«Хто хоче іншого, ніж Христос, не знає, чого хоче;
хто просить іншого, ніж Христос, не знає, чого просить;
хто діє – і не в ім’я Христа, не відає, що чинить»
Филип Нері
Любов до Бога так сильно охоплювала і пронизувала його єство, що згорнулась у грудях вогненною кулею. Це почуття часом так обпікало серце, що він починав звиват
…
«Хто хоче іншого, ніж Христос, не знає, чого хоче;
хто просить іншого, ніж Христос, не знає, чого просить;
хто діє – і не в ім’я Христа, не відає, що чинить»
Филип Нері
Любов до Бога так сильно охоплювала і пронизувала його єство, що згорнулась у грудях вогненною кулею. Це почуття часом так обпікало серце, що він починав звиватись на землі та кричати: «Досить, досить, Господи, я більше не витримаю!» Хворим, скривдженим і тим, хто хотів покаятися, достатньо було лише покласти голову на його груди, аби відчути себе зціленим, любленим та зігрітим. Йдеться про святого Филипа Нері, який своїм неповторним стилем, прагненням до повної свободи і «дивакуватістю» руйнував пороги соціальної нерівності, навертав до Бога тисячі людей, показуючи їм цілком новий спосіб духовного життя і святості.
Филип Нері народився 22 липня 1515 року у Флоренції. Він був одним з чотирьох синів флорентійського нотаріуса Франческо Нері. У ранньому віці Филип втратив маму, але мачуха добре ставилась до дітей чоловіка. Приваблива зовнішність Филипа і притаманне йому почуття гумору завжди привертали до себе увагу оточуючих. Його прозвали «Піппо буоно» – «красунчик». У 18 років, коли сім’я збідніла, Филипа відправили в Сан-Джермано до бездітного родича, заможного купця, котрий збирався зробити його своїм спадкоємцем. Та, переживши духовне навернення, Филип зрозумів, що торгівля йому не цікава. Він покинув все і поїхав до Риму, де зупинився у знайомого флорентійця Качча. За проживання та їжу Филип виховував двох його синів, а решту часу практично не залишав своєї кімнати, жив майже в повній самотності та з милосердям ставився до найбідніших. Він молився в особливий спосіб, який назвав «відвідини семи церков». Филип починав своє паломництво вночі з собору св. Петра, потім йшов до собору св. Павла за кріпосною стіною, потім до собору св. Себастьяна, опісля до св. Івана в Латерано, звідти до св. Лючії, св. Лоренцо, до Санта-Марія-Маджоре: дорога завдовжки в двадцять кілометрів, яка разом зі зупинками і довгими молитвами займала у нього цілу ніч. Улюбленим пристанком для нього були катакомби св. Себастьяна, тоді ще майже незвідані, там він провів у молитві багато ночей. Через два роки він вирішив залишити життя в усамітненні та три роки вивчав філософію і богослів’я. Але несподівано кинув навчання, продав значну частину книжок і почав проповідувати Євангеліє серед людей.
Місіонерство Филипа Нері припадає на епоху розквіту католицької реформи. Але ця реформа, якою б повною життя і самобутності вона не була, все-таки наражалася на небезпеку закостеніти в тому, що потім назвали контрреформацією, тому що черпала свої життєві сили перш за все з реакції на протестантизм. Після виникнення протестантського руху і розриву Церква повинна була б цілком довіритися своїм правдивим святим і реформаторам, яких тоді було досить багато (у Іспанії їх тоді нараховували десятки, в самому лише Римі можна було зустріти в один час св. Ігнатія Лойолу, св. Филипа Нері, св. Каміло Леліса, св. Івана Леонарді, св. Феліче та Канталіче, св. Пія V, св. Карло Борромео), але дехто вважав, що краще буде, якщо на помилки відповідати посиленням аскези, доктрини і строгістю законів. Люди звинувачували Церкву в тому, що вона забрала у християнина свободу, яку Христос завоював для нього ціною власної крові. Правда і те, що часто інквізиція підозрювала і розслідувала діяльність якраз тих святих, які насправді підтримували Церкву, пропонували власні шляхи виходу з ситуації, яка склалася, вносячи нову духовність. Св. Филип Нері на загальному фоні католицької реформи і за часів найжорсткішої контрреформації є прикладом радісного і розумного заклику до свободи, людиною, яка ввела цілком новий і неповторний погляд на духовне життя.
