Головна / Про святих і блаженних / СВЯТИЙ ЙОАН ВІД ХРЕСТА – Дмитро Сергійович Мережковський

СВЯТИЙ ЙОАН ВІД ХРЕСТА – Дмитро Сергійович Мережковський

З 1570 року гоніння Взутих на Босих, що почалося, особливо посилилося, коли Йоан від Хреста з'єднався з Терезою. Думаючи, що вона без нього не могла б зробити нічого, вирішили вони обезголовити Реформу, заточивши його у вічну в'язницю, а в разі потреби і умертвити.

У 1577 році, в ніч на 4 грудня, Взуті з ратними людьми, посланими, мабуть, авільським корреджидором1, оточили той дерев'яний будиночок в саду Благовіщенської обителі, де жив брат Жуан з братом Германом, вдерлись в їх келії, схопили обох братів «як лиходіїв», відвели в свою обитель тут же, у м. Авілі, і жорстоко побили. У будиночку зробили обшук і забрали знайдені папери. На щастя, брат Жуан встиг їх знищити, а найнебезпечніші навіть з'їсти, щоб і сліду від них не залишилося. Судячи з цього, вороги могли звести на нього такі звинувачення, в яких було б йому нелегко виправдатися.

У ту ж ніч відвезли його в Толедо, в тамтешній монастир Взутих й посадили в тюремну келію, тісну і темну комору, з маленьким і, під самою стелею, гратчастим віконцем, на подобі труни, де йому судилося пробути біля дев'яти місяців.

Щоп'ятниці водили його в трапезну. Сидячи на підлозі, він їв тільки хліб і пив воду, а після закінчення трапези ченці підходили до нього і кожен, по черзі, бив його бичем по оголеній спині. Били так жорстоко, що вся спина була в ранах, і коли він одягав рясу, вона прилипала до закривавленого тіла. У їжі, яку йому приносили до в'язниці, був такий страшний смак, що вона здавалася йому отруєною, і він з дня на день чекав смерті.

Часто і довго начальники братства переконували його повернутися від Босих до Взутих, спокушали обіцянками зробити ігуменом в будь-які вибраній ним обителі; запевняли, що Реформа засуджена Церквою і що, продовжуючи стояти на своєму, він буде винен у смертному гріху непослуху і бунту проти Церкви.

«Я не зречуся Братства Босих, хоч би це мені і життя коштувало!» – відповідав він на всі переконання, і «в цьому був твердий, немов камінь», згадує свідок.

Настало нестерпно спекотне літо. Тісна тюремна келія Жуана стала «чистилищем смороду і спеки». На довершення всього, він захворів кривавим поносом. Але всі його тілесні муки були ніщо в порівнянні з душевними. Іноді, навмисне відкриваючи двері його тюремної келії і говорячи в сусідній кімнаті так голосно, щоб він міг чути, ченці вітали один одного з радісною звісткою, що дні Реформи злічені, тому що християнний король Філіп II з'єднався зі Святим престолом, щоб його знищити. Дуже ймовірно, що бували такі хвилини, коли, слухаючи ці розмови, відчував себе Йоан таким самим єретиком і бунтівником, відлученим від Церкви, як Лютер і Кальвін, і тоді находив на нього жах вічної погибелі.

«Страшне робить Бог з тим, хто любить Його, але скаржитися їм не можна, тому що Він зробив ще страшніше з Єдинородним Сином Своїм», – скаже св. Тереза від ​​Ісуса; те ж би міг сказати і св. Йоан від Хреста, у своєму толедському пеклі.

«Він мені казав, що не було йому у в'язниці ніякої розради від Бога; все страшне – і душа, і тіло однаково», – згадує одна з духовних дочок Йоана. «Багатьма роками ув'язнення не міг би я заплатити і за одну з тих милостей, дарованих мені Господом у в'язниці», – згадує він сам. Ці два спогади, ніби суперечливі, насправді узгоджені: не «розради» були для нього «милістю Божою», а невтішність  – та Темна Ніч «найглибшого досвіду», яка була йому необхідна для сходження на вершину Кармеля.

 

О, як я знаю цей Струмок,

Що темної ночі від уст моїх тікає!

 

Може у цих віршах  згадує він про Толедську в'язницю так само, як і в цих:

                                 Куди Ти зник, Улюблений,

Покинув мене, невтішного? .

