“На моїм ліжку вночі шукала я того, кого серце моє любить. Шукала – не знайшла його. Встану, обійду навколо місто… Шукала – не знайшла його. Сторожа мене зустріла, що ходить круг міста. Чи бачили ви того, кого серце моє любить? Ледве повз них пройшла я і знайшла того, кого любить серце моє…” (Пісня Пісень 3,1 -4)
Я Самітник. І живу я в самотньому домі. Мене оточують самотні меблі, книжки, самотні картини, самотні штучні квіти і навіть пес… самотній. Життя кожен має своє, неповторне і самотнє. Такого висновку я дійшов, коли став пенсіонером. Бо коли була праця, то свою самотність я ховав у діяльності. Але вибила година, і забрано у мене місце, куди я міг втікати від самотності… І так мені самотньо, що стіни кричать! Стіни, в яких живе Самітник…
Годинник у тиші відбиває час, і я шаленію. Про що я мрію? Про спільноту, дитячий сміх і дотик теплих рук до мого згорбленого тіла. Я вже передчуваю, чим скінчиться моє життя: шаленою, безглуздою біготнею по закутках міста, бо так деякі люди втікають від самотності. Але я не хочу так скінчити! Не хочу! Хто мені допоможе? Люди, допоможіть! Та люди зайняті втечею від своєї самотності, і що їм до того, що я вмираю?!
Напроти мого двору розташований смітник, і я почуваю себе повним ви-кидьком у цьому світі. Знову від цього смітника до мого двору залетів брудний целофановий пакет. Як це мене дратує і злить! Чому самітникові має перепадати сам лише бруд?! Беру це “сміття” двома пальцями, щоби не забруднитися, а з нього висипається ціла купа карток із незнайомими людськими обличчями. Хм, ти диви – ціла компанія самітників! А що, заберу вас до себе у самітній дім, та й познайомимося.
Ставлю першого незнайомця на стіл – бородатого дідуся. Читаю внизу: Отець Піо. Дідусь має пронизливі очі, а руки, чомусь у рукавичках, тримають листа. “Який ти щасливий, отче Піо, -кажу до нього, – бо отримав листа, а я не маю від кого їх отримувати”. Тяжко зітхаю, дивлячись жадібними очима на чуже щастя… Та раптом усвідомлюю, що чиясь невидима тепла рука торкається мого згорбленого тіла. І я випростуюся під дією цього дотику! “Гаразд, – кажу собі, – якщо шаленіти, то разом із тобою, старий!” Беру другу картку – на ній зображений теж не молодий, о, я впізнав його, це ж Папа Римський Йоан Павло II, і теж тримає листа у руці! “Це ж треба, як весело з вами! Е-ех! Якби прочитати, що там вам пишуть!” – і машинально перевертаю картку, а там слова: “Не бійся! Відчали на глибінь!” О-о-о, ти мене заінтригував, Йоане Павле II! І я “випливаю” рукою за третьою карткою. Цього разу переді мною постало гарне жіноче обличчя. Монашка, що націлено дивиться мені в очі. Читаю: св.Тереза від Дитяти Ісус. “А із жінками і дитятками я розмовляти не вмію, прости, монашко”. Та тільки-но сказав, як щось від цієї картки подихнуло на мене, кімната заповнилася ароматом троянд, і голова моя ошаліла від почуття щастя і свободи!..
Усю ніч я просидів, приголомшений, навпроти цих трьох облич. Цих самітників, яких світ викинув на смітник. Ранком устав і пішов до костелу. Сів на першій лавці, навпроти вівтаря, а ці самітники все дивляться мені в очі, проникли у свідомість і окупували моє серце. Піо – схопив за плечі, Йоан Павло II – випхнув на глибінь, а Мала Тереза – устелила ароматний шлях до того Дитяти, що зветься Ісус.
Я страшенно боявся знайомства із цим Маленьким Ісусом. Але самотній священик мені допоміг установити з Ним контакт. Ви ж, як зрілі християни, розумієте, що йдеться про таїнства. І так-то я – самітник, що загубився в цьому світі, – отримав те, про що мріяв: Спільноту святих, сміх Дитяти Ісус і дотик людських теплих рук не тільки до мого згорбленого тіла, але й душі. А щодо смерті, то віднині ми зі св.Терезою співаємо так: “Я не вмираю, вступаю в життя!!!” Привіт вам шлють усі святі -мої духовні керівники.
Болеслава СНІЖНА
«Католицький вісник»№12(489) 2010
