Бернадета Субіру

Між святими існує спілкування, навіть тоді, коли вони між собою не знайомі, бо вони безпосередньо спілкуються в Господі Ісусі, Якого люблять всім серцем, і інколи, навіть не знаючи того, говорять одні і ті ж слова.

Коли в 1858 році Бернадеті було чотирнадцять років і їй довелося багато разів бачити в Люрді Пресвяту Діву, святий арський священик був на останньому році життя. Проте між старцем і дівчинкою існує дивна духовна спорідненість.

Старий священик говорив:

“Я думаю, що Господу було вгодним вибрати зі всіх парафіяльних священиків найнеосвіченішого… Якби Він знайшов кого-небудь ще неосвіченішого. Він вибрав би його замість мене, щоб явити Своє велике милосердя”.

Бернадета згодом пояснювала: “Якщо Пресвята Діва вибрала мене, то це тому, що я була найнеосвіченішою.

Якби вона знайшла яку-небудь ще неосвіченішу, ніж я, вона вибрала б її”.

Проходячи вуличками своєї парафії, які стали місцем щоденного паломництва, старий священик дещо ніяковів, бачачи, що його портретами торгують, але тішився, кажучи: “Всього декілька сантимів, більшого я і не вартую”.

Так само і Бернадета, дізнавшись в монастирі, де вона знайшла притулок, що в Люрді за десять сантимів продається її фотографія, сказала: “Десять сантимів, так, це все, чого я варта!”

Навіть ці покірливі збіги нагадують нам глибоку істину про спілкування святих, і не можна без хвилювання думати про те, що після смерті старого святого священика, який вказав половині Франції на дороги, які ведуть від землі до неба, його спадкоємицею стала дівчинка, яка вказала цілому світові, як небо милосердно схиляється над землею.

Бернадета пояснювала надзвичайні ситуації, які з нею сталися, дуже просто: “Діва Марія вибрала мене”.

Коли ми говоримо про “вибраність”, неминуче вкладаємо в це слово немало самовдоволення, проте для Бернадети слово “обрання” було абсолютно чистим, воно позначало подію, яка сама себе виправдовувала, бо сталася згідно милосердя Божого, яке перевищує наше розуміння – в ній самій, Бернадеті, не було нічого, що могло б її пояснити. Коли їй було вже 14 років, вона не вміла ні читати, ні писати, не вміла говорити по-французьки, не знала катехизму, вміла лише читати вервицю: її вона читала по-французьки, хоча і не розуміла значення молитов; вона недоїдала, здоров’я її було слабким, часто її мучили сильні напади астми: інакше кажучи, вона була направду жалюгідною істотою.

“Діва Марія вибрала мене”: коли в монастирі, де вона знайшла притулок після видінь, дехто вирішив, що її потрібно оточувати особливою увагою, Бернадета сказала: “Я не мала жодного права на цю милість. Пресвята Діва взяла мене, як піднімають камінчик з дороги…”. І, бажаючи пояснити свою убогість, вона скорботно говорила: “Я – камінь. Що ви хочете отримати з каменя?”

Одній з монахинь, яка запитувала її про появу Діви Марії, вона пояснювала: “Що роблять з мітлою, закінчивши прибирання, куди її ставлять?”. Її співрозмовниця, не розуміючи її, розгублено відповідала: “Її ставлять за кут, за двері”. “Так от, – робила висновок Бернадета, – я послужила Пресвятій Діві як мітла. Коли я їй стала вже не потрібна, вона поставила мене за двері. Там я стою і там буду стояти”.

Треба відзначити, що в цих словах не було ніякої гіркоти, але абсолютна, майже інстинктивна готовність слідувати за словом Євангелія, яке служить каменем спотикання для всіх гордих: “Коли ви зробите все, чого від вас вимагали, скажіть: ми – безкорисливі раби”.

Єпископ Лурдський, вперше визнавши істинність видінь, процитував слова св. Павла: “Бог вибрав немічне світу…” (1 Кор. 1,27).

А в молитві Діві Марії, складеній Бернадетою для себе самої, є слова, які перекликаються зі словами гімну “Величає душа моя”:

“Так, ніжна Мати, ти схилилась до землі, аби з’явитись слабкій дівчинці…

Ти, Цариця неба і землі, побажала скористатися найпокірнішим, на думку світу”.

