Згідно з навчанням св. Теодора, надзвичайно важливим знаряддям для духовного зростання монаха[1] є exagoreusis[2], тобто виявлення помислів. Автор навчає, що серед численних "подвигів чесноти" ніщо настільки не обов'язкове для монаха, як лише "подвиг exagoreusis і діло послуху". Ця практика, за словами студійського[3] богослова, становить "великий і спасенний аскетичний подвиг". Завдяки практикуванню exagoreusis та відданню себе під духовний провід досвідченого старця, монах, на думку св. Теодора, "закладає прекрасну основу й на ній зводить міцну будівлю досконалости[4]".
Аналіз творів досліджуваного автора дозволяє ствердити, що практика exagoreusis містить у собі широкий спектр елементів, який вказує на її розвиток упродовж століть. Перший і основний елемент exagoreusis – це виявлення "тайників серця" (пop. Пс. 44:22), тобто своїх думок, мотивацій і бажань перед духовним отцем чи настоятелем, щоб отримати від нього пораду стосовно своєї наявної духовної ситуації[5]. За такого розуміння й підходу до exagoreusis його можна назвати духовним проводом у широкому значенні цього слова. Духовним провідником може бути як священик, так і особа, що не має свячень, наприклад настоятелька монашої спільноти[6]. Exagoreusis може мати також характер таїнства сповіди, коли воно супроводжується виявленням провин і гріхів, уділенням каянникові розрішення та накладенням покути від священика, який слухає сповідь[7].
Згідно з аскетичним навчанням св. Теодора, монах завдяки exagoreusis досягає подвійного результату: з негативного боку, це приборкання гріха й очищення від пристрастей, а з позитивного – внутрішнє оздоровлення та легше здобуття різних чеснот у поступовому обожествленні[8]. Першим і основним завданням exagoreusis є охоронити монаха від пристрастей та упадку в гріх. Теодор переконаний у тому, що без exagoreusis ніхто не здатен ані уникнути, ані відбити стріл диявола[9]. Відповідно до доктрини східних Отців, автор навчає, що демони мають доступ до душі монаха через його розум. Викликаючи в ньому лихі думки й образи, вони намагаються довести ченця до того, щоб він їх прийняв і впровадив у дію[10]. Виявляючи свої потаємні помисли духовному провідникові, монах уже на перших етапах спокуси може успішно протиставлятися їй та очищувати свій розум від її впливу[11].
Не відкриті на сповіді помисли автор порівнює з підводними скелями й рифами, які можуть спричинити духовну смерть монаха. В иншому місці він говорить, що хто не виявляє своїх помислів ігуменові, той "годує в собі змію". Теодор впевний: як неможливо, щоб підточуване хробаками дерево поступово не псувалося, так і душа, що має в собі "змію", тобто щось невиявлене на сповіді, не може не зіпсуватися й не стати цілком негідною. На основі свого багаторічного досвіду він зазначає, що монахи, опановані лихими думками, не відкриваючи їх в exagoreusis, поступово відпадають від своїх монаших обітниць і стають "здобиччю диявола". Тому-то святий студійський ігумен рішуче наполягає на тому, щоб його підлеглі практикували exagoreusis: "Нехай ніхто не залишається без сповіди, щоб йому не виявитися невилікуваним".
Бачимо, що exagoreusis є практикою запобіжною, оздоровчою, а не осудною в сенсі трибуналу над грішником. Це характерна риса таїнства поєднання та практики духовного проводу на християнському Сході. Згідно з навчаннням східних Отців, Теодор описує людський гріх як рану, а пристрасть – як хворобу людської душі. Exagoreusis у його розумінні є "першим і останнім ліком", що має служити оздоровленню людської природи та вилікуванню ран, завданих гріхом[12]. Невиявлений помисел, на думку святого студійського ігумена, з часом перетворюється в душі монаха "в цілу виразку", яка загрожує його духовному здоров'ю і навіть життю. У зв'язку з цим Теодор навчає, що в разі, коли "нестійка душа" оскверняється лихими помислами, що, за загальним визнанням, трапляється досить часто, треба якнайшвидше очиститися визнанням провини й таким чином повернутися до попереднього стану чесноти, щоб зло, відтягуючи навернення, не вкорінилося в душі та не призвело до її "смерти". Завдяки exagoreusis монах оздоровлюється, очищується від своїх слабкостей та отримує силу на майбутнє протиставлятися нападам диявола[13]. Таким чином exagoreusis є ефективним запобіжним засобом, який стримує наступні упадки. У цьому сенсі св. Теодор порівнює exagoreusis із "вуздечкою", яка не дозволяє монахові грішити.