 

Дуже важлива була для нього зміна тюремників. Перший з них, людина сувора, нікуди не випускав його з в'язниці; милостивіший був другий, брат Жуан де Санта Марія: коли ченці відпочивали в години полуденної спеки, він дозволяв йому виходити з в'язниці в сусідню більшу світлицю, щоб подихати чистим повітрям, але як тільки чув, що ті, які спали, прокинулися, просив його повернутися у в'язницю, і Жуан покірно йшов до неї, але, проходячи повз тюремника, ласкаво брав його за руки, дивився йому прямо в очі з тієї чарівною посмішкою, якій мало хто міг опиратися, і так гаряче дякував, що сльози наверталися в очах тюремника. «Раніше я його ніколи не знав, але, бачачи духовну силу його в стражданнях, я зрозумів, що він – святий, – згадує брат Жуан де Санта Марія.

Спочатку дозволяв він в'язневі ходити тільки в сусідній з тюремної келією великий світлиці, а потім і у всіх інших, де він тільки хотів. Кожен раз, як тюремник залишав його самого, він потихеньку викручував цвяхи з петель зовнішнього на тюремних дверях замку, але не виймав їх зовсім, а залишав ослаблими в петлях так, щоб, натиснувши на двері зсередини, легко було відкрити їх, навіть коли замок був замкнений. Робив він це так майстерно, що нічого не можна було помітити, а якщо і можна, то, мабуть, тюремник не хотів помічати, бо був його спільником у думках про втечу.

Щоб читати молитовник і їсти  мізерну їжу свою при світлі, тюремник дав йому лампаду, а також голку та ниток, щоб лагодити одяг. Можливо, ці три речі – лампада із залізною ручкою у вигляді гачка, голка і нитки – вселили в'язневі першу думку про втечу.

Якось, зайшовши в одну з галерей, він побачив вікно, яке виходило на пустельний берег швидкої і бурхливої, як гірський потік, річки, Таго, що протікала внизу, під самими стінами обителі. Скеля під вікном була така, що, коли заглянув у неї, голова у нього закрутилася. Але він все ж вибрав це вікно для втечі, бо кращого не було, вибрав і ніч. Напередодні вирізав з ковдр, простирадл та одягу довгі, вузькі смуги, міцно зшив їх кінцями, скрутив на зразок мотузки, зробив петлю і причепив до неї залізний гачок.

Все вже було готове, коли ввечері несподівано приїхав в обитель провінційний вікарій Кастильського Братства Взутих  о. Джеронімо Тостадо  з кількома братами. У келіях не було місця для всіх, і у великій світлиці, майже біля самих дверей тюремної келії, поставили ліжка для двох братів.

Що було робити Жуану? Відкладати втечу занадто небезпечно: варто було лише зайти кому-небудь в його тюремну келію, щоб побачити приготування до втечі, а якщо не відкладати, то як пройти між ліжками так, щоб не розбудити сплячих? Після довгих вагань він вирішив все-таки втікати.

Вночі, почекавши, щоб брати вляглися і заснули, він прочинив двері. Зробив це дуже обережно, але все-таки замок, що ледве тримався на відгвинчених петлях, впав з таким гучним стукотом, що сплячі прокинулися, схопилися на ліжках і вигукнули: «Хто йде?»

Жуан нічого не відповів, і здолані першим міцним сном брати, знову повалившись на ліжка, глибоко заснули.

Він пройшов повз них. Але, ще не доходячи до дверей до сусіднього  покою, раптом згадав, що ці двері завжди замикалися на ніч. Якщо і тепер були замкнені, то все пропало – втеча не вдалася. Але, підійшовши до дверей, побачив, що вони відкриті навстіж. Ніч була така задушлива, що ченці, лягаючи, вирішили залишити двері відчиненими для свіжого повітря. Це підбадьорило його як знак того, що чиясь невсипуща турбота веде його і рятує.