В цьому – таємниця святості Бернадети, і необхідно відразу сказати, що вона була визнана святою не тому, що бачила Діву Марію, але парадоксальним чином не дивлячись на видіння, не дивлячись на несподівану славу, яка до неї прийшла, за безмежну покору, з якою вона зберігала пам’ять про те, що з нею сталося, і за те, що вона принесла себе в жертву, виконуючи довірену їй звістку: “Моліться і кайтеся за грішників”.

Вона народилася в 1844 році, навіть не в селі, а в місцевості, яка являла собою п’ять млинів, які знаходилися в декількох десятках метрів один від одного. Передостаннім був млин, зданий в оренду Франсуа Субіру і його сім’ї.

Здавалося, сім’ю Субіру переслідували нещастя: постійна чесна бідність мало-помалу перетворилася на убогість. Час був важким, урожаї – мізерними, справи йшли погано, борги зростали, тим більше, що Франсуа не вмів вимагати гроші з боржників і часто ставав жертвою пройдисвітів через свою м’якість і довірливість.

Коли Бернадеті було десять років, її батько не зміг більше платити грошей за оренду млина і з господаря став простим підмайстром.

Через рік спалахнула епідемія холери, якою захворіла і дівчинка; через рік був неврожай, і перед сім’єю постала примара голоду.

Врешті-решт сім’ї Субіру довелося переселитися в темний і смердючий перший поверх колишньої в’язниці: сиру, затхлу діру.

У 12 років Бернадету відправили прислуговувати до людей за харчі (господарі давали їй щось подібне до кукурудзяної каші, яку дівчинка навіть не могла перетравити).

Часто з нею погано поводилися, але вона не скаржилася, тому що, за її словами, “коли подумаєш, що благий Бог допускає це, скаржитися не личить”. Про катехизм не було й мови. Хоча господиня обіцяла навчити її катехизму, але скоро відмовилася від цього наміру: “Ти надто дурна. Ти ніколи не зможеш прийняти Перше Причастя”.

Тим часом в будинку вбогість зростала: часто батько залишався без роботи і, коли в селищі вкрали два мішки муки, в крадіжці звинуватили його, лише тому, що він був бідніший за всіх. Так Франсуа Субіру попав у в’язницю, правда, всього на декілька днів, тому що його швидко визнали невинним, але погана слава за ним залишилася, і серце його було охоплене смутком.

Бернадета повернулася додому: думка про Перше Причастя не залишала її, і парафіяльний священик пообіцяв пояснити їй хоча б найелементарніші речі, проте потім з обуренням сказав: “Вона навіть не знає, що існує таємниця Трійці!”

Такою була вбога картина, покірний і сумний фрагмент історії і світу, на який звернула увагу Пресвята Діва, вирішивши зійти на землю. Все це було так сумно, що чаша здається переповненою, якщо додати, що саме в той рік туберкульоз почав руйнувати тіло Бернадети.

Звичайно, тут раціоналістам і карти в руки: досить сказати, що через цю вбогість дівчинці здалося, ніби небо розкрилося над землею, що пригнічені бажання заповнювалися роботою уяви, що вбога дівчинка бавилася, уявляючи себе святою, як бідні дівчатка уявляють себе принцесами.

І дійсно, саме так всі відразу і сказали в сільській їдальні і в паризьких кафе, як тільки рознеслася звістка про те, що сталося.

Забувши, як би там не було, про головне: про те, що на цю історію можна поглянути і з іншого боку, як це і зробила Діва Марія, вибравши, як це зробила б будь-яка мати, одну зі своїх найбільш страждаючих дочок на землі.

І, як би там не було, думка людей “освічених” і їх зневажливі пояснення, як до скелі, розбивалися до образу цієї дівчинки, наповненої етичної гідності, врівноваженості, неймовірної сили і наполегливості: вона ніколи не прийме почестей і тим більше – грошей (пізніше всякий раз, коли їй пропонували гроші, вона від них рішуче відмовлялася; якщо хто-небудь несподівано клав в її руки золоту монету, вона відразу ж кидала її на землю, вигукуючи: “Вона мене пече!”, а коли високопоставлені особи або єпископи наполегливо добивалися зустрічі з нею, передавала їм, що краще б їм було залишатися в своїх єпархіях; якщо ж хто-небудь намагався хоч би доторкнутися до неї або відрізувати частину її одягу як реліквію, вона з селянською простотою говорила: “Які ж ви ідіоти!”)

