(1193-1253)
«Я – Клара, маленький саджанець нашого святого отця Франциска…» – так любила називати себе наша асизька свята.
Цей образний вислів виник, можливо, з тієї причини, що її мати називалася Ортолана (від слова «orto», іт. «город»). І тому говорили, що Клара була посаджена матір’ю, «як фруктовий саджанець в саду Церкви».
Звичайно, саме Франциск сприяв її зростанню і зрілості, коли вона, вісімнадцятирічна дівчина, знайшла у нього притулок, попросивши допомоги в тому, щоб посвятити себе Господу. Однак не викликає сумніву і те, що перші соки Клара ввібрала від матері, жінки виняткової сили і м’якості.
У ті жорстокі роки, коли навіть коротка подорож була вельми ризикованою, вона наважилася перетнути море, щоб здійснити паломництво в Святу Землю. А до цього була в Римі, щоб вшанувати могилу апостолів, а також храм св. Михаїла на Гаргано. І першою духовною їжею дівчинки були розповіді матері.
Пан Ранієрі ді Бернардо, родич Клари, добре знав її з дитинства, він свідчитиме на процесі канонізації, що Клара, «перебуваючи серед домашніх, завжди бажала говорити про речі божественні».
Перший біограф Клари, Томмазо да Челано, проникливо відзначає, що Божественна благодать, мабуть, цілковито просочила коріння (тобто матір), «щоби потім в гілочці виник достаток святості».
І мати, і дочка були так тісно зв’язані Божою благодаттю, що Ортолана закінчить своє життя в монастирі Клари. У старості вона прийшла до Бога, ведена дочкою, яка стала для неї духовною матір’ю.
І тоді стара Ортолана впівголоса розповідатиме сестрам-монахиням, що завжди знала долю цієї дівчинки: ще коли вона молилася перед Розп’яттям незадовго до пологів, просячи у Бога захисту, вона почула внутрішній голос, який сказав їй:
«Ти народиш світло, яке осяє світ!» Тому вона назвала її Кларою.
Старовинний біограф звертає увагу на те, яким темним був тоді час: світ здавався пригніченим старістю, яка насувалася, і око віри було затьмарене, а на шлаках часу накопичилися шлаки гріхів. «Але Бог послав Франциска – сяюче сонце Асижу, а потім і Клару – «світло, яке яскраво горить для всіх жінок».
У дитинстві вона повною мірою пізнала і радощі, і страждання. Радісні спогади цих років наповнені францисканським милосердям: жалість до знедолених, прагнення прийти їм на допомогу, любов до розп’ятого Христа, яка рано прокинулася, непідроблене відчуття щастя під час її дівочих молитов. Говорили, що після молитви від дівчинки йшов «приємний аромат неба».
Але було й багато страждань. Коли Кларі було всього шість років, її сім’я пережила тривале заслання до Перуджі разом з іншими благородними сім’ями, які безуспішно намагалися протистояти створенню комунального уряду Асижу. Не обійшлося без пожеж, грабежів, бунтів.
Лише у 1205 році, незадовго до того, як Кларі виповнилося дванадцять років, вони змогли повернутися на батьківщину.
Разом з емігрантами до Асижу повернулися і військовополонені, серед них був блискучий і легковажний молодий городянин, який, здавалося, з’їхав з глузду у в’язниці. Він називався Франциск ді Пьєтро Бернардоне.
Все містечко було в сум’ятті від його дивацтв. Спочатку він почав відновлювати стару розвалену церкву св. Даміано, де проводив довгі години в молитвах. Потім, покликаний для пояснень єпископом Гуїдо, він прямо на міській площі роздягся догола, заявивши, що відмовляється від всякого спадку і вибирає життя жебрака.
Він кричав, що не бажає ніякого іншого батька, крім Отця Небесного. А балкони Клариного будинку, який стояв поряд з собором, виходили прямо на площу св. Руфіно.
Легенда про трьох братів говорить, що під час відновлення церкви св. Даміано Франциск співав, як це було прийнято у ті часи, на зразок менестрелів:
«Прийдіть, допоможіть мені в моїй роботі!
Тут виникає монастир мадонн
І на славу їх святого життя
У всій Церкві буде прославлений
Наш Небесний Отець».
Звичайно, він думав і про асизьких дівчат: вони захоплювалися ним, коли він поводився як розважливий і відважний кавалер, а тепер вони готові були слідувати за ним в його походах «жебрака» Божественної Любові.
Тим часом Клара зростала «доброю і чарівною», як свідчать її сучасники. Вона була настільки доброю, що одна з її дитячих подруг на процесі канонізації скаже, що, «за її твердим переконанням, Клара була канонізована ще в лоні своєї матері». І, воскрешаючи в пам’яті добрі поради, отримані нею за часів їх юності, вона наполягатиме на такому вираженні у дусі «культу Марії»: «Мадонна Клара була сповнена благодаті і хотіла, щоби й інші були сповнені нею!»
Тим часом наставав час підібрати їй хорошу партію: «Її хотіли видати заміж відповідно до її благородного походження, відгулявши пишне весілля з яким-небудь знатним і видатним чоловіком, але вона ні за що не погоджувалася, бо вирішила залишитися незайманою і жити в бідності». Так писав древній літописець.
Але, по правді кажучи, Клара була вже закохана. Вона здалека спостерігала за діями Франциска і асизьких хлопців, які його оточували. Серед них був Руфіно, кузен Клари. Вони жили в Порціункола поряд з капличкою, посвяченою святій Марії дель Анджелі. Вони все робили своїми руками, жили милостинею, і люди говорили також, що вони доглядали за прокаженими в Рівоторто.