Пройшовши у темряві навпомацки кілька покоїв і галерей, побачив він у кінці останньої тьмяно синіючий на зоряному небі чотирикутник вибраного ним для втечі вікна. Підійшовши до нього, зачепив залізний гачок лампади за дерев'яну перекладину на цегляному підвіконні, спустив мотузку, перехрестився, виліз з вікна і, міцно обома руками вхопившись за мотузку, почав спускатися по ній. Страшно гойдалася мотузка; страшно скрипіла нагорі поперечина, що,  мабуть, згиналась; страшно шуміли внизу бурхливі хвилі річки. Нижче, все нижче спускався. Раптом відчув, що мотузка майже скінчилася. Глянув вниз і побачив, що до землі ще далеко – сажені дві. Що робити? Відпустити мотузку, впасти і, можливо, розбитися на смерть або знову лізти нагору, щоб повернутися у в'язницю, де його замучать, напевно, теж до смерті? «Ні, – подумав, – краще будь-що, ніж це!» Відпустив мотузку, впав на купу каміння і знепритомнів, а коли опритомнів, то побачив, що лежить на такий скалі, що якщо б трохи подалі впав, то злетів би прямо у вир річки.

Встати хотів, але не міг: такий біль був у всьому тілі. Сяк-так порачкував  вузькою між річкою і стіною монастиря обхідною стежкою, побачив на купі сміття і кухонних відходів собаку, що гриз кістку. Кинув каменем в неї, щоб дізнатися з того, куди вона втече, де і йому можна було б пройти. До низенької стіни втекла вона і перескочила через неї. Долаючи біль, він встав і підійшов до стінки, але був такий слабкий, що не міг через неї перелізти. Зробивши кілька кроків, побачив у стіні дірку і проліз в неї на якийсь великий двір, над яким в зоряному небі чорніли куполи колишньої арабської мечеті, нинішньої церкви. Не знаючи, куди йти, ліг на землю і знову знепритомнів.

Що було потім, добре не пам'ятав. Повз, йшов, падав, вставав, і знову йшов, – все це, як у нескінченному і страшному сні.

Почало вже світати, і чувся благовіст Аvе Маriа, коли вийшов на якусь пустельну площу, де стара жінка, мабуть перекупка, відкривала віконниці на вікнах крамниці. Підійшовши до неї, запитав, як пройти в жіночу обитель Нового Кармеля. Дивлячись на нього з переляком, як на вихідця з того світу, вона вказала йому шлях. Він пішов, ледве рухаючи ногами і на кожному кроці боячись впасти і вже не встати. На щастя, обитель була лише в декількох кроках. Підійшовши до дверей, він постукав. Мати-воротарка, Елеонора де Джезу, духовна дочка його, відкрила йому і, не впізнавши його, глянула з таким же переляком, як   жінка на площі.

«Дочко моя, – промовив він, і, раптом впізнавши його по голосу, вся вона затремтіла від радості. – Це я, брат Жуан від Хреста. Я тільки що втік з в'язниці Взутих. Ідіть швидше до матері ігумені, скажіть їй, що я тут, і попросіть її заховати мене гарненько, бо браття Взуті, якщо знайдуть мене, то розтерзають на частини … ».

Мати Елеонора, впустивши його і замкнувши двері на всі замки, побігла за ігуменею. Брата Жуана відвели в надійний сховок і заховали так, що коли, години через дві, Взуті, що гналися за ним, увірвалися в обитель, то скільки не шукали, не могли його знайти.

«Бачу тепер воістину, що Господь послав ангела свого і визволив мене», – міг би сказати св. Йоан від Хреста, як звільнений з Іродової темниці ап. Петро.

«Брат Жуан говорив про це так, що можна було зрозуміти, що звільнення його було дивом, хоча в смиренні своєму він і не говорив … що Матір Божа допомогла йому в цьому випадку або інших подібних, бо в таких свідченнях він був дуже стриманий, – згадує о. Жуан Євангеліста, один з найближчих учнів Йоана від Хреста. «Стриманий» був, може тому, що передчував, як глибоко по-блюзнірському люди спотворять те, чого він не хотів називати «дивом». Але скільки б він не приховував від людей, боячись їх блюзнірства, немає ніякого сумніву, що в житті його були три чуда: порятунок з мединского колодязя, зустріч з Терезою та звільнення з толедської в'язниці. Всі ці три чуда вели його на вершину Кармеля, туди, де горить Зірка Дороговказна всіх тих, що впали в колодязь Рятівниця, всіх самотніх Супутниця і всіх ув'язнених у в'язниці Визволителька, Пресвята Діва Мати Божа.

 

Самотність.