Але повернемося до перших місяців 1858 року, коли Бернадеті тільки що виповнилося чотирнадцять років.

Був ранок 11 лютого, накрапував дощик, і, хоча дівчинка знала, що повинна берегти своє здоров’я, вона попросила дозволу супроводжувати сестру і подругу, які вирушали до звивистих доріг Масабьелли зібрати трохи дров і кісток.

Вони дійшли до того місця, де млинарський канал зливається з потоком Гаве: тут потрібно було перейти його вбрід, і Бернадета, розгубившись, зупинилася, тому що вода була холодна як лід. Коли вона знімала панчохи, аби не замочити їх, то почула шум, неначе від вітру, що налетів. Вона повернулася і поглянула на дерева, що росли на лузі, але вони стояли непорушно, потім повернула голову у напрямку до печери, біля входу в яку ріс кущ шипшини, який, здавалося, колисався від вітру. Печера освітилася “ніжним, живим світлом”, як згодом сказала Бернадета, коли її змусили детально розповідати про те, що сталося, і в цьому світлі вона побачила щось, схоже на дівчину в білому.

Бернадета, яку це видіння одночасно притягувало і лякало, зробила єдине, що могло додати їй мужності: дістала з кишені свою бідну вервицю і спробувала почати молитву. Але вона не могла навіть перехреститися, поки широким, урочистим, прекрасним рухом не перехрестилася “панночка”, яку вона бачила перед собою.

Дівчинка почала молитву, видіння мовчки перебирало зернята своєї вервиці.

Коли молитва закінчилася, Бернадеті було наказано наблизитися, але вона не наважилася зробити це. Видіння зникло.

Уява Бернадети була настільки бідною, що вона навіть не знала, як пояснити те, що сталося. Вона думала, що її подруги бачили те ж саме, що вона, але, заговоривши про це, зрозуміла, що вони не бачили нічого. Вона розкаялася в тому, що почала розмову, але було вже пізно, і новина блискавично поширилася.

Хтось говорив, що це привиди, хтось говорив про дуже добру дівчину, яка недавно померла, хтось говорив про Діву Марію.

Бернадета відмовлялася висловити свою думку, більше того, як дівчинка, яка не отримала освіти, вона користувалася дещо дивним виразом: “щось біле, схоже на панночку”.

Вона наполегливо називатиме так Пресвяту Діву до тих пір, поки та не відкриє їй свого імені.

На противагу тому, що ми могли б уявити, звістка про видіння нікого не потішила. Вона не потішила сім’ю, яка боялася, що віднині, крім убогості і презирства, їй доведеться переживати кепкування і приниження, тому що в будинку – візіонерка (Бернадету вдома навіть побили).

Вона не потішила начальницю притулку, яка прийняла Бернадету в клас для бідних з зауваженням: “Ну що, ти закінчила викидати номери?”

Вона не потішила парафіяльного священика, людини з добрим серцем, але дивакуватого і запального, перед яким Бернадета тремтіла, як листок.

Ще менше ця звістка потішила місцеву еліту і владу – вони частково потішалися, частково були розчаровані, а потім втрутилися, проявивши всю нетерпимість, на яку здатні лише так звані вільні розуми.

У першій статті, що з’явилася в місцевій газеті, говорилося про “дівчинку, яка по всіх ознаках, схильна до каталепсії, що збуджує цікавість лурдського населення”. З усіх сторін їй забороняли повертатися в печеру – на щастя, ці заборони були скасовані, коли до цього проявили цікавість деякі впливові особи.

В період між 11 лютого і 16 липня 1858 року Пресвята Діва з’являлася вісімнадцять разів: під час її появ Бернадета часто перебувала в стані екстазу і не реагувала на те, що відбувалося довкола, навіть якщо вогонь свічки обпікав їй руки. Всі бачили, що дівчинка говорить з видінням, яке їй з’явилося, що на її обличчі з’являється то вираз щастя і блаженна посмішка, то вираз глибокому смутку і мало не сльози, мабуть, залежно від того, що вона чує.

Звістка, яку передала Діва Марія Бернадеті під час цього дивного спілкування віч-на-віч, була дуже простою і незвичайною.

Під час одинадцяти з вісімнадцяти появ Пресвята Діва не говорила нічого; вона лише посміхалася, особливо тоді, коли Бернадета робила те, що сказали їй зробити дорослі.

