Кульбаба звичайна є доволі вразливою рослиною й, мабуть, воліла б, щоб до неї зверталися, використовуючи її офіційну назву,(Кульбаба лікарська). Але цій такій звичайній рослині люди дають найдивовижніші назви: летючки, пустодуй, солдатики, дикий молочай, вовчий зуб.
Щойно ці рослини з ніжними листочками з’являються на луці, як одразу ж притягують до себе всіх, хто хоче поласувати на вечерю смачним салатом. Але коріння кульбаби міцне й має невичерпну життєдайну силу, тож одразу випускає нове зубчасте листя, яке невдовзі стає надзвичайно густим.
У найдальшому, прихованому від людського ока закутку галявини чудова кульбаба пишалася прекрасною – жовтою невинною золотистою, наче травневий світанок, – квіткою. Через деякий час цвіт перетворився на летючки – легеньку білу кулю, оздоблену пуховим мереживом, прикріпленим до маленького насіння, що містилося в її осерді.
Скільки ж здогадів роїлося в маленьких насінинах! Скільки мрій колисав вечірній вітерець, коли перші несміливі цвіркуни починали виводити свою серенаду!
“Це, мабуть, чудово – полетіти у світ”, – сказала одна насінина.
“Думаю, що літати ми муситимемо “, – стурбовано відповіла інша.
“Якщо я впіймаю сприятливу повітряну течію, -хвалилася інша, – то долечу аж до тих гір”.
“Сподіваймося, що дощу не буде”.
“І що нам вдасться приземлитися на добрий ґрунт”.
“Хочу стати найбільшою й найгарнішою кульбабою за всю історію, і опинитися на сторінках шкільного підручника”, – мріяла найбільша насінина.
Серенада цвіркуна
Настав великий день. Одного ранку маленькі насінини раптово прокинулися. Хмари швидко бігли небом, і висока трава шуміла сильніше, ніж звичайно. “Щось” висіло в повітрі, немовби мало здійснитися якесь давнє й дуже очікуване пророцтво.
“Віє вітер!” – вигукнула одна насінина.
“Вітер, вітер!” – крикнули всі разом.
Білу пухнасту кульку кульбаби підхопили сильні, невидимі пальці вітру й сильно потрусили. Найвищі насінини, причеплені до свої маленьких парашутів, полетіли разом з подувом вітру.
“До побачення, сестри!”
“Бажаємо щасливої подорожі!”
Невдовзі кулька втратила всі свої пір’їнки: одна за одною насінини розлетілися в незнані краї. Коли настав вечір, і призахідне сонце позолотило небо, на кульбабі залишилася лише одна насінина, найменша з усіх, така легенька, що вітер не зміг її відірвати.
Перший цвіркун, який прилетів, щоб розпочати свій концерт, вибухнув сміхом.
“Агов, що ти робиш там зовсім сама? Чому не скористалася сприятливим вітром?”
Насінина аж зашарілася від такого приниження, однак гордо ворухнула своїм парашутиком і сказала: “Завтра буде новий день. Окрім того, не забувай, що я – насінина. Все майбуття міститься в мені, ось побачиш!”
Цвіркун мав добре серце й, зворушений гордістю маленької насінини, заспівав одну з найгарніших серенад – ту, яка починається словами:
“Бажаю тобі росяної трави, сонця п неба з ясними зірками, а надвечір подиху вітру легкого і дощу час від часу теплого”.
Маленька насінина заснула, вірячи в щасливе майбутнє й думаючи про своїх сестер, які відлетіли на крилах вітру. Наступного ранку вітерець відірвав її й забрав з собою.
“Ура!” – вигукнула щаслива насінина.
Цвіркун із заспаними очима лиш устиг їй сказати: “Бажаю тобі багато щастя, маленька насінино!”
Подорож була недовгою. Вітерець дув не дуже сильно, й насінина приземлилася на даху, в щілині між черепицею, під підвіконням на мансарді. Потім вона перекотилася зі свого місця трохи вбік, на пригорщу землі, яку приніс сюди вітер і дощ, – на жалюгідну, порівняно з чудовою землею луки, купку ґрунту.
“Зате вся вона моя!” – розрадила себе відважна насінина. Не розмірковуючи довго, вона ретельно зарилася в землю й почала працювати над своїм корінням. За роботою насінина не помітила, як у маленькому віконці з’явилося бліденьке личко.
Маленька Ґрізельда
У мансарді жила дівчинка на ім’я Ґрізельда. Вона віддавна страждала від таємничої хвороби, яка позбавляла її бажання жити й висушувала її тіло, що воно стало майже прозорим.
її матуся, вдова, важко працювала цілий день, але заробляла небагато. Одного дня жінка, приготувавши всі свої заощадження, запросила до доньки славетного лікаря. Той, уважно оглянувши дівчинку, порекомендував їй лише добре харчуватися й трохи розважатися. А також порадив матері пересунути доньчине ліжко ближче до вікна, щоб дівчинка могла дивитися на квіти. І поїхав собі, навіть не взявши грошей, бо був доброю й благородною людиною.
З того часу Ґрізельда почувалася щасливою, адже тепер вона могла завжди дивитися на небо, хмари, зірки. Та найбільше захоплення в неї викликав пучок зубчастих листочків зеленого кольору, які росли між черепицею під її підвіконням. Відтоді та пригорща землі стала для дівчинки садом, а кульбаба – її рослинкою. Щоранку Ґрізельда перевіряла, яких успіхів досягла невтомна рослинка, як її коріння ставало все довшим і довшим, бо квітка невпинно шукала поживи.
Листя набуло темно-зеленого кольору, а потім – на радість Ґрізельди, яка навіть заплескала в долоні, -з’явилася чудова жовта квітка.
Невдовзі в дівчинки знову, якось майже непомітно, з’явився апетит. Лікар надсилав їй кошики, повні ласощів. Матуся більше не мусила докладати зусиль, щоб нагодувати доньку. Щоки дівчинки стали рум’яними. Щоранку її перший погляд був призначений відважній квітці на даху, яка щодня брала в сонця трохи золота.
“То був не я!”
Одного вечора лікар, що прийшов відвідати дівчинку, дуже здивувався, почувши, як вона співає. Мати й донька подякували йому за всі подарунки й за люб’язність, з якою він до них ставився. Ґрізельда показала йому свою найліпшу подругу – квітку на даху, свою маленьку рослинку, яку останнім часом почали відвідувати метелики, бджоли й сонечка.
Прощаючись, лікар сказав, що Ґрізельда добре почувається й уже одужала. Мати зі сльозами на очах сильно потиснула йому руку й знову почала дякувати.
“Це не моя заслуга, – промовив лікар, – а тієї маленької квітки, відважної і впертої, яка будь-що прагнула вижити. Бона показала Ґрізельді приклад хоробрості, сили й бажання до життя”.
Невдовзі дівчинка повністю відновила сили й одного дня зібралася йти до школи. Перед виходом з дому вона відчинила вікно, якомога більше перехилилася назовні й ніжно поцілувала жовту квіточку.
Рослини відчувають любов і доброту людей. Поцілунок дівчинки став для маленької й відважної кульбаби найпрекраснішою подією в її житті. Дізнався про це й цвіркун, він присвятив цій історії найніжнішу серенаду з усіх, які коли-небудь створив.
Бруно Ферреро “Кольоровий пінгвін” Львів Свічадо 2011
http://www.svichado.com/catalog/hudozhnya_literatura/seriya_pritchi_ta_opovidannya/880.html
