Катерина Сієнська

Була осінь Середньовіччя. Саме у той 1300 рік воно востаннє принесло щедрий урожай: вперше в історії Папа Боніфацій VIII проголосив Ювілей, і до Риму хлинула хвиля більш ніж двохсот тисяч паломників зі всієї Європи.

І ось не пройшло і трьох років, як весь християнський світ в сум’ятті слухав тлумачення про образу, нанесену р

…

Була осінь Середньовіччя. Саме у той 1300 рік воно востаннє принесло щедрий урожай: вперше в історії Папа Боніфацій VIII проголосив Ювілей, і до Риму хлинула хвиля більш ніж двохсот тисяч паломників зі всієї Європи.

І ось не пройшло і трьох років, як весь християнський світ в сум’ятті слухав тлумачення про образу, нанесену римському первосвященикові в Ананьї: солдати французького короля посміялися з нього і надавали йому ляпасів.

Той же Данте, який звинувачував Папу (несправедливо) в тому, що він “вніс розбрат” у Церкву, продавши її за гроші (пор. Божественна Комедія, Пекло, XIX, 54), з благоговійною любов’ю споглядав у ньому образ Христа:

“Але я страшніший бачу злочин:

Христос у Своєму намісникові полонений.

І торжествують лілії в Аланьї.

Я бачу – знову людьми обсміяний

Він і жовч і оцет п’є, як у давнину було,

І серед живих розбійників страчений”.

Через декілька тижнів Боніфацій VIII помер від розриву серця і папська держава залишилася під грізною опікою короля Франції.

Саме під час бурхливих подій на початку століття – витоки тієї трагічної ситуації, яка до того часу, як Катерина Бенінказа з’явилася на світ в 1347 році, тривала вже сорок років: “великого полону” або вигнання Папи з Риму.

Цьому вигнанню, яке багатьом християнам дуже явно нагадувало “вавилонський полон”, судилося тривати ще тридцять років – всього сімдесят. Сьогодні деякі історики стверджують, що це сімдесятирічне вигнання врятувало папську державу від анархії і роздробленості, що загрожували Італії, і що в Авіньйоні папська курія навчилася сучасних способів управління і адміністрування.

Як би там не було, тоді “авіньйонський полон” здавався швидше нещастям і зрадою. Данте говорив, що Церква “одружилася з французьким королівством”, а Петрарка – чия совість, проте, була не такою чистою, – стверджував, що Авіньйон – “пекло для живих і клоака землі”.

Це були несправедливі думки, але вони добре передають настрій багатьох, особливо тому, що деяких Пап періоду авіньйонського полону (хоча серед них були і святі люди) Данте називав “беззаконними пастирями”.

Як би там не було, до середини століття весь християнський світ жив у стані страху. Італія була охоплена громадянськими війнами одних міст проти інших, а в самих містах вели братовбивчу боротьбу різні партії. У Німеччині панував хаос; Англія і Франція почали трагічну, безконечну Столітню війну; Східна імперія розпадалася, і турки загрожували європейським кордонам. Всюди спалахували повстання селян, які почувалися пригнобленими і відкиненими. Частим явищем був голод і стихійні лиха. І, на довершення всіх нещасть, саме в 1347 році вибухнула та страшна епідемія “чорної чуми”, про яку писав Боккаччо і від якої за декілька місяців вимерло більше, ніж третина населення Європи. Підраховано, що світ був відкинутий назад у часі на два покоління.

У Ананьї вимерла половина жителів. Згідно з деякими свідченнями, населення Сієни скоротилося з вісімдесяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік.

Саме у той страшний 1347 рік в Сієні разом з іншою дівчинкою-близнюком народилася Катерина, двадцять четверта дочка фарбувальника Якопо Бенінкази і монни Лапи, дочки ремісника, який виготовляв лемеші для плугів.

Дівчинка-близнюк померла майже відразу ж, але вже наступного року народилася двадцять п’ята дитина. Крім того, сім’я взяла в будинок десятирічного двоюрідного брата-сироту: згодом він став монахом-домініканцем і був першим сповідником Катерини.

Навколо маленької дівчинки дуже рано, ще за її життя, розцвіла легенда, яка заповнила чудами її дитинство і юність. Про деякі події говорить сама Катерина, про деякі – її сповідник і численні прихильники її дарів, які постійно оточували її і були зачаровані її вже зрілою святістю.

Можливо, деякі події прикрашені, але це пояснюється лише прагненням передати невимовну, надприродну чарівність, яка від неї виходила. Як би там не було, всі достовірно знають, що дитинство Катерини було незгладимо відзначено видінням: їй з’явився усміхнений Христос, з серця Якого виходив промінь світла, який впав на неї, поранивши її.

