СВЯТИЙ ВІНКЕНТІЙ ВІД ПАВЛА(Вінкентій де Поль)

«Лише справжня любов приносить щастя»
св. Вінкентій де Поль

У своїй безмежній доброті Бог не залишає людей навіть тоді, коли вони забувають про Нього. В час особливого занепаду віри й моралі між людьми Господь посилає їм своїх вибраних мужів, що прикладом геройської свя­тості й невтомним апостоль-ством захоплюють та духов­но перемінюють навіть цілі народи. їхній спасенний вплив відчутний далеко за межами рідного краю. Та­ким вибраним мужем, якого Бог покликав до віднови релігійного життя, був св. Вінкентій від Павла.

Він народився у Франції 1576 року. Вінкентій з ранніх хлоп’ячих літ звик до простого життя й праці. Мав милосердне серце до вбогих. Його хліб і одежа часто переходили до бідніших за нього. Одного разу він віддав їм усі свої заощаджені гроші.

Вінкентіїв батько не був заможним, але вельми розумним селянином. Він звертав увагу на те, як його син поводиться, що говорить, і поволі дійшов висновку, що Вінкентій має більше розуму, ніж його було треба, щоб пасти худобу. Хоч було важко матеріально, проте батько послав сина на науку до вищих шкіл. З батьківського дому Вінкентій виїхав у дванадцять літ.

У школі сільський побожний хлопчина дуже добре вчився. Один адвокат запросив його на вчителя двох своїх синів. З того часу Вінкентій уже сам заробляв собі на прожиток і закінчив школу без батьківської допомоги. Багато років він був одночасно учнем і вчителем. Вставав рано, на спочинок йшов пізно, не тратив свій дорогоцінний час на розваги і пусті розмови. Вінкентій був завжди готовий до виконання кожного свого обов’язку: християнина, учня й учителя. Душі він завжди відводив перше місце. Закінчивши з великим успіхом філософські й богословські студії в університеті, Вінкентій був висвячений 1600 року на священика. Відправив свою першу Службу Божу в самітній капличці тільки при одному священику, що помагав йому в цьому першому приношенні Найсвятішої Жертви.

Отець Вінкентій відразу по висвяченні був призначений парохом. Коли ж інший священик заявив, що ця парафія його, він зрікся свого місця, щоб тільки між ними не було ніякої суперечки чи непорозуміння.

В той час одна жінка, якій була відома Вінкентієва побожність, записала йому в спадок трохи грошей. Він поїхав по них до Марсилії. З тими грішми він вертався назад кораблем. Дорогою напали на корабель турецькі пірати, деяких людей повбивали, а решту, між ними й о. Вінкентія, що був поранений, закували в кайдани та повезли в Туніс на продаж.

Спочатку його купив рибалка, Вінкентій кожного дня ловив з господарем рибу на морі. Згодом рибалка відпродав о. Вінкентія іншому чоловікові. Новий господар був добрим до свого невільника, але незабаром він помер, і його племінник продав о. Вінкентія одному відступникові від католицької віри, що прийняв мусульманство. У нього о. Вінкентій працював на полі. В цього чоловіка були три жінки. Одна з них, туркиня з роду, звернула увагу на те, що їхній новий невільник скромний і терпеливий. Зауваживши, що в його поведінці нема й найменшої хиби, почала дуже шаноб­ливо до нього ставитись та розпитувати про християнські закони й звичаї. Одного дня попросила навіть заспівати пісню, якою християни прославляють Бога. О. Вінкентій заспівав тоді: “На ріках Вавилонських ми сиділи й плакали” і “Радуйся, Царице, Мати милосердя”. Опісля розказав туркині про Христову релігію.

Розповідь о. Вінкентія справила на жінку сильне вражен­ня. Вернувшись з поля додому, переповіла своєму чоловікові те, що почула про християнську віру від о. Вінкентія. Опісля додала від себе, що вважає християнську віру правдивою та ніколи не відступить від християнського Бога. Ці слова доброї туркині так засоромили відступника, що він розкаявся, залишив усе і втік з о. Вінкентієм до Франції, де прилюдно поєднався зі св. Церквою. Після цього священик розпрощався зі своїм приятелем і виїхав до Рима, де з великою побожністю відвідав церкви й катакомби, освячені святими молитвами й кров’ю давніх християнських мучеників.