           Часто йшов він з Сеговійської обителі в сусідні гори, де знаходилась печера, звідки видно було тільки пустельну рівнину, снігові гори і небо. Цілими годинами сидів він у цій печері, занурений у молитву або споглядання, а коли приходили до нього з обителі, говорив ніби з винуватою посмішкою: «Ради Бога, залишіть мене, я не створений для того, щоб жити з людьми. Краще розмовляти з каменями, ніж з людьми, – менше гріха … ».

Скаже у «Пісні Духа»: «Сп'янілі від любові (до Бога) душі вже не беруть участі ні в чужих справах, ні навіть у своїх власних». «Ангелам подібні такі люди (споглядання скоєного); що про гріхи сумувати треба, знають і Ангели, але не сумують і, навіть у милосердних справах своїх, не знають жалю, так само і ці люди … співчуття чужого не знають; задовольняючись з'єднанням з Богом, нічого вони вже не хочуть ні від матеріального світу, ні від духовного». Вічна молитва його: «Нехай розширить Господь душу мою, і нехай звільнить мене від життя земного, щоб мені не нести на собі тягаря людських душ».

Страшну міру усамітнення його дають такі слова, як ці: «Зі світом треба  так чинити, ніби ніякого світу і не було зовсім». «Якщо б навіть завалився світ, будь спокійним».

Заповідь цю Йоана від Хреста згадає, напевно, напівдруг, напівворог його, о. Джироламо Граціано, коли скаже про нього не дуже справедливо, але дуже уїдливо: «Є люди, яким здається, що вся духовна досконалість полягає  в тому, щоб не виходити з келії. . . якби навіть весь світ гинув у вогні пожежі». Здається, бували такі хвилини, коли і сам Йоан від Хреста сумнівався, чи «зі світом чинити так, як ніби ніякого світу і не було зовсім». Щоб повернутися в світ, прокинутися від споглядання – занурення в себе і в Бога, він, в такі хвилини, «бив кулаком об стіну».

           У самоті душа моя жила,

У самоті гніздо собі звила;

В усамітнення веде її Улюблений,

Тому що і він у любові самотній

 

У цих віршах «Пісні Духа», може згадує він про Сеговійську печеру.

В жадобі усамітнення бореться в нього почуття святості з почуттям гріха. Дуже ймовірно, що в інші хвилини він розумів, що якщо і Христос був самотній, то не тому, що йшов від людей, як він, Йоан від Хреста, а тому, що люди  відходили від Нього. Але бували й інші хвилини, коли воля до усамітнення була для нього тим, що можна б назвати «первородним гріхом святості» – спокусою нелюдської свободи і могутності. «Тільки на самоті душа смакує свободу». «Бог надає душі (в самотності) страшну силу». Сила ця, може, для нього страшна тому, що він і сам не знає, свята вона чи грішна. У цьому-то незнанні – головне джерело того страждання, яке так вірно і глибоко вгадує в ньому Тереза: «Він був пересичений стражданням». «Мужність у нього велика, але так як він один, то для того, щоб здійснити справу свою … він потребує всього, що дає йому Господь ». «Я не знаю, за яким злим роком ніхто ніколи не згадає про цього святого». «Я налякана злим чаклунством, яке оточує брата Йоана від Хреста». Це «зле чаклунство» і є його ж власна воля до самотності. «Втікай від усіх людей, наскільки можеш, бо іншого ти не знайдеш святого усамітнення», – святого чи грішного, у цьому вся проблема, ніколи, мабуть, до кінця не вирішена самим Іваном. «Я тепер у більшій самоті, ніж будь-коли, але цього хоче Бог», – пише він напередодні смерті однієї з улюблених учениць своїх. «О, скільки б я хотів вам сказати .. . але нічого не скажу, тому що немає сил. Позбутися «злого чаклунства», вийти з темного колодязя самотності немає у нього сил, може, тому, що він і сам не знає, чи треба з нього виходити, чи не треба; знає тільки, що треба «страждати. .. і мовчати »до кінця.

Коли він одного разу суворо докоряв молодому послушнику за важливе порушення статуту, той раптом розсердився так, що обсипав його майданною лайкою. Мовчки Іоанн вислухав усе, а коли послушник скінчив, впав перед ним на коліна і поцілував край одягу його, потім встав, міцно обійняв його і сказав: «Нахай все буде між нами в любові і на славу Божу, брате мій!».