І дівчинка росла несхожою на своїх багаточисельних братів і сестер (навіть імена більшості з них нам не відомі!): росла “посвяченою”, давши зі своєї волі вже в сім років обітницю цнотливості (тобто виняткової любові до Христа), – обіцянку, що стала для неї непорушною.

Їй ще не було десяти років, але вона вже шукала мовчання, молитовного усамітнення, аскези. Якщо цей вік нам здається дуже малим, пригадаймо, що весь її земний шлях, такий багатий на події і зустрічі, продовжувався всього лиш тридцять три роки і що за такий короткий час вона згоріла, служачи Христу і Церкві.

У 15 років, щоб позбавити всякої марної надії матір, яка хотіла заручити її чого б це не коштувало, Катерина зробила вирішальний вчинок: вона вийшла зі своєї кімнати, обрізавши своє довге волосся, як це зробила св. Клара Асизька: віднині вона, згідно зі звичаями того часу, була “дівчиною, яка прийняла постриг”, вільною від світської метушні, “посвяченою”.

Для того, щоб покарати Катерину і відвернути від наміру, який їй здавався абсурдним (Катерина була єдиною дочкою, яку вона вигодувала грудьми), мати звільнила прислугу і переклала на неї велику частину домашньої роботи: вона думала, що під цим непосильним тягарем у дівчини не залишиться часу для того, щоб мріяти про монаше життя, аскезу і молитву.

Розповідають, що одного разу, чи то через втому, чи то глибоко задумавшись, дівчина дуже низько схилилася над полум’ям вогнища, і воно довго лизало її обличчя, не обпалюючи його.

Можливо, це тільки легенда, але вогнище – єдина частина будинку Катерини, яка залишилася недоторканою. Впродовж століть ніхто не наважився доторкнутися до нього.

У Катерини забрали навіть її маленьку кімнатку, щоб перешкодити її молитовному усамітненню, і з тих пір вона назавжди навчилася знаходити притулок у собі самій. В одному з її життєписів говориться: “Вона облаштувала в своїй душі внутрішню келію і навчилася ніколи не виходити звідти”.

З матір’ю Катерина була ніжна і слухняна, але непохитна.

Пізніше, коли їй доводилося постійно подорожувати, виконуючи свою місію, і мати нарікала на її довгу відсутність, Катерина, яка на той час стала духовною наставницею своєї власної матері, не без докору писала їй:

“Все це відбувається з вами тому, що ви більше любите ту частину, яку я взяла від вас, ніж те, що я взяла від Бога, тобто тіло ваше, яке ви мені дали” .

У творах про виховання рідко так добре і точно з християнської точки зору описувалася шкода, яку батьки можуть нанести своїм дітям, люблячи в них більше тіло, яке вони їм дали, ніж душу, вкладену в них Богом як неповторне знамення і призначення.

Основна думка всього листа, про який було сказано, що він “сповнений витонченістю і величчю від початку і до кінця”, – це слова Катерини: “Пристрасно я бажала бачити вас справжньою матір’ю не лише тіла, але й душі моєї”.

Після місяців страждань і чекання, коли сили Катерини залишали її, вона відкрила батькам, що ще дівчинкою дала обітницю і пояснила їм, що її рішення непохитне:

“Тепер, коли за милістю Божою я досягла дорослого віку і більшого розуміння, знайте, що деякі мої рішення настільки непохитні, що легше розжалобити камінь, ніж вирвати їх з мого серця… Я повинна покорятися більше Богові, ніж людям”.

Врешті-решт на її захист встав батько. Звертаючись до дружини і до інших дітей, добрий Якопо вирішив: “Нехай ніхто більше не докучає моїй дорогій дівчинці… Нехай вона служить своєму Нареченому так, як хоче… Ніколи у нас не буде такої спорідненості, як ця, і ми не повинні скаржитися, якщо замість простого смертного приймемо Бога і Людину безсмертну”.

Нарешті в 16 років Катерина приєдналася до жіночої гілки домініканських терціаріїв в Сієні і почала носити білий одяг і чорну накидку Ордена св. Домініка (тому сестер цієї гілки називали “сестрами в накидках”), але не вибрала усамітнення і монастир, тому що відчувала, що їй судилося виконати суспільну місію.

Вона стала ділити свій час і сили між домашньою роботою, довгими молитвами і роботою в лікарнях (тоді в Сієні їх було 16!) і лепрозорії.

Оскільки вона була дуже молодою, не бракувало непорозуміння, обмов і навіть найбруднішого наклепу, проте вона обеззброювала всіх любов’ю. То були роки, проведені у тиші, протягом яких вона приділяла багато уваги глибокій молитві і постам, покаянню, яке сьогодні здалося б нам мало не надмірним.

