(1866-1942)
Святі – це живе тлумачення Євангелія, і часто, щоб їх зрозуміти, потрібно звернутися до тієї “священної сторінки”, яку вони тлумачили своїм існуванням: кожен свою сторінку за Божим велінням.
Святий Леопольд Мандіч, монах-капуцин, був покликаний в першій половині нашого століття втілити притчу про милосердного батька, що чекав “блудного сина”.
З роками батьківство все ясніше проявлялося у всій його подобі – в поважних рисах обличчя, в огрядній бороді і в безмежній привітності. У таїні своєї маленької келії-сповідальні він протягом майже тридцяти років по десять-п’ятнадцять годин в день вислуховував і прощав грішників в Боже ім’я.
Проте від подоби отця в нього були лише обличчя і серце. У всьому іншому він був непримітною людиною: низький (ростом – метр тридцять п’ять сантиметрів), накульгував через артрит, що деформував його ноги, був хворобливим, мав тяжкий дефект мови, що заважав йому читати проповіді і що часто ставило його в скрутне становище.
Він сам покірно признавався: “І справді нікчемна я людина і навіть смішна”.
Хтось з його побратимів, що любив жарти, але був здатний лише на жорстокі, називав його “ущербною людиною”. Отець Леопольд благодушно посміхався, хоча за вдачею був гордим і імпульсивним, що властиве хорватам (він був вихідцем з благородної хорватської сім’ї, яка збанкрутувала).
Просячи у Бога вибачення за свої нечасті спалахи, він повторював слова святого Єроніма: “Пробач мене, Господи, адже я – далмат!” Але, будучи таким маленьким, він здавався смішним навіть в цьому випадку.
Коли місто Падуя ще не навчилося шанувати його як священика, траплялося, що університетські студенти, що байдикували в кафе Педроккі, глумилися над ним і погано з ним обходилися.
Інколи навіть діти сміялися над ним на вулиці. Але потім все місто буквально “перетворилося” і “обернулося” до нього, до тієї келії, де щодня здійснювалося чудо Божественного милосердя.
За декілька років до смерті в 1942 році, отець Леопольд передбачив, що Італія омиється кров`ю і що Падуя буде зруйнована бомбардуваннями: “місту буде завдано багато ударів”, говорив він, “монастир теж сильно постраждає… але ця келія – ні. Тут Господь Бог проявить багато милосердя до людських душ і це повинно стати пам’ятником його доброти”.
Коли в травні 1944 року Падуя була понівечена бомбардуваннями, на Церкву і на монастир капуцинів впало п’ять щонайпотужніших бомб, що зруйнували все вщент, – маленька келія вистояла, уціліла.
В наші дні поряд з нею була збудована каплиця, і нетлінне тіло святого Леопольда, поховане там, перетворило її на місце паломництва. Люди приходять туди і в келії в книзі записів залишають свої відгуки і молитви. На час, коли виповнилося сорок років з дня смерті святого Леопольда, було зібрано вже двісті сорок томів по тисячі сторінок кожен.
Отець Леопольд був в очах багатьох людей всього лише маленьким монахом, так що і деякі його побратими так і не навчилися по-справжньому поважати його.
Вони говорили, що “він був духівником неосвіченим і дуже поблажливим: відпускав гріхи всім без різниці”. А деякі зневажливо називали його “всевідпускаючий брат”.
Але християни шукали його з твердою надією знайти безконечну доброту Небесного Отця.
Отець Леопольд – Богдан (Адеодато) Мандіч народився в 1866 році в Кастельнуово, в Далмації, в гирлі Каттаро. Він був останнім з дванадцяти дітей в хорватській сім’ї. Сім’я щороку відзначала “початок своєї віри” – з тих самих пір, як їх далекий предок прийняв католицтво.
Як це часто трапляється, шлях, який Бог призначив йому, проявився ще в дитинстві. От як він сам розповідав про це:
“Будучи восьмилітньою дитиною, я допустив погрішність, яка тоді не здавалася мені серйозною, та і сьогодні я її такою не вважаю. Моя сестра вилаяла мене і повела до священика, щоб він наставив і покарав мене. Я визнав перед священиком свою провину, і він суворо вилаяв мене, поставивши на коліна посеред Церкви. Я був сильно засмучений і шепотів про себе: “Навіщо ж так строго карати дитину за маленьку провину? Коли я виросту, стану монахом, духівником і буду добрим і милосердним до грішників!””