Діва Марія посміхалася, коли Бернадета старанно кропила печеру святою водою, виголошуючи заклинання, яких її навчили: “Якщо ти від Бога, то залишися, якщо ні, то згинь!”

Вона посміхнулася, коли, послухавшись наказу однієї з впливових міських дам, Бернадета подала їй листок паперу і ручку і попросила: “Напишіть, будь-ласка, Ваше ім’я!”

Але цього разу видіння наблизилося і відповіло їй на діалекті: “N’ey pas necessari”, в цьому немає необхідності.

“Не було необхідності”, з’явившись на землі, обирати освічену дівчинку, яка принаймні вміла б читати і писати; ще менше необхідності було в тому, аби дати їй на зберігання документи, які потраплять в руки інших людей, що тлумачитимуть їх як завгодно. Згодом так і сталося, і Бернадета завжди проявляла до всіх цих тлумачень царську байдужість.

Одного разу депутат Нижніх Піренеїв поважно запитав її, чи говорить Пресвята Діва по-французьки чи латинською. “Вона говорить на діалекті”, – відповіла Бернадета. “На небесах не говорять на діалекті”, – з безапеляційною впевненістю сказав пан де Ресенье.

Але Бернадета відповіла: “Якщо Бог не знає нашого діалекту, як можемо знати його ми?”

І депутат не мав, що сказати.

Іншим разом один священик, який вважав себе досить освіченою людиною, почав запевняти її, що це не могла бути Діва Марія, тому що вона повинна була б говорити єврейською або в крайньому випадку латиною, але Бернадета запитала його: “То хіба Бог не міг навчити Пресвяту Діву моєму діалекту?”

Отже, “не було необхідності” вдаватися до посередництва “мудрих світу цього”, які думають, що повірити можна лише маючи в руках речові докази. Пригадується ще одна розмова – розмова між маленькою ясновидицею і деканом де Віком, яка відбулася через декілька місяців після появ:

“- Чи правда, що ти бачила Пресвяту Діву?

– Так, високоповажний отче.

– Але я не вірю, що ти її бачила! (Бернадета мовчить)

– Чому ж нічого не говориш?

– А що я можу відповісти?

– Ти повинна змусити мене повірити, що дійсно бачила Пресвяту Діву!

– Але вона не сказала мені, що я повинна змусити в це повірити”.

Бернадета часто повторювала це своїм найвпертішим співбесідникам, які хотіли залучити її до суперечки: “Мені доручено сказати вам це, а не змусити вас в це повірити”.

Отож, на третій день Пресвята Діва посміхнулася і відмовилася “підписатися”, але потім, звернувшись до Бернадети ще люб’язніше, ніж це зробила дівчинка, попросивши: “Напишіть, будь-ласка,…”, видіння, в свою чергу, сказало: “Чи не виявите ви люб’язність (на діалекті – aue la gracia) приходити сюди п’ятнадцять днів?”

Дівчинка пообіцяла це зробити, і з тих пір між нею, що зв’язала себе обіцянкою і була зваблена непоборною силою, і “дорослими” і “сильними світу цього”, які прагнули в будь-який спосіб перешкодити цим зустрічам, почалася боротьба.

Починаються офіційні допити: їх влаштовують комісар поліції Жакоме, слідчий Рів, королівський прокурор Дютур.

Всі поводяться з нею як з маленькою заморокою, погрожують їй в’язницею, влаштовують багатогодинні допити, прагнучи збити її з пантелику і добитися від неї визнання того, що вона збрехала; їй читають сфальсифіковані протоколи допитів, які Бернадета крок за кроком виправляє, жодного разу не заплутавшись і не поступившись. Одного дня її викликали разом з матір’ю, і прокурор протримав їх стоячи понад дві години. Нарешті його дружина, яка проходила повз них, пожалівши їх, сказала: “Тут є стільці, сідайте!”, Бернадета гордо відповіла: “Ні, ми їх можемо забруднити!”, і сіла на землю. Але саме “сильні світу цього” зазнали поразки.

“Він був такий злий, що не міг впоратися навіть з чорнильницею”, – сміючись, розповідала Бернадета про свою зустріч з прокурором, який без кінця писав і викреслював брехливі твердження, які сам придумував. Бернадету навіть намагалися насильно покласти в лікарню для психічнохворих.