Хоча exagoreusis не зводиться лише до таїнства сповіди, проте її не відмежовує. Це означає, що в контексті exagoreusis відбувалося не тільки щире визнання провин і таємних сердечних порухів з боку монаха, який сповідався, а й існувало глибоке переконання у відпущенні гріхів як наслідкові цієї аскетичної практики[14]. Завдяки прощенню гріхів у контексті exagoreusis монах відчував на собі оздоровчу і спасенну дію Христа, основним змістом посланництва якого було звільнення людини від гріховного рабства. Св. Теодор навчає, що Син Божий був посланий у світ як жертва умилостивлення за гріхи всього людського роду. Завдяки спасенному ділу Христа ті, що були засліплені пристрастями, тепер можуть віднайти зір, хто перебував у неволі лихих помислів, – отримує свободу, обтяжені й пригнічені гріхами знаходять розраду. У цьому описі святого богослова зі Студіону Христос являється як Лікар, і то не лише тілесних хвороб, а передовсім хвороб людського духа. Ця місія Христа-Лікаря не закінчилася із закінченням Його публічної діяльности на землі. Адже як колись Христос у видимий спосіб робив чуда й оздоровлював, так само й тепер Він присутній у людській історії, проповідує ту саму науку й лікує всі хвороби і всі слабкості (пop. Мт. 9:35). Місцем зустрічі з Христом-Лікарем є для монаха саме exagoreusis.
У цьому контексті священик, перед яким відбувається exagoreusis, репрезентує самого Христа – Доброго Пастиря та єдиного Лікаря і Спасителя людської особи. Автор навчає, що Бог є Богом милосердя, який прагне, щоб усі були спасенні, і який виходить назустріч розкаяному грішникові, а доказом цього безмежного Божого милосердя до грішників є для нашого автора як Христове навчання, так і численні випадки прощення розкаяним грішникам, про яких згадує Святе Письмо: "добрий розбійник", цар Давид, апостол Петро. На думку автора, на парафіяльних і монастирських настоятелях передовсім лежить обов'язок продовжувати й виявляти таке ставлення Бога до грішників: вони мають нести грішникам і заблуканим Боже милосердя й утіху. Хоч автор усвідомлює, що "лікування чужих слабкостей" вимагає немалого труду, однак запевнює духовних провідників і "лікарів душ" у Божій підтримці й допомозі: "Бог допомагає тим, які простягають руку братньої допомоги, і співдіє з тими, які піднімають лежачого".
Виступаючи в ролі лікаря й пастиря, священик у своїй поведінці з грішниками має керуватися співчуттям і милосердям. Теодор підкреслює, що Бог добрий до милосердних священиків і грізний – до тих, які не мають співчуття. У зв'язку з цим він навчає, що священики мусять "нести тягар exagoreusis" своїх духовних синів та "лікувати їх із милосердям". Це аж ніяк не означає, що священик мав би применшувати гріх людини та релятивізувати міру особистої відповідальності грішника. Якраз виразом того, що священик поважно трактує провини каяника та визнає за ним право відповідальності, є покути, які він накладає в контексті exagoreusis. З одного боку, вони є доказом великої любови сповідника до пенітента, а з иншого – лікувальним засобом, необхідним для повного оздоровлення душі.
Говорячи про служіння священика в контексті exagoreusis, автор підкреслює необхідність індивідуального підходу до кожного монаха, оскільки, як твердить, "наше спасіння здійснюється багатьма способами, й душевні наші пристрасті лікуються різними заходами та прийомами". Тому наставник душ мусить спостерігати "властивості як душі, так і тіла, а також зовнішній вигляд" каяника, його схильності, сильні й слабкі сторони його особистості та зовнішні обставини, у яких він у цей момент перебуває. Минуле людини, котра сповідається, також має значення, оскільки попередній стиль життя і досвід можуть або підтримувати, або гальмувати духовний розвиток монаха. У зв'язку з цим Теодор, на підставі власного досвіду, радить священикам старатися брати до уваги й звички особи, що приступає до exagoreusis, і її потяги та бажання, звернені до минулого. За допомогою такого аналізу духовний провідник отримує доступ до екзистенційної ситуації керованої особи й завдяки цьому може застосовувати до кожного монаха зокрема оптимальні терапевтичні засоби.