У 1544 році на П’ятидесятницю в житті святого Филипа Нері відбулась подія, яку важко пояснити, але яка абсолютно точно підтверджена документами. Під час молитви в катакомбах св. Себастьяна його охопив містичний дар – він відчув у собі таку любов до Бога, що вона згорнулася всередині нього вогненною кулею, яка увійшла в його груди і так розширила серце, що зламала два ребра і помітно деформувала бік; згодом найзнаменитіший хірург того часу констатує це, коли робитиме йому розтин. Численні свідки розповідають, що коли любов до Бога охоплювала його особливо сильно, від його серця виходило палаюче тепло, яке можна було відчути ззовні, і таке сильне серцебиття, що інколи навіть стіни в кімнаті тремтіли. Хоча за своїм бажанням він міг управляти цим станом. Цей великий дар Филип отримав, коли ще був молодим мирянином.
Подальша діяльність Филипа Нері була присвячена проповідуванню Євангелія серед найбідніших верств населення Риму і саме через це його почали називати «Апостол Риму». Форма євангелізації була зовсім нетрадиційною для тих часів. Він діяв, як протестантські проповідники або навіть нехристиянські місіонери 20 століття: зупинявся на розі вулиць або на базарі та починав розмови з людьми. З привабливим молодим чоловіком легко йшли на контакт, особливо вихідці з Флоренції, котрих у Римі було багато. Розмову Филип Нері поступово підводив до необхідності жити згідно Євангелія. Хто відгукувався, того він брав зі собою до шпиталю допомагати доглядати хворих або в молитовний обхід сімома Церквами Риму. До цього ж періоду життя Филипа Нері належить знайомство з двома знаменитими засновниками чину єзуїтів – Ігнатієм Лойолою і Франциском Ксаверієм, яке переросло у міцну дружбу. Филип допомагав «Товариству Ісуса» придбати багатьох нових членів, хоч сам, прагнучи свободи, ухилявся від вступу до нього. Святий Ігнатій Лойола жартівливо говорив, що Филип Нері для єзуїтів, як церковні дзвони – людей скликає до церкви, але сам весь час залишається на дзвіниці. Однак одного разу розповіді та плани Франциска Ксаверія так сильно пройняли молодого Филипа, що він був готовий долучитися до місій у країнах Сходу. Проте того дня, коли він разом з Франциском Ксаверієм прийшов за порадою щодо своїх місіонерських планів до старого монаха-цистерціанця, отримав несподівану відповідь, яка з тих пір і назавжди стала його закликом до «реалізму покликання»: «Твоя Індія розташована в Римі».
Тому 1548 року Филип Нері з допомогою свого духівника заснував «Братство святої Трійці»: для малозабезпечених паломників, хворих і найбільше потребуючих допомоги (пізніше з нього виріс відомий шпиталь Св. Трійці, який 1575 року прийняв понад 145 тис. паломників).
Филип не прагнув священичого покликання, але інколи проповідував у церкві одного старого і дивного священика, котрий зазвичай після принесення Святих Дарів пропонував комусь з присутніх висловитись. Проповіді Филипа Нері були надзвичайно глибокими і повчальними, хоча дуже часто він подавав їх у жартівливій формі. Тому 1551 року, з послуху до свого сповідника, Филип Нері прийняв священичі свячення і з цього часу майже цілими днями сповідав людей. Тоді ще не існувало семінарій, тому підготовка Филипа була більше, аніж достатньою. Він оселився біля церкви Св. Єроніма і від тоді його кімнатка завжди була переповнена друзями і тими, хто прагнув покаятися. Филип продовжував користуватись великою свободою, упокорюючись і працюючи з повною самовідданістю, відмовляючись від усілякої платні та вважаючи за краще для інших видаватись диваком.
Люди розповідали про його зворушливість на Літургії, про велику здатність читати в закамарках людських сердець і зцілювати їх власним палаючим серцем. Розповідають, що Літургію о. Филип служив так швидко, як тільки міг, інакше йому не вдалось би закінчити її до кінця через сильне хвилювання, яке його охоплювало. Інколи він перечитував кілька сторінок веселих історій зі збірки фацецій, бавився з цуценятами і пташками, котрих тримав у ризниці, аби трохи відволіктись перед тим, як відправляти Святу Літургію. Стоячи перед вівтарем, він зупинявся час від часу і, читаючи Євангеліє, крутив ключами або годинником. І що ближче підходив момент освячення, то більше він відчував, як віра і хвилювання невпинно охоплюють його. Розповідали, що той, хто прислуговував йому на Літургії, часом чув, як, тримаючи в руках чашу, о. Филип шепотів: «Це кров! Це воістину кров!» Будь-яке дивацтво підходило йому для того, щоб тільки не говорили про його святість і аби педагогічно висміяти недоліки учнів.