Ось вже два роки, як Клара з болем в серці слухала проповіді Франциска під час посту. У 1209 році це було в церкві св. Георгія, а в 1210 році вже у самому соборі. Так побажав єпископ Гуїдо, хоча Франциск не був навіть священиком.
І ось почалися таємні зустрічі Клари з Франциском. Як свідчить її перший біограф, ці зустрічі відбувалися з їхньої взаємної згоди, тому що вона «хотіла бачити і чути цього нового чоловіка», а він «вражений чуткою про дівчину, настільки багату доброчесностями, теж бажав бачити її і говорити з нею… щоби вирвати зі світу цю благородну жертву».
Проте мудрий біограф додає: «обоє обмежують частоту своїх зустрічей для того, щоб їх божественний запал не став очевидним для людей і не давав би приводу для всяких вигадок».
Потай, у супроводі своєї кращої подруги – тієї самої Бони ді Гуельфуччіо, яка вважала її «сповненою благодаті», – Клара вирушала до Франциска.
Питання, які вона задавала, важко уявити: дівчина хотіла, щоби слова проповіді, звернені до всіх без винятку, Франциск говорив саме до неї, до її життя, до її нестримного прагнення до Бога.
Відповіді, які дійшли до нащадків через Томмазо да Челано, наповнені глибоким внутрішнім запалом. Франциск «нашіптує їй на вухо про солодке весілля з Христом», а Клара «з палким серцем сприймає те, що він відкриває їй про доброго Ісуса».
Коли піст наближався до Страсного тижня, Франциск вирішив, що з цією справою вже не можна зволікати. «Наближалося урочисте свято Вербної Неділі, і дівчина з трепетом відправилася до Божественного чоловіка, щоб запитати, що і як вона повинна робити, щоби змінити своє життя. Отець Франциск дає їй настанови: у святковий день, гарно одягнувшись, підійти до пальмових гілок, а вночі, «вийшовши з поселення», «обернути радість світу в траур» страстей Христових. Отож, у неділю в натовпі жінок сяюча святковою чарівністю дівчина заходить разом з іншими до Церкви».
В цей день в соборі сталася певна подія. Коли благородні дівчата збиралися піднятися на вівтар, щоби перед урочистою процесією отримати з рук єпископа освячену пальму, Клара, немов прикована, залишилася на своєму місці, мабуть, занурена в наповнюючу її серце божественну мрію. Тоді єпископ сам спустився з вівтаря, несучи дівчині пальмову гілку. В очах всіх присутніх це був жест сердечної батьківської прихильності, проте Клара зрозуміла це так, немов би це був Христос, який через Свого посланця зійшов до неї, щоб вибрати її своєю нареченою.
Починався її «Страсний тиждень» – тиждень страстей і слави. На наступну ніч вона втекла з дому через задні двері, щоб її не помітили, хоча для цього їй довелося пересунути купу дров і важку мармурову колону, які загороджували вихід. Вранці всі дивувалися, звідки у неї взялося стільки сили!
І ось одна, в темноті, вона поспіхом збігає з асизької гори в напрямку до каплиці Санта Марія дель Анджелі, де її із запаленими факелами чекають Франциск і його монахи. Проспівавши заутреню, Франциск обрізає її довге біляве волосся, покриває її голову чорним покривалом, а поверх її білого дівочого одягу надіває темну вбогу монашу рясу.
Тим часом монахи співають псалом, в якому кличуть до Бога, щоби він спустився на землю і всією своєю силою і Божественною могутністю переміг противників і ворогів, заступившись за віддану йому душу, яка пішла за ним, «не чинячи ніякого опору».
Як не дивно, цей псалом був вибраний самим Франциском. Річ у тому, що ми намагаємося уявити собі цю нічну втечу як романтичний і любовний епізод, а тим часом, Клара і Франциск прекрасно усвідомлювали те, що вони оголосили війну цілому місту. Якщо рішення Франциска «піти зі світу» (як він напише потім в своєму Заповіті) викликало потрясіння і осудження, і ще сильнішу реакцію викликало рішення багатьох молодих людей слідувати за ним, то чого можна було чекати тепер, коли благородна дівчина, якою всі захоплювалися, виявилася втягненою у це безумство, переступивши через межу, непорушність якої вже ніхто не зміг би відновити?
Це було в 1212 році. Проте, ризикуючи надто випередити події, ми можемо повідомити, що в серпні 1228 року, коли Клара звернеться до папи Григорія IХ, просячи про знаменитий «привілей бідності», в Італії буде вже щонайменше двадцять п’ять монастирів кларис. А після її смерті таких монастирів, розсіяних по всьому світу, налічувалося не менше сто тридцяти.
Але цієї ночі Клара була одна. Монахи швидко привели її в бенедиктинський монастир між Асижом і Перуджею.
У них була лише одна зброя для відбиття неминучого удару: недоторканне право на притулок, який Церква під страхом відлучення визнавала за кожним монастирем. Перед дверима монастиря повинні були зупинитися навіть імператори.
Прибувши в монастир, родичі Клари знайшли її на колінах перед вівтарем закутаною в негідне вбрання, це змусило їх здригнутися від гніву.
«Отруйні підступи й улесливі обіцянки», – так древній літописець називає пущені в хід спроби змусити її відмовитися від «приниженого становища, яке не робить честі сім’ї і небачене в цих краях».