Скільки потрібно йому було любові для такого смирення! «І туди, де немає любові, вклади любов і вилікуєш любов» – вчить він інших і робить сам.

Одного разу в Благовіщенської обителі, в м. Авілі, знатна, молода і прекрасна жінка, яка пристрасно любила Йоана від Хреста, потихеньку зайшла до нього в келію, коли він був сам, і намагалась його спокусити. Він не зробив того, що колись зробив св. Фома Аквінський – не схопив розпеченої головешки в руки, щоб перемогти спокусу; а заговорив з нею тихо і лагідно, як мати з хворою дитиною. Жінка заплакала й пішла, може, полюбивши ще більше, але вже іншою любов'ю.

Люди відносяться до нього двояко: одні вважають його великим святим, а інші – великим грішником, і навіть іноді в одних і тих самих людей враження від нього двоїться. «Брат Йоан від Хреста все життя був святим», – скаже св. Тереза ​​Ісуса, і вона ж, побачивши самознищення Дуруельских подвижників, навіяні їм братом Йваном від Хреста, говорить: «Диявол, може, спокушає їх надмірністю подвигів».

«Браття, диявол йде, – підемо швидше!» – кажуть ченці Саламанкської обителі, побачивши здалека Йоана від Хреста, що підходив до них. І там же, в Саламанці, коли одного разу священик, виганяючи з одержимого біса, запитав, кого із служителів Божих він боїться найбільше, біс відповів: «Йоана від Хреста!»

«Брат Іван, скажи, чого ти хочеш, і я це зроблю», – почув він одного разу з уст Господніх у видінні.

«Господи, – відповів він, – я хочу одного – страждати за Тебе і бути зневажаним усіма!»

Цьому бажанню його судилося скоро виповнитися.

 

Нові гоніння

 

У 1585 році призначений був генеральним вікарієм Кармельського Братства Микола Дорія, з давнього і неймовірно багатого роду генуезьких банкірів. На старості років постригшись в чернецтво і ставши одним з наймогутніших князів Римської Церкви, він поєднував розважливо холодну спритність ділка з полум'яною ревністю віруючого. Будучи найлютішим ворогом Реформи, вирішив він її знищити і з цією метою, втершись до двору, врятував короля Філіпа II і став другом його, якщо тільки могли бути в нього друзі. Увійшов в милість і папи Сикста V, сподіваючись поєднати церковну владу з державною для знищення Реформи. Так сталося те, чим  сім років тому в толедській в'язниці залякували Взуті Йоана від Хреста: «Дні реформи злічені, тому що християнний король з'єднався зі Св. Престолом, щоб її знищити».

У 1587 році з'явилася булла, що розділяла Братство Кармеля на кілька провінцій з підпорядкуванням кожної окремому провінціалу, чим зруйнувалася головна підстава великої справи св. Терези Ісуса і св. Йоана від Хреста – єдності Реформи.

Занадто добре розумів Микола Дорія, що по смерті Терези все братство Нового Кармеля тримається на одному Йоані від Хреста і що не можна знищити Реформу, не знищивши його. Але це було не так легко, як йому здавалося. Що робити з людиною, яка сама собі бажає гіршого з усього, що можна з ним зробити? «Я – черв'як мерзенний, і образити мене ніхто не може». Якщо ці слова Іоана Хре ста здавалися о. Дорію хибним смиренням, то він скоро зрозумів, що помилився. Найлютіші образи і гоніння, насправді, не були страшні для Йоана від Хреста: всі вони проходили навіть не повз, а крізь нього, як удари меча – крізь тіло примари. У сказ приводила о. Дорія ця невразливість і недосяжність ворога. Наскільки безсилий був сказ його, найкраще можна судити з пошуку о. Діего Євангеліста, головного навушника о. Дорія: одну з духовних дочок Йоана від Хреста він залякав до того, що змусив її до признання, нібито одного разу той поцілував її крізь ґрати сповідальні.

 Якщо цей такий розумний чоловік, як о. Дорія, не погидував таким дурним  і підлим наклепом, як зброєю боротьби, він повинен був дійти до краю безсилля. Уклінний, смиренний, німий, як агнець, здавався йому Йоан від Хреста найнебезпечнішим для Церкви бунтівником, – може, не безпечнішим від  Лютера і Кальвіна, тому що у тих був явний заколот, з яким можна боротися, а у цього – таємний, непереможний ні в якій боротьбі.