Повернувшись до рідного краю, о. Вінкентій був на аудієнції в короля Людовіка XIII, справивши на нього дуже гарне враження. Король хотів наділити його якоюсь високою посадою, але священик не бажав міняти свого вбогого життя на ласку й вигоди королівського двору. Він відвідував хворих по лікарнях, послуговуючи, а одночасно заохочуючи до з’єднання з Богом.

В Парижі з о. Вінкентієм трапилася надзвичайно прикра пригода. Він мешкав тоді в одній кімнаті з суддею. Якось той пішов з дому, а Вінкентій залишився в ліжку: був хворий. Один чоловік, який приніс священикові ліки, вкрав гроші судді. Коли суддя вернувся додому й зауважив крадіжку, почав підозрювати, а згодом і розголошувати між людьми, що о. Вінкентій вкрав йому гроші. Священик у всьому поклався на Бога і весь час зберігав надзвичайний спокій. Згодом злодій, розкаявшись, признався судді, що це він украв його гроші. Суддя помирився з о. Вінкентієм, який з любов’ю простив йому.

Священик завжди був у тіні, ховав від людей свою вченість і святість. Але люди скоро відкрили в ньому ці приховані скарби. У той час королева Маргарита призначила його при дворі своїм особистим милостинником, що мав обов’язок опікуватися вбогими та надавати їм від імені королеви потрібну допомогу.

Одного старого доктора богослов’я, з яким королева часто розмовляла про релігію, почала мучити тяжка спокуса безнадійності, він навіть хотів накласти на себе руки. Вінкентій, довідавшись про цю душевну муку о. доктора, почав молитися за його заспокоєння, виявивши Богу свою готовність терпіти цю жахливу спокусу замість старого священика. Господь прийняв жертву о. Вінкентія, і він чотири роки мучився. Коли ж вирішив посвятити своє подальше життя рятуванню й потішенню терплячих, спокуса відразу покинула його, а до його душі вернувся спокій.

Одержавши незабаром парафію поблизу Парижа, о. Вінкентій узявся до праці. Він проповідував, навчав катехизму, сповідав, відвідував хворих, допомагав убогим, мирив посварених, підбадьорював немічних — став усім для всіх у Господі. Серця людей здобував прикладом свого святого життя, мудрим і праведним душпастирством. Про чесноту говорив з таким захопленням, а дорогу до неба представляв з такою любов’ю, що люди беззастережно приймали його науку. О. Вінкентія любили вбогі, поважали багаті, цінували інші священики.

Несподівано його призначили виховником синів князя Ґонді, генерала французької флотилії. Але навіть у панських хоромах о. Вінкентій залишався святим Божим слугою, не втручався до жодної світської справи, живучи в найбільшо­му зібранні духа. Поза навчанням дітей він мирив посва­рених, доглядав хворих, повчаючи усіх Божій правді. Не забував також про своїх достойних господарів, стараючись скеровувати їхні серця до чесноти. Коли, наприклад, генерал Ґонді вже готувався до забороненого св. Церквою двобою, щоб помститися за якусь зневагу, о. Вінкентій переконав його відкинути навіть саму думку про це. Князь стримав свій гнів, у всьому поклавшись на Бога. Генералова жінка визначалася щирою побожністю. Пізнавши святість о. Вінкентія, попросила його бути її духовним провідником. Завдяки його вказівкам вона почала робити великий поступ у духовному житті і всіма силами та засобами служити Божій справі.

У домі генерала до священика всі ставилися з надзви­чайною пошаною. Відчуваючи, що весь дім дивиться на нього, як на щось велике, він без повідомлення покинув генераль­ську родину та став душпастирем в місті Шатійон, поблизу Ліона. Звідти написав листа до своїх господарів, просячи вибачення за несподіване зникнення. Вони просили його вернутися, але він свого рішення не змінив.

Нове місце праці о. Вінкентія було надзвичайно занедбане релігійно. Впродовж чотирьох місяців його невтомна праця перемінила цілу парафію. Батьки, діти, місцеві священики — всі були захоплені ревністю, добрим прикладом та словом слуги Божого. В парафії укріпилося Царство Боже. Один граф був пострахом для всієї околиці через часті криваві двобої. Почувши про ревність і святість о. Вінкентія, він охоче познайомився з ним. Слова священика наче громом ударили в душу графа; він налякався своїх гріхів, щиро покаявся й став ревним католиком. Але ніяк не міг розпро­щатися зі своїм мечем, яким стільки навоювався. Коли о. Вінкентій звернув на це його увагу, граф розбив меча об камінь й таким чином позбувся останнього прив’язання до цієї спокуси, що зводила його з дороги заповідей на манівці На прохання приятелів о. Вінкентій погодився вернутися до духовної праці в домі генерала Ґонді. Маючи досить вільного часу, він з кількома священиками впровадив місії для вбогого народу по селах, які були надзвичайно успішні й навернули багато великих грішників. Один чоловік не визнавав Католицької Церкви правдивою Христовою Церк­вою, бо, як він говорив, вона по містах має багато священиків, які проводять час у безділлі, а по селах нема кому працювати з простими людьми. Але спасенна праця о. Вінкентія та його помічників між убогими селянами переконали його в зворот­ньому. Прийшовши до священика він сказав: “Тепер я бачу, що Католицькою Церквою керує Святий Дух, бо вона навчає і спасає. Я готовий стати її членом, якщо тільки ви приймете мене”.