В той час як родичі (і особливо грізний дядько, який взяв на себе роль глави сім’ї) збираються вдатися до швидких і насильницьких дій, – адже, по суті кажучи, Клара була для них не монахинею, а просто капризною і зачарованою дівчиною, – вона здійснює прекрасний і невиправний вчинок, значення якого в середньовічному суспільстві було зрозуміле кожному. Вона знімає покривало, і її поспішно поголена голова говорить всім, що вона «відреклася від світу», а другою рукою вона чіпляється за покрив вівтаря, немов би покірно торкаючись до одягу Ісуса, Сина Божого.
Тепер всі знають, що Матір Церква ревно захищатиме своє дитя як недоторканну власність Христову. І ніхто не наважиться більше підняти на неї руку.
Її родичі не помилялися: через межу, відкриту Кларою, пройде ще багато молодих жінок. І першою за Кларою пішла Агнеса, її п’ятнадцятирічна сестра. У наступну неділю вона теж втекла з дому, тому що, як відзначає літописець, «у неї зародилась відраза до світу і любов до Бога». І немалу роль у цьому відіграли молитви Клари, яка мріяла бачити її поряд з собою.
Але цього разу родичі не збиралися здаватися. Той же дядько, сильно розгнівавшись, прибув у супроводі озброєних людей, вони виволокли її з монастиря, побили, надавали ляпасів і насильно повели геть.
Бідолашна простягала руки до Клари, неначе сестра могла захистити її від подібного насильства; Агнеса говорила, що «не хоче, щоб її відбирали у Христа».
Ніхто ясно не може пояснити, що ж сталося потім. Той же дядько розповість, що її схопили чотири мужчини, але змогли пронести по спуску гори лише декілька сотень метрів. З кожним кроком це невагоме тільце ставало все важчим і важчим. «Можна було подумати, – скаже він у своїй звичайній грубій манері, – що вона всю ніч їла свинець».
Дівчинка стала нерухомою в буквальному розумінні слова, її неможливо було зрушити з місця. Більше того, у дядька, після того, як він вдарив дівчинку, відняло руку, неначе її розбив параліч.
Коли Франциск посвячував Агнесу Христу, власноручно обрізуючи їй волосся, як це було і з Кларою, він м’яко відмітив, що віддає належне її імені – Агнеса (від слова «agnello», іт. «ягня, овечка»). Вона й насправді була ягнятком, яке знайшло в собі силу і витривалість боротися за Христа, – невинний агнець, принесений в жертву Богові на знак нашої любові.
Тут слід нагадати, що і Агнеса була піднесена Церквою до рангу святих. Саме вона заснувала в Італії другий монастир ордену св. Клари.
Слідом за Агнесою пішли всі подруги Клари, їх імена звучать немов добрі побажання і ознаки: Пачифіка (від слова «pace» – «мир»), Бенвенута («ласкаво просимо»), Амата («кохана»), Анджелюччія («ангелик»), Чечилія, Христиана («християнська»), Франческа («французька»), Лючія («світла»), Христина («христова»), Бенедетта («благословенна»)… А за ними пішли й інші дівчата з цих околиць. Прийде і третя сестра Клари, Беатріче, а за нею і їх овдовіла мати Ортолана, яка посвятила себе обробітку монастирського городу.
Так почалася історія «Бідних жінок св. Даміано». Франциск добився того, щоб ця перша відновлена ним церковця, в якій його так вражало велике візантійське розп’яття, була пристосована під монастир і віддана під заступництво єпископа Гуїдо.
І він сам написав для них першу «Formula vitae» («Життєве правило»). Це було не стільки правило, скільки деякий документ про союз між братами Франциска і сестрами Клари:
«Оскільки, за Божественним натхненням, ви стали дочками і слугинями Всевишнього Царя, Отця Небесного, і нареченими Святого Духа, вибравши життя відповідно до досконалості святого Євангелія, я бажаю і обіцяю від свого імені і від імені моїх братів завжди старанно піклуватися про вас і про них».
Цей текст має особливе значення, оскільки Франциск вдається до незвичайних виразів: він не називає монахинь «Христовими нареченими», як це було прийнято і тоді, і тепер, він називає їх «нареченими Святого Духа». Причина в тому, що він воскрешає в пам’яті історію Благовіщення, коли Марія була проголошена «Рабою Божою» і «зачала від Святого Духа», щоб породити на світ Святого Сина Божого.
Таким чином, монахині св. Даміано пізнали не лише «таїнство шлюбу» (полум’яний вибір Христа Судженого), але й «таїнство материнства». Вони щоденно повинні були переживати таїнство Воплочення, звикаючи до ролі «живої колиски», лона для Сина Божого, який будь-якої хвилини готовий з’явитися на світ. А Клара виявляла це майже у фізичній реальності. Ось свідчення однієї монахині на процесі канонізації:
«Сестра Франческа ді Мессер Напітано ді Ноль ді Медзо присягається,.. що одного разу, в перший день травня вона побачила на руках мадонни Клари біля її грудей чарівне дитя, красу якого не можна описати. Дивлячись на це дитя жінка відчувала невимовну ніжність, і у неї не було сумнівів, що це дитя було Сином Божим…»
Проте для того, щоб володіти цим таїнством, необхідною була одна умова – бідність: «Не бажати мати нічого, окрім Господа нашого!» Тому Клара закликала сестер «пристосовуватися до маленького бідного гніздечка, до бідного Христа, якого вбога мати поклала в убогі ясла».
Томмазо да Челано пише, що Клара носила при собі цей спогад, як жінка носить на грудях золоту брошку. Питання «привілею бідності» стало знаменитим.