Але тим часом в печері, як і раніше, відбувалися надзвичайні і прекрасні бесіди.

Під час 15 появ Пресвята Діва відкрила Бернадеті три таємниці, які стосувалися лише її і які вона так і не розкрила, не дивлячись на наполегливі запитання дуже досвідчених людей, навіть єпископів і сповідників.

Перша звістка для всіх проголошувала: “Покаяння, покаяння, покаяння. Благайте Бога за грішників”, і маленька дівчинка за наказом видіння робила вчинки, що бентежили присутніх (на той час їх було вже людей 500): на очах у всіх вона на колінах повзла по кам’янистій стежці, яка закінчувалася в глибині печери, цілуючи землю впродовж всієї дороги.

У кутку печери була маленька канава з болотом на дні: люди бачили, як вона рила її руками, а потім, набравши трохи брудної води, з відразою пила її.

Тим часом пробилося джерело, відкрите настільки нез’ясовним чином, щедро забила прозора вода, і почалися зцілення, завдяки яким Люрд прославився на весь світ.

Наступного дня Пресвята Діва зажадала, аби Бернадета їла гіркі трави. Дівчинка сама не розуміла, чому вона всього цього вимагала! Вона лише повторювала те, що та сказала: це принизливі акти покаяння “заради навернення грішників”.

Натовп хотів би великих одкровень і знаків, які потім можна було б з цікавістю обговорювати у всіх подробицях, але бачив лише мізерні знамення, які потрібно було тлумачити, бачив обтяжливі, покірливі вчинки, сенс яких розкрився, коли Пресвята Діва відкрила нарешті своє непорочне ім’я.

У перших числах березня видіння довірило Бернадеті найважче доручення: “Йди до священиків і скажи їм, щоб вони прийшли сюди з процесією і щоб побудували тут каплицю”.

Бернадета повинна була сказати про це похмурому дону Пейрамалю, викликавши святий гнів цієї людини, яка ставала особливо непохитною тоді, коли його добре серце підказувало йому поступитися, тим більше що, будучи парафіяльним священиком, він слухав в сповідальні про події, які почали відбуватися в печері. Маленька Бернадета, тремтячи від страху, відправилася до нього. Вона готова була відповідати на питання, але могла сказати небагато!

– Це ти говориш, що бачиш Пресвяту Діву?

– Я не говорю, що це Пресвята Діва.

Бернадета у котрий раз повторила: “Я бачила щось, схоже на пані!”. Щось! Священик проти волі сказав жорсткі слова: “Такі люди, як ти, які бентежать парафію, – це нещастя!”. Бернадета стала “маленькою, як пшоняне зерно”, проте як і раніше прагнула виконати свою місію і наполегливо від імені Владичиці вимагала процесії.

Потім вона врятувалася втечею. Але, перевівши дух, пригадала про те, що забула другу частину доручення: зажадати будівництва каплиці.

Вона повернулася ввечері, коли всі священики зібралися разом, і покірно сказала, що Владичиця хоче каплицю, вперше додаючи щось від себе: “каплицю… хоча б маленько-маленьку!”.

Пейрамаль продиктував свої умови: “Владичиця повинна дати знак: нехай за її наказом розцвіте кущ шипшини, який росте в печері, і нехай вона скаже своє ім’я”.

Дівчинка пішла радісно, з легким серцем, виконавши дане їй доручення. І нарешті настав останній з п’ятнадцяти днів, про які говорила Пресвята Діва: всі чекали великого одкровення і великого дива. Але не сталося зовсім нічого.

Діва Марія не відповідала абсолютно нічого на вимоги парафіяльного священика, передані їй Бернадетою в присутності більше десяти тисяч чоловік і під пильним спостереженням комісара Жакоме.

Містична зустріч без слів в печері тривала три чверті години.

Потім Бернадета, вийшовши з печери, розповіла священикові: “Я запитала її ім’я, але вона посміхнулася.

Я попросила її, аби вона наказала кущу шипшини розцвісти, але вона знову посміхнулася.

Проте вона як і раніше хоче, аби побудували каплицю”.

Пейрамаль їй у відповідь:

“- У тебе є гроші?

– Немає.

– У мене їх теж немає. Скажи Владичиці, аби вона дала тобі що-небудь”.

У цьому сумному жарті – глибоке розчарування.