У вільний від душпастирства час о. Вінкентій постійно відвідував лікарні й в’язниці, де давав терплячим тілесну й душевну поміч. Священик попросив генерала Ґонді дозволу відвідувати засуджених на воєнних ґалерах. Одержавши його, він разом з іншими священиками відвідував невільників, говорив з ними про Бога, вчив їх приймати терпіння як покуту за свої гріхи, молитися та приймати св. Тайни. Вперше Божі слуги заговорили до в’язнів з любов’ю. Затверділі серця м’якли й очищувалися в щирих сповідях. Забутого Бога вони приймали в св. Причасті з щирою любов’ю і вдячністю. Коли генерал Ґонді сповістив про це короля Людовіка XIII, він призначив о. Вінкентія духовником усієї державної флотилії.

Перебуваючи в домі графа Ґонді, священик зустрівся зі св. Франціском Сальським. Він був тієї думки, що лагідність, скромність, й уся поведінка св. Франціска робила його найбільш подібним до Божого Сина. А св. Франціск сказав про о. Вінкентія: він найсвятіший з усіх священиків, та що він не бачив в Парижі побожнішого, розумнішого і здібні­шого. Тому саме вибрав св. Франціск о. Вінкентія настояте­лем Сестер Візиток, які заснували тоді свій перший монастир у Парижі.

Вінкентій готувався до нового духовного завдання надзвичайним вмертвінням. Він бичував себе, носив волосін-ницю, спав мало й тільки на соломі, був надзвичайно стриманим у їжі й питті. Ще під час реколекцій він зрозумів, що може робити багато добра для людських душ, але мусить побороти свою природну суворість, а натомість лагідністю й любов’ю зробити людям якнайлегшим доступ до нього. Таким чином він зміг би більше душ злучити з Богом. Відвідуючи в’язнів на кораблях, о. Вінкентій дізнався, що жінка й діти одного засудженого у великій біді, тоді священик, за згодою начальника, сам зайняв місце на кораблі, щоб в’язень міг заробити їм трохи грошей. Тяжко працював о. Вінкентій кілька тижнів замість звільненого засудженого. Опісля відвідував інших в’язнів, цілував їхні кайдани та зрошував їх своїми слізьми, одночасно давав їм милостиню й духовні повчання. Просив начальників людяно ставитися до в’язнів. їхня доля покращилася, вони навчилися жити й терпіти по-християнськи.

Довідавшись, що в одному місті було багато жебраків, які були пострахом для громадян, о. Вінкентій, порозумів­шись з єпископом і міським урядом, створив два товариства, для чоловіків і жінок, поділив жебраків на різні касти, дав кожному заняття, подбав про відповідну одежу й харч, а також про духовну опіку над ними, відкрив нічліг для бездомних. Подібні організації почали незабаром відкривати й по інших місцевостях країни.

Думаючи про місійну працю між селянами й убогими людьми, о. Вінкентій заснував нове священиче товариство Місійних Священиків, або Лазаристів; цю назву вони одержа­ли від монастиря св. Лазаря, що згодом став головним осередком товариства. Членами місійного товариства ставали світські священики, що складали обіти вбожества, чистоти, послуху та постійності. Вони дбали насамперед про своє власне освячення, навертали грішників, організовували місії та виховували молодих священиків. Це товариство зробило багато добра для людських душ і згодом поширилося по різних краях.

Для молодих богословів о. Вінкентій організовував особливі реколекції. Єпископи були захоплені духовним збагаченням молодих душпастирів.

Праці о. Вікентія допомагали побожні багаті пані. Згодом він заснував окреме товариство побожних жінок, які посвячували себе ділам християнського милосердя. Це товариство відоме тепер під назвою “Сестри Милосердя”.