Близько 1558 року о. Филип Нері почав проводити спеціальні зустрічі на горищі церкви, які назвали ораторіями. Назва виникла від слова oratio – промова. Структура ораторії була приблизно такою: особиста молитва; читання Св. Письма, життя святих та отців Церкви; виступ одного з учасників на тему прочитаного уривка; дискусія. Филип провадив дискусію, спостерігав, робив короткі зауваження і підводив підсумки. Закінчувались збори молитвою і виконанням духовної музики; саме там народились ті твори, які сьогодні називають ораторіями. Збори займали повністю другу половину дня, а їхнім учасником міг стати кожен, хто бажав. Музику для Филипа писали знамениті керівники капел найбільших соборів: Анімучча і Палестрина. Филипа Нері та священиків, котрі працювали разом з ним, в народі почали називати ораторіанцями. У нього з’явились учні (в тому числі майбутній відомий церковний історик Чезаре Бароній), декотрі з них самі стали священиками і разом з Филипом працювали над релігійним просвітленням народу. Особливістю зустрічей-ораторій було те, що в них брали участь на рівних правах як священики, так і миряни. Крім цього, усі члени займались самовдосконаленням – вивчали церковну музику, історію Церкви, займалися благодійністю. Святий Филип вмів зацікавити своїх однодумців не тільки релігійними справами, але також і наукою та культурою. У будинку, де він мешкав, проходили музичні концерти, читали лекції про мистецтво, археологію та історію. Филип був однаковим зі всіма, а в той же час знав, як повестися з кожним. Своєю діяльністю усі члени його ораторій виразно демонстрували не лише духовну свободу, зневагу до світських умовностей і відновлення християнської рівності, але в цілком новий спосіб «уявляли собі духовне життя і святість». Филип хотів аби кожен розумів, що духовне життя не є важкою справою, а дуже звичайною, домашньою та приємною річчю, і кожна людина, незалежно від свого суспільного становища, здатна на це духовне життя. Датою заснування ораторіанців вважається 1565 рік, а 15 липня 1575 року Папа Григорій XIII схвалив нове товариство. Ораторіанці стали товариством спільного життя, а згодом товариством апостольського життя, члени якого не складали монаших обітів, а до його складу належали як священики, так і миряни. Осередком нового товариства стала невеличка церква Санта-Марія-ін-Валічелла, яку під керівництвом Филипа Нері перебудували і розширили, після чого назвали «Нова церква». Нарешті Нері покинув кімнату, в якій жив від приїзду до Риму, і оселився в келії біля церкви. Устав товариства св. Филип склав лише 1583 року на основі довгих років практики. У товаристві ораторіанців кожен священик мав значну свободу, а кожний дім був і до сьогодні залишається незалежним. Лише 1942 року Апостольський Престіл звів усі окремі доми в єдиний, хоча і достатньо незалежний, організм.
У1559 році Филип Нері впровадив «нові методи роботи з парафіянами». Після відновлення у Римі карнавалів, щоб залучити якомога більшу кількість членів до товариства, він організував свій карнавал. Форма проведення цього заходу була неприпустимою за нормами XVI сторіччя: карнавал проходив у семи базиліках, супроводжувався музикою і закінчувався пікніком просто неба. Багатьох знатних єрархів дратувала «дивна» поведінка священика – заклики до радості та веселощів, гумор і жарти в проповідях, дивакувате вбрання, яке Филип Нері вдягав з метою висміяти манери тогочасного періоду. Деякий час, на момент розслідування, о. Филипу заборонили сповідати. Його також звинувачували, що він був прихильником Саванароли, але спеціальна комісія виправдала священика і звільнила від усіх звинувачень.
Слава про святість Филипа Нері, його глибоку мудрість і гумор, про його витівки і дивакуватість з кожним роком усе більше ширилась серед народу. Інколи він приймав у себе знаменитих діячів, будучи одягнений дивним чином або в одязі навиворіт, або одягався розкішно і ходив зі сміхотворною поважністю. Інколи робив усе можливе, аби виглядати дурником: ходив гуляти з обстриженою наполовину бородою, носив на голові велику блакитну подушку, тримав в руках величезний букет жовтих квітів, взував величезні білі мешти або одягав на рясу вогненно-червону кольчугу, принижувався, переконуючи багатьох, що він не святий, а лише дивак, і так дуже влучно висміював гріхи свого часу.