Найгірше для Йоана від Хреста було те, що в самому Братстві Нового Кармеля він відчував зраду. Напівдруг, напівворог його, о. Джироламо Граціано, заражений «виразкою церковного вельможества», готовий був зрадити велику справу Терези.
«Якщо ми не маємо мужності говорити правду на церковних соборах і капітулах, то Братство наше загинуло!» – застерігав Йоан від Хреста на Мадридському капітулі 1591 року; він міг би сказати: «Загинуло не тільки наше Братство, а й вся Церква!».

Здається, слова ці були, ким потрібно, були почуті, тому що одразу ж після Мадридської Капітули Йоан від Хреста позбавлений був всіх посад і засланий «на покаяння» в глуху обитель Пенуїлу. Ось коли сповнилася його молитва: Господи, я хочу одного – страждати за Тебе і бути зневажаним усіма!

Крихітна обитель Пенуїла перебувала в дикій гірській ущелині Серра Морена, де нічого не було, окрім голих, влітку розпечених, а взимку заледенілих скель і звідусіль зяючих, бездонних прірв. Кращого для себе притулку не міг би вибрати Йоан від Хреста:

 

У самоті душа моя жила,

У самоті гніздо собі звила;

В усамітнення веде її Улюблений…

 

Цей вічний поклик знову почув він і пішов на нього: вічну спрагу усамітнення він міг тепер вгамувати вже з спокійною совістю: не він пішов від людей, а люди від нього. «Я можу, нарешті, бути абсолютно вільним. . . Я щасливий тому, що, звільнившись від усіх турбот про інших, я можу жити в мирі, тиші і спокої».

Але і тут, в Пенуїлі, всіма забутий і зацькований, він все ще був страшний ворогам своїм, як скутий Титан Прометей, і вони вирішили послати його місіонером в Мексику, щоб позбутися його остаточно. Коли, місяці два проживши в Пенуїлі, отримав він цю звістку, то був хворий, і, хоча хвороба його здавалася іншим не небезпечною, він сам уже знав, що вона смертельна, і радісно готувався до більш далекої мандрівки – в нетутешній Новий Світ.

 

«Завтра я їду до Убеди, щоб лікуватися від маленької лихоманки. Так як вже більше, ніж тиждень вона у мене буває кожен день і не проходить, то, здається, я потребую лікаря. Але скоро сподіваюся повернутися сюди, тому що в цьому святому усамітненні я відчуваю себе дуже добре, – писав Йоан від Хреста з Пенуїлу, 21 вересня 1591 року, одній з улюблених учениць своїх, донні Анні Пеньялозі. Мабуть, він знав, що вже ніколи не повернеться в Пенуїлу і тільки заспокоював донну Анну.

Головний вікарій Нового Кармеля, о. Антоніо де Гередія, запропонував йому для лікування два місця, на вибір: Баецу або Убеду. Дуже добре поминали його і любили в Баеці, де двадцять років тому викладав він теологію. Що буде він прийнятий тут як бажаний гість, він знав; знав і те, що чекає його в Убеді, де ігуменом тамтешньої обителі був найлютіший ворог його, о. Хризостома, якого колись суворо викрив він у «церковному вельможестві», який не міг йому цього пробачити і тепер не забув би скористатися нагодою помститися за старі образи. Але все-таки він вибрав не Баецу, а Убеду, виконуючи і тепер, як стільки разів у житті, заповідь свою:

Не легкого бажай, а важкого,
Не солодкого, а гіркого.

 

Шлях із Пенуїлу в Убеду по крутих, гірських стежках був дуже важкий для хворого. Він так ослаб, що ледь тримався на мулі. «Пиляють, пиляють мені ногу дерев'яною пилою і все не можуть відпиляти!»  – скаржився він з лагідною усмішкою молодому послушнику, що супроводжував його, і той, дивлячись на нього, іноді вже не сподівався довезти його до Убеди живим.

