Була собі колись громадка нових сірників. Усі вони мали гарні жовті комірці, червоні шапочки й довгі костюми зі світлого дерева. Схожі один на одного, як дві краплі води, вони лежали в пачці. При цьому скидалися на веселих солдатиків, які дуже гордилися собою й твердо вірили у свої ідеали.
– Світ такий холодний, – казали сірники, – ми дуже потрібні людям. Наша місія надзвичайно важлива: вміємо запалювати, освітлювати, зігрівати. То на що ж ми чекаємо?
– До роботи! – перекрикували один одного. – Починаймо негайно.
– Я розпочну з того, що розпалю вогнище, – закричав один.
– А я займуся якимось домашнім вогнищем у молодій сім’ї!
– А мені досить того, що запалю погаслий ліхтар в одної дівчинки, – сказав третій і, не зволікаючи, подався до дівчинки, яка перестрибувала через калюжу на вулиці, тримаючи в руці згаслий ліхтар. Дівчинка, вдячно усміхнувшись, взяла сірника й одразу ж запалила його. Не врахувала, однак, що того вечора дув сильний вітер, який тієї ж миті згасив сірника.
– Ой! – зітхнула дівчинка.
Инший сірник пішов у бік групи молодих людей, які намагалися розпалити вогнище, щоб спекти на ньому ковбаски й трохи зігрітися. Один з юнаків ухопив сірника, радісно вигукуючи:
-Ура!
Потім запалив його й устромив під стос дров. Однак дерево було вологим і не хотіло горіти. Сірник цілком згорів і обпік хлопцеві пальці. Ще инший сірник подався до однієї молодої сім’ї. Подружжя саме виходило з дому, щоби провести вечір разом з друзями. Жінка, побачивши сірник, вигукнула:
– Поглянь, сірник! Коли вони необхідні, їх ніколи нема, а тепер, коли вони тобі без потреби, з’являються…
Та все ж узяла його й поклала у пачку, кажучи чоловікові:
– Якщо потребуватимеш сірника, то він тут. Але сірник випав з пачки, покотився й провалився в якусь щілину в шафі, де залишився назавжди.
Решта сірників були зайняті тим, що спостерігали за зусиллями своїх братів. Вони осудливо висловилися на адресу першого сірника за те, що злегковажив вітром, другого скритикували за те, що не проявив зацікавлення деревом, яке підпалював, і був необережним щодо пальців юнака, не кажучи вже про коментарі стосовно легковажної байдужости цього сірника.
– Ми теж хотіли б розпалювати вогонь, поширювати світло й тепло, але не можемо, бо або ніхто нас не потребує, або завжди щось заважає нам це робити. І що нам чинити в такій ситуації?
І, не чекаючи більше ні хвилини, деякі сірники вирушили в бік вогнища, а инші – до дівчинки. Але дрова все ще були вологими, а вітер дув ще сильніше, ніж раніше. Сірники згасали один за одним.
Нарешті їх залишилося тільки дванадцять. Були сумні й зневірені, оскільки їхня місія провалилася. Та тптом в одного з них з’явилася чудова ідея, якою він відразу ж поділився з товаришами. Ті ретельно обміркували пропозицію й врешті прийняли рішення.
Об’єднавшись в одну згуртовану команду, вирушили до вогнища.
Так вони і вчинили. Один з юнаків зрозумів їхній задум і запалив їх усіх разом: вони запалали жовто-червоним полум’ям, таким яскравим і сильним, що тієї ж миті запалала одна гілка, а від неї зайнялися й инші дрова. Уже за мить вогнище горіло, поширюючи навколо тепло й світло. Молодь одразу ж ожила та почала співати й танцювати навколо багаття.
Один з юнаків зауважив дівчину, яка наближалася з погаслим ліхтарем у руці. Негайно запросив її, радісно кажучи:
-Ти не хочеш зігрітися?Ходи сюди!У нас є вогонь!
Бруно Ферреро”У світлі зірок”
