«Людина восьми Блаженств»
Народився б квітня 1901 р. в Турині
Помер 4 липня 1925 р. в Турині
Беатифікований Іваном Павлом ІІ 20травня 1990р., на
площі святого Петра
День вшанування – 4 липня
Прийшов на світ у п'ємонтській буржуазній родині, вчився на інженера, був членом Народної партії, а також руху «РахКотапа», входив до університетської католицької асоціації та до братства св. Вікентія Пауло. Любив походи у гори, заражаючи цим захопленням численних друзів; одного разу, на гірській вершині, запросив усіх до молитви. Людина віри і милосердя, він ішов своєю дорогою святості у покорі та запалі. Під час частих відвідувань найубогіших кварталів, у липні 1925 р., він захворів на гостру форму поліомієліту. Помер за три дні, насамоті: йому було двадцять чотири роки.
Дитинство, сповнене болю
Сім'я, в якій народився П'єтро Джорджіо, розпалася. Його батьки не розуміли одне одного, їхні діти мали суворе, сповнене заборон дитинство. Соціальний успіх і світське життя ось якими були пріоритети. їхній батько, Альфредо Фрассаті, чоловік простуватий, впертий та авторитарний. Його соціальне сходження було швидким: він директор газети «Стампа», згодом – посол у Берліні. Його атеїзм перешкоджає йому зрозуміти сина. їхня мати, Аделаїда Аметіс, в живописі знаходить втіху від розчарувань у подружжі. В неї важкий характер і мало лагідності до своїх дітей. Однак, П'єтро Джорджіо любить усім серцем своїх батьків і глибоко їх поважає. Він пише своєму батькові:
«Дізнався на днях, що ти отримав кавалерський орден найвищу відзнаку […]. Надсилаю тобі найкращі привітання, я щасливий, що після стількох років ти нарешті отримав винагороду за всю ту працю, яку здійснював з великою професійністю».
Студії виснажливі, П'єтро Джорджіо не встигає. На нього звалюються проекти батьків, які бачать в ньому майбутнього директора «Стампи». Саме тому вони не прощають йому посередніх здібностей до навчання. Мати виражає свій розпач такими словами:
«Я цілий час плачу. Не можу більше з ним, часом мені здається, що він несповна розуму […]. Боже мій, я б воліла вмерти, аніж побачити крах цього хлопчика».
У 1913 р. П'єтро Джорджіо вступає до Соціального Інституту, яким керують отці єзуїти. Тут його віра міцнішає. Адже, незважаючи на уроки катехизму, покликані підготувати дітей до першого причастя, релігія залишається для них невідомою сферою: Фрассаті не надто заохочують до цього своїх дітей.
У школі єзуїтів, під впливом одного священика, він, відповідаючи на своє внутрішнє прагнення, щодня ходить на месу. Потроху його молитовне життя стає інтенсивним. Він налагоджує з Богом особливий зв'язок, що дає йому змогу надзвичайно швидко просуватись до духовної зрілості і потроху звільняє від вартостей, пропонованих його родиною. Батьки не припиняють критикувати його, боячись, що П'єтро Джорджіо стане «розпещеним святенником».
Щедрість шукає виходу
Мірою того, як зростає його любов до Бога, зростає і любов до ближнього. Навколишні злидні глибоко заторкують його серце і підштовхують до дій. Він говорив:
«Я віддаю особливу перевагу апостоляту милосердя».
Його сестра Лючіана розповіла кілька історій:
– Йому не було ще й одинадцяти років, як він «розгорнув діяльність» на користь місіонерів: збирав трамвайні квитки, «грошовий папір» та марки. З тією ж метою відмовлявся від грошей, що їх деякі члени родини пропонували йому на його маленькі дитячі втіхи.
– Під час війни записується на сільськогосподарські курси. Завдяки цьому щовечора привозить додому салат, вирощений власноруч. Але дуже швидко юнак почав віддавати свій урожай другові, який, як він вважав, більше потребував
його.