Доїхавши до місця на Гвадалквівірі, він запропонував йому відпочити і, коли той погодився, допоміг йому злізти з мула, посадив його в тіні, ближче до річки, де і в цю годину полуденної спеки віяло прохолодою від ріки, вийняв з торби їстівні запаси, розклав їх на камені і сказав: «Заради Бога, отче, з'їжте чого-небудь, хоч шматочок, адже з учорашнього дня ріски в роті у вас не було!» «Ні, сину мій, з усього, що створив Господь, я вже нічого не хочу, – відповів Йоан від Хреста і, трохи помовчавши, додав все з тією ж лагідною усмішкою: – От якби спаржа була, я, можливо, і з'їв би! ».

І щойно він це сказав, послушник перехрестився, бо раптом побачив у десяти кроках від них пучок свіжої, тільки що, мабуть, на городі зібраної спаржі і не засумнівався, що це було одне з тих же великих чудес, що їх стільки творив св. Йоан від Хреста. «Що ти, сину мій?» – Запитав той і, коли послушник мовчки вказав йому на спаржу, промовив: «Хто-небудь, мабуть, забув. Але так як Господь посилає як дар свій, ми не повинні його відкидати. Візьми ж з собою цю спаржу і залиш за неї трохи грошей, щоби той, хто забув, якщо повернеться за нею, не подумав, що ми її вкрали».
Смертний гріх обжерливості тепер вже не був страшний  Йоану від Хреста як тоді, в Дуруелі, коли в лютому самокатуванні бичував він себе до крові за такий же гріх.

Увечері того ж дня приїхали вони в Убедскую обитель, де ігумен прийняв Йоана від Хреста так, як той очікував. Радіти могли б найлютіші вороги його, о. Тоскадо і о. Дорія, бо кращого для нього ката вони б не обрали.

О. Хризостома дав йому найхолоднішу, найтемнішу і найтіснішу у всій обителі келію, трохи кращу від толедської в'язниці: не було в ній нічого, крім голих стін і тісного ліжка з двох-трьох дощок, з Розп'яттям що висіло над ним. Але, увійшовши в келію, він оглянув її так радісно, ​​як ніби для смерті його не могло бути кращого місця у світі: Ісус на Хресті – більше нічого не потрібно було вмираючому Йоану від Хреста.

Часто приходив до нього о. Хризостома, сідав у головах ліжка, і починалося катування. Цілими годинами говорив він повільно-тягучим голосом, наче пиляв його хвору ногу дерев'яною пилкою, нагадуючи всі його «жорстокі образи», доводячи правоту свою і його несправедливість, а іноді дивився на нього такими злими очима, що йому здавалося, що він вже не пиляє його хвору ногу, а встромляє в неї розпечені голки.

 

Лікар Амброзіо де Віллереале, оглянувши хворого, оголосив, що в нього бешихове запалення окістя. П'ять великих наривів було на нозі його – досконала подоба п'яти ран Господніх. Ченці, вбачаючи в цьому велике чудо Боже, хрестилися і шепотіли так голосно, що Йоан від Хреста не міг їх не чути, і, можливо, це було гірше для нього, ніж катування о. Хризостома, бо глибоко блюзнірська віра людей у чудотворну силу його і в смерті знищувала все, що він зробив у житті.

Лікар, зайшовши до нього одного разу, сказав, що прийде на наступний день розрізати нариви і випустити з них гній. Але це була тільки звичайна хитрість тодішніх лікарів, щоб обдурити і заспокоїти хворого. Роблячи вигляд, що оглядає ногу його, він раптом схопив ланцет і зробив з живим тілом те, що в анатомічних розтинах робив над трупами: зрізав все м'ясо з ноги від підошви до згину в коліні так, що забіліла між червоними і синіми жилами кістка. Потом обливалося все тіло хворого, обличчя позеленіло, але страшна подоба посмішки було на помертвілих губах, коли він прошепотів: «Це зробив Ти, Ісусе!».

Лікар, що ніколи не бачив у хворих такої присутності духу, перехрестився так побожно, як і ті, хто здивувався уявному чуду п'яти наривів. Але було вже здійснене чудо Боже. Мужності «маленького Сенеки», як називала св. Тереза ​​ Йоана від Хреста, могли б позаздрити Сократ і Епіктет. Подвиги Олександрів та Цезарів перед цим – ніщо: більшу перемогу, ніж ті – над світом, здобув над собою Йоан від Хреста.

