Якось перебуваючи в Іспанії, я чув про одного робітника, який знайшов американську стодоларову банкноту. Йому це не здавалося багато. Іспанські банкноти є великі, у два рази більші за американські гроші. Цей робітник запхав стодоларову банкноту у кишеню як сувенір. Через кілька днів, проходячи повз банк, він зайшов туди, щоб запитати, чи його знахідка має якусь цінність. Він дуже зрадів, коли йому сказали, що вона варта 6000 пеастів, тобто приблизно його тримісячний заробіток.
Нас вражає, коли чуємо про людей, які виявляють, що вони, самі того не знаючи, володіли скарбом. Це може бути цінна картина, яка непомічена висить на стіні. Це може бути безцінний антикваріат, що припадає пилюкою на горищі. Це можуть бути забуті акції, які стали вартими цілого багатства. Ми всі трохи хочемо бути на місці тих людей коли читаємо про такі випадки.
На жаль, Багато з нас зараз недооцінюють свій власний скарб. Цей скарб – таїнство Сповіді. Без сумніву, ми часто отримуємо це таїнство. Ми знаємо, що Сповідь спрямована не лише на відпущення смертного гріха. Навіть якщо ми вже вільні від смертного гріха, ми знаємо, що таїнство Сповіді посилить наше очищуюче прощення. Ми також пам’ятаємо, що це таїнство дає свій власний, особливий дар, яким є сила опору спокусі. Ми часто ходимо до Сповіді, тому що знаємо, що це найпевніший спосіб утримання від тяжкого гріха.
Проте у той чи інший час ми напевне казали собі: «Мені здається, що я небагато отримую від Сповіді. Я ходжу часто, бо я знаю, що я повинен, але я не відчуваю, щоб мені від того ставало набагато краще. Мені здається, що я тиждень за тижнем, місяць за місяцем розповідаю ті самі старі гріхи.»
Якщо ми коли-небудь таке говорили, або відчували, то цілком можливо, що ми надто сильно сприймали Сповідь як щось формальне. Роками Сповідь була для нас звичною справою. Ми почали дуже недбало ставитися до неї. Може, тут цінність цього скарбу не стільки не виявлена, скільки забута.
Внаслідок цього ми приходимо у церкву по суботах, споді¬ваючись, що перед нами не буде великої черги до сповідальні. Ми хочемо швидко покінчити з цим, щоб зайнятися нашими більш важливими справами. За тридцять секунд ми вже готові до Сповіді. Нема потреби вивчати свою совість; ми будемо розповідати те саме, що. розповідаємо вже протягом останніх п’яти чи десяти років. Отже, ми розповімо це знову, тоді відбубнимо наше каяття, лише наполовину усвідомлюючи зміст слів, які ми говоримо. Після Сповіді ми можемо ще ненадовго залишитися у церкві, щоб наспіх позбутися своєї Сповіді, або можемо відкласти покуту до завтрашньої Відправи. Якщо нам пощастило і перед нами не виявилось нікого, то весь цей процес, з того часу, коли ми вийдемо з машини, і до того часу, коли ми знову сядемо в неї, займе не більше п’яти хвилин. Впізнаємо ми себе хоч трохи у цьому описі?
Сповідь – це таїнство, яке Ісус нам дав ціною Свого життя. Це є таїнство, для якого цей обтяжений гріхом світ, сам не знаючи цього, став притулком на довгі тисячоліття. Це таїнство такої неймовірної сили, що ми б ніколи не повірили, якби не знали, що його створив Бог. Це таїнство, яке примушує Бога стояти струнко, у готовності роздати нам Своє милосердя і Своє прощення. Це Божа власна протиракетна ракета; зброя, яку Бог застосовує проти себе, щоб відвернути Свою безмежну справедливість. Це таїнство, у якому ми так щільно наближаємося до божественного трону, що тільки ширма нашої людської сліпоти стоїть між Богом і нами. Це все є Сповідь. А як ми шануємо її? Ми дуже часто віддаємо їй приблизно стільки ж часу ‘ уваги, скільки б ми приділили, щоб забрати костюм з хімчистки Швидко туди і швидко назад. «Ось і готово!»
Якщо нам здається, що ми не помічаємо в собі великих змін не зважаючи на наші часті Сповіді, то, можливо, ми повинні уважно розглянути два пункти, які є істотними для плідної Сповіді. Один з цих пунктів має відношення до нашого жалю про гріх, другий стосується вивчення нашої совісті.
Кожному католикові відомо, що ми не можемо здійснити доброї Сповіді, якщо ми приховуємо від священика смертний гріх. Кожному католикові також відомо, що ми не можемо здійснити доброї Сповіді, якщо ми не маємо щирого жалю про свої гріхи. Людина може дуже добре розповісти всі свої смертні гріхи. Однак, якщо серед тих гріхів був хоч один, від якого вона не мала наміру відмовитися, то її Сповідь буде більш ніж марна. Ми це добре знаємо.