З позиції настоятеля exagoreusis є для нього основним способом пізнати духовний стан і схильності своїх підлеглих. Автор заохочує одного з настоятелів, щоб той "досліджував серця підлеглих за допомогою exagoreusis. Оскільки настоятель репрезентує для підлеглих авторитет Бога, перед очима якого нема нічого захованого, а все – відкрите і явне (пop. Євр. 4:13), то він теж мусить брати участь – в міру людських можливостей – у Його глибинному пізнанні людської особи. Щодо цього Теодор не залишає жодних сумнівів: "Бог знає все, … все мушу знати і я". Теодор вважає, що без exagoreusis настоятель ніколи не буде отцем для своїх вихованців. У дусі Христових слів про Доброго Пастиря (пop. Йо. 10:14) Теодор підкреслює, що вимагає від своїх підлеглих exagoreusis, щоб знати "своїх дітей", а також щоб і вони його знали. У цьому взаємному пізнанні, яке відбувається в exagoreusis, полягає суть "справжнього духовного народження". Завдяки йому душа монаха освячується й відбувається "повне поєднання духовно народжуваного (монаха) з тим, хто народжує (старцем)". Згідно зі св. Теодором, духовний отець має пройнятися такою великою любов'ю до своїх синів, що має бути готовим навіть віддати своє життя за їхнє спасіння. Розвиваючи своє навчання на тему exagoreusis, св. Теодор зазначає, що ця практика й монахові допомагає ліпше пізнати самого себе, свої сильні сторони, але передовсім свої обмеження і слабкості. Як досвідчений духовний провідник, Теодор знає ту правду, що ніхто не є добрим суддею у своїх власних справах. Монах потребує об'єктивного погляду ззовні, щоб ліпше розпізнати свій внутрішній світ. Завдяки безсторонньому й компетентному судженню монах отримує ясне бачення своєї поведінки та своїх мотивацій. Своєю чергою, це допомагає йому краще реалізувати своє покликання стосовно Бога і ближніх. А відсутність глибокого пізнання свого нутра веде до обдурювання самого себе у справах побожности й цим самим завдає шкоди й іншим.
Тому exagoreusis, згідно з навчанням св. Теодора, має величезний вплив не лише на духовне зростання самого монаха, а й на духовну атмосферу цілої спільноти. Автор стверджує, що той, хто виявляє свої помисли в exagoreusis, стає "чистим, як сонце", яке своїм промінням осяває, освітлює золотим світлом і зігріває братів; такий монах "світить, як зірка в небі", освітлюючи инших, своїм прикладом заохочуючи їх до ревности у служінні Богові. А хто не виявляє своїх помислів в exagoreusis, той, згідно зі святим ігуменом зі Студіону, нечистотою розуму уподібнюється до сатани, стає темним, як ніч, покриває мороком инших, роблячи їх подібними до себе. Монахи пов'язані між собою й залежні один від одного, як моряки на одному кораблі. Якщо вони будуть недбалі у "вичерпуванні води з корабля", тобто у виявленні своїх помислів, то можуть загинути самі й спричинити смерть цілої команди.
Щоб принести добрі результати в духовному житті монаха, практика exagoreusis передбачає виконання певних умов. Передовсім exagoreusis вимагає мужности в подоланні фальшивого сорому, який з'являється особливо в початківців. На думку святого студійського ігумена, монах, який послідовно й регулярно визнаватиме свої провини, з часом дійде до такого стану, коли "непохитна сповідь" перестане бути надокучливою практикою, що супроводжується фальшивим соромом і почуттям приниження, а стане внутрішньою потребою серця, яке прагне щораз більшого очищення й освячення. Визнання сердечних таємниць перед духовним провідником має полегшувати велика довіра до нього та дух віри, що дозволяє в особі священика бачити присутність Бога, який діє для добра зацікавленої особи. Завдяки довірі до свого духовного провідника монах також стає спроможним легше зректися власної волі й піддатися його проводові. Нарешті, щоб практика приносила плоди вповні, вона мусить супроводжуватися духом смирення й навернення. Внутрішнім його виявом є серце, повне розкаяння, назовні ж він маніфестується, згідно з навчанням св. Теодора, смутком, плачем, самозвинувачуванням.
[1] Пор.: “крім виявлення думок, нема жодних инших ліків, які б так швидко й ефективно впливали на спасіння”.
[2] exagoreusis – багатозначний термін у грецькій мові. У східній традиції цим терміном означували виявлення своїх думок перед духовним наставником, пізніше – таїнство сповіді, духовне керування та визнання провин на монашій капітулі. Однак основним є перше з перелічених значень, на його користь говорить й етимологія цього поняття: адже так само, як продавці виставляють на ринку свій товар (гр. agora – «зовнішній форум»), так і духовний син виставляє свої думки на "внутрішній форум" перед своїм духовним отцем, практикуючи в такий спосіб exagoreusis – виявлення думок.
[3] Студіон – монастир, який заснував в V столітті патрицій Студіос у Константинополі. Студити — монахи Східної Церкви, які живуть за правилом Св. Теодора, ігумена цього монастиря.
