В кінці жовтня 1987 року в Римі добігав кінця Генеральний Синод Єпископів, який майже два місяці обговорював тему "покликання і місії мирян в Церкві і світі".
Ця проблема широко обговорювалася і поза Синодом, і її обговорення супроводилося лютими суперечками, тому що йшлося про насущне і важливе питання – про "сутність християнина", інакше кажучи, про те, що означає сьогодні бути християнами, без додаткових визначень або особливих покликань, залишаючись там, де всі інші люди живуть і творять історію.
Перш ніж єпископи роз'їхалися з Риму, – не дивлячись на те, що ще не були підведені підсумки обговорення, – в справу втрутився Папа. Його втручання було хоча і опосередкованим, проте вельми значимим: він запропонував як приклад для наслідування образ і життя одного християнина-мирянина.
Отже, він приступив до канонізації з такими словами:
"Людина, до якої ми сьогодні волатимемо як до святого Вселенської Церкви, представляється нам конкретним втіленням ідеалу християнина-мирянина: це Джузеппе Москаті, головний лікар лікарні, видатний учений, доцент університету по фізіології і фізіологічній хімії…".
По правді кажучи, не багато хто знав Москаті: більшість єпископів і віруючих із задоволенням сприйняли підтвердження основної тези соборного учення: тези про те, що і миряни покликані до святості і можуть досягти її у світі, займаючись своєю світською професією.
Деякі знали більше і могли довго розповідати про надзвичайні доброчесності цього нового святого, особливо про тих, які сьогодні представляються найкоштовнішими: любові до бідних, абсолютній безкорисливості, вірності Евангелію, самопожертвуванні…
Проте дуже небагато – навіть серед досвідчених людей – були налаштовані беззастережно прийняти безперечну і безкомпромісну реальність: те уявлення про "християнина у світі", якому слідував і яке захищав Москаті.
Необхідно сказати про це відразу зі всією ясністю: з точки зору "світської" Москаті поводився якраз навпаки тому, що учили всі, хто намагався точно обкреслити кордони, в рамках яких повинен залишатися мирянин: Москаті не визнавав жодних кордонів і розділень.
Сучасні католики-інтелектуали дуже люблять розпливчату формулу Марітена, що учив "розділяти в ім'я єднання". Інші, ближчі до істини, говорять швидше про необхідність "розділяти в єдиному". І всі мають на увазі, що необхідно з мудрою обачністю сполучати те, що належить вірі, і те, що належить науці, те, що належить Церкві, і те, що належить світу, те, що відноситься до сповідання християнської віри, і те, що відноситься до ролі людини в суспільстві.
Так от, ми не хочемо сказати, що цих проблем не існує або що вони не мають значення.
Ми просто говоримо, що якщо в Москаті була своя харизма і своє покликання в Церкві, то саме він явив таку єдність між різними сферами життя (раніше і понад будь-яке можливе розділення), що, здавалося, зробив неймовірне: сьогодні ніхто не наважився б наслідувати його, сполучаючи разом, як він, науку і віру, професію і сповідання християнської віри, лікування тіла і лікування душі. Більш того, про ці аспекти його життя біографи розповідають з подивом, применшуючи їх значення.
Інакше кажучи, звертатися до прикладу Москаті в сучасній полеміці про роль мирян – означає кидати виклик і мало не бути піднятим на сміх.
Але почнемо з безперечного – з підтвердження того, що всі християни покликані до святості: всі можуть стати святими.
Віднині це знають всі віруючі, і священики говорять про це в проповідях, але багато мирян все ж залишаються при переконанні, що насправді святість – це недосяжний ідеал, якому судиться поступово здавати свої позиції під натиском життя з його невблаганними законами. Звичайно, мирянин, який хоч трохи любить Ісуса Христа і Його святу Церкву, не може не відчувати в душі тугу по святості, але не можна не сумніватися в тому, чи можлива вона для тих, хто живе у світі, на кожному кроці стикаючись з його протиріччями.
Мимоволі думаєш про те, що якщо якому-небудь мирянинові удалося стати святим, так лише тому, що він жив як би на околиці світу, не вирішуючи величезної безлічі життєвих проблем, мало залежавши від обставин.
Мимоволі думаєш, наприклад, про те, що міг би стати святим який-небудь санітар, який як місіонер присвятив би себе своїм хворим, служивши їм з незмінною любов'ю, терпляче зносячи причіпки своїх колег і самих хворих, зберігши чисте, добре серце, не піддававшись щоденній втомі і не зачерствівши.
Але коли святим стає головний лікар, що вдягнувся владою, учений, що брав участь в конференціях, головуючий на конкурсах, з натовпом учнів і науковими публікаціями, знаменитий діагност, до якого зверталися за порадою зі всієї Італії і з інших країн, – в цьому випадку, звичайно, з'являється цікавість і бажання взнати, як йому це вдалося, і поглянути, чи можна його наслідувати в буденному житті.
Коли перечитуєш біографії Москаті, відразу ж звертаєш увагу на його високі етичні достоїнства. У передмові до останнього видання його творів говориться:
"Москаті – це мирянин, який звертається перш за все до нас, мирян, і не стільки словом, скільки свідоцтвом свого повсякденного життя. Його заклик – це заклик до послідовності і виконання боргу, і ми не можемо залишитися байдужі до цього заклику, якщо не хочемо відмовитися від свого покликання".
У цих словах, безперечно, вказується проста і безпосередня дорога до сприйняття кожного святого (і, дійсно, в біографіях це завжди підкреслюється): необхідно вчитися у святого його твердості у виконанні довгу і його послідовності.
Але такий ззовні простий підхід насправді залишається безплідним, як і всі заклики моралістичного толку: те, що святого необхідно наслідувати, – це очевидна істина, яку немає сенсу зайвий раз повторювати. Важливіше інше питання: завдяки чому наслідування можливе?
Святий – це не герой, якого пропонують натовпу боязких людей, вимагаючи від них набратися хоробрості і ризикнути наслідувати його, з надією, що принаймні хто-небудь на це зважиться, проте в упевненості, що основна маса залишиться неминуче дуже далека від нього: святий – це дар Божий, освітлюючий світ звичайних людей, але саме ним вказуючий, де виявляється опір благодаті, де та крапка, в якій людина – будь-яка людина, повинна "уступити", аби дозволити себе "взяти і вознести".
Святий – це зразок, який можна запропонувати всім, тому що його досвідом можуть скористатися дійсно всі, негайно (навіть ті, у кого немає ні грама сили і рішучості і ні грама послідовності, на які можна було б розраховувати), тому що це світло, що освічує нас з піднебесся і освітлююче все суще, навіть якщо реальне життя ганебне і брудне. І це осяяння вже в собі самому – очищення, початкове освячення.
Звичайно, з часом постане і питання про рішучість і послідовність, але він буде наслідком того безкорисливого світла, що ллється з висоти, який володіє здатністю діткнути найбільш висохле серце і запліднити найбезпліднішу землю.