Подібні моменти, неправильно сприйняті, можуть назавжди віддалити людину від святих таїнств, але можуть і закласти основи покликання, якщо спонукають до добра. Це залежить від душі людини і від виховання, отриманого нею в сім’ї.
Він обрав орден Капуцинів – у той час в Далмації жили монахи з області Венето, – тому, що вони здавалися йому покірними, сповненими покаяння, любленими народом і шанованими навіть православними. Цей останній аспект особливо притягував його з тих пір, як він відмітив, що “його народ” (а таким він вважав всіх слов’ян) роздирав націоналізм і вічні роздори.
Відомо, що перш ніж стати священиком, двадцятидвохрічний хлопець почув незвичайний заклик Божий: працювати “над поверненням християн Сходу, що відкололися, до католицької єдності”.
Це був не хвилинний порив, але переконання, яке зберігалося в ньому протягом всього життя і з роками лише міцніло. На багатьох листівках і записках, рік за роком, вдаючись до різноманітних формулювань, він урочисто писав латинською про цю свою місію, даючи урочисту обітницю.
Переконаність в божественному походженні такого покликання ставала усе більш виразною, знаходячи вираження в наступних формулюваннях: “Я знаю перед Богом…”; “Я знаю, що милістю Божою вибраний для порятунку мого народу”; “Добровільно виконую вічний указ”.
Ось формулювання 1912 року: “В час Святого Причастя я чітко зрозумів, і по чисельних доказах, і при очевидності істини, що я покликаний до справи Спасіння мого народу”.
І ця впевненість ніколи його не полишала.
У 1937 році він писав: “Prosolemni memoria” (лат.) Цього року виповнюється п’ятдесят років, як я вперше почув голос Божий, що покликав мене молитися і роздумувати про повернення відпалих християн Сходу до католицької єдності”.
Ще більш вражаюче звучать формулювання клятви: “Я знов даю обітницю, яка пов´язує мене клятвою”, “Я знов присягнувся розумом і душею…”, “Мобілізую всю свою життєву енергію…”, “Я хотів би написати свою клятву кров’ю…”
Він писав з рішучістю: “Кінцем мого життя повинно стати повернення відпалих християн Сходу до Католицької Єдності”. Проте його начальники, здавалося, не звертали уваги на це. Вони бачили, що здоров’я його слабке, що він погано говорить (хоча він наполегливо вивчав слов’янські мови) і що він придатний лише для сповіді.
Декілька разів його призначали очолювати невеликі монастирі. Пізніше його призначили Директором студентів-капуцинів Падуї, це було досить почесною виховною посадою, проте через декілька років його зняли, визнавши дуже поступливим.
Зазвичай, до себе самого він був незвичайно суворий, а, крім того, був дуже виконавчим, але із студентами він не вмів бути строгим. Він часто давав їм звільнення від занять, кажучи при цьому: “Я каятимуся за вас, я молитимуся за вас”.
Доходило до того, що начальники відмовляли студентів сповідатися в нього: він був недостатньо строгий, і вони могли скористатися його добротою.
Так життя нашого отця Леопольда проходило в непримиренних протиріччях.
З одного боку, він був упевнений, що Бог закликав його до проповідування серед східних християн, що відокремилися (“мій народ”, “мої люди”, “мої брати”); з іншого боку, він не міг поїхати на схід, оскільки вище керівництво не давало йому дозволу.
У 1923 році (йому було вже п’ятдесят сім років!) після анексії Фіюме до Італії його, нарешті, визначили в монастир цього міста, що знаходилося в двох кроках від його батьківщини. Він пішов читати “Te Deum” до вівтаря Мадонни.
Проте прийшов лист від Єпископа: “Призначення у Фіюме чудесного отця Леопольда викликало у всій Падуї відчуття глибокої гіркоти і великого незадоволення. Я розумію вимоги святого францисканського правила, але мені здається, що для блага цього багатолюдного і чудового міста і єпархії можна зробити виняток…”
І провінційний священик, відмінивши наказ про від’їзд, написав йому: “Ваша місія в Падуї ще не завершена”.
Всі знали про його тягу на схід – так часто він про це говорив.
Дехто з братів говорив, що це було його “святе безумство”, а дехто робив ще поспішніший висновок, що отець Леопольд “був божевільним”.