Крім того, віднині довкола неї створилася атмосфера довірливої близькості з дивним і надприроднім, яка її супроводжувала.

Найвиразнішою ознакою її духовної зрілості було те, що довкола неї, неписьменної дівчини, зібралася компанія її послідовників і прихильників. Її називали, в чисто духовному сенсі слова, “прекрасною компанією”, і вона складалася з людей найрізноманітнішого віку і суспільного становища: магістратів і дипломатів, художників і поетів, знатних людей і торговців, лицарів і ремісників, благородних дам і жінок з народу. Були там і монахи різних орденів: домініканці, августинці, валламвросіанці, гульєльміти та інші.

Всі вони розмірковували про богослів’я і містику, читали “Божественну Комедію” і вивчали твори св. Томи Аквінського, але, перш за все, вчилися всім серцем любити Христа Відкупителя і Церкву – містичне Його Тіло. Розпочався справжній рух, який був натхнений Катериною, і який постійно поширювався (за життя святої він охопив близько ста чоловік): всі його члени називали Катерину “мамою”, а вона називала їх “найдорожчими дітьми”. Вона не лише брала участь у їхніх долях і давала кожному духовні поради, але й відчувала себе відповідальною за їх життя, віру, покликання.

“З тих пір, як я з нею познайомився, – писав один з них, – для мене важливим у житті є лише одне – бути потрібним Богу”.

Про те, які глибокі стосунки пов’язували Катерину з її підопічними, ми можемо судити сьогодні по листах святої, адресованих їм: у всіх вона звертається до них на “ти”, і всі вони пройняті материнською прив’язаністю і турботою.

Для молодої сієнської дівчини учні – це дар, посланий їй Богом: “Ті, кого Ти дав мені, щоб я особливо полюбила їх”.

Вона піклуватиметься про них навіть на смертному ложі, прикликавши їх до себе і давши багатьом останню пораду, детально пояснивши, яким шляхом кожен з них повинен піти, щоб виконати своє покликання.

Помираючи, вона, подібно до Христа, піклувалася про те, щоб вони не залишилися “як вівці, що не мають пастиря”.

Однією з її останніх молитов була молитва за учнів: “Боже предвічний, добрий Учителю, ніжно мною люблений…, ще доручаю Тобі найулюбленіших дітей моїх; благаю Тебе… не залиши їх сиротами, але відвідай їх з милості Твоєї і зроби так, щоб вони жили, померши (тобто в досконалій покорі), в світлі істинному і досконалому, зв’яжи їх разом ніжним Євангелієм любові, щоб вони померли, задихнувшись в обіймах цієї ніжної Нареченої”.

“Померти, задихнувшись” від любові до Церкви – це мрія Катерини-наставниці і суть всієї її виховної роботи.

Як відбувалися в ті часи вирішальні зустрічі між цією жінкою, обдарованою справжньою харизмою материнства, і її “дітьми”, можна зрозуміти хоча б по одному з найзнаменитіших і дивовижних епізодів.

Брат Габріеле да Вольтерра був, не більше – не менше, як провінціалом ордену францисканців і верховним інквізитором Сієни. Він вважався одним з найзнаменитіших богословів і проповідників того часу в Італії. Разом з іншим відомим богословом, августиніанцем Джованні Тантуччі, він вирішив перевірити чутки про мудрість Катерини і почав запитувати її про складні проблеми богослів’я і Святого Письма.

Спочатку молода жінка спокійно відповідала, потім, у свою чергу, звернулася до тих, хто запитував, з ніжністю, разючою, як меч, нагадавши преподобним отцям про те, що наука може завести в гординю тих, хто нею володіє, тоді як єдине, що варто знати, – це наука Хреста Христового.

Брат Габріеле був людиною освіченою і витонченою – говорили, що він “живе розкішно, як кардинал”, і що він наказав зруйнувати стіни трьох келій, щоб збудувати собі з них одну; його ліжко було застелене периною і відгороджене шовковою завісою, на полицях розміщувалася маленька, але дорогоцінна бібліотека вартістю в сотні дукатів, а навколо зі смаком було розташовано безліч коштовних предметів. Катерина продовжувала говорити, пояснюючи, наскільки даремним і небезпечним є життя того, хто “піклується про зовнішню оболонку, а не про сутність”.

І ось монах-францисканець витягує з кишені ключ від свого житла і запитує в послідовників сієнської монахині: “Чи не сходить хто-небудь в мою келію, щоб продати все і роздати отримані гроші бідним?”

Його ловлять на слові і залишають в його келії лише бревіарій. Згодом він відмовився також від всіх займаних ним посад і став монахом-прислужником в монастирі Санта Кроче у Флоренції.

Це і є чуда, більш достовірніші і явніші, ніж будь-який інший надзвичайний випадок, про який можна було б розповісти.