І це особливо справедливо у випадку з Москаті, етичні доброчесності якого, як ми вже говорили, – альтруїзм, безкорисливість, бідність, професіоналізм і так далі – звичайно, легше прийняти, ніж його уявлення про самосуть християнина, про цілісний синтез природних і надприродних аспектів його покликання і місії.
Не можна приховати тієї обставини, про яку абсолютно однозначно свідчать документи: теоретичне уявлення про роль християнина у світі, яке Москаті втілював в життя, сьогодні було б рішуче знехтувано більшістю християн, які обговорюють цю проблему і пишуть про неї. І небезпідставно, якщо лише не бачити в самій святості Москаті своєрідного богослів'я, втіленого в життя: слова, яке Бог побажав сказати нам, справою передбачивши всі наші вчені спори і розрізнення.
Зазвичай, коли Бог посилає в світ ці "живі слова", Він робить це не без лукавства, бо, по словах св. Павла, завгодно Йому погубити мудрість мудрих і розум розумних відкинути, "мудрість світу сього обернувши в безумство".
І ця мудрість може бути "мирянською", навіть якщо це мудрість відомих богословів або святих учених.
Канонізуючи Москаті, Іван Павло II сказав мирянам не вчитися перш за все його етичним доброчесностям, але вчитися роздумувати про своє власне покликання: "Ставлячи перед нашими очима людину, визнану святою, Церква говорить всім мирянам: "Роздумуйте про своє покликання!"".
Ми теж почнемо з розповіді про приклад високої моральності, який нам залишив святий, не забуваючи, проте, про те, що його висока духовність – це як би замітки на його посвідченні особи: вони служать для того, щоб пізнати його, але не є його самосуттю. Самосуть вимальовувалася з його особистого образу, серця, сприйняття стосунків між лікарем і хворим як частини історії християнського спасіння.
Джузеппе Москаті народився в 1880 році в Беневенто. Йому був всього рік, коли його батька-чиновника перевели в Анкону, а потім, коли Пеппіно були чотири роки, до апеляційного суду Неаполя.
Отже, його містом став Неаполь: тут він прийняв Перше Причастя, тут закінчив класичну гімназію і здобув вищу медичну освіту в 1903 році.
Його дитинство і юність були нічим не примітні – він зростав в достовірно християнській сім'ї, яку не обійшли стороною нещастя: раптово, коли Пеппіно тільки що поступив в університет, помер його батько; через декілька років після довгої хвороби у віці всього 32 років помер його брат. Лікарською діяльністю Джузеппе Моськаті займався 24 роки – він помер в 1927 році, коли йому було лише сорок сім років.
За конкурсом він отримав посаду позаштатного ад'юнкта в одній з неаполітанських лікарень в 1903 році. Під час виверження Везувію йому доручили керувати евакуацією лікарні в Торре дель Греко – він врятував хворих, ризикуючи власним життям.
У 1908 році він став штатним асистентом кафедри фізіологічної хімії.
У 1911 році він став штатним ад'юнктом лікарні, перемігши в конкурсі, в якому брали участь найвидатніші медики і викладачі в Південній Італії, оскільки конкурсу чекали вже тридцять років. Москаті був наймолодшим з кандидатів і переміг, залишивши позаду двох майбутніх директорів університетської клініки. Його прийняли в члени Королівської Медико-хірургічної Академії. У тому ж році він отримав право вільного викладання фізіологічній хімії і згодом викладав в лікарні протягом більше дванадцяти років.
У 1919 році він був призначений головним лікарем III палати для невиліковно хворих.
У 1922 році спеціальна комісія міністерства суспільної освіти дала йому право вільного викладання в загальній лікувальній клініці.
У 1923 році він був посланий італійським урядом на міжнародний фізіологічний конгрес в Едінбурзі як його представник.
Ми нашвидку перерахували основні етапи його професійної кар'єри саме для того, щоб за допомогою простого переліку дат, титулів і посад показати, що в житті Москаті було все, про що мріє для себе будь-який студент-медик, хоча, мабуть, і в інших формах і в іншій сфері діяльності. Скажемо ще лише про те, що медичний факультет неаполітанського університету був готовий надати Москаті кафедру клінічної фізіології, якби він лише цього захотів.
Так само ми могли б перерахувати список його наукових статей, починаючи з дипломної роботи на тему "Печінковий уреогенез", рекомендованої до друку, до двох останніх статей, написаних для журналу Ріформа медика (він був редактором цього журналу по матеріалах на англійській, німецькій, французькій і іспанській мовах): статті "Про так званий антагонізм надниркових і підшлункової залози" і "Про лімфатичні шляхи від кишечника до легенів".
Але в чому виявилася особлива святість Москаті, який зробив таку блискучу і швидку медичну кар'єру?
Перш за все ми повинні пригадати про час, коли він жив. Його біограф справедливо пише:
"Образ Москаті потрібно розглядати в контексті культурної атмосфери, що визначає роль в якій грав позитивізм, що поширився останніми роками XIX і на початку XX століття. Москаті належав до мирян, які, не дивлячись на модні віяння, зробили визначальний вплив на сучасний світ, знов явивши йому життєздатність і вічну юність Церкви".
Документ, що ліг в основу процесу про беатификації (в ході цього процесу були зібрані всі свідоцтва про Москаті), починається із зауваження, цікавого перш за все тому, що воно відноситься до 1944 року, часу відразу ж після закінчення війни:
"Раб Божий жив у наш час, коли з вини так званого лаїцизму маса народу була відірвана від Церкви, віра була відокремлена від науки і протистояла їй, сповідання християнської віри було відокремлене від занять вільними мистецтвами і від громадянських обов'язків, відсунуто і обмежено невидимими рамками свідомості. Проти подібного згубного лаїцизму Божественне Провидіння призвало видатних мирян, які, рухомі апостольським духом, якоюсь мірою несли священицьке служіння ("sacerdotalia munera") і допомагали священикам, видатних лікарів, які в своєму житті дивним чином явили єдність віри і науки, видатних громадян, які, відкрито сповідаючи свою віру і виконуючи свою суспільну місію, перевершили всіх в чесності і сталі піднесеним прикладом для суспільства".
Сенс цієї оцінки – якою подальші біографи несправедливо нехтували – у вказівці на суть свідоцтва Москаті. При цьому автори цих рядків не розглядають його образ у відриві від історичного контексту, бачивши в нім лише "святого лікаря" і підкреслюючи його великодушність, скромність, серйозність і безкорисливе служіння незаможним.
Звичайно, ці риси теж прекрасні і зворушливі і ними ні в якому разі не можна нехтувати, але, не йдучи далі за них, ми ризикуємо милуватися красою кольорів, не думаючи про корінь, що їх живить.
Як би там не було, почнемо з розповіді про особисті достоїнства Моськаті, що відразу ж впокорюють серця.