[4] Курсив і підкреслення відсутні в оригінальному тексті і додані для зручності читачів e-mail розсилки.
[5] “Нехай так роблять сестри, які перебувають під твоїм началом; бо їм належить повідомляти тебе про свої прагнення і про те, до чого кожна має більше схильности, а тобі належить їх приймати й одну – потішати, другу – підбадьорювати, третю – остерігати і взагалі всім давати потрібне”.
[6] У студитській спільноті сповіді звичайно слухав сам ігумен як спільний для всіх отець і провідник або ж особа, яку він уповноважив на це служіння, у будь-якому разі це мусила бути особа досвідчена, що має відповідний рівень духовного розвитку. Заборонялося виявляти "тайники серця" перед особою, до цього неуповноваженою. «Якщо під час моєї відсутности в когось з'явиться печальна думка, що криє в собі диявольську спокусу, нехай повідомить про це або пана й отця нашого Платона, – він заступає мене на час моєї відсутности, – або пресвітера, бо для цього він і поставлений, – або, про найдрібніші, – помічника економа чи першого пекаря – що стосується його, – чи перших у сімках – тих, які їм підлягають. Я не хочу, щоб це повідомлялося кому-небудь иншому і будь-як, бо не всім дано розуміння, як каже священний текст, і не всяк – досконалий».
[7] Згідно з порядком, встановленим у монастирях Студіону, exagoreusis відбувався щоденно під час Утрені. Під час співання канону ігумен відходив у віддалене місце в церкві, а монахи один за одним підходили до нього й виявляли йому свої думки і можливі провини. Щодо частоти сповіді, то монах мав приступати до exagoreusis принаймні раз на два тижні.
[8] «Якщо з кимось трапиться біда, то він нехай не приховує її, а повідомить про неї старших, нехай отримає за неї відповідне покарання. Таким чином і добро нехай утвердиться, і відхилення – виправиться, і все, що потрібно, – оздоровиться». Автор заявляє, що завдяки exagoreusis монахові гарантовано "безтурботний поступ, солодку молитву, безперервні успіхи, піднесення вгору й обожествлення".
[9] “А всього цього [захисту від диявола] можна досягти лише за допомогою доброї довірливости, неодмінного сповідання й повного виявлення своїх помислів”.
[10] «Скажи мені, звідки у вас безладний і свавільний розвиток та породжені цим недоречні дії? Чи не від того, що ви не виявляєте, а затаюєте свої згубні помисли? Справді, і початок, і корінь наших гріхів – недоречний помисл, який, коли його вивести назовні, Божою милістю проганяється. Коли ж його затаюють, то він мало-помалу переходить у діла тьми».
[11] “Відкривайте свої потаємні помисли, тому що це спасенне для душі й проганяє пристрасті”.
[12] "Бо багато що вислизає з-під нашого погляду, і ми самі не знаємо, як впадаємо в гріхи: «А свої хиби хто ж розпізнає?» (Пс. 19:13). І я хочу, щоб ви пам'ятали, що нема инших ліків, які б так швидко й успішно діяли для спасіння, – про що ви й самі знаєте, – крім виявлення помислів. І раз Господь дав нам цей дар, то навіщо ж ви ще зволікаєте, душите себе мовчанням, немовби наривами хворієте й червами кишите – непереможеними помислами?" “Поранений тілом потребує лікування, точнісінько так само і поранений духовно. Лікуванням у цьому разі є покута, отримувана у сповіді”. “Та ти піднімись, бо Бог – Бог тих, що каються. Вдайся до цього першого й останнього ліку, тобто до покаяння, – висповідайся перед усіма зі свого беззаконня, щоб Господь простив тобі гріх спілкування з безбожництвом”.
[13] “Відкривайте все у сповіді й таким чином зцілюйтеся, будьте здорові й виявляйте послух, бо в цьому полягає священство, служіння й обожествлення”.
[14] Як зазначає I. Hausherr, студити надто добре знали, як має виглядати й відбуватися exagoreusis, щоб ігумен мав говорити їм про це у своїх поученнях. Саме тому, що вони так наочно це бачили, ми ніколи з усією точністю не довідаємося про всі подробиці exagoreusis , принаймні із творів св. Теодора. Оминаючи мовчанкою сам перебіг exagoreusis, Теодор підкреслює лише необхідність цієї практики, її роль та наслідки для духовного життя. Але й цієї інформації, здається, вистачає для підтвердження того, що в контексті exagoreusis справді відбувалося відпущення гріхів. Бо в протилежному випадку святий студійський ігумен не міг би говорити про оздоровлення людської душі, про зміцнення її в добрі та про очищення людського серця завдяки цій аскетичній практиці.
з книги вл. Б. Дзюраха «Духовне життя монаха