Газети змагалися одна з одною в ядовитих коментарях (вони писали: “Диво – це дивне легковір’я цього натовпу!”, і радили покласти в лікарню цю “уявну п’ятнадцятирічну святу”!).

Настало 25 березня – свято Благовіщення. Бернадета прокинулася дуже рано і відчула незбориме бажання відправитися в печеру.

Видіння чекало її там; Бернадета покірно попросила: “Пані моя, прошу вас, зробіть милість, скажіть, яке ваше ім’я…”.

“Щось в білому” посміхнулося. Бернадета наполегливо повторила своє питання чотири рази.

На четвертий раз видіння вже не посміхалося. Владичиця розтиснула руки і опустила їх до землі, підвела очі до неба і сказала на діалекті: “Que soy era Immaculada Concepcion”: Я – Непорочне Зачаття.

Бернадета швидко встала і зі всіх ніг побігла до будинку священика: ледве побачивши священика, вона повторила те, що зробила і сказала Владичиця.

Священик, збентежившись, сказав у відповідь:

“- У твоєї пані не може бути такого імені. Ти знаєш, що воно означає?

– Ні, – сказала Бернадета.

– Як же ти його повторюєш, якщо не зрозуміла? – Я весь час повторювала його по дорозі”.

“Я – Непорочне Зачаття!”.

Чотири роки тому Пій IX проголосив догмат про Непорочне Зачаття Діви Марії, але це Істина, це факт – це не ім’я. Якби вона сказала:

“Я – Діва Марія!” або “Я – Діва, непорочно зачата!”.

Але це формулювання дуже дивне. Настільки дивне, що неосвічена дівчинка не могла його придумати.

Проте яскраве світло освітлює розум і серце: коли ми, люди, хочемо сказати, що щось здається нам єдиним в світі, саме так ми і робимо – беремо абстрактний термін і застосовуємо його до окремої людини.

Ти – моє кохання! Ти – моє щастя! Ти – сама доброта! І ми називаємо Папу “Ваша святість”, а кардиналів – “Ваше преосвященство “.

Марія сказала, що вона настільки чиста, що вона – сама чистота; її прихід в світ був настільки непорочним, що вона – саме непорочне зачаття.

Дві останні появи забарвлені передчуттям розлуки: 7 квітня, у вівторок на Свято, Діва Марія ще раз попросила побудувати їй маленьку церкву, а 16 липня сталася остання безмовна поява – печера була обнесена частоколом і знаходилася під охороною: ясновидиця не могла навіть підійти до неї, але все сталося як завжди, неначе перешкод, споруджених людьми, і не існувало.

З тих пір почалася історія Люрду як найбільшого в світі центру паломництва і чудес, тоді як історія Бернадети пішла по іншій дорозі, яка вже ніколи не приведе її в печеру.

Перш ніж перейти до розповіді про цей другий етап життя Бернадети, ми повинні повернутися до того, що з нею сталося під час найперших появ: вже на самому початку Діва Марія сказала їй щось, що стосувалося її особисто: “Я обіцяю тобі зробити тебе щасливою не на цьому світі, але в майбутньому”.

Такими словами Небесна Мати пояснила своїй дівчинці євангельські блаженства.

Ніколи, ні на мить Бернадеті не приходила в голову думка, що вона як ясновидиця заслужила на які-небудь привілеї, винагороду або заступництво в цьому житті.

Навпаки, сповістивши всьому людству, що воно повинно покаятися заради навернення грішників, Бернадета знала, що приносить себе в жертву відкуплення.

Перший час після появ був сумбурним. Дитинство і рання юність люрдської ясновидиці були заповнені зустрічами з паломниками, священиками, єпископами, журналістами, фотографами, вченими, які прагнули відкрити ще яку-небудь “невідому подробицю”.

Коли вже в 1862 році появи були офіційно визнані Церквою, її постаралися заховати в будинку, де жили черниці тієї ж парафії. Але цей будинок не був для неї надійним захистом, і Бернадеті часто доводилося самій ховатися від нескромної цікавості дуже багатьох людей, часто навіть від тих, хто хотів “влаштувати її життя”, обіцяючи їй гроші і успіх.

Головною її турботою стало сховатися від надмірної цікавості і галасу: кращим виходом з цієї ситуації їй здавалося монаше життя, але у дівчини не було для нього ні покликання, ні здоров’я, ні особливих здібностей.