Серед колег Москаті був відомий своєю безкорисливістю. Ось знаменне свідоцтво лікаря, який часто спостерігав, як він лікує хворих:
"Бачивши в хворих образ скорботного Христа, він не хотів брати з них грошей і всякий раз, коли йому їх пропонували, мабуть страждав".
Відвідуючи багатих або заможних людей, він, звичайно, брав суму, що належить йому, але перед своєю совістю і перед Богом він завжди піклувався про те, як би не узяти зайвого.
Ось лист, надісланий ним дружині одного пацієнта:
"Високоповажна пані, я повертаю вам частину гонорару, тому що мені здається, що ви дали мені надто багато. Звичайно, від яких-небудь акул я узяв би більше, але від трудівників – ні. Я сподіваюся, що Бог пошле вам радість, зціливши вашого чоловіка. І зробіть так, щоб він не віддалявся від Бога і відвідував джерело порятунку (Святе Причастя). З найкращими побажаннями Дж. Москаті".
Одного дня його кілька разів звали до хворого п'ятнадцятирічного хлопчика, якого він повністю вилікував. Закінчивши лікування, він отримав конверт з гонораром. Повертаючись додому, Москаті відкрив його і побачив, що там була досить значна на ті часи сума – тисяча лір. За свідченням очевидців, він раптово повернув назад, в хвилюванні вибіг по сходах і віддав конверт, сказавши з роздратуванням: "Ви або з розуму з'їхали, або прийняли мене за злодія".
Всі відразу ж подумали, що знаменитий професор невдоволений тим, що отримав дуже мало, і батько хлопчика в замішанні протягнув йому інший папірець в тисячу лір. Проте професор не лише з незадоволенням відкинув це нове приношення, але, відкривши гаманець, повернув вісімсот лір, стверджуючи, що двохсот більш ніж достатньо. Потім він пішов із спокійною совістю, залишивши сім'ю пацієнта в повному подиві.
Таким чином, якщо багаті звали його навперебій із-за його слави діагноста, бідні йшли до нього чергою, тому що вони знали, що він не попросить у них плати за лікування і що воно, навпаки, може бути їм вигідно. І дійсно, в найобтяжливіших випадках Москаті клав декілька грошових папірців в рецепти або під подушку пацієнта, що мав потребу, особливо коли помічав, що хвороба почалася або посилилася із-за недоїдання.
Інколи він сам купував ті ліки, які виписав, або оплачував лікування в лікарні тим, у кого не було такої можливості.
Одного дня його колега, що супроводжував його до хворого, від імені всіх інших відмітив, що його безкорисливість ставить їх всіх в незручне положення, але отримав від Москаті досить виразну відповідь:
"Пеппі, даруйте, тут мати плаче про хворого сина, а ви мені про гроші!".
Його могли покликати в квартали, що користувалися найпоганішою славою, в темні провулки, куди було небезпечно заглиблюватися, в занепалі парадні, де йому доводилося освітлювати собі дорогу сірниками, але він ніколи не відмовлявся приходити по виклику. Коли йому говорили про те, що це небезпечно, він відповідав:
"Не можна боятися, коли йдеш робити добро".
Один його друг зустрів його вечором у Вомеро, на площі Ванвітеллі, далеко від місць, де він зазвичай бував. Він запитав його, що він робить в цих краях:
"Знаєш, – сказав із сміхом Москаті, – я щодня приходжу, аби служити плювальницею для одного бідного студента".
Річ у тому, що одна молода людина, хворий туберкульозом, хоча і не в заразливій стадії, знімав кімнату. Якби господарі взнали, що він хворий, вони виставили б його на вулицю, і тому Москаті приходив щодня винести брудні хустки, аби спалити їх, і залишити чисті.
У будинку в Москаті його сестра, яка вела його господарство, отримувала весь його заробіток і розпоряджалася ним, залишаючи необхідне для гідного існування і віддаючи все інше потребуючим. Сам професор повертався від хворих, приносячи з собою адреси бідних сімей, з якими він познайомився, і передавав їх сестрі з наказом поклопотатися про них.
Один випадок особливо зворушливий і свідчить про воістину надзвичайну доброту.
Жив-був бідний і самотній старий чоловік, який колись вигадував пісні (в ті роки в Неаполі були вигадані найзнаменитіші пісні): його здоров'я було в критичному, хоча і не безнадійному стані, і хвороба могла раптово загостритися. Йому потрібне було постійне медичне спостереження, але Москаті не міг за ним спостерігати, тому що був дуже зайнятий в лікарні. Тому вони домовилися так: кожен ранок старий приходив в кафе на вулиці, по якій Москаті йшов в лікарню і там (звичайно, за рахунок професора) випивав чашку гарячого молока з печивом. Професор проходив, заглядав в кафе, перевіряв, чи там старий, посміхався йому і відразу ж вирушав. Якщо декілька днів підряд він його не бачив, то знав, що повинен якнайскоріше зайти в його халупу на околиці міста, аби надати йому допомогу.
Розповіді такого роду можна було б помножити, але не можна забувати, що милосердя Москаті було не милосердям спокійного добродійника, але милосердям видного лікаря, чия професія пов'язана з нервовою напругою, до якої постійно звертаються з усіх боків з проханнями: як учений він повинен був стежити за новинками, проводити досліди в лабораторії, писати наукові доповіді; його присутність як лікуючого лікаря, була необхідна як в лікарні, так і в будинках приватних осіб, які постійно зверталися до нього з наполегливими викликами; він повинен був готуватися до занять, викладати, стежити за роботою учнів і, разом зі всім цим і перш за все, – як християнин він узяв собі за правило ніколи не ухилятися від допомоги бідним з бідних.
Після його передчасної смерті друзі говорили про його "працю, щоденну, щогодинну, без відпочинку, без передиху". Тим, хто запитував його, як він все це виносить, він просто відповідав:
"В того, хто причащається кожен ранок, невичерпний запас енергії".
Як свідчення лікарських обдарувань Москаті можна пригадати про його зустріч із знаменитим тенором Енріко Карузо. Той повернувся до Неаполя після того, як на одному з концертів в Нью-Йорку у нього відкрилася кровотеча. У Америці він консультувався з найзнаменитішими лікарями, те ж саме він зробив в Римі, але ніхто не міг поставити йому правильного діагнозу. Врешті-решт він звернувся до Москаті. Було вже надто пізно, і Карузо залишалося жити всього два місяці, але інтуїція неаполітанського лікаря відразу ж підказала йому, що справа в підмозковому нариві.
Згодом всім довелося з ним погодитися, хоча ніщо вже не могло допомогти сорокавосьмилітньому тенору, що виїхав з Неаполя бідняком і що повертався туди в 1921 році з колосальним станом.
Лікарські пізнання Москаті йому вже не могли допомогти, але йому допомогла його віра. І дійсно, Москаті не поколивався сказати Карузо, що "він порадився зі всіма лікарями, але не порадився з Ісусом Христом".
Карузо відповів: "Професор, робіть, що хочете".
І Москаті поклопотався про те, аби йому принесли останнє Причастя, і по-братськи доглядав його до кінця.