У той час Катерині було вже близько двадцяти років. Настав час, коли їй судилося розпочати своє служіння Церкві на суспільному ґрунті. Вона відчувала, що в її житті повинен статися вирішальний перелом, і продовжувала ревно молитися до свого Господа Ісуса, повторюючи ту прекрасну, ніжну формулу, яка стала для неї звичною: “Поєднайся зі мною шлюбом у вірі!”

Був карнавальний вечір 1367 року. Перший біограф Катерини пише: “У ті дні, коли у людей був звичай відзначати жалюгідне свято живота”, а галас наповнював місто і навіть будинок Катерини, молода дівчина в своїй кімнатці “в тисячний раз”, глибоко зосередившись, повторювала свою молитву про шлюб у вірі.

І ось перед нею з’явився Господь, який сказав їй: “Нині, коли інші розважаються…, Я вирішив відсвяткувати з тобою свято твоєї душі”.

Раптом, немов би впало покривало, перед Катериною з’явилося небесне воїнство зі святими, яких вона найбільше любила: Діва і Мати Божа Марія взяла руку дівчини і поєднала її з рукою свого Божественного Сина. Ісус надів їй на палець сяючий перстень (який Катерина і лише вона одна згодом бачила впродовж усього свого життя) і сказав їй: “Я поєднуюся з тобою шлюбом у вірі, Я – Творець і Спаситель твій. Ти збережеш цю віру незаплямленою до тих пір, поки не зійдеш на небо святкувати зі Мною вічний союз”.

Обіцянка, дана в “Пісні Пісень”, і обіцянка з євангельських притч про весільний бенкет стали для Катерини Бенінказа містичною реальністю.

Аж до останніх років (можливо, до сьогоднішнього дня) в Сієні зберігався звичай, згідно з яким в останній день карнавалу жодній процесії і жодній масці не дозволялося проходити по вулиці Фонтебранда, де було відсвятковане це містичне весілля. На фронтоні будинку Катерини до цих пір зберігся напис: “Це будинок Катерини, Нареченої Христа”.

З нею сталися і інші події в біблійному дусі, щоб сенс її місії став для неї абсолютно зрозумілим.

Одного дня Катерина побачила видіння: її божественний Наречений, обіймаючи, притискав її до себе, але потім взяв з її грудей серце, щоб дати їй інше серце, більше подібне до Його власного. Це видіння буквально повторювало слово зі Святого Письма: “Серце нове дам вам”.

Іншим разом пройшла чутка, що Катерина померла і натовпи друзів і учнів зібралися довкола її смертного ложа. Вона сама говорила згодом, що її серце було розшматовано силою божественної любові і що вона пройшла через смерть, “побачивши райські ворота”.

Але потім їй довелося прокинутися на землі, нарікаючи:

“О, яка я нещасна!… Повернися, дитя Моє, – сказав мені Господь, – тобі потрібно повернутися, щоб врятувати душі багатьох: віднині і надалі ти житимеш не в келії, але тобі потрібно буде покинути навіть місто твоє… Я приведу тебе до князів і володарів Церкви і християнського народу…”.

Так вона дізналася, що отримала від Бога місію підтримувати і як би втілювати Церкву того часу, яка так потребувала сильної любові, рішучості і реформи.

І покірна неписьменна дівчина почала розсилати по всьому світу свої послання, довгі листи, які вона диктувала з вражаючою швидкістю, часто по три або по чотири одночасно і з різного приводу, не збиваючись і випереджаючи секретарів. Всі ці листи закінчуються знаменитою пристрасною формулою: “Ісус найсолодший, Ісус Любов” і часто починаються словами, які нагадують слова авторів біблійних книг:

“Я, Катерина, служниця і раба рабів Ісуса, пишу вам в дорогоцінній Крові Його…

“На мініатюрах старовинних рукописів інколи можна бачити, як ті, кому були відправлені листи, приймають їх, ставши на коліна і склавши руки.

Франческо Де Санктіс назвав збірку з 381 листа, що дійшла до нас, “кодексом християнської любові”.

У листах Катерини кидається в очі, перш за все, часте і наполегливе повторення слів: “я хочу”. Вже в першому своєму листі папському легату в Італії Катерина пише дуже рішуче:

“Так от, я хочу, батьку мій, легат владики нашого Папи, щоб ви виконували те, що повинні, старанно, а не з байдужістю…”.

Дехто говорить, що рішучі слова “я хочу” вона в стані екстазу говорила навіть до Христа.