Клара неодноразово зверталася до Святого Отця, бажаючи отримати від верховної церковної влади письмове підтвердження того, що її спільнотам буде даровано привілей абсолютної бідності, що ніхто і ніколи не зможе змусити їх володіти чимось або ж закликати до цього. Перший раз вона отримала згоду від Папи Інокентія III, це було в 1215 році, потім в 1228 році вона послала письмовий запит Григорію IХ. Будучи ще кардиналом, він писав їй багато теплих листів, називаючи «найулюбленішою сестрою в Христі, матір’ю спасіння своєї душі». Він навіть звертався до неї з такими словами: «Ти відповідатимеш за мене в день Страшного Суду, якщо не подбаєш про моє спасіння». Ставши Папою, він з дружньою наполегливістю радив їй ще раз подумати над питанням бідності. Він нагадував їй, що в житті буває багато різних обставин і надто багато небезпек. Тому яка-небудь, навіть незначна, власність могла б краще забезпечити її монастирі, гарантуючи їм збереження і свободу.
Але Клара не хотіла поступатися, і Папа, приїхавши до Асижу на канонізацію Франциска, навмисно зупинився в монастирі св. Даміано, щоби спробувати переконати її.
«Якщо ти боїшся порушити дану тобою обітницю, – сказав він їй наодинці, – то ми від неї тебе звільняємо». Відповідь Клари була не позбавлена гумору: «Ваше Преосвященство, – сказала вона, – я ні в якому разі не бажаю звільнятися від того, щоб слідувати за Ісусом Христом».
І тоді Григорій IX за бідним столом їдальні св. Даміано своєю власною рукою написав текст цього дивного документа, який підтверджував привілей («намір про найвищу бідність»). І зробив він це, – відзначає літописець, – «сum magna hilaritate» – з великою радістю. У цьому виразі, однак, міститься натяк на те, що Папа іронічно сприймав дану ситуацію: всі його мучили, щоб отримати різні привілеї, пільги або звільнення від чого-небудь, а ця жінка мучила його, щоб отримати «привілей бідності».
Перш ніж повернутися до Риму, він побажав розділити з монахинями їх скромну трапезу.
Вони могли запропонувати йому всього лише кошичок з хлібом, і Папа попросив Клару благословити трапезу.
Вона впокорилася, і раптом прямо на очах у Папи Римського кірка хліба злегка привідкрилася, утворивши чітко обрамлений хрест.
Так Григорій IX поїв хліба дійсно «благословенного» і зрозумів, що цим чудом Ісус схвалив благословенну і розіпнуту на хресті бідність, про яку Клара благала як про найбільший дар.
Ми трохи забігли вперед в нашій історії, зачепивши в ній, так би мовити, кульмінаційні пункти, оскільки зверху легше бачити ціле.
Життя нашої святої і її сестер було заздалегідь позначене послухом (а потім захистом цієї спадщини), відповідно до «останньої волі для Клариних сестер», яку Франциск продиктував в 1226 році перед самою смертю.
«Я, нікчемний брат Франциск, бажаю наслідувати приклад життя і бідності найвеличнішого Господа нашого Ісуса Христа і Його Святішої Матері, залишаючись вірним цьому до кінця. І я прошу вас, панни мої, раджу вам завжди жити цим святішим життям в бідності. І ретельно остерігайтеся, щоб ніколи і ніяким чином не віддалятися від неї згідно з чиїмось навчанням або порадою».
Життя в монастирі було цілковито наповнене цим духом. В епоху, коли пауперизм в більшості випадків перероджувався в єретичний спіритуалізм, Франциск і Клара показували, що проблема лише в тому, щоби по-справжньому любити Христа бідного.
Питання було не в тому, щоб існували бідні люди або спільноти (таких за бажання могло бути дуже багато), а щоб спільноти і люди були «багаті бідністю», а це можливо лише для тих, хто «прагне слідом за Христом» як за Судженим, заради Якого можна пожертвувати всім.
Тому той, хто сьогодні говорить про «обітницю убогості» як про вибір розпливчасто «релігійного» характеру, який ставить за мету підкреслити соціальні зловживання, той зводить його до псевдоінтелектуальної ідеології, позбавленої до того ж історичної реальності. І вони ще взивають до Христа, прихильно вважаючи його прикладом для наслідування! Така ідеологія чужа всякій християнській духовності і невідома святим.
Той, хто не розуміє цього, охоче вихваляє бідність Франциска і Клари, але потім, при описі інших сторін їх життєвого вибору, не приховує подиву і досади. Наприклад, покаяння Клари: неймовірне, суворе. Або ж її довгі пости («Дні мізерного харчування, – відзначає літописець, – чергувалися з днями повного утримування від їжі»).
Франциск навіть змушений був втрутитися, заставивши її їсти «хоч би півтори унції хліба в день». А її нестерпні волосяниці зі свинячої щетини, які вона носила прямо на голе тіло! А довгі ночі, які вона проводила в молитвах, простягнувшись на землі протягом багатьох годин! А короткий сон на сухих гілках («замість подушки – камінь»)! Вона залишала за собою найнеприємніші і найпринизливіші обов’язки (наполягаючи на тому, що саме вона «повинна мити сидіння хворих»), бажала мити і цілувати забруднені болотом ноги монахинь, які поверталися після збору пожертв.
Але суспільне нерозуміння було для Клари таким самим далеким, як далекою є суха абстракція від любові. Зате зовсім близько від неї було обличчя Розп’ятого Христа, за яким вона так сумувала, що очі її постійно були в сльозах, від чого сестри-монахині боялися, що вона втратить зір. «Здавалося, що вона постійно тримає на руках Христа, обливаючи його сльозами і покриваючи поцілунками». Так пише її перший біограф. І щоденно, близько третьої години після обіду, згадуючи про смерть Христа, вона жорстоко бичувала себе, тому що під час страстей Христових всіх її сліз не вистачило б.