Але повернемося до тієї слави, якою він користувався як чудовий лікар.
Одного його колега свідчить:
"Він ставив діагнози так точно, що і учні і маститі професори лише чудувалися".
Досить сказати, що вищий медичний авторитет того часу – Антоніо Кардареллі, що зробив епоху в італійській медицині, вважав Москаті своїм улюбленим учнем ("Це кращий учень, який був у мене за шістдесят років", – говорив він), вибрав його своїм особистим лікарем і бував зворушений до сліз, бачивши, як той лікує хворих.
Окрім відвідин хворих і огляду натовпів народу, що з'їжджалися до нього зі всього півдня і що буквально не давали йому проходу, він постійно працював в лікарняних палатах, по яких ходив у супроводі учнів, навчавши їх медицині безпосередньо на основі спостереження за хворими ("Навіть до студентів-першокурсників він звертався як до колег і ніколи не упускав випадку запитати їх думки").
Він часто говорив:
"Поряд з хворим немає ієрархії. Всі ми приходимо сюди, аби вчитися: завідувачки, коад'ютори, асистенти – всі ми приходимо до ложа хворого, тому що хворий – це книга природи".
Потім урок продовжувався в анатомічному театрі.
Кафедра паталогоанатомії знаходилася тоді в занепаді – ніхто не хотів нею займатися, і Москаті погодився безоплатно зайнятися її "реорганізацією і раціональним перевлаштуванням". Над вхідними дверима було написано старий вислів, вибраний засновником, на яке ніхто вже, мабуть, не звертав особливої уваги. Воно свідчило: "Hie est locus ubi mors gaudet succurrere vitam" – "Це місце, де смерть радіє, бо може допомогти життю".
Москаті почав з того, що наказав повісити на ці занепалі похмурі стіни чудової роботи розп'яття з написом під ним: "О mors ego mors tua" – "О смерть, я стану твоєю смертю!". Надихаючись цією обіцянкою Воскреслого, Москаті як би здійснював літургію, перетворюючи і відкупляючи це місце, що було в очах всіх "хворим, похмурим, убогим, гнітючим".
Коли студенти входили і вставали довкола викладача, той на мить зупиняв погляд на розп'ятті і всі помічали, що він мовчки молиться; потім він брався за розтин, завжди починаючи з якого-небудь короткого, але досить виразного нагадування: "Тут кінчається гординя людини! ось що ми таке! як повчальна смерть!". Або ж, вказуючи на труп, він говорив: "Ще вчора це був наш пацієнт, а тепер ми бачимо деякі органи, йому що належали… Якби ви, молоді люди, час від часу роздумували про смерть, ви були б набагато добріші". Так ця кафедра, що була, як він любив повторювати, "місцем, де ми, лікарі, перевіряємо свої діагнози і свої помилки", не дивлячись на убоге приміщення і недолік технічних засобів, за загальним свідченням, досягла "блискучих наукових висот".
Учні, що проводили всі дні з Москаті, буквально обожнювали його і багато хто проводжав його до будинку, продовжуючи по дорозі розмовляти з ним і ставити йому питання. Один з них згадує про видовище, що стало звичайним для Неаполя: "Ми йшли за ним цілою процесією, неначе він був святим". І після недільного обходу лікарняних палат майже всі йшли разом з ним в церкву.
Сам викладач писав в одному листі:
"Я створив як би релігійну чернечу спільноту: ми з моїми друзями працюємо, змагавшись, рухомі піднесеними ідеалами. Ми такі сентиментальні! Бог веде нас. Я вирішив, що всі молоді люди (…) мають право удосконалюватися, читаючи не друкарську книгу, де все написано чорним по білому, але книгу, обкладинка якої – лікарняні ліжка і лабораторії, а вміст – страждущая плоть людська і науковий матеріал, – книгу, яку потрібно читати з безконечною любов'ю і найбільшою самопожертвою заради ближнього" (11 вересня 1923 року).
І він додавав:
"Я думав, що борг моєї совісті – навчити молодих. В мені викликав відразу звичай ревниво приховувати від них плоди свого досвіду, і я вважав своїм обов'язком поділитися з ними всім, що знаю…".
Таке майже чернече відношення до свого покликання і до лікарняної спільноти перекликається з іншою характерною рисою Москаті-мирянина, що представляла для того часу щось нове.
У часи, коли покликання були чітко відокремлені один від одного – або шлюб, або монастир – Москаті вирішив залишатися у світі(миру), не будучи пов'язаним ні з якими чернечими об'єднаннями, навіть як терциарій, проте свідомо вибрав безшлюбність.
У записці, знайденою його сестрою в корзині для паперів, ми читаємо щось наче б його сповіді, записаній ним для самого себе:
"Ісусе, любове моя! Твоя любов прославляє мене; Твоя любов освячує мене, звертає мене не до одного творіння, але до всіх творінь, до безконечної краси всіх істот, створених за образом і подобою Твоєю".
Звертатися до Ісуса як до близької людини з найніжнішими словами, відчувати Його зовсім поряд здасться смішним раціоналістам всіх часів, а багатьом християнам здається, що це можливо лише в таємничій монастирській напівтемряві.
Але те, що це може відбуватися у світі, де робота стає для багатьох єдиним богом і де наукові і матеріальні турботи, здається, поневолили навіть дух, – це для світу загадка, відповідь на яку – таємниця Сина Божого, такого, що став нашим ближнім, до Якого ми можемо звертати слова, сповнені якнайглибшої ніжності.
Один священик, в якому Москаті часто сповідався, розповідає:
"Коли я його запитав, про що він думав в повнісінькому трамваї, де ми випадково зустрілися і де він купив мені квиток, він відповів мені: "Про Бога, отче мій, про небо"".
"Любити Бога, не знаючи міри в любові, не знаючи міри в стражданні" – в цьому був синтез його покликання бути лікарем-християнином; надихаючись цією істиною, він дивився на хворих. Проте часи і середовище, в якому він жив, не полегшували його завдання.
Ось деякі свідчення під час процесу беатифікації:
"Рабові Божому доводилося боротися зі всіма лікарями – членами масонських лож – бо він відкрито сповідав свою християнську віру, а також з тими, хто бачив в нім сильного суперника, не дивлячись на його молодий вік".
Отже, в ненависті масонів до Москаті була прихована підоснова ("ревнощі і заздрість тих, хто не міг винести його професійної переваги"), проте зовнішньою причиною їх лютої ворожнечі було щось інше.
Один очевидець розповідає:
"Його зневажали, висміювали ті, кому було не до душі чесне, пряме і мужнє сповідання ним католицької віри: його називали маніяком, істериком, людиною не при своєму розумі, фанатиком".
У його адресу звучали і інші образи (і дехто з недоброзичливих колег піклувався про те, аби вони дійшли до його слуху) – його називали "фанатиком, лихим оком, божевільним, лікарем священиків і черниць".