– Після суворої економіїП'єтро Джорджіо придбав собі велосипед. Коли його вкрали, він не висловив жодного гніву, лише прошепотів:
«Може, комусь він більше потрібен, аніж мені».
– Коли підхопив вітрянку, то намагався нікому не надокучати. Скажімо, не розбудив матері, коли дуже хотів пити. Пояснював це так: «Ти спала, мамо, і я не хотів тебе будити».
– Що важчим стає життя в цей неспокійний час, то більше П'єтро Джорджіо відчуває потребу віддавати. Наприклад, з одним зі своїх друзів він привіз візок, наповнений пожертвами від комерсантів, щоб приготувати їжу для поранених у шпиталі.
Він писав своєму приятелеві:
«Нема нічого кращого за милосердя […]. Справді–бо, надія і віра перестануть існувати після нашої смерті; а любов, іншими словами милосердя, триває вічно».
Найбільше уваги він приділяє найбіднішим і найупо-слідженішим. З листа до Карло Флоріо:
«Навколо хворих, злиденних, знедолених я бачу надзвичайне світло, – світло, якого нам не дано мати».
Савонарола приклад для нього
Йому було двадцять років, коли він вступив до третього домініканського чину, що носить ім'я брата Джіроламо Савонароли14. Це не було вступом до чернецтва. П'єтро Джорджіо бажав залишатись мирянином. Він зобов'язується щодня відчитувати розарій (молитву на вервичці) або молебен до Діви Марії. Один з його друзів так пояснює його захоплення Савонаролою:
"Джіроламо Савонарола (1452-1498)-італійський монах домініканець, непримиренний борець із «марнотою світу». У1494-1497 рр. запровадив у Флоренції нову конституцію напівтеократичну, напівдемократичну.
«Образ цього монаха, який ревно дбав про духовне благо своїх співгромадян, імпонував йому. Він не приховував свого захоплення рідкісною відвагою, з якою той виступав проти неморальності, що охопила в ту епоху всі класи суспільства, а надто верхівку. Він відчував жваву симпатію до цього ченця, який загинув на багатті, пов'язував його ім'я з демократичною реформою і проголосив гасло, яке ще й сьогодні можна прочитати на стінах Палаццо Веккіо: «Ісус Христос, волею народу, король флорентійців».
Споглядати красу
П'єтро Джорджіо любить прогулюватись у саду, декламуючи вірші Данте або ж «Гамлета». Хоча він і не любить світського життя, проте відвідує різні мистецькі заходи. Ходить до театру або ж на концерти «серйозної» музики. Подорожуючи, відвідує музеї і картинні галереї. Великий альбом улюблених репродукцій свідчить про його зацікавлення образотворчим мистецтвом.
«З кожним днем я дедалі більше люблю гори і хотів би, якщо навчання дозволить, проводити цілі дні на верхівках, споглядаючи у чистоті духа велич Творця».
«Весна, а її повернення щораз більше дається взнаки, не покидає нас ніколи, навпаки, наповнює нашу душу невловимим щастям».
Дружба
Їхній гурток він носить іронічну назву «Братство підозрілих типів» збирається доволі частенько. Кожна зустріч проходить в атмосфері сміху та ентузіазму. Не існує жодних правил: суцільна імпровізація. їхні основні заняття жарти і розіграші; листи, повні радісних жартів, і походи в гори. Він пише у листі до М. Бельтрамо:
«У земному житті, після любові до своїх братів, батьків та сестер, найкращою є дружба. Я мав би цілі дні дякувати Богу зате, що дав мені таких гарних друзів, які є великою вартістю у моєму житті».
Коли друзі йдуть на студії або щоб трохи розважитися, П'єтро Джорджіо сумує. Скажімо, звертаючись до М. Бельтрамо, він зазначає:
«Мої вітанняз успіхом на іспитах […]. Новина мене втішила, але й трохи засмутила: нема радощів без болю: адже це означає, що ти віддаляєшся від мене. Єдина моя втіха […] це певність у зв'язку, такому, що не визнає відстані, який нас поєднує, і, сподіваюсь, з ласки Божої, єднатиме завжди».
Для нього молитва є тим зв'язком, який дозволяє дружбі міцніти.
З листа до Ізідоро Боніні:
«На жаль, земна дружба – одна за одною – розбиває нам серце тим фактом, що ті, кого ми любимо, віддаляються від нас; тож я хотів би, щоб ми пообіцяли один одному союз, який не визнає жодних кордонів у просторі та жодних меж у часі: союз молитви».
У молитві серця можуть поєднатися насправді. У своєї сестри Луціани він прохає цієї ласки:
«Я б хотів також, щоб ти приступила до святого Причастя, першого в цьому році. Так наші душі оживуть під дією цієї благодаті, будуть поєднані, навіть якщо у матеріальному вимірі нас розділяє велика відстань».
Віра і радість нероздільні
П'єтро Джорджіо зазнав у житті випробувань, але завжди обирав жити в радості. Християнин не повинен піддаватися спокусі смутку. Він провадить боротьбу:
«Ти запитуєш мене, чия веселий. Як би я міг не бути веселим? Аж допоки віра даватиме мені сили: я завжди буду веселий! Католикові не повинно забракнути радості!»
У свою бурхливу епоху П'єтро Джорджіо зберігає непохитну віру. Мало того, він підбадьорює своїх друзів:
«Час, в який ми живемо, дуже важкий, тому що переслідування проти Церкви стають дедалі жорстокішими […]. Але ви молоді, відважні й доблесні, нехай цей дріб'язок вас не лякає. І нагадайте собі, що Церква є Божою інституцією, якій немає кінця».
Життя набирає для нього обрисів вічності. Все спрямоване до вічного життя.
«Жити по християнськи це постійна відмова, постійна жертва, яка, проте, не обтяжує, якщо подумаємо, що кілька років болю так мало значать з погляду вічності […]. Потрібно міцно триматись за віру, бо чого варте без неї все наше життя?»
«Віра, дана мені під час хрещення, промовляє до мене тихим голосом: «Сам по собі ти нічого не можеш, але якщо поставиш Бога в центр всіх своїх дій, тоді досягнеш мети».
Він одягається у віру як в обладунок:
«Віра дає нам силу зносити колючки, якими всіяна дорога нашого життя».
Сила черпається в Євхаристії:
«Їжте цей хліб ангелів і знайдете силу, щоб вести внутрішню боротьбу, боротьбу проти пристрастей і випробувань, тому що Ісус Христос пообіцяв тому, хто приймає святу Євхаристію, життя вічне і благодать, щоб здобути його».
Після причащання П'єтро Джорджіо переживає інтенсивне поєднання з Христом. Він часто плаче, з обличчям, зверненим до неба:
«Ісус відвідує мене щодня через Причастя, а я відвідую Його у скромніший спосіб – відвідуючи убогих».
Довіра до молитви заступництва
Оскільки він вірить всім серцем у силу молитви, П'єтро Джорджіо заснував «Братство підозрілих типів» товариство взаємодопомоги з метою духовної підтримки. Він прохає про заступництво для себе чи для інших і обіцяє молитись в інтенції тих, хто йому довірився. Взивати до неба, благати без кінця…
«Прохаю тебе молитися за мене часто, тому що справді потребую цього, щоб отримати від Господа ласку довершити мої справи… лише молитвами можна здобути в Бога бажаний поступ».
Готуватись постійно до власної смерті
Жінці, яка перебуває на службі у їхній родини, він якось сказав:
«Шлях, обраний праведником, є гіркішим, але також коротшим, оскільки дозволяє одразу іти до неба».