Коли почалося найважливіше її листування, листування з Папою Григорієм XI з метою переконати його повернутися до Риму, вона використовувала слова, сповнені ніжності, але й не меншої рішучості:

“Я хочу, щоб ви були таким добрим пастирем, що якби у вас було сто тисяч життів, ви були б готові віддати їх всі на славу Божу і заради спасіння створінь… Мужньо і як людина мужня слідуючи за Христом, намісником Якого ви є… Отож, сміливіше, отче, і віднині геть байдужість!”

“Говорю вам від імені Христа…, що в сад святої Церкви ви приносите смердючі квіти, повні нечистоти і пожадливості і роздуті гординею, тобто злих пастирів і володарів, які отруюють цей сад… Я говорю вам, отче, в Ісусі Христі, щоб ви швидко прийшли, як покірливий агнець. Відповідайте на поклик Святого Духа, до вас звернений. Я говорю вам…, приходьте, приходьте і не чекайте часу, тому що час не чекає вас”.

Якби втілюючи Церкву – Наречену і Матір, Катерина наполегливо просить Первосвященика бути для неї “безстрашним чоловіком”. Коли вона використовує дуже сильні вираження, то вибачається, але не відступає:

“На жаль, на жаль, найдорожчий батечку мій, вибачте за те, що я з зухвалості своєї сказала вам і говорю: дорогоцінна початкова істина заставляє мене говорити це… Якби я була на вашому місці, я б боялася, щоб Божественний гнів не впав на мене…”.

У тому ж тоні і стилі пише вона до князів і правителів.

Правителеві Мілану Бернабо Вісконті, який готує бунт проти Папи, вона пише довгий темпераментний лист, навчаючи його утримувати перш за все “владу над містом в душі своїй”: вона говорить йому про любов Божу, про кров Ісуса і про Папу, якому вона довірена (“Навіть якщо б він був дияволом у плоті, я не повинна возносити главу проти нього…”), погрожує йому вічною смертю і на закінчення пише:

“Любіть Христа Розп’ятого і бійтеся Його; сховайтеся в ранах Христа Розп’ятого; будьте готові померти за Христа Розп’ятого”.

Неаполітанській королеві, яка стала на сторону анти-папи, вона пише: “На жаль, вас можна оплакувати, як мертву, мертву душею і тілом, якщо ви не відмовитеся від настільки великої помилки”.

А до короля Франції звертається зі словами: “Творіть волю Божу і мою”.

Місією Катерини стало примирення вільних міст з Церквою – неодмінною умовою чого було повернення Первосвященика до Риму, – проте вона знала, що боротьбу за це їй доведеться вести самій.

Молячись за Папу, який не міг наважитися приїхати до Риму, вона говорила Небесному Отцю:

“Вічний Боже, благоволи… щоб намісник Твій не слідував за порадами плоті і… щоб він не боявся жодних перешкод. Якщо його нерішучість, о вічна Любове, невгодна Тобі, покарай за неї моє тіло, яке я приношу і даю тобі в жертву”.

Вона знала, що страждання і долі Церкви таємничим чином мали відношення і до неї: одного разу вона бачила Христа, Який “покладав на її плечі хрест, а в руку вкладав оливкову гілку, кажучи їй, щоб вона несла їх людям…”.

Нарешті вона змогла сама відправитися до Авіньйону і відразу ж зіткнулася там з презирством кардиналів: “Як ти, ганебна жінко (cum sis vilis femella), смієш говорити про подібні речі з владикою нашим Папою?”

Але кардинали не знали, що мають справу з дівчиною, яка могла любити і щиро шанувати їх через властиву їм гідність священства, але в той же час могла не вагаючись назвати їх “слугами диявола”, коли вони перешкоджали виконанню волі Божої і її місії.

І Папа слухав Катерину: щоб зупинити її, йому доставили підроблений лист від імені святої людини, яка на той час була досить відомою, – блаженного Петра Арагонського, який відмовився від королівства, щоб стати францисканським монахом. У цьому листі Первосвященика попереджали, щоб він не повертався до Італії, якщо не хоче, щоб його отруїли: у магазинах, повз які Папа повинен був їхати по дорозі до Італії, отрута ніби то вже готова!

Катерина дає відповідь, в якій гарячковість змішана з іронією:

“Не думаю, що добре знає справу той, хто цей лист написав. Йому потрібно було б відправитися до школи, і мені здається, що він знає менше, ніж дитина”, адже і дитина знає, що “в магазинах Авіньйону і інших міст так само можна знайти отруту, як і в римських… і без всяких обмежень, за бажанням покупця”.

Закінчувала вона лист такими словами:

“Я роблю висновок, що надісланий вам лист належить не тому рабу Божому, але вважаю, що він написаний кимось з тих, що знаходяться поблизу, слугами диявола, які не бояться Бога”.