Москаті працював в середовищі, буквально захопленому лікарями, що відкрито належали до масонів, і ярими матеріалістами. І він прекрасно знав про це. Більш того, коли йшлося про істину і справедливість, він говорив про це абсолютно однозначно.
У одному з листів він писав:
"Я – зірка найдрібнішої величини серед блискучих світил і буду радий зникнути в їх світлі, якщо, проте, зійдуть яскраві світила, а не каламутні і слабкі…".
Він вимагав, аби на конкурсах не було "ні компромісів, ні закулісних маневрів… але лише визнання дійсних заслуг, незалежно від віку, школи, угрупувань".
У листі, відправленому їм Бенедетто Кроче, що у той час був міністром суспільної освіти, Москаті гаряче вітав призначення на кафедру гігієни свого колеги, якого він вважав більш відповідним для цієї посади, і не побоявся написати министру:
"Я знаю, що один високопоставлений масон хоче поповнити число "братів" на факультеті, що став для них рідним будинком".
Деякі свідки відкрито і недвозначно говорили про відношення масонської секти до Москаті: "Вони хотіли роздавити його, знищити".
Але всі помічали, що ця боротьба його абсолютно не зачіпає.
"Всі знали, – говорить очевидець, – що Москаті був як священик, і боротьба, яку вели проти нього лікарі-масони і колеги-матеріалісти, ніколи не засмучувала його… Він часто говорив мені: "Що мені інші? Я піклуюся про те, аби догодити Богові"".
Втім, ми скоро побачимо, що сповідання Москаті його віри носило майже зухвалий характер, і сьогодні його піддали б критиці навіть найблагочестивіші і послідовні християни.
Під час канонічних процесів, на яких його поведінка ретельно аналізувалася і оцінювалася, церковний суддя часто навіть в не дуже завуальованій формі ставив питання: "Чи був Москаті релігійним маніяком?". "Ні, – відповідали всі свідки, – він був урівноваженою і уважною людиною і до всіх відносився з повагою. Проте його уявлення про свою професію – і, отже, відношення до неї на ділі – були, звичайно, незвичайними".
Справа була ось в чому: Москаті був абсолютно переконаний в тому, "що лікар повинен піклуватися не лише про тілесне здоров'я хворого, але і приходити на допомогу всім потребам хворого і його сім'ї – потребам будь-якого роду".
Тому він узяв собі за правило відноситися до всіх потребуючих з тою милосердною любов'ю, про яку ми говорили. Але з тією ж невблаганною логікою він вважав головними духовні потреби пацієнтів і турботу про їх душі. Необхідно сказати про це з абсолютною ясністю.
Один очевидець говорить:
"Хворі знали, що для того, щоб лікуватися в Москаті, потрібно залучатися до Таїнств".
І ще: "У всіх хворих він запитував, чи в мирі вони з Богом, чи залучаються до Таїнств, чи немає на їх совісті тяжкого гріха. Іншими словами, він спочатку лікував душу, а потім – тіло хворих, що приходили до нього".
Москаті зі всією упевненістю стверджував, що в лікарні "місія всіх" – черниць, молодшого медичного персоналу, лікарів – "сприяти милосердю Божому".
Черниця його відділення повинна була перш за все піклуватися про духовний стан пацієнта і повідомляти про нього професора, який, лікуючи його зі всілякою самовіддачею і прикликавши на допомогу весь свій досвід, прагнув допомогти хворому цілісно осмислити те, що з ним відбувається, і майже завжди з непохитною м'якістю вселяв йому бажання досягти зцілення, що розуміється як правдиве спасіння.
Заклики і твердження: "Сповідайтеся", "примиріться з Богом", "поверніться до Господа", "подумайте про безсмертну душу", "життя і смерть – в руках Божих" раніше або пізніше знаходили своє місце серед лікарських вказівок, що давав Москаті його пацієнтам, особливо тоді, коли він бачив, що їх життя в небезпеці і що в небезпеці їх вічне спасіння. Але річ у тому, що коли він говорив про це, хворі вже так любили його, що майже завжди приймали ці вказівки з вдячністю, і багато хто слухався його.
Безпомилково поставивши діагноз одному відомому міланському адвокатові, чого не удавалося зробити нікому з лікарів, він вручив йому лист, в якому рекомендував йому одного з міланських священиків, "щоб він примирився з Богом, оскільки вже багато років тому віддалився від Нього", стверджуючи, що інакше не зможе вилікувати його тілесну недугу.
Іншому хворому, який, здавалося, цілий місяць лікувався безрезультатно, він сказав: "Ви не сповідалися, тому і не видужуєте. Бог нагадує вам про це".
Тим, хто дивувався з його підходу до хворих, він пояснював:
"Говорити з хворими про те, що не стосується хвороби, увійшло у мене до звички, тому що у них є і душа… Так званий фрейдистський психоаналіз – це лікування; а що таке психоаналіз? Це сповідь лікареві з метою позбавитися від нав'язливих ідей. Але це добре для протестантських країн, де немає сповіді, – а в нашій католицькій Церкві сповідь є".
Одній молодій людині, найтяжчою недугою якої здавалася абсолютна безхребетність, він дав рецепт з написом: "Лікування Євхаристією".
Нам важко уявити собі, як Москаті вдавалося лікувати душу одночасно з тілом (слід зазначити, що він відправляв хворих лікувати "духовну недугу" до якого-небудь зі своїх знайомих священиків, а потім особисто перевіряв, чи відбулася зустріч).
У листі до одного колеги Москаті пише:
"Блаженні ми, лікарі, якщо пам'ятаємо, що окрім тіл перед нами – безсмертні душі, яких, згідно євангельської заповіді, ми повинні любити, як самих себе. У цьому – наше задоволення, а не в тому, аби чути, як нас проголошують цілителями фізичних недуг" (і не без іронії він додавав: "Особливо тоді, коли совість підказує нам, що фізична недуга пройшла сама собою!").
"Це лікар тілес і душ", – говорив про нього Бартоло Лонго, що побудував святилище Діви Марії в Помпеях, нині також блаженний, який був його пацієнтом.
Багато листів Москаті свідчать про те, що в такому ж дусі він виховував і своїх учнів:
"Хай почуття обов'язку незмінно керує вами при виконання місії, довіреної вам Провидінням: думайте про те, що ваші хворі перш за все наділені душею, до якої ви повинні знайти підхід і яку ви повинні привести до Бога; подумайте про те, що на вас покладається борг любові до навчання, тому що лише так ви можете виконати своє велике завдання – допомагати людям в нещасті. Наука і віра!" (16 липня 1926).
"Пам'ятаєте про те, що ви повинні піклуватися не лише про тіла, але і про стогнаючі душі, що взивають до вас. Скільки скорботи ви швидше полегшите порадою або духовною втіхою, ніж холодними аптекарськими рецептами" (1923).
