Дорогі брати і сестри!
Ось ще на тиждень ми стали ближче до Великого посту. До унікального часу, який дарується нам для того, щоб ми зазирнули в своє серце і зуміли звільнити його від усього хибного, чужого, того, що зважає нам чесно дивитися в очі один одному. Заважає підвести очі до неба і зустрітися своїм духовним поглядом із Отцем.
І ось у цю передостанню неділю м’ясниць Церква пропонує нам унікальний за своєю глибиною уривок із Євангелія (Лк. 15:11-32). Тут ми маємо три приклади, які даються нам для порівняння із нашим власним життям.
Перший приклад, зрозуміло, – блудний син. Це недалекоглядна дитина, яка залишає свого батька, аби реалізуватися самому. Йому здавалося, що він не може розкритися так, як належить, в усіх своїх талантах, удома, під опікою батька. Він хотів усе зробити сам. Він порвав зі своєю оселею і подався десь удалечінь. І що ж? У тих далеких країнах, про які йому мріялося, він пережив розчарування! Він відкрив свою слабкість, своє невміння протистояти обставинам. Він побачив, що сам по собі він не здатен пройти життя без спільноти, без родини, без поради і підтримки батька…
Він повернувся. І в цьому якраз виявилася його найбільша мужність! Бо нам завжди найважче визнавати свої помилки і повертатися із хибної дороги на правильну. Пригадайте, як бувало, коли ми заблукали: ми до останнього намагалися йти тією дорогою, яку собі обрали, і тільки коли вже стало очевидним, що це зовсім не та дорога, почали повертатися на місце, де ми збилися з правильного шляху. І це трапляється не тільки на фізичній дорозі, але й у наших життєвих шуканнях.
Так сталося і з цим нерозумним сином, який, однак, зумів знайти в собі силу для того, щоб залишити все і повернутися до тієї нульової точки, з якої він почав свій шлях падіння. Він тепер став іншим: він не мав коштів, які забрав заздалегідь, розраховуючи на батькову спадщину, але він здобув життєвий досвід, який дозволяв йому надалі стерегтися від помилок.
Другий приклад – батько. Приклад, який, мабуть, для нас усіх не менш цінний, ніж приклад блудного сина. Хто б із нас стримався, коли б до нього прийшов його колишній кривдник, аби не сказати йому: «Бачиш, а я ж тобі говорив! І ти тепер переконався, що ти помилявся, а я був правий!»
Чи чуємо ми щось таке від батька? Ні. Він не чекає жодного слова від сина, він кидається йому назустріч, обіймає його! І тільки потім розчулений син починає перепрошувати батька. А батько й не слухає! Він радіє одному: «Цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся» (Лк 15:24 )!
Коли протягом минулих тижнів лунали численні голоси, які засуджували римського архиєрея за те, що він прийняв у свої обійми московського патріярха, пригадаймо цю притчу про батька, який приймає заблудлу дитину! І зрозуміймо логіку отця, який нарешті зустрічається із дитиною, що наробила йому стільки шкоди, і не чекає, поки вона каятиметься за заподіяну шкоду, а вже розкриває для неї обійми.
Поміркуймо над собою: у нас чимало тих, хто нас скривдив, зрадив, обманув. Чи здатні будемо ми, коли вони, переконавшись у своїх помилках, зазнавши ударів на своїй життєвій дорозі, знову почнуть до нас повертатися, – чи здатні ми будемо прийняти їх саме так, як приймав батько в свої обійми блудного сина? Без слова осуду, без напучувань?…
Але є ще й третій приклад – другий син. Він мав би зрадіти тому, що його брат нарешті знайшовся. А він виявляє зовсім інші почуття: ним рухає заздрість, він, може, підозрює вже, що цей син зазіхатиме тепер на його долю в спадщині. Він звик відчувати себе єдиним сином, якому призначена вся любов батька і все його майно. Аж раптом знаходиться конкурент! І хоч це його рідний брат, він зі своєї заздрости не хоче навіть підійти до нього. Він ображений на батька! І на перший погляд, здається, справедливо ображений: він бо дбає про батька, працює на нього, допомагає в усьому, але ніколи не здобув такої шани, якої зазнав заблудлий син. «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє!», – говорить йому батько. «Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив!» (Лк. 15:3-32).
Це нагадування нам про те, якою небезпекою для наших сердець є заздрість до тих, кому приділяється більше уваги, ніж нам, яким припадає важливіша роль у суспільстві. Часто саме заздрість псує нам життя і не дає можливости міркувати про справді важливі речі. Ми думаємо про несправедливість світу, який виділяє більше своїх дібр чи більше любови іншим людям – не нам. Саме від цього застерігає нас приклад слухняного, доброго сина. Все своє надбання, яке він мав, всі свої заслуги перед батьком він міг змарнувати через хвилину заздрости і неприйняття непутящого брата.
Так може трапитися і з нами, якщо ми не навчимося радіти успіхам іншої людини, радіти разом із тим, хто приймає її в свої батьківські обійми.
Лишається два тижні до початку Великого посту. В нас накопичилося безліч провин, які ми відчуваємо на своїй душі, на своєму серці так, як пил і бруд на вікнах своїх ще не помитих після зими осель. І саме для того, щоб ми могли помітити цей бруд, змити і позбутися його, даються нам ці неповторні сім тижнів.
Тож готуймося до них належно і переживаймо запропоновані Євангелієм приклади, як добрі батьківські підказки: на що нам треба звернути увагу, аби звільнитися від цього протягом наступних місяців. Аби прийти до Великодня готовими до співрадости з нашим Небесним Отцем, відкритими до зустрічі з Ним так, як відкритим виявився до зустрічі зі своїм батьком заблудлий син. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
