю, як піднімаюся до вівтаря і говорю Йому: “Боже мій, не хвилюйся за мене!” І така туга іншого разу, але заспокоюю себе і говорю Йому: “Це не рахується, Господи!”.
В одному з останніх листів Єлизавета пише: “На моєму хресті я насолоджуюся радістю незвіданою від того, що в болі відкрила Любов, і ось – прагну до неї. Вона – житло моє улюблене, в ній мир і відпочинок, в ній, я впевнена, зустрінуся з Поводирем моїм” (Лист 271).
Дуже зворушливим і знаменним виявилося останнє побачення Єлизавети з пані Кате. Мати важко переживала, коли дочка пішла в монастир, тепер їх чекала розлука ще важча. Але дочка вирішила переконати матір, щоби й вона віддала все Господу. Послухаємо, що розповідає про це її мати: Все її життя зосередилося в очах. В кінці нашого останнього побачення вона зібрала всю свою хоробрість і сказала: “Мама, коли сестра сповістить тебе, що страждання мої закінчилися, ти повинна впасти на коліна і сказати: “Господи, Ти мені її дав, і Тобі я повертаю її. Благословенне Ім’я Твоє!” Мати так і зробила, повторивши потім, слово в слово, все, що дочка вклала їй у серце. Ось яка святість: неухильно йти до Бога, захоплюючи за собою всіх, кого довірив нам Господь.
Померла Єлизавета 9 листопада 1906 року. Цей сумний день збігся з іншим, нескінченно ганебним для всього людства, коли в Паризькій Палаті Депутатів один пан Вівіані проголосив хвалебне слово діям, направленим на дехристиянізацію Франції. Вийшла постанова про насильницьке закриття монастирів, і був прийнятий закон про примусове відділення Церкви від держави. У гордовитому попелі від своїх слів оратор сповіщав: “Ми вирвали свідомість людини з лап віри. У минулому вона, нещасна і пригнічена, виснажена поденщиною, згинала коліна, але ми підняли її: ми сказали їй, що у хмарах немає нічого, окрім химер. Всі разом одним величним помахом ми загасили всі небесні вогні, і ніщо не в змозі запалити їх знову”. У цю ж мить Господь запалив на небі зірочку Єлизавети Святої Трійці.
І століття наше закінчилося, а вона все сяє і сяє …
Антоніо Сікарі, “Портрети святих”