З цього приводу Катерина навіть говорить Папі, притому, шанобливо і ніжно, щоб він не поводився як дитина:

“І я прошу вас від імені Христа Розп’ятого бути не боязливою дитиною, але чоловіком”.

Катерина спростовувала заперечення майже всіх кардиналів (21 з 26 були французами), які наввипередки радили Папі не повертатися до Італії, одним-єдиним аргументом:

“Мені здається, що рішення добрих людей мають бути продиктовані лише прагненням прославити Бога, рятувати душі і реформувати Святу Церкву, а не їх себелюбством…, бо вони прагнуть до того, що люблять”.

Нарешті, у вересні 1376 року Григорій XI, останній папа-француз, наважився на великий крок і відправився до Риму. Однак, не дивлячись на те, що художники і скульптори зображували Катерину, яка йде перед процесією на чолі з Папою і веде його коня за вуздечку, свята не супроводжувала його до Риму, але віддалилася до Сієни.

Зі свого усамітненого притулку вона постійно прямувала туди, де були необхідні мир і благодать Божа. Відомі історії про те, як вона відвідувала людей, які відкрито грішили: зустрічі з нею були небажаними, але дієвими, або закоренілих злодіїв, або засуджених на смерть, зневірених. Всім відома хрестоматійна історія Ніколо ді Тульдо, засудженого на смерть, якому Катерина допомогла померти, як дитині допомагають народитися.

Ніколо був знатною людиною з Перуджі. Його засудили до страти “за необережні слова про державу”. Не без підстав він погано відкликався про тих людей, які заставляли називати себе “прекрасними панами і батьками, захисниками народу міста Сієни”. До того ж було зовсім неважко звинуватити цього “чужака” у шпигунстві.

Один з очевидців-сучасників пише: “Він ходив по тюремній кімнаті, як людина зневірена, не бажаючи висповідатися або вислухати ні від монаха, ні від священика нічого про своє спасіння. Нарешті послали за цією дівчиною. Сповнена милосердної любові, вона прийшла до нього в тюрму”.

Про те, що сталося, розповідає сама Катерина на сторінці, де, зі слів Томмазео, “грізна міць Мікеланджело поєднується з ніжністю Фра Беато Анджеліко”.

“Я пішла відвідати того, про кого ви знаєте, і він був настільки втішений і підбадьорений, що висповідався… Я відвела його на богослужіння, і він прийняв Святе Причастя, якого вже давно не приймав… і я сказала: “потішся, милий брате мій, тому що скоро ми будемо на шлюбному бенкеті. Ти відправишся туди, обмитий дорогоцінною кров’ю Сина Божого, з солодким іменем Ісуса – я хочу, щоб ти завжди пам’ятав про Нього. А я чекаю тебе на лобовому місці…”.

І, дійсно, вона чекала його біля місця страти на світанку того страшного дня.

“Отож, я чекала його на лобовому місці і, чекаючи, невпинно молилася… Потім він прийшов, як покірний агнець, і, побачивши мене, почав сміятися і забажав, щоб я перехрестила його. Перехрестивши його, я йому сказала: “Лягай! на весілля, милий брате мій! бо скоро ти перейдеш до життя вічного”.

Але він зробив рух, сповнений ніжності, який привернув би тисячі сердець. І я не дивуюся тому, оскільки він вже куштував Божественну насолоду. Він повернувся, як повертається наречена, коли вона дійшла до порогу свого нареченого, повернувши погляд і голову назад, кланяючись тому, хто її привів, і з поклоном знаками виявляючи свою вдячність… Він ліг з величезною покорою, а я розправила йому шию і схилилася над ним і нагадала йому про Кров Агнця. Його вуста лише повторювали: “Ісус і Катерина”.

І з цими словами я прийняла голову в свої руки, спрямувавши погляд до Божественної доброти і кажучи: “Я хочу!”

Тоді можна було бачити Бога і Людину, як видно сонячне світло. Коли тіло поклали, душа упокоїлася в мирі і тиші, і запах крові був такий сильний, що я не могла не омити його крові, яка пролилася на мене. На жаль, жалюгідна я, нещасна! не хочу говорити нічого більше. Я залишилася на землі, так сильно заздрячи…”.

Тим часом, протягом небагатьох років, які пройшли між довгоочікуваним поверненням Папи до Риму і великою схизмою, після якої Катерина знову почала боротися за Церкву, в дуже короткий термін Катерина написала твір, який був, між іншим, підготовлений всім її життям, – твір, який зробив її Вчителем Церкви. Свята дала йому просту, але універсальну назву: “Книга”.

