Одна добра бабуся, лежачи на лікарняному ліжку, розмовляла зі священиком, який саме прийшов її провідати.
– Господь обдарував мене дуже гарним життям. Тепер я готова піти з цього світу.
– Знаю, – тихо сказав священик.
– Щоправда, в мене є ще одне бажання. Коли мене ховатимуть, я дуже хотіла б мати в руці ложечку.
– Ложечку? – здивовано перепитав священик.
-Чому ти хочеш бути похованою з ложечкою в руці?
– Я дуже любила бувати на обідах і вечерях, які ми організовували на свята на нашій парафії. Коли я приходила на своє місце, то завжди перевіряла, чи біля моєї тарілки лежить ложечка. Знаєте, отче, що це означало? Це означало, що наприкінці подаватимуть десерт і морозиво.
– Ну і що?
– Це означало, що найліпше завжди настає вкінці! Для мене важливо, щоб усі про це пам’ятали в день мого похорону. Коли проходитимуть біля моєї домовини, запитуватимуть себе: “А навіщо ця ложечка?” І тоді я хотіла б, щоб Ви, отче, сказали їм, що вона тут тому, що найліпше настає в кінці.
Життя з усвідомленням того, що прямуємо до великої й нескінченної радости, сповненої чудесних несподіванок, цілковито відрізняється від гнітючого існування з думкою про те, що на нас чекає кінець усього.
Бруно Ферреро “У світлі зірок”(Свічадо 2010р.)