Одному пацієнтові він радив:
"Я прошу вас пригадати про своє дитинство і про ті відчуття, які відчували до вас ваші близькі, ваша мама; поверніться до добродійного життя, і я присягаюся вам, що окрім вашого духу, і плоть ваша отримає полегшення: ви зцілитеся душею і тілом, тому що отримаєте головні ліки – безконечну любов" (23 червня 1923 року).
Але необхідно нагадати, що Москаті не був ні цілителем, ні чудотворцем: він був лікарем, і лікарем чудовим, проте був абсолютно переконаний, що перед ним перш за все – безсмертна душа.
Проте він ніколи не вдавався до спіритуалізму, нехтуючи тілом. Одній черниці, яка хотіла відвести його на літургію в робочий час, він різко відповів:
"Сестра, Богові служать, працюючи".
А одній благочестивій пані, яка відмовлялася лікуватися, кажучи, що досить молитов, він заперечував:
"Для вашої душі корисно, аби вашому тілу зробили один-єдиний укол від хвороби, ніж читати безліч молитов".
Цілісність особи Москаті стала ясна всім його колегам, навіть його ворогам, коли стався випадок, що увійшов до історії Неаполя.
Йшов лютий 1927 року. До смерті Москаті, яку ніяк не можна було передбачати, залишалися всього два місяці. До Неаполя приїхав виступати на науковій конференції знаменитий професор Леонардо Бьянки: він завідував кафедрою психіатрії і нейрохірургії спочатку в Палермо, а потім в Неаполі. Потім він став міністром народної освіти, а згодом – міністром оборони і віце-президентом палати депутатів. У 75 років він опублікував книгу "Механіка мозку". Крім того, він був відомим масоном і кілька років тому організував відкриту конференцію проти Ісуса Христа.
Сімдесятидев'ятирічний професор виступав перед залом, повнісіньким лікарями і викладачами, і раптом, коли пролунав грім оплесків, він впав за землю. У залі були присутні лікарі самих різних спеціальностей, і всі, включаючи Москаті, зібралися довкола нього. Але послухаємо розповідь самого Моськаті:
"Я не хотів йти на конференцію, тому що давно вже не був пов'язаний з університетом, але того дня нелюдська сила, якою я не міг опиратися, захопила мене туди… Сталося те, про що говориться в євангельській притчі: покликані в годині одинадцятій отримають ту ж винагороду, що і покликані в першу годину дня. У моїй пам'яті незгладимо відобразився погляд вмираючого, шукаючого мене серед безлічі викладачів, що зібралися… І Леонардо Бьянки були добре відомі мої релігійні переконання, оскільки він знав мене ще студентом. Я підбіг до нього, підказав йому слова покаяння і уповання, тоді як він стискував мою руку, не в силах говорити…".
Спробуємо собі представити в тодішньому масонському святилищі – Неаполітанському університеті – не лише безпрецедентна подія – поява священика зі Святими Дарами, покликаного Москаті, але і смерть старого масона на руках святого лікаря, який голосно читав акт покаяння і Символ віри.
Таким був Москаті.
І ми можемо пригадати схвильовані, навіть приголомшені свідоцтва відомих діячів культури і науки, які, спілкуючись з цим християнином нового типу (слід зазначити, що з Москаті можна було говорити про філософію, про мистецтво, про літературу, про музику, про богослів'я, про урбаністику, з незмінною користю і поживою для розуму), задумалися про себе самих і про свою долю.
Інший знаменитий неаполітанський лікар, Кастелліно, невіруючий, сказав про нього:
"Він був дивною людиною і жив в незмінному спілкуванні з Христом, що відкриває могили і перемагає смерть". Інший лікар сказав:
"Він був найдосконалішим втіленням любові, про яке говорить св. Павло в Посланні до Коринтян, яке мені будь-коли доводилося бачити". Погляди Бенедетто Кроче загальновідомі. Так от, філософ жив в мансарді, з вікна якої він кожен ранок міг бачити, як Москаті квапився в лікарню.
Часто вони зустрічалися і розмовляли. Інколи для розмов не було часу і тоді філософ, як справжній неаполітанець, окликав його з балкона: "Дон Пеппіно, я тебе не розумію, чому ти все біжиш? куди ти йдеш? чого ти сподіваєшся досягти…? Все приходить свого часу". А потім, повернувшись до себе, він говорив доморобітниці: "Якби всі католики були такими… якби всі були як дон Пеппіно!".
Ким же була ця людина, що говорила собі самому на сторінках свого щоденника:
"Люби істину, будь самим собою, без удавання, страхів і оглядок. І якщо істина накликає на тебе переслідування, прийми їх; і якщо вона коштує тобі мук, терпи їх. І якщо ради істини тобі доведеться принести в жертву самого себе і своє життя, принеси цю жертву мужньо".
Так ми знов підходимо до тієї засадничої проблеми, з якою почали свою розповідь, не бажаючи давати на неї відповідь заздалегідь: що означає бути християнином у миру(у світі)? Ця людина, визнана Церквою святим, розуміла свою місію так глибоко і цілісно, як сьогодні її не розуміє навіть капелан, що піклується в лікарні про духовну втіху хворих. Чи був він дійсним мирянином? або він був мирянином, що незаслужено узяв на себе роль священика? чи було його прагнення "лікувати, окрім тіла, і душу" абсурдною тоталітарною претензією або воно було пророкуванням? У якому сенсі можна запропонувати його сьогодні як приклад християнина-мирянина?
Ми не можемо тут детально розглядати цю проблему у всіх її богословських аспектах.
Можна лише констатувати, що в Москаті є щось унікальне і неповторне: його можна наслідувати, не копіюючи його поведінку (вчинки, вказівки, вирази), але перш за все осягаючи, яку роботу зробила в нім благодать Божа: роботу по "уподібненню", по "цілісному перетворенню", якою творіння підкоряється беззаперечно: і саме цієї роботи слід чекати для себе, саме до неї потрібно себе підготувати завдяки глибокому упокорюванню і аскезі.
Ми живемо в епоху, коли ми, християни, стали дуже майстерно проводити "розділення": між природним і надприродним початком, церквою і світом, вірою і розумом, одкровенням і наукою, євангелізацією і прогресом людства, "вже і ще не", єдністю і плюралізмом і так далі Але ці тонкі розділення повинен був би проводити суб'єкт, що настільки неподільно належить Христу, настільки органічно щеплений до Церкви, що розділення повинні були б йому служити лише для вираження різних методів, згідно яким виливається, поширюється і втілюється одна і та ж милосердна любов. Проте насправді розділення дуже часто служать лише відвернутим алібі, аби приховати і виправдати незавершеність або боязкість особи, її насилу досягнуту рівновагу або навіть розпад.
Тому Бог час від часу дає нам в приклад віруючих, чия особа настільки цілісна, що їх навіть хотілося б звинуватити в інтегризмі, якби єдність християнства не виявлялася у всьому.
