Оцінити і належно подякувати

Заробітчанка провернулась із далекого краю. Довший час не було її в сім’ї. Довгоочікувана зустріч відбулась щиро. Дарунки, теплі обійми, сльози радості та багато чого іншого, що жінка собі уявляла в дорозі додому.
А шлях додому не був короткий – тривав багато років.
Увечері, коли всі розійшлись, залишилися діти – син і дочка. Мама їх попередила ще по телефону, що все задумане тепер збудеться, бо роки в чужині принесли прибуток.

Мати витягнула два конверти і простягнула їх дітям. Хоч конверти були тонкі, але купюри в них були немалої вартості. Мати дивилась на дітей, а діти на конверти. Тиша мовчання перервалась словом: “дякую!”, яке промовили майже разом. І далі знову тиша.
Щоб якось змінити ситуацію, хтось сказав, що вже пізно і мовляв потрібно йти додому, бо діти чекають, а мамі потрібно відпочити з далекої дороги та ще щось було сказано подібного. Мама далі сиділа і дивилась на дітей. Її серце постійно шептало одне і теж: “І це все?”. Їм нічого в голос не сказала.
Справа в тому, що гроші в конверті для дітей – це були папірці, які можуть покращити життя, а для жінки-заробітчанки – це недоспані ночі, це стреси і переживання, це недоїдання і приниження, це кожна крапля сльози у самотності.
Заробітчанка очікувала щось більшого, ще сама не знала чого саме, але більшого.
А врешті, що ще можна додати до цього слова “дякую”? Деякі жінки, її подруги, розказували, що були й такі, які навіть слова “дякую” не сказали. Цим і заспокоїлась.
Жінка встала підійшла до вікна, щоб відпровадити  поглядом дітей, але побачила захід сонця. Сонце заходить – подумала про себе і продовжила роздуми – Сонце світило цілий день і огрівало своїм світлом, спалюючи себе… А скільки з нас на цій землі подякували Творцю за це дар, кажучи хоча б “дякую”?

А так хочеться, що б люди уміли оцінити наші старання і зуміли бути вдячними. Дуже цього хочеться. І мабуть не тільки нам …