З тих пір ніхто вже не чув, аби він говорив про це, хіба що духівник, якому він продовжував довіряти свої обітниці і клятви.
Багато років опісля, коли один з його побратимів із здивуванням запитав його про причину його дивного мовчання, він пояснив так: “Я якось зустрів одну святу людину і причастив її; після Причастя він сказав мені: “Отець, Ісус наказав передати вам, що кожна душа, якій ви допомагаєте тут на сповіді, і є ваш Схід””.
Це могло стати лише формою втіхи, але для отця Леопольда цей вираз став частиною клятви: “Кожна душа, яка попросить мого сприяння, буде моїм Сходом”.
Ми повинні зупинитися на цьому дещо детальніше, щоб краще зрозуміти таїнство і багатство свідчення отця Леопольда.
Всім відомо, що дати Богові обітницю і пов’язати з ним себе клятвою – це означає перейняти на себе зобов’язання, які тривають все життя. Коли йдеться про душі чутливі (а отець Леопольд був і насправді людиною сумлінною), то обітниця може перетворитися на джерело занепокоєння і тривог, тим більше, якщо його дають в жорстких формулюваннях.
А отець Леопольд вживав формулювання, вражаючі своєю категоричністю.
Процитуємо одне з них: “1928 рік: (Pro memoria*” Тут і далі в дужках – лат.”) Я зобов’язався даною мною обітницею мобілізувати всю мою життєву енергію (omnes rationes vitae meae) тими засобами, які мені доступні, протягом всього мого життя, щохвилини (actualiter) і з великою старанністю працювати для повернення відпалих християн Сходу до католицької єдності”.
“Засобами, які йому доступні” (як це виявляється з багатьох формулювань), був обов’язок священика причащати і сповідати найбільш досконалим способом – “зі всією старанністю, щохвилини”.
Під час Обідниці він з невимовною пристрастю відчував єдність, ототожнюючи себе з Христом, інколи ридаючи навзрид так, що вівтар ставав мокрим від сліз.
“Знаєш, – сказав він що якось одному каяннику, – сьогодні вранці я служив Обідницю для мого народу і потім, думаючи про велич Божественної жертви, принесеної Господові Богу, я виголосив: “А тепер не слухайте мене, якщо можете”, – і заплакав від хвилювання”.
Під час Обідниці він поводився з кожним каянником так, ніби навернення всіх людей залежало від навернення того грішника, який стояв перед ним.
Більш того, не “як ніби”, а з вірою в те, що милість Божа, вилита на одного грішника, поширювалася також на весь народ через таїнство Святого Причастя.
Він був переконаний, що єдність здійсниться: “Неминуче, – писав він, – станеться велика подія Єднання!”
Зупинимося на хвилину на цьому його вселенському покликанні, яке палило його серце в епоху, коли про це майже не згадували.
А тепер задумаємося над тим, що після падіння тоталітарних ідеологій саме на цій землі – його батьківщині – знову розгораються найзапекліші націоналістичні і релігійні конфлікти.
Серби і хорвати звинувачують один одного в геноциді: перші – православні – хочуть помститися за події 1941 року; другі – католики – в більшій частині знищені тепер, в наші дні, і відмінності у віросповіданні резонансом відбиваються в національній ненависті.
Отець Леопольд був хорватським католиком, але в його вустах вислів “мій народ” завжди означав всі без різниці слов’янські народи, і його думки були, головним чином, з некатоликами. Думаючи про них, він говорив: “Я приношу себе в жертву заради моїх братів”, настільки бажаний для нього союз він вже побудував в своєму серці.
Обходячись з кожним грішником як “зі своїм Сходом”, він став незвичайним духівником.
Його місія починалася, як тільки той, що кається входив в його просту маленьку келію.
Якщо він помічав, що той, що увійшов, проявляв нерішучість, відчував якусь незручність або скруту, він швидко вставав і йшов йому назустріч з розкритими обіймами: “Проходьте, пане мій, проходите… Не бійтеся, нічого не бійтеся. Знаєте, я хоч монах і священик, я є теж людина нікчемна. Якби Господь Бог не тримав мене в узді, я міг би натворити діл не менше за інших…”
А потім відбувалася зустріч з милосердям Божим, м’яким, вимогливим, пронизливим, немов шпага з двосічним лезом.