Тут ми можемо лише вказати основні риси того християнського ідеалу, якого Москаті прагнув досягти за допомогою благодаті Божої:
1) Бути покликаним до існування і бути покликаним до виконання певної місії повинно бути для християнина чимось єдиним, як це було для Ісуса, "Я" Якого полягало в досконалій слухняності Отцеві і повному підпорядкуванні Його волі. Проте часто два ці покликання (до існування і до місії) залишаються двома окремими світами, які насилу прагнуть зберегти хоч би якісь точки зіткнення.
Москаті була дана благодать відчувати і втілювати своє лікарське покликання як вичерпне вираження сенсу і мети його існування, і йому він присвятив все своє життя.
Ще в сімнадцатирічному віці він відповідав своїй матері, що застерігала його від труднощів і небезпек професії лікаря:
"Що ви говорите, мама! я готовий лягти навіть в ліжко хворого!". І мати, що добре його знала, сказала пророчі слова: "Аби полегшити страждання хворих, він сам стане мучеником!".
Автори біографій Москаті згідно свідчать про те, що він вважав професію лікаря покликанням і місією, які повинні довести його до виснаження, у тому числі і фізичного, тому що лише так може виконатися Промисел Божий. Тому він просто і без вагань погоджувався йти всюди, куди його кликали і тягнули, і інколи говорив про те, що "занурений в пучину жахливого хаосу страждань".
Одному з друзів він признавався:
"Пишу вам пізно вночі. Запевняю вас, у мене немає часу навіть на те, аби схопитися руками за голову… Лікарня, лабораторії, офіційні заняття, мої заняття по діагностиці і в клініці, маса тяжкохворих в пригніченому стані духу займають мене цілком і не дають мені робити нічого іншого" (січень 1919 року).
І, яким би самовідданим не був професор, йому доводилося щодня боротися зі своєю запальністю у відповідь на будь-які нелади. Проте він завжди прагнув узяти себе в руки, дозволити обставинам, усе більш невідступним, як би вирівняти всі шорсткості свого характеру.
Помер Москаті несподівано, в розквіті літ, після візиту до хворого, і не було нікого, хто б надав йому допомогу і підтримав його.
Його життя і діяння – це суд над всіма християнами, які ухиляються від виконання волі Божої, відмовляючись бути "нічого не вартими рабами", тому що сприймають свою місію в Церкві і в світі як щось розпливчате, мало не другорядне для їх існування, для їх особи і тому кінець кінцем відчувають невпевненість, ностальгію по інших можливостях, сумніваються в своєму покликанні, психологічно готові змінити його (жінки, що живуть в цнотливості, хотіли б бути заміжні, а ті, що живуть в шлюбі хотіли б мати іншого чоловіка або зберігати цнотливість, духовні особи хотіли б бути мирянами, а миряни хотіли б бути духовними особами, люди, що займаються однією професією, хотіли б знайти своє самовираження в чому-небудь іншому, і є ще багато інших прикладів); суд над всім цим існуванням, яке не присвячене неподільно виконанню місії, йому довіреної, або всіх уявних "місій", вибраних як екологічна ніша.
2) Існування і місія християнина – це перш за все прихильність до Христа, гаряча особиста спрямованість до Нього як до живої людини, а не як до "точки відліку". Найбільш яскраве знамення тому – життя в цнотливості. Любов до ближнього має бути знаменням цієї початкової близькості, яка виникає по волі Христа Господа і приноситься Йому в жертву. Для християнина джерелом любові до ближнього є або цнотливість, породжена особистою самовіддачею Христу, або лише психологічна спроба наблизитися до Христа, здійснюючи моралістичне насильство над власними привязанностями.
У наш час, коли милосердна любов в соціальній сфері здається мало не докором Христу, образ Москаті нагадує нам про те, що в християнської любові є абсолютно певне джерело і своя особа: це любов Христова, яка повинна запалити серце Його учня, за словами св. Павла.
Дивлячись на життя і на діяння Москаті, ніхто не міг сумніватися в тому, що він відкрито сповідає свою любов до Христа. Тим, хто відкидав Ісуса Господа, Москаті здавався маніяком, з яким слід боротися і якого потрібно знищити. Але якщо людина визнавала Христа (хоч би не без коливань) і ще пам'ятала про Нього (навіть якщо минула віра ослабла), тоді Москаті, що творив справи милосердя, виявляв для нього свідоцтво полум'яне, виконане переконливої сили. І ніхто не міг помилятися ні на мить, думаючи, що йдеться про природню доброту доктора.
Аскеза і діяльне милосердя давали Москаті право переконано проповідувати Господа Ісуса: він став безкорисливий, аби говорити нелицемірно, він став всім для всіх, аби вказати Того, Хто є "всім", він приносив в жертву хворим своє життя, аби отримати право говорити про життя вічне. Інколи він навіть просив хворого замість грошей зробити йому інший дарунок – причаститися, повернутися до втраченої віри.
"Коли я одного дня запитав його, чому він відмовився від грошей, запропонованих йому спроможним хворим, який був дуже серйозно хворий і був великим грішником, він відповів мені: "Я його наверну"".
Москаті вчив з чарівною очевидністю, що на противагу тому, що сьогодні думають і чому учать, любов до ближнього є достеменною лише тоді, коли вона цілком спрямована до любові до Христа (Бога, що став ближнім).
Аскеза, милосердя і соціальна діяльність є для мирянина або вираженням його цілісного сповідання християнської віри (давати всього Христа всім людям), або навіть його добрі справи позбавляються свого вмісту, бо ними користуються ті, хто прагне ще більш зануритися в свою духовну лінь і байдужість.
Якщо людина, що діє в ім'я Христове, думає, що може робити це анонімно, тим більше законним буде анонимат для того, хто отримує плід самих його справ. У цьому, мабуть, корениться парадокс сучасної ситуації: Церква і миряни ведуть енергійну професійну і харитативную діяльність, проте віра поступово слабіє саме там, де християни живуть і діють найактивніше.
Згідно Москаті, належить постійно творити справи милосердя, аби знайти право на цілісну проповідь про Христа, і, проповідуючи Христа, треба бути цілісною особою, аби справи милосердя не розчинилися в туманній філантропії, якою безсоромно користуються саме ті, хто хоче самостверджуватися і затвердити світ, заперечуючи Христа.
3) Чим більш християнською є милосердна любов, описана нами, тим більше вона прагне зсередини привести до єдності свідомість людини, виявляючи, таким чином, свою всеосяжну силу: вона встановлює несподівані зв'язки, відкриває невідомі можливості, надихає енергію в різних ситуаціях. Різні "плани" реальності не піддаються інтегристському запереченню, проте спостерігається несподівана "текучість", через яку природне природним чином зливається з надприродним, а надприродне надприродним чином відкривається природному.
У житті Москаті ця текучість виявлялася у різних напрямах. Скажемо декілька слів і про це.
а) З точки зору медичного мистецтва ми можемо сказати, що його професійні здібності могутньо окріпнули. Це можна затверджувати в двоякому сенсі. З одного боку, здавалося, що віра (християнський підхід до хворого) загострила його і без того видатні здібності до діагностики: здавалося, він вгадував, бачив тілесні хвороби, помічав недоступні спостереженню симптоми, що вражало його колег. З іншого боку, його пронизлива інтуїція досягала таких глибин, що часто він ставив і діагноз душевних недуг.