Її біограф говорить:

“Свята раба Божа зробила чудову справу, тобто написала Книгу величиною з міссал, і написала вона її в стані екстазу, втративши всі відчуття, крім здатності говорити. Бог Отець говорив, а вона відповідала і сама повторювала слово Бога Отця, сказане їй, і те, що сама вона говорила або запитувала у Нього… Вона говорила, а хто-небудь інший писав: коли мессер Бальдуччо, коли сказаний донно Стефано, коли Нері ді Ландуччо. Коли чуєш про це, воно здається неймовірним, але тим, хто все це записував і чув, так не здається, і я один із них”.

Книга складається з 167 глав, згрупованих навколо чотирьох прохань, звернених Катериною до Небесного Отця “з пристрасним бажанням”.

Перше прохання – “милосердя для Катерини”: і Бог відповідає, допомагаючи їй “пізнати себе і Його”, тобто занурюючи її в світло, що засліплює людину, яка нарешті усвідомлює свою нікчемність перед “всім”, – Богом, проте з безконечним подивом відкриває, що Бог одвічно закоханий в цю нікчему.

Друге прохання – “милосердя для світу”; третя – “милосердя для Святої Церкви”. Катерина благала, щоб Отець “вигнав морок і гоніння” і дозволив їй нести тягар будь-якої несправедливості.

Четверте прохання – “Провидіння для всіх”.

На кожне прохання Бог Отець детально відповідає, і в Його відповідях розгортається все християнське вчення в різних його богословських, етичних і аскетичних аспектах.

І перш за все Бог Отець говорить, що милосердя вже було дароване нам, коли “бажаючи вилікувати настільки багаточисельні хвороби, Я дав вам Міст в особі Сина Мого, щоб, переходячи через річку, ви не потонули, а річка ця є бурхливе море цього похмурого життя”.

Образ “Моста” перекликається з словами Ісуса, який назвав Себе “дорогою”; саме Він дозволяє нам “пройти через гіркоту світу”.

От як один з коментаторів описує це послане Катерині видіння Христа, розпростертого між небом і землею:

“Міст – це Сам Ісус, нерухомий, розпростертий на хресті, зі скутими суглобами ніг, розшматованих цвяхами, з ребрами, пробитими списом, і тремтячими вустами, що випускають останній подих”.

Таким чином, здійснюється сходження від світу до Отця через благоговійне “проходження” тіла Христового з триразовим поцілунком: у ноги, в “сокровенне серця”, у “вуста Любові, розіпнутої за нас”; це триразовий поцілунок францисканської містики: поцілунок в ноги, у вуста і в серце (psculum pedum, oris et cordis).

Так до кінця XIV століття Катерина завершила справу, розпочату Данте на початку століття, довівши, що народна мова також може бути мовою богослів’я і містики.

Як тільки вона закінчила опис любові, з якою Отець споглядає на світ і на Свою Церкву, відбулася велика схизма.

Одні і ті ж кардинали вибрали двох пап. Християнський світ розколовся надвоє, і протягом сорока років сумніви про те, хто ж законний пастир, мучили Церкву.

Урбан VI, законний Папа, покликав Катерину до Риму, і вона хоробро захищала його від всякого сумніву і вагання, звернувшись навіть до відкритої консисторії кардиналів.

“І ось, брати мої, – зробив висновок Урбан VI, – на який докір заслуговуємо ми перед обличчям Божим: в той час, як ми такі боязливі, ця слабка жінка бентежить нас. Я називаю її слабкою жінкою не зневажаючи, але тому, що за природою її стать є слабкою. Вона повинна була б вагатися, коли ми повністю впевнені, але вона впевнена, коли ми вагаємося, і підбадьорює нас своїми святими аргументами. Це її слава і наш сором”.

Біографи стверджують, що можна було б майже місяць за місяцем прослідкувати за діяльністю, яку розпочала Катерина на захист Папи: листи і послання майже всім царським особам Європи, поради Первосвященикові, які стосувалися повного оновлення складу курій, і перш за все спроба згуртувати довкола Папи тих, кого вона називала “співтовариством добрих”.

Нарешті, в буллі від 13 грудня 1378 року Урбан VI наважився просити про духовну допомогу у всіх вірних, і сама Катерина розіслала буллу зі своїм супровідним листом всім особам, які мали духовний авторитет, яких вона знала, просячи їх виступити відкрито єдиним фронтом на захист Урбана VI. І вона без всяких церемоній зверталася до цих святих людей, які відступали вбік під приводом того, що повинні посвятити себе спогляданню.

В той же час вона зі здоровим реалізмом усвідомлювала те, що поривчастий і несамовитий характер Папи Урбана не сприяв примиренню. Людовіко Альберто Мураторі писав про нього, що “він був би з людей свого часу найбільш достойний стати Папою…, якби він не був Папою”.

Катерина писала йому: “Вибачте мені, тому що любов спонукає мене сказати те, чого, можливо, не потрібно говорити. Оскільки я вважаю, що ви повинні знати звичаї ваших дітей-римлян, яких легше залучити і прив’язати ніжністю, ніж насильством чи суворими словами…”.