Послухаємо розповідь про один з епізодів, що відбувалися тоді на очах чисельних свідків:
“Одного дня я з безліччю інших людей чекав черги до отця Леопольда в маленькому коридорі перед сповідальнею. Раптом зухвалою ходою увійшов селянин атлетичної статури. “Ось вже сорок років, як я не сповідаюся, – голосно сказав він, – а зараз я повинен сповідатися, інакше хазяйка відмовить мені в оренді землі. Будь ласка, дозвольте мені увійти відразу ж, тому що я не можу втрачати часу на ці справи!” Ми пропустили його першим. Приблизно через півгодини він вийшов абсолютно іншим і віддалився, плачучи, як дитина”.
У цій маленькій келії на тисячі ладів повторювалася історія блудного сина. Одного дня чоловік, який знущався зі своєї дружини, почув: “Ви злочинець!” Це було сказано так, що буйний чоловік був приголомшений і усвідомив свою провину.
Отець Леопольд не був таким вже м’яким, як ми його уявляємо.
Під час його похоронів один чоловік гучно розповідав історію свого навернення.
Увійшовши до келії без справжнього прагнення до навернення, він наполегливо і витончено виправдовував свої численні гріхи. Отець Леопольд спростував всі його аргументи, а потім, у відповідь на кепкування цієї людини, схопився на ноги, маленький, але грізний, і вигукнув: “Забирайтеся геть! Ви брешете від імені проклятих Богом!” Бідолаха ледве не позбувся чуття від страху і, ридаючи, простягнувся на підлозі. Тоді отець Леопольд підняв і обійняв його: “Ось бачиш, – сказав він, – тепер ти знову мій брат!”
Невдача, при спогаді про яку отець Леопольд плакав, спіткала його з одним знатним тревізанцем. Родичі послали за ним машину, а потім, коли отець приїхав в будинок, вони захотіли, щоб отець Леопольд благословив вмираючого, стоячи за дверима, таємно. “Не треба влаштовувати комедію, – сказав він, – з Богом не жартують. Ви несете відповідальність за цю бідну душу”.
Не був він м’яким і тоді, коли хто-небудь хотів виправдати або згладити зло, але ставав нескінченно поблажливим, коли це зло покірливо визнавали.
“Милосердя Боже, – мовляв він, – вище всякого очікування. Якщо я про щось жалкую, так це (що буває зі мною дуже рідко) про відмову у відпущенні гріхів”.
Так сталося лише два-три рази в перші роки його служіння, але згодом він говорив, що це було через його недосвідченість.
Ректор Католицького університету Е. Франческіні свідчив на процесі зачислення отця Леопольда до лику святих: “Одного дня я прийшов на сповідь і помітив, що отець Леопольд був чимось схвильований. Я не запитав його про причину, але він сам сказав: “Говорять, що я дуже добрий, але якщо хто-небудь стає переді мною на коліна, то хіба це не достатній доказ того, що людина хоче отримати прощення від Бога?”
“Бачиш, – мовляв він також, – це Він подав нам приклад! Не ми вмирали за порятунок душ, а Він пролив Свою Божественну кров. Тому ми повинні поводитися з душами людей так, як показав нам Він Своїм прикладом!”
Якось іншим разом він пояснив: “Якби Розп’ятий докорив мені в зайвій поблажливості, я б відповів так: цей поганий приклад подав мені Ти! Проте, я ще не дійшов до такого безумства, аби померти за чужі душі!”
У своїй сповідальні він залишався довгі години, прилипнувши до неї, немов устриця до скелі.
“Отець, – запитував його хто-небудь з каянників, – як ви можете сповідати так довго?” – ” Просто, – відповідав він, – це моє життя”.
Ніхто не знав про його клятву, але всі помічали ту “досконалу, щохвилинну старанність”, яку він обіцяв Богові в даній ним клятві. Якщо його хтось кликав через хвилину після того, як він відлучався, він негайно повертався: “Я тут, Пане мій, я тут!”, ніби вибачаючись говорив він, і ніхто ніколи не помічав і найменшої ознаки досади.
Так в одній єдиній фразі він з’єднував разом нерозривно милосердя до того, що прийшов з покаянням, і відповідь Бога, що кликав його з вічності.
У останню ніч його життя один вірний постукав в двері його келії дуже пізно, бажаючи сповідатися, а він, виснажений хворобою (пухлина в стравоході), запросив його увійти звичною фразою-молитвою: “Я тут, я тут!” Він говорив, що охоче сповідав би “до кінця світу”, якби би це було вгодно Богові.