Якось молодий послушник, брат де Сан Джозе, потихеньку увійшовши в келію о. Івана, коли він був сам, і побачивши, що він дуже страждає, сказав: «Може ваші страждання, отче, трохи полегшила б музика? До нас в обитель прийшли музиканти. Якщо вам завгодно, я покличу їх сюди ». «Дякую тобі, сину мій, – відповів хворий. – Я буду радий почути музику земну востаннє перед тим, щоб почути небесну. .. ».

Послушник хотів вже йти за музикантами, але Йоан від Хреста втримав його за руку, трохи помовчавши, закрив очі, про щось глибоко задумавшись, і потім проговорив з тою тихою і радісною, але людям вже незрозумілою і страшною усмішкою, яка все ще з'являлася на обличчі його: «Ні, сину мій, я передумав: послані мені Богом страждання я не повинен полегшувати нічим. Іди ж, подякуй музикантам і почастуй їх чим-небудь, тільки потихеньку від о. Хризостома, щоб не розсердився, а я побуду сам і помолюсь».

Так в останній раз виконав він і в смерті те, що стільки раз випробував у житті, – заповідь свою:

           Не солодкого бажай, а гіркого,

Не легкого, а важкого.

 

Як тільки ченці бачили, що о. Хризостома не було в келії о. Іоанна, приходили до нього за духовною допомогою або для того, щоб потішити його в стражданнях. Він вислуховував їх терпляче і ласкаво, але мало сам говорив і тільки дивився на них, все з тою ж радісною, але людям вже незрозумілою і страшною усмішкою, а потім, з нескінченною втомою на обличчі, тихенько просив: «Діти мої, залишіть мене самого, я за вас помолюсь, і Господь вам краще допоможе, ніж я … »

 

У самоті душа моя жила,

У самоті гніздо собі звила;

В усамітнення веде її Улюблений,-

 

цей вічний поклик почув він в останній раз і пішов на нього в смерті так само, як у житті.

 

«Я зрадів, коли сказали мені:" Ходімо в дім Господній! "- вигукнув він, коли лікар сказав йому, що він скоро помре.

За два дні до смерті він причастився, і, коли один з братів, підійшовши до нього, привітав його з прийняттям святих Тайн Господніх, Іоанн запитав: «Брат Дієго, чи думаєте ви, що я скоро помру?»

Чи був це останній, ще не переможений страх смерті, чи нетерпеливе бажання померти швидше? Може бути, і те й інше.

І в той же день послав він за о. ігуменом і, коли той прийшов, Йоан від Хреста, попросивши в нього зі сльозами прощення за всі старі і нові образи, сказав: «Отче мій, я жив і вмираю у злиднях і наготі досконалій, за даною мною Господу обітницею, так що немає в мене і одягу, в якому могли б мене поховати. Дайте ж мені, благаю вас, одяг Пресвятої Діви Марії, в ньому ж і поховайте мене». «Брат мій», – почав о. Хризостома і не закінчив, впав на коліна, закрив обличчя руками і заридав: «Що я зробив, що я зробив! .. ».

Ченці, знаючи, що хворий поворухнутися не може без чужої допомоги, очам своїм не повірили, коли підвівся він на ліжку, обняв голову о. Хризостома і, притиснувши її до грудей своїх, сказав: «Братику милий, не плач, все добре буде. Я знав, що Господь простить тебе і помилує».

І так просвітліло обличчя його, як у Ангелів, коли радіють вони більше про одного грішника, який кається, ніж про десять праведників, що не потребують покаяння.

Так здійснилося ще одне чудо нехибне св. Йоана від Хреста – зцілення душі людської від найбільшого зла – ницості.

 

1 так би мовити "монастирським поліцеймейстером"

 

Пропонуємо підписатись на розсилку духовних матеріалів від о. Антонія, ЧНІ.

Download PDF

Послання Богородиці, 25 грудня 2004., Меджуґор’є.


“Дорогі діти! Із великою радістю й сьогодні приношу вам на руках Свого Сина Ісуса, Який вас благословляє й закликає до миру. Моліться, дітоньки, і будьте хоробрими свідками радісної новини в будь-якій ситуації. Тільки так Бог благословить вас і дасть вам усе, що від Нього у вірі просите. Я з вами, допоки Всевишній дозволить Мені. Заступаюся за кожного з вас із великою любов’ю. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”.
www.medjugorje.com.ua

Читайте також

cв. Тереза з Лізьє – Історія однієї душі (аудіокнига)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *