МИШКО
Мишко був невеликим плюшевим ведмедиком. Його ступні були зроблені з червоного оксамиту, очі -з ґудзиків, а ніс – із клубочка вовни. Він належав вередливій дівчинці, яка инколи його пестила, а иноді кидала на підлогу або ж тягала за делікатні, суконні вушка.
Одного дня Мишко прийняв рішення, найважливіше рішення всього свого життя: утекти від дівчинки. Скористався метушнею, яка панувала перед Різдвом, помітив відчинені двері й опинився на волі.
Мандрував снігом, тупаючи ніжками, щасливий, як ніколи досі. На кожному кроці на нього чекали нові відкриття: вперше побачив дерева, комах, птахів, зірки. Мишко дивився навколо широко розплющеними очима, адже все було таке неймовірно гарне.
Настав Святвечір. Вечір, коли всі створіння мусять зробити щось добре. Мишко почув дзвіночки саней. То був північний олень, який біг, тягнучи сани з коробками, загорнутими в кольоровий папір.
Північний олень побачив ведмедика, зупинився й пояснив йому, що заміняє святого Миколая, який уже надто старий і втомлений, щоби пішки мандрувати снігами.
Північний олень сказав, щоби Мишко сідав у сани. Тож Мишко почав їздити містами й селами на чарівних санях. Це саме він клав у кожній оселі іграшку чи якийсь инший подарунок. Йому це приносило втіху.
І ось наші мандрівники дісталися останнього дому – бідної хатинки на краю лісу. Мишко встромив лапку до великого мішка, шукав, перевертав, але нічого не знайшов.
– Оленю! Оленю! У твоєму мішку більше нічого немає!
– Ох! – застогнав зажурений олень.
У хатинці жив хворий хлопчик. Невже він, прокинувшись завтра вранці, нічого не знайде біля свого ліжечка? Олень благально подивився на Мишка своїми прегарними очима. Ведмедик важко зітхнув, глянув навколо, подивився на поля, якими так любив мандрувати на самоті, й на ліс, а потім увійшов до хатинки, щоби зробити свій добрий різдвяний учинок. Сховався у черевику хворого хлопчика й залишився там аж до ранку.
У Святвечір перед Різдвом Усемогутній Творець приходить до людей. У тиші святої ночі Бог "спустився" до Вифлеємської шопки. Там почав чекати…
Адвентом, тобто Різдвяним постом, Церква [латинська. – Пер.] називає чотири тижні, що передують Різдву. Адвент означає "прихід, пришестя" [латинською айуепіиз. – Пер.]. Це період, коли готуємося прийняти найважливішого Гостя всіх часів – Ісуса Христа. Різдвяний піст нагадує нам про три різні "пришестя" Ісуса.
Перше відбулося в минулому: здійснилося понад 2000 років тому в день Різдва Христового. Ісус, Син Божий, Творець Усесвіту прийшов на світ і жив тут спочатку як немовля, потім як дитина, юнак, урешті чоловік, який віддав своє життя, щоби наблизити нас до Бога.
Друге "пришестя" належить теперішньому часові, бо Ісус і нині продовжує чекати, щоби прийти до кожної людини, яка запросить Його до свого серця й свого життя. Третє "пришестя" Ісуса належить майбутньому. Одного дня Ісус повернеться на землю вже не як маленька, беззахисна дитина, а як Цар і Суддя.
Період Різдвяного посту – це час готовности. Завжди мусимо бути готові прийняти Ісуса. А такого Гостя, як Він, не можемо зустріти без належних урочистостей.
"Під час Різдвяного посту мусимо підібрати ключа до дверей, які ведуть до нашого серця, – написав один християнин із Нової Гвінеї. – Міг заіржавіти. Якщо це так, то настав час, щоби його змастити, щоб двері серця могли легко відчинитися, коли Господь Ісус захоче ввійти до нього під час Різдва".