Що ж стосується виховання Кларою послушниць, про це говориться лише наступне: «Вона вчила послушниць оплакувати Розп’ятого Христа… і часто, закликаючи їх до цього, вона сама обливалася сльозами».
Проте ніхто і ніколи не бачив її сумною. «Якщо зазвичай, – відзначає літописець, – суворе фізичне покаяння веде часто до духовної депресії, на Кларі це відзначалося зовсім по-іншому: виснажуючи себе, вона зберігала видимість життєрадісної людини».
Згідно з розпорядженням Франциска в двадцять один рік Клара отримала титул і повноваження настоятельки, і на цій посаді вона залишалася до сорока років.
Монахині свідчать, що «розпорядження вона давала дуже покірно і боязливо».
Сказати, що вона вела за собою спільноту власним прикладом, означає не сказати нічого. Вона вела її, виявляючи собою «сяяння правди».
«Коли вона поверталася після молитви, – розповідає одна з сестер, – всі раділи, неначе вона зійшла з небес». «Здавалося, що всі блага були в ній», – додає інша.
Наскільки строгою вона була до себе, настільки «м’якою і ласкавою» зі своїми монахинями. Вона говорила, що ігуменя повинна вміти «втішати страждаючих і бути останнім притулком для тих, які терплять самотність». Вона не була позбавлена педагогічної мудрості: «Коли святіша мати посилала сестер за стіни монастиря, – згадує одна з них, – вона наставляла їх, що, коли вони побачать прекрасні, квітучі і плодоносні дерева, вони повинні прославляти Бога, а також якщо побачать людей або інших живих істот, то за всіх і за все прославляли би Бога».
Бона ді Гуельфуччіо, та сама подруга, яка супроводжувала Клару на таємні побачення з Франциском, а потім пішла за нею в монастир, залишившись з нею на все життя, виступаючи свідком на канонізації Клари, розповіла про деякі епізоди їх юності.
Але потім, коли повинна була розповісти про довгі роки їх монашого життя, вона не змогла говорити. Коли мова зайшла «про святість Клари», вона сказала, що святості було стільки, що в душі її зберігалося нескінченно багато, хоча словами виразити це не могла, бо для того, щоб говорити про святу матір Клару, потрібно володіти особливою майстерністю.
Ми повинні пропустити деталі про ті чуда, які траплялися зазвичай, коли Клара здійснювала хресне знамення, яким як би передавала хворим людям, а також предметам свою полум’яну любов до Христа. І Ісус відповідав їй чудами. Всі вважали ці чуда майже природними.
Ми пропускаємо також видіння, які були не лише в одної Клари, постійно зануреної в божественні думки: і її сестри інколи зримо відчували її близькість з Сином Божим.
Проте, слід пригадати хоча б знаменитий епізод облоги монастиря сарацинами. Їх кинув на Асиж Фрідріх II, щоб завдати шкоди папі Інокентію III, який дуже любив це місто і вважався його опікуном. Так само, як Франциск і Клара, Фрідріх був хрещений в купелі Асизького собору. Тепер же багато хто вважав його втіленням Антихриста.
Місто підготувалося до облоги, але монастир св. Даміано знаходився за стінами міста, і не було нікого, хто міг би захистити цих «бідних жінок». Не було і братів-монахів. Франциск, який колись мав мужність беззбройним зустрітися обличчям в обличчя навіть з жахливим султаном Медокомель Камелем, вже помер. Клара вже давно хворіла і непорушно лежала на своєму вбогому ліжку; її жорстке ложе покрили соломою, і вона змушена була погодитися.
Вона просить підвести її до дверей монастиря і покласти перед нею невелику срібну скриньку, в якій зберігалася Євхаристія. Насилу вона падає ниць на землю. Коли жорстокі сарацини вже перелізли через стіну, яка оточувала монастир, Клара доторкається руками до дорогоцінної скриньки, благаючи Бога: «Господи, захорони Твоїх рабинь, бо я не можу їх захоронити!» І тоді дві сестри, які підтримують Клару, чують – про що дадуть клятвене свідоцтво на процесі канонізації – ніжний дитячий голосок, який виходив з дарохоронительки: «Я захищатиму тебе завжди».
Ніхто не знає того, що ж сталося, однак сарацини раптово відступили, не наважившись наблизитися до дверей, де молилася Клара. Ввечері того ж дня вона покликала двох сестер, взявши з них клятву, що поки вона жива, вони нікому і ніколи не розкажуть про те, що чули.
У житті Клари не бракувало і тих типово францисканських якостей, коли святість ніби наближається до райського стану, коли святих починають розуміти і любити не лише люди, але й звірі.
Ось що розповіла сестра Франческа на процесі канонізації. «Одного разу мадонна Клара не могла піднятися з ліжка через хворобу і попросила принести їй хустинку, однак поблизу не було нікого, хто міг би це зробити. Тоді кішка, яка жила в монастирі, почала тягнути і волочити цю хустинку до Клари, а мадонна Клара сказала кішці: “Дурненька, ти не вмієш цього робити: навіщо ти волочиш її по землі?” І тоді кішка, немов би зрозумівши ці слова, почала повертати хустинку таким чином, щоб вона не торкалася землі».
На питання про те, як вона про це дізналася, монахиня відповіла, що їй про це розповіла сама Клара.
Це були хустинки «з найтоншої тканини», які Клара, тепер уже стара і нерухома через довгу хворобу, лежачи на своєму солом’яному матраці, продовжувала ткати для священиків, які служили обідні.
Вона виткала їх більше п’ятдесяти і посилала бідним церквам асизької провінції, щоб Христове причастя під час служби спиралося на гідний покрив.
І для кожної хустинки вона своїми руками зробила картонний футляр на шовковій підкладці: цей її винахід згодом увійшов в традицію.
До цих пір ми в нашій розповіді навмисне обходили мовчанням відносини між Кларою і Франциском. Нам відомо, що Франциск був завжди дуже стриманим. При зустрічі з жінками він уникав навіть того, щоб дивитися їм в обличчя. Він говорив, що впізнавав в обличчя лише Клару і мадонну Джакоміну ді Сеттесолі. Він мав до них особливу симпатію, оскільки одна з них нагадувала йому Марію, оскільки хотіла весь час слухати Ісуса, а інша – Марту, яка так багато працювала для Нього.
Але Франциск відвідував їх дуже рідко. У цей важкий час він повинен був виховувати своїх братів, даючи їм настанови не дуже тісно спілкуватися з дівчатами, які належать Христу. Говорили, що одного разу, після занадто відвертої розмови з ним одного з братів, він із зітханням сказав: «Господь забрав у нас дружин, а диявол дає нам сестер!»
Він уникав навіть того, щоб промовляти ім’я Клари. Говорячи про неї, він називав її «християнкою», немов би визнаючи, що вона цілком належала лише Христу. Тим, хто докоряв йому в надмірній холодності, Франциск відповідав: «Не подумайте, що я їх не люблю… Покликати їх за собою і не піклуватися про них було б справжньою жорстокістю. Але я подаю вам приклад, щоб ви поступали, як я».
Але одного разу він погодився піти в монастир св. Даміано, оскільки Клара і її сестри захотіли послухати його проповідь. Франциск увійшов до монастиря, зібрав спільноту і, стоячи серед своїх дочок, гаряче і мовчки молився. Потім попросив принести йому попіл, розсіяв його довкола себе, немов би позначивши належне йому місце бідняка, і посипав ним голову, потім повільно прочитав «Помилуй мене, Боже» і вийшов з монастиря, залишивши всіх в сльозах. Так він прочитав проповідь, не промовивши жодного слова.
Це означало для Франциска дозволити любити в собі Іншого, бути отцем як знамення іншого, безкінечного і милосердного Отцівства. Це було чимось абсолютно відмінним від того нудотного романтизму, який існує в уяві багатьох людей, які надто охоче говорять про емоційне життя святих.
Але одного разу він все-таки дозволив переконати себе і зробив виняток. Послухаємо прекрасну розповідь «Квіточок», оскільки вона ні з чим не може зрівнятися і неповторна у своїй містичній красі.
Святий Франциск, перебуваючи в Асижі, часто відвідував святу Клару, даючи їй святі настанови. І мала вона сильне бажання єдиний раз розділити з ним їжу і багато разів благала його про це, він же ніколи не бажав принести їй цю втіху. Тоді товариші його, бачачи бажання святої Клари, сказали святому Франциску: – Отче, нам здається, що ця строгість не згодна з божественним милосердям; ти в такій малій справі, як розділити з тобою їжу, не виконуєш бажання сестри Клари, діви настільки святої, любленої Богом і особливо, коли подумаєш, що вона по слову твоєму покинула багатства і пишність світу. А сказати правду, якби вона попросила тебе про більшу милість, ніж ця, ти повинен був би зробити це для свого духовного нащадка. – Тоді святий Франциск відповів: – Вам здається, що я повинен виконати її бажання? – А товариші: – Так, отче, повинен ти принести їй цю втіху. – Сказав тоді святий Франциск: – Оскільки це здається вам, здається і мені. Але, щоб для неї була більша втіха, я хочу, щоб ця трапеза відбулася у святої Марії Ангельської, адже вона довгий час сиділа зачиненою в СанДаміанській обителі, так що їй буде радісно поглянути трохи на обитель святої Марії, де вона була пострижена і заручилася Ісусу Христу; там ми і скуштуємо разом їжі в ім’я Боже. – І ось, коли прийшов призначений для цього день, свята Клара виходить з монастиря з однією супутницею і у супроводі товаришів святого Франциска приходить до святої Марії Ангельської і благоговійно вітає Діву Марію перед її вівтарем, де раніше вона була пострижена і прийняла схиму; потім її повели показувати обитель, поки не прийшла година обіду. В цей же час святий Франциск велів приготувати трапезу прямо на землі, як це робилося звичайно. І, коли прийшла обідня година, сідають разом святий Франциск, і свята Клара, і один з товаришів святого Франциска з супутницею святої Клари, а потім і всі інші товариші покірно підсіли до трапези. І за першою стравою святий Франциск почав говорити про Бога так солодко і так піднесено і так прекрасно, що зійшла на них в достатку благодать Божа, і всі вони були в захопленні в Бозі. І коли вони були такі захоплені і сиділи, звернувши очі і здіймаючи руки до неба, жителі Асижу, і Беттони, і околиць бачили, що свята Марія Ангельська, вся обитель і ліс, який оточував її, яскраво палали і здавалося, що велике полум’я охопило зараз і церкву, і обитель, і ліс. Тому асизьці з великим поспіхом побігли туди гасити вогонь з твердою впевненістю, що все там горить. Але, дійшовши до обителі і побачивши, що нічого не горить, вони ввійшли всередину і знайшли там святого Франциска зі святою Кларою і зі всіма їх співтрапезниками, які сиділи за тією покірною трапезою і були поглинені спогляданням Бога. З цього вони вірно зрозуміли, що це був божественний вогонь, який чудодійно явив Бог, вказуючи і знаменуючи ним вогонь божественної любові, яким горіли душі тих святих братів і святих монахинь; і вони повернулися з великою втіхою в серцях своїх і зі святим повчанням. Потім, через великий проміжок часу, прийшли до себе святий Франциск і свята Клара, а з ними й інші, і, відчуваючи себе достатньо підкріпленими їжею духовною, мало піклувалися про їжу тілесну. І так, після цієї благословенної трапези, свята Клара з багатьма проводжаючими повернулася в СанДаміанську обитель… На славу Христа. Амінь. (Гл. XV).