Єпископові, який запитував у неї, що вона має намір робити, вона покірно відповідала: “Я не вмію нічого… Я ні на що не придатна!”

“Неважливо, – відповідав той, – ми спробуємо знайти для вас яку-небудь роботу”.

Так в 22 роки вона стала послушницею в монастирі, сестри якого працювали в її маленькій парафії, але і там їй було нелегко сховатися серед інших 44 послушниць, як їй це обіцяли, і дзвін великого монастиря дзвонив без кінця. Часто приїжджали люди, відмовити яким було неможливо. Часто приїжджали офіційні історики, які хотіли розпитати її і змусити в тисячний раз повторити всю розповідь.

У 1867 році Бернадета склала малі обіти, і в кінці стався епізод, обтяжливий і драматичний одночасно, тому що в ньому містилося приховане пророцтво і суд Божий над людиною – покірним знаряддям, яке Він обирає.

Йдеться ось про що: після складання обітниць молоді монахині “отримують послух”: їм вказують монастир згромадження і обов’язки, які вони повинні виконувати. Ніхто з послушниць ніколи не залишається в материнському будинку, де вони проходять послух і який є найпрестижнішим монастирем, куди монахині зазвичай потрапляють після багатьох років “чесного служіння”.

Проте Бернадета повинна була там залишитися, тому що в маленьких монастирях неможливо було надійно захистити її. Вона повинна була залишитися, але ні вона, ні інші молоді монахині не повинні були думати, що вона користується якимись привілеями.

Тому сестри заздалегідь підготували складний сценарій: монахині, які склали обітниці, одна за одною проходили перед єпископом і отримували призначення. Всі вдавали, ніби забули про Бернадету, потім, в останню мить, коли церемонія добігала кінця, раптом немов пригадали про неї, покликали її, і між головною настоятелькою і єпископом відбувся наступний ретельно розроблений діалог:

“- Що нам робити з сестрою Марією-Бернардою?

– Монсиньор, вона ні на що не придатна. Проте ми можемо залишити її заради Христа в материнському будинку і використовувати як прислугу в лікарні. Вона майже завжди хвора. Це і буде її служінням”.

Проте тут діалог прийняв несподіваний напрям, неначе в нього владно втрутився Святий Дух. Єпископ з ніжністю поглянув на Бернадету і запитав її: “Чи правда, що ви нічого не вмієте робити?”.

“Це правда, – відповіла вона, – я вам це вже говорила, але ви запевнили мене, що це не важливо”.

Тоді єпископ урочисто і переконливо сказав: “Вам я доручаю молитовне служіння”. Так воно і сталося.

Все монаше життя Бернадети було відмічене зростаючим досвідом страждання і молитви.

Її молитва – це безперестанна покірна розмова з небом, хоча тепер, коли появи закінчилися, воно, здавалося, було закрите для неї більше, ніж для будь-кого іншого зі смертних, впродовж її земної дороги.

Для Бернадети сам спогад про появи все більше відходив в минуле і танув: все мало-помалу занурювалося в забуття, і вона не робила нічого, щоб утримати і оживити образи і події.

Постійні настирливі вимоги уточнити дати і деталі (у той час деякі історики вже сперечалися один з одним) бентежили її, тому що їй вже не вдавалося пригадати все точно.

Врешті-решт вона попала в лазарет. Спершу вона з надзвичайною ніжністю доглядала інших хворих, проявляючи точність, здібності і навіть культуру медичного обслуговування, вражаючу для людини, якій так і не вдалося нічого навчитися.

Але й сама вона все більше страждала від різних хвороб: прогресував туберкульоз, яким вона була хвора з віку чотирнадцяти років, а страшна пухлина в коліні, яка росла, заважала їй ходити.

Зі своїми сестрами по монастирю вона вживалася мирно, проте вже давно розгоралася одна з тих обтяжливих, складних драм, які можливі лише серед людей високої духовності, коли вони не дозволяють благодаті Божій вільно діяти в них.

Одна з настоятельок Бернадети переживала відносно неї змішане почуття прихильності, поваги і недоброзичливості: прихильності і поваги тому, що Бернадету “в дитинстві вибрала Діва Марія, і її очі споглядали Владичицю”; недоброзичливість тому, що вона була не в силах до кінця повірити їй.

Коли мова йшла про Люрд (завжди у відсутність Бернадети), настоятелька незмінно, щоб покласти край розмові, відзначала, що знак, про який просив парафіяльний священик, так і не був даний: “Проте кущ шипшини не розцвів!”.