Господь відкривав Филипу серця і думки людей, а він з великою мудрістю і притаманною йому жартівливістю допомагав пізнавати Бога і Його безмежну любов. Якось він вирішив відучити одну жінку розповсюджувати злостиві балачки. Він попросив купити йому на базарі курку й дорогою назад обскубати її. День був дуже вітряний. Коли жінка з куркою прийшла до Филипа, святий похвалив її, але попросив повернутись назад і зібрати поодинці все пір’я, яке вітер вже розніс невідомо куди. І в довгих поясненнях і повчаннях вже не було потреби. Одного дня Филип помітив, що людина, яка сповідалася в нього, дуже слабо кається у скоєному і говорить про свої гріхи без жодного справжнього «страждання». Він дав цій особі договорити, а потім сказав, що відлучиться на хвилинку, і попросив почекати на колінах. Филип довго не повертався, а тим часом бідолаха почав дратуватися, спочатку забувся, а потім почав озиратися і врешті-решт почав уважно розглядати єдину річ, яка була у нього перед очима: Розп’яття. Коли Филип повернувся, то чоловік вже плакав від думки про те, скількох страждань коштували його гріхи Божому Синові. Однин римський шляхтич хотів вступити до спільноти Филипа Нері. Святий відразу сказав йому причепити собі ззаду лисичого хвоста і так прогулятися містом. Коли той, згіршений, відкинув пропозицію Филипа, святий не схотів його прийняти. Він сказав: «Хто цього не може, ніколи не стане радісною людиною».
Филип Нері майже нічого не написав, окрім декількох «Листів», які відображали весь його стиль, все його серце, весь його ніжний і святий гумор. Знаменитими стали деякі його вислови, які ще й сьогодні у вихованні використовують як девізи: «Жаль і смуток, геть з мого дому!»; «Святість вимагає зовсім трохи розуму!»; «Господи, дай мені зрозуміти до глибини день сьогоднішній і не лякай мене завтрашнім!»; «Бідність – це любов, але бруд – ні!»; «Рай створений не для шахраїв!»; «Господи, чини зі мною, як знаєш і хочеш!»; «Немає нічого на цьому світі, що б мені подобалося, але мені подобається, що це так!»; «Святий Дух мешкає в невинних і простих умах».
У 1592 році Филип, здавалося, був на порозі смерті, лікарі закрили завісою його ліжко і запропонували всім, хто зібрався біля нього, спокійно чекати неминучого тепер кінця. І раптом всі почули, як він вигукнув: «О, моя Найсвятіша Мадонно! Моя прекрасна Мадонно! Благословенна моя Мадонно!» Відсунули завіси і побачили, що Филип Нері висить в повітрі на колінах з простягнутими догори руками та, плачучи, повторює: «Я не гідний! Хто я такий, дорога моя Мадонно, чому ви прийшли до мене? Хто я такий? О Пресвята Діво! О Мати Божа! О благословенна між жінками!»
Коли він опритомнів від цього екстазу, то сказав присутнім: «Хіба ви не бачили, що прийшла Мати Божа і забрала всі мої страждання?» Потім, коли помітив, що стоїть навколішки, сховався у ліжко, з головою накрився ковдрою і розридався. Потім сів на ліжку, випростався і задоволено сказав лікарям: «Ви мені більше не потрібні! Мадонна вилікувала мене!» Після цього він проживе ще три роки в стані подібному до постійної молитви. І щодня св. Филип щоразу більше бажав одного – Святого Причастя. Коли йому не вдавалося заснути, він не кликав лікаря, а просив: «Дайте мені мого Господа, і потім я засну!» На свято Христового Тіла, 24 травня 1595 року, він увесь день, як і завжди, приймав відвідувачів і аж сяяв від щастя і радості так, що його лікар сказав, що не бачив його в такому доброму стані вже десять років. Відпровадивши останнього відвідувача, Филип Нері сказав: «І нарешті, пора вмерти». Уночі в нього почався приступ хвороби. Бароній, що сидів біля вмираючого, просив його сказати наставницьке слово або хоча б благословити учнів, та Филип вже не міг говорити, він перехрестив усіх присутніх і помер. Його останки поховані в перебудованій ним «Новій церкві», де і до сьогодні служать ораторіанці.
Упевненість в його святості була такою всезагальною, що, незважаючи на строгість вимог до процесу канонізації, вже 1615 року Папа Павло V беатифікував Филипа Нері, а 1622 року Папа Григорій XV провів канонізацію. В іконографії цього святого зображають як чоловіка середнього віку, в сутані та береті. Його атрибутами є серце і лілія.
Як дорогоцінна пам’ятка про святого Филипа Нері, залишилась його молитва: «Боже мій, тримай мене міцно; Ти знаєш який я грішний; якщо Ти мене відпустиш хоч на мить, я боюсь Тебе зрадити».
При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на www.christusimperat.org обов’язкове