Часами його кликали дуже настирливо, навіть в обідню годину, на що він співчутливо відповідав: “Як можна залишити бідних каянників заради їжі?”
Деякі з його керівництва ставилися до цього з розумінням; інших же, здавалося, сердило його зайве завзяття. Одного дня він сказав своєму другу: “Молися за мене перед Господом, аби Він просвітив моїх керівників, і ті дозволили б мені більше часу і сил присвячувати своїм обов’язкам, вони дуже добрі до мене і дуже піклуються про моє здоров’я”. Він спускався в сповідальню навіть хворим і з високою температурою. “Чого Ви хочете, – пояснював він, – ми народжені, аби працювати. Відпочинемо на небі. Пани, простудившись, лежать в ліжку, а ми, бідняки, повинні працювати навіть в лихоманці. Та і як я можу лягти в ліжко, якщо мене чекає стільки душ, що потребують моєї допомоги?”
Крім того, після довгих сповідей ночами він годинами молився, щоб допомогти каяникам в їхніх зусиллях навернення і спокутування. “Для людських душ я повинен зробити все, все, все! Моліться за мене, щоб Бог послав мені милість померти при виконанні свого обов´язку. Я повинен померти стоячи”.
А скільки разів бачили його, старого і хворого, коли він ледве переставляв ноги вниз по сходах до своєї сповідальні, біля якої завжди юрмилися люди!
Немає нічого дивного в тому, що саме в цій келії творилися чуда. Вбиті горем батьки просили про одужання важко хворих дітей і чули у відповідь, що, повернувшись додому, вони знайдуть їх в доброму здоров’ї. Часто передбачення отця Леопольда збувалися.
Одній дитині, яка вже дванадцять років був абсолютно німою, він сказав: “Йди із миром, сину мій, через два дні ти заговориш”. Так і сталося.
Людині, що зневірилася, вирішила накласти на себе руки через тривале безробіття, він сказав: “Вірте, обіцяю Вам ім’ям Бога, що Ви знайдете роботу. Більш того, Ви знайдете її раніше, ніж повернетеся додому”. І сталося чудо.
А одного дня прийшов один старий чоловік і із сльозами на очах розповів йому про родинну драму: дочка повинна була народити і пологи мали бути важкі. Професор пологового будинку Падуї сказав, що хірургічне втручання, можливо, стане фатальним для дитини. “Все буде добре, – запевняв отець Леопольд, – я говорю це Вам офіційно від імені Бога. А Ви знаєте, що означає “офіційно”. Віруйте!”
Проте він стверджував, що чудеса здійснює зовсім не він: “Причому тут я, – говорив він, – якщо вони приходять до мене з величезною вірою, і завдяки цій вірі Господь Бог виконує їх прохання!”
Бували каянники, які відчували потребу відкрити свої гріхи ще до сповіді, а бували і такі, яких доводилося доганяти, аби вони не втекли.
Одного чоловіка, що багато років не ходив до сповіді, привели туди друзі. Він міркував так: “Я встану в чергу, а потім, коли всі підуть, я теж піду перш, ніж мені доведеться увійти до цієї кімнатки”.
Але раптом двері келії відкрилися, і отець Леопольд пішов прямо йому назустріч, кажучи: “Проходьте спочатку Ви, пане… я чекав Вас, знаєте, чекав…” А після, вже в келії: “Ви не хотіли приходити.., але не турбуйтеся.., я сам Вам скажу, що Ви зробили… Це те-то і те-то, правда? А тепер Ви розкаялися, правда? Тоді Бог прощає Вам все. Спасибі, що прийшли і доставили мені таку радість, але я Вас чекаю ще… Приходите, і ми будемо добрими друзями”.
Так виникав ще один духовний зв’язок, що не обривався більше ніколи.
Що стосується чудес, то одного дня вдалося викликати його на теологічну суперечку, поставивши питання в загальних рисах.
Його запитали: “Яким чином святі умудряються стверджувати з такою упевненістю: “Ти видужаєш!” “На чому вони базують ці слова?” Він відповів цитатою зі св. Івана Боско, який на подібне питання відповів так: “Сину мій, якби ти знав всю ціну чудес, ти благав би Господа ніколи не дарувати тобі їх”. І пояснив, що коли святі стають перед яким-небудь нещасним, вони звертаються до Бога з молитвою: “Господи, переклади страждання цієї душі на мене, я готовий перейняти їх на себе”. І так святі пов’язані з Богом, що можуть знати напевно, коли така заміна буде прийнята”.
