Це трапилося в XIX столітті, у маленькому англійському містечку, де одного чудового дня завершилося багатомісячне будівництво величезної фабричної труби. Останній робітник спустився згори по риштуванню. Все населення містечка зібралося, щоб відсвяткувати подію, а передусім – щоб подивитись, як валитимуть риштування. Щойно його повалили під крики і сміх юрби, як на верхівці труби з’явився робітник, який спізнився, бо саме завершував якусь там роботу всередині. Всі завмерли від жаху: скільки ж то днів потрібно, щоб спорудити нове риштування. До того часу нещасний загине якщо не від холоду, то від голоду! Його стара мати заголосила… Та ось вона вийшла з юрби, подала синові знак і гукнула йому: «Джоне! Зніми шкарпетку!». Люди вжахнулися: бідна жінка з горя втратила глузд! Але вона наполягає. Щоб не засмучувати її ще більше, Джон виконує те, що йому кажуть. Вона ж кричить далі: «Потягни за кінчик нитки!» Він тягне – і ось в його руках чималенький клубок вовни. «А тепер кидай клубок донизу, а сам міцно тримай кінчик нитки!» Внизу до другого кінця нитки прив’язують тонку мотузку, хлопець підтягнув її до себе, тоді до мотузки прив’язали иншу, трохи грубшу, а до тієї – ще грубшу, аж зрештою -прив’язали канат. Джонові залишилося тільки надійно закріпити його і спуститися під гучне «ура!» юрби.
Чи вдалося мені переконати вас у тому, що слід простягти до Бога «вовняну ниточку»? Мені б дуже цього хотілося. І, з усією прихильністю до вас, я прошу про це в Господа.