І в день Різдва вона з тонким натяком подарувала Первосвященикові п’ять апельсинів, наповнених варенням і приготованих за старовинним сієнським рецептом: скориставшись випадком, вона пояснила Папі, що фрукт, за природою гіркий, може наповнитися солодкістю, щоб його смак відповідав його золотистій шкірці:

“Апельсин сам по собі здається гірким і терпким, але якщо забрати з нього те, що всередині, і замочити його, то вода забере гіркоту; потім його наповнюють речами приємними, а зовні покривають золотом… Так от, з солодкістю, святіший Отче, ми принесемо плід без неприємної гіркоти”.

Історики говорять, що Катерина фактично “змусила світ визнати Папу Урбана VI”. Тим часом, хоча їй ще не було і тридцяти трьох років, її організм був уже підірваний тяготами і переживаннями.

Вона знала, що повинна принести в жертву перш за все саму себе.

Вона молилася:

“Боже вічний, прийми в жертву моє життя в цьому містичному Тілі – Святій Церкві. Мені нема чого дати, крім того, що Ти дав мені. Візьми ж моє серце і витисни його над обличчям Своєї Нареченої”.

Під час Великого посту 1380 року, хоча Катерина вже майже не могла пересуватися, вона дала обітницю щодня ходити в собор Святого Петра. Вона писала своєму сповідникові:

“Яку незначимість ми бачимо в Святій Церкві, оскільки бачимо, що у всьому вона залишилася одна”.

Тому кожного ранку вона вирушала до свого Нареченого, теж покинутого, хоча була такою виснаженою, що її підтримували по дорозі. Вона говорила:

“Так і інакше, про що я не можу розповісти, закінчується життя моє і стікає по краплях в цій солодкій Нареченій, і я йду цією дорогою, а прославлені мученики проливали кров”.

Вона знала, що переживає справжнє мучеництво.

І її останнє щоденне паломництво, яке вимагало всіх її сил, стало символічним: кожного ранку, доходячи до собору, що являв собою серце християнського світу, вона зупинялася перед мозаїкою Джотто, яка на той час знаходилася в центрі фронтону портика, зображуючи євангельський епізод з човном, на який накочуються хвилі бурхливого моря, – символом Церкви. Здається, човен тоне, але ніщо не може його потопити.

Цей образ дуже подобався Катерині: вона часто писала в своїх листах: “Візьміть човен Святої Церкви”.

Вона описує з приголомшливою достовірністю останні дні свого життя:

“Коли настає третя година, я встаю від богослужіння і ви могли б бачити, як мертва йде в собор св. Петра; і я знову входжу працювати в човен Святої Церкви. Там я залишаюся майже до вечірньої, і звідти мені не хотілося б виходити ні вдень, ні вночі, поки я не побачу цей народ міцно утвердженим з Отцем його. Моє тіло перебуває без будь-якої їжі, навіть без крапельки води, і змучене такими тілесними муками, яких я ніколи не переживала, так що життя моя ледве жевріє в ньому.

Не знаю, що Божественна благість побажає зробити зі мною, але що стосується тілесного почуття, мені здається, що зараз я повинна укріпити його новим мучеництвом в насолоді душі моєї, тобто в Святій Церкві; потім, можливо, Він воскресить мене разом з Собою, поклавши кінець моїй недостойності і розіпнутим бажанням… Я молилася і благаю Його милосердя, щоб Він творив волю Свою в мені…”.

Так Катерина провела свій останній Великий піст: страждаючи разом з Церквою, яку вона називала “насолодою душі своєї”, і разом з нею чекаючи дару Воскресіння.

Їй не вдалося до кінця виконати свою обітницю: у третю неділю посту, коли вона молилася перед мозаїкою, сили залишили її; з її слів, їй здалося, що весь тягар цього човна і гріхів, які він віз, звалився на її тендітні плечі. Її віднесли в її маленьку келію на вулиці Папи (інколи навіть дрібниці розчулюють), і там вона залишалася прикованою до ліжка на протязі близько восьми тижнів довгої агонії.

В неділю перед Вознесінням всім здалося, що Катерина перебуває в стані невимовної боротьби.

Присутні чули, як вона довго повторювала: “Боже, змилуйся наді мною, не забирай в мене пам’ять про Тебе!”, а потім: “Господи, прийди мені на допомогу, Господи, поквапся допомогти мені!”. І, нарешті, неначе відповідаючи обвинувачеві, вона сказала: “Пихатість? Ні, але лише справжня слава в Христі”.

Антоніо Сікарі, “Портрети святих”

  переклад Milites Christi Imperatoris