Це було в буквальному розумінні те, що робив отець Леопольд. Часто чули, як він говорив якому-небудь нещасному: “Переклади все на мої плечі і заспокойся…”
Все це дозволяє нам зрозуміти один з найголовніших аспектів його життя, тим паче, що він викликав серйозні заперечення на процесах канонізації, коли йшлося про його святість.
Цей отець Леопольд, який приймав і утішав всіх і у всіх вселяв упевненість в безмежному милосерді Божому, при цьому скромно визнаючи, що він ніколи не здійснив тяжкого гріха (“У душі я відчуваю себе дитиною!”), проте, відносно самого себе відчував постійний, приголомшливий страх перед Божим Судом. Він тремтів як лист осики при одній лише думці про це, майже щодня сповідався, думка про смерть жахала його до такої степені, що у нього не вистачало хоробрості навіть відспівувати померлих.
“Отче, – із здивуванням запитав його молодий монах, який доглядав його увечері перед його смертю, – чому Ви так сильно боїтеся смерті?”
І він покірливо відповів: “Тому що потім є Божий Суд”. І все повторював: “О, Божий Суд! Як я зможу виправдатися?”
Його охоплювали сумніву в існуванні пекла: “Як може Бог за хвилинний гріх покарати навіки? Це справедливо? Це милосердно? Тоді як же?!” А потім: “Залишимо це, залишимо, я про це не думатиму, тому що у мене голова йде обертом. Бог – це Отець, і досить! Він один вершить те, що добре”.
Він був подібний до Ісуса на Хресті, над яким нависли всі гріхи світу і він відчував себе покинутим Отцем Небесним.
Так і над отцем Леопольдом висіли гріхи і тривоги всіх тих, кого він утішав, кажучи: “Розкаюватися буду я!”
Бог дарував йому страшну і славну милість пізнати все таїнство сповіді, якою ми з такою легкістю нехтуємо, – по одну і по іншу сторону решітки .
Священики інколи сповідають з деякою долею поблажливості, вислуховуючи одні і ті ж гріхи, які люди бурмочуть без особливого розкаяння. Вірні ж думають про свої малі або великі провини більше, ніж про те, що присутні при дивовижному чуді милосердя.
А ще частіше священикам навіть нема кого сповідати, оскільки вірні не відчувають в цьому потреби.
І забувається, що саме це таїнство є самою суттю християнства: саме у сповіді все таїнство Спокутування стосується особисто тебе, твоїх потреб, твоєї долі. Кров, пролита на Хресті, пролита саме за твій гріх і стосується саме твоєї душі. І ти особисто береш участь в історії страстей Христових, спочатку як той, хто розіпнув Господа життя (перелік гріхів), а потім – як той, хто Його визнає, дякує і обожнює (прощення).
Отець Леопольд не лише цілий день сповідав, але і переживав разом з каянниками всю драму їх життя.
Той, хто дуже легко говорить про прощення, ризикує забути про тяжкість гріха і про ціну спокутування: тому маленький святий капуцин готовий був пережити всю драматичну і сумну красу цього таїнства.
Часом він був такий схвильований, що всю ніч проводив в сльозах, його охоплював незрозумілий жах, і він хотів, як Ісус в Гетсиманському саду, аби хто-небудь був поряд з ним. Лише слово його духівника зовсім заспокоювало його, і на нього сходила та сама благодать прощення.
І так до самого кінця. А кінець був спокійним, хоча вже багато років його мучила жахлива хвороба – пухлина стравоходу.
Того ранку 20 липня 1942 року, коли він готувався служити святу месу, він знепритомнів. Опритомнівши на своєму ліжку, він смиренно прийняв останнє Причастя. Потім, коли разом зі своїми побратимами читав Salve Regina, із словами “о милосердна, о благочестива, о покірна Діва Марія”, він заснув, немов старе дитя, на руках у тої, яку завжди називав з ніжністю, на зразок древніх венеціанців: “La Parona Benedeta”- “Благословенна Владичиця”.
Антоніо Сікарі, “Портрети святих”
Milites Christi Imperatoris