Однак, здається, не кожний католик усвідомлює, що кількість прощення, яку ми отримуємо на Сповіді, залежить від ступеня нашого жалю. Чим більше смутку я маю в серці при думці про мої гріхи, тим більше прощення я отримаю під час таїнства Сповіді. Якщо я наспіх підготувався до Сповіді, не доклавши зусиль взагалі, або доклавши недостатньо, щоб відчути сильний жаль про теперішні і минулі злочини проти Бога, то я ошукую себе на незліченну кількість прощення. Кілька хвилин, які я зекономив, обійдуться мені надто дорого.
Отже, якщо ми відчуваємо, що ми отримуємо надто мало від наших Сповідей, то давайте почнемо тратити п’ять, або десять хвилин на відповідну підготовку. Ми могли б подивитися на розп’яття над вівтарем і спробувати уявити, що було б, якби наші власні руки були наскрізь прошиті цвяхами. Кожний з нас міг би спробувати уявити тягар своїх гріхів, який Ісус витримує на Своїх плечах на хресті. Ми можемо спробувати примусити себе пригадати кілька сторінок зі свого життя, які ми намагалися забути і які все ще викликають рум’янець сорому на наших щоках. Це не обов’язково повинні бути гріхи проти доброчесності. А як щодо моїх гріхів проти милосердя?
Скільки разів я так жорстоко ображав чиїсь почуття?
Скільки разів хтось дуже потребував допомоги, а я був надто егоїстичний, щоб її надати?
Скільки разів я завдавав клопоту і головного болю іншим своєю впертістю чи пихатістю?
Скільки разів я не стримував злобних спалахів роздратування?
Скільки разів, подаючи поганий приклад, я допомагав дияволові виконувати його роботу?
Скільки разів я був нечесний, чи нестриманий чи бунтував проти Божого провидіння?
У минулому є щось, чого я соромлюся. Дайте мені витягти це з глибин моєї, пам’яті і дайте мені відчути сором. Я згадую це не для того, щоб катувати себе. Я згадую це тільки, щоб нагадати собі про мою колишню невдячність Богові і про те, як я зраджував Його. Я прагну розбудити себе до нової вершини жалю. Тоді, після того як я розповім маленькі гріхи цього тижня, мої слова будуть мати справжнє значення, коли я скажу: «Я також шкодую про всі гріхи мого минулого життя.» Прощення у великій кількості увіллється в мою душу.
Поспішна підготовка до Сповіді виявляється не лише у недостатньому жалю, але й у недостатньому вивченні совісті. Ми не повинні розповідати священикові сьогодні те саме, що ми розповідали йому минулого разу. Можливо, ми забуваємо, що якщо ми розповідаємо знов і знов ті самі старі гріхи, то це все одно, що ми не розповідаємо їх взагалі. Навіть простимі гріхи не можуть бути відпущені без щирого жалю про них і наміру виправитися. Якщо ми тиждень за тижнем чинимо ті самі простимі гріхи без помітного виправлення, то щирість нашого жалю є дуже сумнівною. Було б краще не згадувати про них взагалі, ніж неправдиво казати, що ми шкодуємо про них. Тут знову очевидно, що нам потрібно попрацювати над своїм жалем.
Безперечно, над вивченням совісті потрібно також попрацювати. За кілька секунд ми не можемо ретельно і правдиво оцінити кілька минулих днів. Ось чому нашим щоденним помилкам і невдачам вдається уникнути нашої уваги. Ось чому ми можемо сказати, думаючи, що це правда: «Я, здається, не пригадую за останній час ніяких гріхів».
О ні! А те, що ми подумки засуджували інших? А ті підозри, які ми плекали? А ті маленькі спалахи роздратування і те невдоволення, яке було справжньою формою опору Божій волі? А ті різкі і необдумані слова, які я сказав, та непрошена критика і ті непотрібні докори? А марнування часу нашого роботодавця; або, ще гірше, марнування Божого часу, коли є речі, які потрібно за цей час зробити? А непотрібне марнотратство сімейних коштів? А заохочення, яке ми дали пліткам, слухаючи їх?
Ці питання запропоновані лише як натяки. Вони вказують на те, що, можливо, наші дні містять більше гріхів, ніж ми уявляли. Ми не помітили цих гріхів, тому що ми не приділили достатньо часу, щоб прочесати наші дні дрібним гребінцем. Отже, й не дивно, що п’ятихвилинна «наспіх виконана» Сповідь не робить нас кращими. Не дуже дивно, якщо ми кажемо: «Здається, мої Сповіді мені не допомагають. Здається, я не став ані трохи кращим.»
Сповідь є таїнством з необмеженими можливостями для духовного зростання. І це є священне таїнство, божественний вплив, який вселяє побожний страх. Ми повинні ставитись до нього з великим почуттям пошани. Ми повинні віддавати йому стільки часу і уваги, скільки воно заслуговує. Із збільшенням жалю і кращим розумінням того, що ми чинимо гріх, до нас також прийде глибше почуття вдячності Богові за це Його таїнство примирення. Ми вже не будемо так поспішати залишити церкву. Наша Сповідь буде здаватися нам надто малою. Наші молитви подяки Ісусові будуть здаватися надто неточними, щоб подякувати Йому за всі прощення, які ми отримали в Його таїнстві відродження любові і забуття ненависті.
о. Лео Тріс