Він сам признавался:
"Господь дарує мені таке ясновидіння, що я не можу перешкодити йому, і незрідка бачу потворність душ хворих".
Інколи відбувалися випадки, що лякали його самого. Одного дня він повернувся додому схвильованим і розповів сестрі:
"Знаєш, що сталося зі мною сьогодні? До мене прийшла одна пані зі своєю дочкою. Дочці було роки двадцять чотири-двадцять п'ять. Поглянувши на неї, я їй сказав: "Панночка, ви ще не прийняли першого Причастя!". По її сльозах я зрозумів, що так воно і є. Потім я пильно поглянув на пані і сказав їй: "Пані, ви живете зі священиком, який покинув священство". Знаєш, все це була правда, і я не можу собі пояснити, як я про це здогадався!".
Сестрі довелося утішити його, кажучи, що це, звичайно, один із збігів, які інколи бувають.
І в тому, що стосується фізичних недуг, і в тому, що стосується недуг духовних, він, здавалося, був наділений надприродними даруваннями (точно так, як і Христос, згідно розповідям Євангелія!). Але тут необхідно сказати, що в Москаті ці дарування були не даруваннями чудотворця, механічно доданими до звичайних лікарських здібностей, – навпаки, вони були як би дивом уподібнення. Інакше кажучи, здавалося, ніби, пройшовши всю дорогу науки (а Москаті займався постійно) і всю дорогу духовної зрілості, яка була для нього можливою, його особа укорінялася в точці, де вони сходяться: там, де його погляд міг бути обернений і в ту і в іншу сторону, аби прийти до їх синтезу. У певний період життя Москаті наука і віра проявили в нім не лише свою не-суперечність, але милосердну любов як своє кінцеве єство, будучи різними проявами тої премудрої любові, яке разом створило і відкупила їх.
Укорінений в милосердній любові, Москаті став великим лікарем завдяки своїй вірі і великим віруючим завдяки своїм знанням.
б) Що стосується пацієнта, уподібнення, досягнуте завдяки милосердній любові, дозволило Москаті сприймати антиномію хвороби-одужання відносно всього людського буття, передбачаючи новітні наукові досягнення. Іван Павло II в промові на канонізації сказав, що він "сприяв гуманізації медицини, яка сьогодні сприймається як необхідна умова допомоги тим, хто страждає, і передбачив її".
І дійсно, в останні десятиліття все більше лікарів сумнівається в можливості лікувати людину, виходячи з того, що йдеться лише про тілесну хворобу або погану роботу якого-небудь органу. Лікарі займаються і лікуванням душі, проте, на жаль, рухаються часто навпомацки, слідуючи тій або іншій школі (часто ці школи вважають і душу хворим органом, над яким можна виробляти найжорстокіші операції і маніпуляції).
Завдяки своій милосердній любові Москаті сприймав хворих як цілісну єдність і мужньо захищав їх людську гідність.
Коли зайшла мова про те, аби перетворити лікарні на клініки, чого добивався Джентіле, він написав своєму другу Бенедетто Кроче лист, в якому протестував проти "постанов, які розпоряджаються людською плоттю, як товаром", і в яких "хворих прагнуть збути з рук, як акції на біржі".
У одній рецензії він писав: "Біль потрібно сприймати не як судому або м'язове скорочення, але як крик душі, на який брат хворого, лікар, біжить з полум'яною любов'ю і милосердям".
Проте і тут потрібно зробити ще один крок: Москаті не лише сприймав хворого як духовно-тілесну єдність і не лише сприймав хворобу в її цілісному і етичному аспектах, але все це здавалося йому необхідним мінімумом для подальшого поглиблення в "людину як єдине ціле". Лікування людини як психо-фізичної єдності повинно було досягти його духовних глибин, сокровенного душевного страждання, сокровенній спрямованості на щастя, надихаючись духовними цінностями.
З медичної точки зору проблема хвороби-одужання повинна сприйматися як виходячи з цілісності "хвороби" (аж до хвороби-зла-гріха), так і цілісності здоров'я (аж до здоров'я-спасіння), як виходячи з єднання тих, хто працює в різних сферах (єднання, а не просто розподіли ролей), так, нарешті, і єдність лікувальних установ.
Москаті не лише сприймав свою професію як професію, яка схожа на священство, але і намагався, діючи в історичних обставинах свого часу, милосердно і тактовно привести хворих до покаяння і до віри в надприродне життя. Те, що він робив поодинці в той час, коли панувала повна байдужість до глибинної суті особи хворих, сьогодні можна запропонувати як приклад для всіх.
Виникає питання: чи досить для Церкви і для християн-мирян тримати в лікарнях або в санаторіях священиків або монахів, мета діяльності яких – не добитися одужання в повному розумінні цього слова, але в кращому разі утішити пацієнта, коли хвороба вселяє йому страх або коли одужання неможливе?
Найменше, що можна сказати, – це що розуміння, перетворене любов'ю, і любов, що стала розумною діяльністю, багато чому навчилися б від цього головного лікаря-мирянина, який поодинці захищав право пацієнта на цілісне лікування і борг лікаря лікувати саме так: інакше кажучи, від людини, яка хотіла лікувати, а не лише ходити з візитами і виписувати рецепти.
Багато чому від нього можна навчитися і, надихаючись його прикладом, багато чого можна досягти.
На пройнятий глибокою вдячністю лист свого учня-лікаря, що вирушав по місцю свого першого призначення, Москаті відповів так:
"Не наука, але любов перетворила світ… Я завжди в глибині серця жалію, що ви далеко від мене, і мене утішає лише думка про те, що щось від мене залишилося у вас; не тому, ніби я що-небудь вартував, але через той духовний заряд, який я прагну зберегти і розповсюдити довкола. Я весь час пам'ятаю про вас, будьте упевнені в цьому. Цілую вас в Христі!".
Мабуть, тепер нам легко зрозуміти, чому кардинал Ронкаллі, прочитавши життєпис Москаті, назвав його Lumen ecclesiae, світлом Церкви. Скликаний ним II Ватиканський Собор сказав згодом, що завдання Церкви – "відображати в світі те Світло Народів (Lumen Gentium), яким є Христос".
Так от, Церква зможе зробити це лише в тому випадку, якщо відблиск цього світла щодня сяятиме на лицях мирян.
Коли в Страсний четвер 1927 року похоронна процесія йшла по вулицях Неаполя – в ній брала участь безліч викладачів, студентів і простого люду – один старий чоловік підійшов до столика, поставленого біля входу в будинок Москаті, і тремтячою рукою записав в книзі співчуття:
"Ми оплакуємо його, тому що світ втратив святого, Неаполь – приклад усіляких доброчесностей, а хворі бідняки втратили все".
Антоніо Сікарі. Портрети Святих