Згодом о. Вінкентій започаткував інше товариство, в яке входили жінки з найвпливовіших родин. Добродійки послуговували вбогим хворим у лікарні “Готель Д’є”. Завдяки праці побожних жінок багато хворих одержували не тільки звичайні послуги для хворого тіла, але сповідалися і прий­мали католицьку віру. Незабаром це товариство причинилося до підтримки проповідників католицької віри, опіки над наверненими, викупу полонених, будови церков. З праці й помочі цього товариства скористали люди в різних країнах світу.

Отець Вінкентій звертав особливу увагу на освячення духовенства й селянства. Він організовував по селах якнайбільше місій, а для виховання й освячення духовних осіб засновував духовні семінарії. Користь з цієї праці священика і його помічників була велика. Місії о. Вінкентія кріпили в християнській побожності католиків, сприяли наверненню кальвіністів й лютеранів.

Коли 1636 року Іспанія окупувала Францію, парижани почали тікати з міста. Кардинал Рішельє відправив до Парижа двадцять тисяч молодих хлопців для оборони столи­ці. Щоб зробити їх хоробрими вояками, здатними до бою, король попросив о. Вінкентія організувати для тих вояків місії. Освячене св. Тайнами військо почало відбивати втрачені раніше позиції.

Війною були знищені деякі околиці; голод та всякі злочини ширилися понад міру. Тоді о. Вінкентій послав туди своїх місіонерів з допомогою для вбогих, хворих і бездомних. Багаті люди давали йому гроші, харчі й одежу для потребу­ючих. Праці місіонерів загрожували напади волоцюг, вояків і бандитів, але Бог стеріг Вінкентієвих посланців. Один брат, що носив з собою по кількасот тисяч франків, здійснив 54 подорожі серед великих небезпек, бо Господь завжди беріг його, і він кожного разу щасливо доходив до місця призначення.

Наслідуючи покору Спасителя, о. Вінкентій на Різдво 1641 року запросив двох старих убогих чоловіків пообідати з ним. Наступники о. Вінкентія ввели такий звичай — вибирали в своїй околиці дванадцять чоловіків, з яких по два кожного дня сідали з ними до столу, нагадуючи їм, що вони мають бути друзями вбогих.

У 1642 році, маючи під своєю опікою десять місійних домів, о. Вінкентій скликав Загальні збори Місійних Отців, на яких просив вибрати головного настоятеля. Нарада тривала недовго. Незабаром усі священики рішуче заявили, що вони не бачать серед себе іншого настоятеля, крім нього. 0. Вінкентій покірно прийняв на свої плечі подальший провід товариства. Коли занедужав король Людовік XIII, то прикликав до себе о. Вінкентія, розмовляв з ним про духовні речі. Священик предрік йому недалеку смерть, розбудив у хворого надію на Боже милосердя. Після смерті короля о. Вінкентій служив порадами королеві Ганні, що стала керувати державою замість свого малолітнього сина Людовіка XIV. Десять літ у королівській раді він вирішував релігійні питання, передусім призначення нових єпископів. У цій справі о. Вінкентій не дивився на людину, покладаючись тільки на Бога, потреби св. Церкви й спасіння душ. Його становище як члена королівської ради в церковних справах стало надзвичайно прикрим, коли прем’єром став кардинал Мазаріні, який мав інші погляди й тримався зовсім інших засад у призначенні єпископів.

Одного разу прем’єр призначив єпископом сина відомого державного діяча, який для цього зовсім не підходив. Оскільки єпископська грамота була вже відправлена й пізно було про це говорити з королевою, о. Вінкентій пішов до батька новопризначеного єпископа, відверто розповів йому всю суть справи та просив повернути єпископську грамоту назад. Батько уважно вислухав Вінкентієві зауваги, але грамоти назад не відіслав, і сина висвятили на єпископа. Незабаром син помер, і батько каявся, що свою особисту справу поставив вище Божої. Королева, переконавшись, що її прем’єр в церковних справах несумлінний, на нарадах з о. Вінкентієм сама обговорювала важливі питання вибору на високі посади найгідніших. Таким чином люди мали гідних і ревних пастирів, які вірно служили Богові й спасінню душ. Багато причинився о. Вінкентій до обнови чернечого духу в різних Чинах і монастирях.

У часи о. Вінкентія були поширені двобої й богохульства, а також непристойні комедії в театрах. На прохання о. Він­кентія королева видала відповідну заборону. Для в’язнів у Бастилії постарався про духовника.