Але суть справи була в тому, що мати Возу – сувора жінка із знатної сім’ї, дуже побожна, – не могла допустити, щоб настільки виняткова милість – бачити Діву Марію – випала на долю такої ганебної і нікчемної істоти, як Бернадета.

“Вона була неписьменною селянкою, – сказала вона одного разу. – Якщо Пресвята Діва хотіла з’явитися де-небудь на землі, чому вона вибрала неотесану і неосвічену селянку, а не благородну і освічену монахиню?”

Не можна сказати, що настоятелька переслідувала Бернадету, але вона вимагала від неї дотримання Статуту зі всією строгістю і нічого їй не прощала.

Вона повинна була поступати саме так, слідуючи суворим звичаям в монастирях того часу, але, хоча і проти волі, незмінно поводилася з Бернадетою недоброзичливо. І Бернадета з її ранимою душею, бажаючи відноситися до неї як до своєї рідної матері, від цього незмінно страждала.

Могло б здатися, що це ситуація, звичайна в монашому середовищі, але насправді все було набагато серйозніше.

З одного боку була людина високої духовності, загартована суворою аскезою, яка, однак, ще не прониклася здивуванням і подивом перед дивом Перевтілення (Бога, що стає нікчемним творінням), з іншого боку була Бернадета – живе свідчення і продовження цього дива.

Ця сувора монахиня, майже подвижниця, але ще не християнка, пережила Бернадету і, коли йшлося про її можливу канонізацію, говорила: “Почекайте моєї смерті”. Але коли і для неї прийшла смертна година, її останніми словами були: “Наша Владичиця Люрдська, захисти мою агонію!”

Так Бернадета ніколи не бачила справжньої любові саме від тієї, яка мала на землі бути для неї образом Пресвятої Діви, Матері Божої.

Навіть на ложі хвороби, коли карієс руйнував їй кістки, вона не могла розраховувати на особливу увагу. Інколи у неї не було нічого, крім маленького срібного розп’яття, посланого їй Папою Непорочної (Пієм IX), яке вона весь час стискала в руках.

Коли вона була вже не в силах тримати його, вона попросила, щоб його прив’язали до її ліжка.

Дехто з монахинь, нагадуючи їй про благодать, отриману нею в дитинстві, говорив їй: “Просіть у нашої Непорочної Матері послати вам втіху”.

Вона відповідала: “Ні, ніякої втіхи, лише силу і терпіння”.

Вона страждала і від глухоти, яка посилювалася, перериваючи її останні зв’язки зі світом.

Коли у неї почалася агонія, вона закричала: “Боже мій!”, і, здавалося, сили залишили її.

Потім вона знову закричала: “Я прагну!”, неначе голгофська трагедія повторювалася на землі. Покликали сестер, які почали молитися довкола її ліжка останню вервицю, як раптом вмираюча, зважуючи кожне слово, сказала: “Боже мій, я люблю Тебе… Свята Маріє, Мати Божа, молися за мене, бідну грішницю, бідну грішницю!”

І вона померла, передавши душу в руки Діви Марії, яка посміхалася їй в дні її юності.

В останні дні життя, витягуючи з темних глибин своєї пам’яті спогади про млин, за роботою якого вона стільки раз спостерігала в дитинстві, вона сказала:

“Я перемолота, як зерно… і мої страждання триватимуть до самого кінця”.

Цими покірними словами вона хотіла сказати, що сама стає немов євхаристійним хлібом.

Коли її бідне тіло поклали на смертному ложі, воно було таким вистражданим і понівеченим, що, здавалося, розкладання повинно початися негайно.

Але тіло Бернадети ніби помолоділо.

Воно залишилося нетлінним. Тричі в нашому столітті її прах витягували з могили і кожний раз його знаходили незайманим, неначе Діва Марія залишила на нім знамення того, що дотрималась своєї обіцянки: “Я обіцяю зробити тебе щасливою не в цьому житті, але в майбутньому”.

Відразу ж, як тільки вона залишила цей берег. Неначе непорочне, нетлінне тіло Марії залишило на тілі Бернадети знамення своєї близькості.

Антоніо Сікарі, “Портрети святих”

переклад Milites Christi Imperatoris

>Джерело: http://www.christusimperat.org/uk/node/36993