В історії християнської святості немає епізоду, який би краще, ніж цей, проілюстрував і протлумачив біблійне вчення про те, що «не хлібом єдиним живе людина, але всяким словом, яке виходить з уст Божих».
Про те, як високо Франциск цінував Клару, свідчить те, що він звертався до неї, щоб отримати духовну потіху. Так було в перші роки після його навернення, коли він довго перебував «у великій нерішучості»: чи посвятити себе лише молитві (до чого він прагнув всією душею) або ж зайнятися і проповідницькою діяльністю, яку він також вважав вельми важливою.
Він якось сказав братові Массею: «Піди до сестри Клари і попроси її від мого імені, нехай вона разом зі своїми духовними сестрами благочестиво благає Бога, щоб Він напоумив мене, яку дорогу вибрати».
Те ж саме він попросив зробити і брата Сильвестра, якого вважав найсвятішим серед всіх інших своїх братів.
Коли брат Массей повернувся з відповіддю, Франциск спочатку побажав вимити йому ноги і приготувати обід (тобто прийняти його так, як прийнято зустрічати посланця Бога); потім він встав перед ним на коліна і, перехрестившись, запитав: «Що просить мене робити мій Господь Ісус Христос?»
Одностайна відповідь була такою: Франциск повинен проповідувати по всьому світу: — «Він вибрав тебе не лише заради тебе самого, але заради спасіння інших».
Піднявшись з колін «в пориві натхнення», Франциск промовив: «Йдемо, в ім’я Бога». З «Квіточок» відомо, що він підкорявся з таким захватом, що попутно почав читати проповіді птахам, які «стали відкривати дзьоби, витягувати шиї, розправляти крила і шанобливо нахиляти голови до землі, показуючи і жестами, і співом, що слова святого отця приносили їм величезну насолоду».
Слід також пригадати, що знаменитий «Гімн про створіння Божі» («Cantico delle Creature») був вперше проспіваний Франциском саме Кларі.
Майже сліпий, виснажений лихоманкою, покритий стигматами, Франциск усамітнився в маленькій келії, складеній з рогоз, яку брати спорудили для нього на монастирському городі. Він залишався там два місяці, і Клара зв’язала м’які рукавиці, щоби покрити ці святі зранені руки. Вона також приготувала йому ароматну мазь для лікування кровоточивих ран.
І одного разу сестри-монахині почули, як він декламував прекрасний вірш.
Кларі Франциск признався, що він написав його, сповнений радістю одного нічного одкровення. Бог милостиво запевнив його, що пробачив йому всі гріхи і що він може бути впевнений у своєму спасінні. Тому він був сповнений миром і вдячністю до всього створеного Богом! Хтось сказав, що він мимоволі думав про Клару, пишучи цей вірш: «Хвала тобі, Господи, за місяць і зірки, які Ти створив на небі яскраво сяючими, дорогоцінними і прекрасними».
З цього приводу розповідали, що під час подорожі з Сієни до Перуджі Франциск поділився з братом Львом відчуттям «незвичайної радості». Була вже майже ніч, і вони вирішили відпочити біля криниці. Франциск нахилився над криницею і побачив, як в дзеркальній гладіні води на дні криниці відбивався повний сріблястий місяць, і він довго милувався цим як зачарований.
– Брат Лев, агнець Божий, – сказав Франциск, – чи знаєш ти, що я бачу в дзеркалі води?
– Місяць, що сходить, – відповів брат Лев, знаючи про пристрасну любов святого до краси творіння.
– Ні, брат Лев, – заперечив Франциск, – я бачу обличчя сестри Клари – чисте і сяюче обличчя людини, яка живе в Божій благодаті.
І хоча Клара завжди була в його серці, він тримався на відстані від монастиря Даміано, тому що, як розповідає древній біограф, відчував відповідальність за те, щоб «ще більше наблизити до Бога своїх сестер, а для цього він повинен був позбавити їх своєї тілесної присутності». Клара, однак, цього не відчувала.
Існує з цього приводу одна старовинна і дуже поетична легенда.
Одного дня Франциск зібрався у тривалу подорож і пішов попрощатися з сестрами св. Даміано. Була зима, йшов сніг.
– Отче, коли ж ми побачимося? – запитала Клара, приховуючи в душі смуток.
– Можливо, коли розцвітуть троянди, – відповідав Франциск, показуючи на голі і колючі гілки куща троянди.
– Все у волі Божій, – покірно погодилася Клара.
І ось, поки Франциск віддалявся, на крижаних гілках почали з’являтися троянди. Клара наздогнала його і з посмішкою піднесла їх йому. Народні легенди завжди мають в собі таємний сенс. Однак цілком історично достовірною є наступна історія. Клара, отримавши звістку про важку хворобу Франциска, вельми засмутилася. «Вона гірко плакала і ніяк не могла втішитися, побоюючись, що не побачить більше серед живих єдиного після Бога свого Отця, блаженного Франциска, який був її утішителем і вчителем,.. і про цей свій страх вона через одного з братів повідомила блаженного Франциска».