П'єтро Джорджіо свідомий того, що життя минає і що воно минає іноді надто швидко! Його це не лякає, а лише спонукає дедалі активніше готуватися до зустрічі з Богом.
«Я певен: потрібно прожити наше життя як підготовчий етап до іншого життя, оскільки ми не знаємо ані дня, ані години нашої смерті».
«Коли йдеш у гори, потрібно насамперед примиритися зі собою, тому що ніколи не знаєш, чи повернешся».
Насамоті він поєднався з Отцем
Юнак захворів. Він заразився поліомієлітом, спілкуючись з убогими, яких часто відвідував. Оскільки його останні дні збіглися зі смертю його бабусі, нікого не було поруч і ніхто не звернув увагу на різке погіршення його стану. Зрештою він зліг, проте підвівся, щоб піти помолитися біля тіла бабусі, яка саме в цей час відійшла. Ніхто не здогадувався про його страждання і ще менше – про те, що в нього паралізована тазова частина тіла. Лише після похорону бабусі (на якому він не зміг бути присутнім) близькі збагнули серйозність його стану. Але було вже запізно. Після сповіді і єлеопомазання П'єтро Джорджіо упокоївся 4 липня 1925 року. Маса народу, охопленого скорботою, супроводжувала його тіло. Родина юнака аж тоді усвідомила приховану велич і святість П'єтро Джорджіо.
Приклад для сучасної молоді
У1989 році Папа прийшов помолитися на його могилі, у Поллоне:
«Я хотів віддати знак пошани юнакові, який умів свідчити Христа з надзвичайною ефективністю. Я також, у юності, відчув благословенний вплив його прикладу, і, будучи студентом, залишався під враженням сили його християнського свідчення».
20 травня 1990 року, на фасаді базиліки святого Петра в Римі з'явився портрет П'єтро Джорджіо. Разом з кількома іншими особами Папа проголосив його блаженним.
«Звісно, на перший погляд життя П'єтро Джорджіо Фрасса–ті, сучасного динамічного юнака, не є чимось надзвичайним. Але це саме те, що становить його «героїчну чесноту», яка запрошує замислитись і спонукає до наслідування. У ньому гармонійно переплітаються віра і події щоденного життя, так, що прив'язаність до Євангелія знаходить вираження в увазі й любові до вбогих і потребуючих, в одному тривалому акорді […]. Любов до краси і мистецтва, захоплення спортом і горами, уважність до проблем суспільства не перешкоджають його постійним стосункам з Абсолютом» (20).
Під час Всесвітнього Дня Молоді у Торонто, в серпні 2002 року, Святіший Отець також нагадав:
«Дорога молоде, довіряю тобі мою надію. Ви – люди завтрашнього дня. У ваших серцях і у ваших руках – майбутнє. Вам Бог довіряє важке, але високе завдання – співпрацювати з Ним у побудові цивілізації любові. Не чекайте, поки станете старшими, щоб встати на дорогу святості […]. Навіть маленьке полум'я здатне своїм коливанням піднести важкий плащ ночі»
Блаженний П'єтро Джорджіо, молися за нас!
Заступайся перед Отцем, щоб ми змогли прямувати, із щораз новим запалом, крутими стежками євангельських Блаженств.
Дозволь нам наслідувати твою безмежну щедрість: єдину, яка робить життя радісним.
Навчи нас зачаровуватись перед Творінням і бачити обличчя Творця у кожному з наших братів.
«Ти мені стежку життя покажеш, повноту радощів, що в тебе; блаженство по твоїй правиці вічне» (Пс 16,11)
У своєму маленькому житті, сповненому виживання, та боротьбою за життя.Дарю Вам люди велику любов Святості Божої., нехай святий подих Господа осяює ваші обличчя. ,нехай святий дотик всіх Блаженних Святих вірою укріпиться в Ваших душах…Велике щастя нехай огортає та обнімає кожного зВас…Любов Божа дуже велика..Любіть одне одного..