Свої послуги о. Вінкентій робив без винагородження, ніколи не приймав дарунки і проти свого сумління ні за кого не ручався.

Священик нічого не робив без поважної застанови й молитви; в нього не було необдуманих і нерозважних заяв, яких треба було згодом соромитися або відкликати. Він усе робив розумно. Завжди зберігав таємниці .

Отець Вінкентій часто бував на королівському дворі, розмовляв із королями, князями й міністрами, хоча від світових справ тримався подалі; був надзвичайно діяльний, проте жив у найтіснішій злуці з Богом, наче в монастирі; мав приятелів, однак ніколи не порушував через приязнь сумління; постійно спілкувався з людьми, добрими і лихими, але завжди зберігав рівновагу духа, побожність й гарячу любов до Бога.

Постійна виснажлива праця, короткий спочинок і велика кількість справ підірвали здоров’я о. Вінкентія. Він тяжко занедужав. Почав готуватись до переходу у вічність. Усіх стурбувала недуга великого проповідника. Найглибше відчув це один молодий священик, що сам лежав хворий. Коли почув, що його настоятель тяжко захворів, почав молитися, щоб Бог забрав його з цього світу, а о. Вінкентієві повернув здоров’я. Господь прийняв жертву побожного священика, який почав щораз більше занепадати на здоров’ї, а о. Він-кентій видужувати. Незабаром молодий священик помер, а о. Вінкентій знову взявся до праці, наче б і не був хворим.

За допомогою побожних жінок заснував дитячий притулок, рятуючи та виховуючи багатьох дітей, що загинули б нехрищеними в домі несумлінних опікунів або стали б каліками в руках жорстоких людей, що навмисним каліцтвом дітей намагалися зібрати якнайбільше грошей.

Щоб у краю запанував мир, о. Вікентій заохочував людей до молитви й посту. Коли чув про бій, то лягав хрестом перед вівтарем і посвячував себе самого в жертву, щоб тільки Бог змилосердився над народом і відвернув від нього нещастя братовбивчої війни.

У ті небезпечні часи повстанці зневажали тих людей, що були вірні королеві. Одного разу лихий чоловік вдарив о. Вінкентія в лице за те, що начебто він є винним у високих податках. Священик клякнув перед своїм напасником й сказав, що він не має нічого спільного з високими податками, але все-таки є великим грішником, тому просить у нього прощення за всі можливі провини. Ця глибока покора о. Вінкентія порушила серце лютого напасника. Наступного дня він прийшов до священика і сердечно перепросив його. 0. Вінкентій прийняв його, опісля протягом тижня читав йому реколекції і врешті поєднав з Богом.

Незабаром священик знову захворів. 1660 року закінчи­лось його багатотрудне життя.

Св. Вінкентій від Павла, незважаючи на всю свою зайнятість, був постійно злученим з Богом; своє єднання з небом він часто відновляв, передусім знаком св. хреста, який він разом з сердечною любов’ю до Бога робив за кожним ударом годинника. В своїй праці він часто зустрічав спротив, розчарування і наклепи, але їх він приймав спокійно, з рівновагою духу, яку вся сила світу не могла захитати. Всі події сприймав як Божу волю, того ж і бажав: щоб у всьому сповнялася Божа воля. Він був вищим понад власну неміч і людську злобу. Це була людина миру. Від природи був скорим до гніву, твердим і суворим, але Божа ласка та сильна воля зробили його ніжним, лагідним, готовим на все, аби лише перемогла любов. Як св. Павло, тужив за вічною злукою з Богом і часто виливав перед Господом свою душу слізьми, оплакуючи свої й людські немочі. Досконалим о. Вінкентій став за допомогою молитов, постійних умертвінь і ПОКОРИ, її він вважав особливо важливою чеснотою і бажав, щоб його місійне товариство ґрунтувалося саме на покорі.

Він, заохочуючи своїх духовних учнів до плекання цієї чесноти, радив їм не виявляти навіть своїх природних здібностей. Навчав їх ніколи не говорити нічого ні про себе самих, ні про свої справи, бо з ними може бути часто злучене самолюбство й гордість. Християнська покора вчить нас любити приховане життя й самозречення.

Великий доброчинець убогих і терплячих о. Вінкентій від Павла був проголошений 1737 року Святим, а згодом Папа Лев XIII оголосив його небесним заступником усіх доброчинних товарств.

Андрій Йосафат Григорій Трух «Життя святих» 3 том