«Піди і скажи сестрі Кларі, – відповів Франциск посланцеві, – щоб вона звільнилася від всякого болю і печалі через те, що не може зараз бачити мене, але нехай знає, що і вона, і її дочки побачать мене і отримають велику втіху».
Так і сталося. Траурна процесія, що супроводжувала його блаженне тіло, рушила від церкви Санта Марія дель Анджелі в напрямку до церкви св. Георгія в Асижі. Дійшовши до монастиря св. Даміано, процесія зупинилася.
«І коли були прибрані залізні грати, через які сестри зазвичай спілкувалися з Богом, брати підняли святе тіло з труни і тримали його на руках перед вікном довгий час, поки Клара і її сестри не втішились».
Клара пережила Франциска на цілих двадцять сім років, які вона провела, зберігаючи його духовну спадщину і пам’ять про нього. Її старість була прикрашена ніжністю, яку вона успадкувала від нього, це була ніжність, звернена головним чином до святого Дитяти з ясел, до бідного розп’ятого Христа і до Євхаристії.
Лише в останнє в її житті Різдво Клара засумувала. «У момент Різдва, коли світ тішиться з приводу тільки що народженого Дитяти, всі сестри прямують до заутрені, залишивши хвору Клару одну. І, думаючи про дитятко Ісуса, сумуючи, що вона не може брати участь в хвалебних співах, вона з зітханням промовляє: “Господи Боже, ось я тут одна для Тебе!” І раптом вона почула прекрасну музику, яка звучала в ту мить у церкві святого Франциска. Вона чула, як брати радісно співали псалми, стежила за стрункою гармонією співаючих, вловлювала навіть звуки органу… І найбільшим чудом було те, що вона удостоїлася побачити ясла Господні. Коли вранці дочки прийшли до неї, блаженна Клара сказала: “Нехай буде благословенний Господь Ісус Христос! Коли ви покинули мене, він мене не залишив. По милості Божій я чула всю літургію, яку служили в церкві святого Франциска».
Древній літописець вважав за необхідне відмітити, що далечінь відстані «не дозволяла вловити ці звуки» і що «ці торжества були нею почуті завдяки божественній силі, або ж її слух був підсилений чимось, що вище всіх людських можливостей».
Справедливими є «технічні» зауваження! І Церква, переконана в тому, що в цих древніх розповідях дійсно йдеться про милість Божу і що сучасні технічні досягнення є не чимось іншим, як далекою імітацією тих чудес, скористалася цим, щоб в 1958 році проголосити Клару «покровителькою всіх працівників телебачення».
Але найбільшим чудом Клари – цілком реальним і документально доведеним – було світло материнства, яке вона випромінювала, причому у вельми віддалених країнах, впливаючи на тих, хто, навіть не знаючи її, вважав її своєю Матір’ю.
Живучи в маленькій і далекій італійській провінції, вона змогла залучити до себе навіть принцес і королев, таких, як Ізабелла Французька, Агнеса Празька, Єлизавета Угорська, Маргарита – вдова короля Людовика, Бьянка – дружина Філіппа V, короля Франції; Євфемія Габсбурзька, Олена Португальська, Соломія і Йоланда Краківські, Кунегонда, королева Польська; Герментруда Брюггська.
Достатньо згадати лише про одну з них: Агнесу, дочку короля Богемії Оттокара I. Вона відмовилася вийти заміж за сина великого імператора Фрідріха II, щоби наслідувати приклад далекої і незнайомої матері, про яку їй розповідали паломники, що повернулися з Риму.
«Як любило тебе лоно твоєї матері, так люблю тебе я…» – писала їй Клара, з любов’ю описуючи Ісуса, як «дзеркало життя», яким Агнеса повинна тепер користуватися, щоби прикрасити себе дійсно по-королівськи.
«Вхопися бідна за бідного Христа», – з цим закликом Клара не боялася звертатися навіть до цілих груп принцес і королев.
Тепер вона була вже старою, але не хотіла вмирати, принаймні, поки Папа остаточно не підтвердить і не скріпить своєю печаткою «Статут», який підводить підсумок її життєвої дороги.
В історії Церкви це був перший випадок, коли жінка написала статут для інших жінок.
Вона говорила, що чекає лише того моменту, коли зможе поцілувати папську печатку, і наступного дня помре.
І ось приїхав Інокентій IV. Його не було в Італії багато років і тепер повертався з Ліонського Собору. З хвилюванням він увійшов до маленької бідної келії.
– Святий Отче, – промовила вмираюча Клара, – я потребую відпущення всіх моїх гріхів.
– Дочко моя, – відповів Папа, – якби небу було вгодним, щоб я потребував прощення так само, як ти!
Коли наступного дня прибув кардинал, щоб вручити їй довгождану папську буллу, Клара поцілувала її, як того бажала. Наступного дня вона померла.
В останні хвилини перед смертю оточуючі чули, як вона прошепотіла: «Йди сміливо, тому що у тебе надійна охорона. Йди сміливо, тому що Той, Хто тебе створив і освятив, заступається за тебе завжди, як мати захищає свого сина; він любить тебе ніжною любов’ю».
Її запитали, до кого звертає вона ці слова? І вона відповіла: «Я говорю зі своєю благословенною душею». І додала: «Будь благословенний Ти, о Господи, що створив мене!»
Антоніо Сікарі, “Портрети святих”
