+ Оксана (Янчинська) Ґудзяк
13.10.1958-26.01.2015
У понеділок, 26 січня, після довгої важкої недуги, упокоїлася у Господі Оксана Богданівна Ґудзяк (із роду – Янчинська), яку в спільноті Українського католицького університету ми знали як “пані Оксану».
Покійна залишила у смутку літніх батьків, Богдана і Катерину Янчинських, чоловіка Теодора, єдину доньку Орисю із зятем Левом, улюблених внучок Христину і Устину та братів – Володимира і Василя – із сім’ями. Родина й академічна спільнота Українського католицького університету втратили непересічну, характерну людину, колоритну особистість, яка, однак, воліла смиренно залишатися на другому плані.
Оксана Ґудзяк належала до тих невидимих жінок, на яких стоїть майбутнє України. Богу дякувати, їх немало. Але і серед них Покійна вирізнялася своєю готовністю служити іншим.
Я глибоко вдячний, що більше ніж 20 років Оксана була поруч і своїм запальним духом будувала спільноту та безкорисливо допомагала, зокрема мені. Кожен, хто зблизька бачив розвиток УКУ, знає, наскільки Оксана Ґудзяк уможливлювала працю отця Бориса. Такі помічники – унікальні. Оксана допомагала багатьом: і ректору отцю Михайлові Димидові, який згодом став її кумом, директорам інститутів, дослідникам, викладачам, працівникам, студентам. Не цуралася жодного завдання. Сама бралася за наймаруднішу, найчорнішу роботу. На конкретному місці, де поставив її Господь, а не на словесній трибуні чи якомусь посадовому п’єдесталі, вона щоденною, кропіткою працею уособлювала відповідальність і тихо скріплювала серед українців Богом дану гідність: день за днем, деталь за деталлю, діло за ділом.
Такі люди – на вагу золота. І в час війни, і в час миру. Саме з такими особистостями відхід від “совка» стає можливим. Саме через таких серед нас тихо перемагає правда і справедливість.
***
Оксана народилася 13 жовтня 1958 року в містечку Поморяни, де закінчила школу. Вона була відмінницею. Навчалася на факультеті фармакології Львівського медичного інституту, який закінчила відзнакою. Ще студенткою одружилася з Теодором і народила Орисю. Згодом 10 років працювала фармацевтом в аптеці у Винниках, і там була шанована як в колективі, так і клієнтами-пацієнтами за свою особливу сумлінність і порядність.
На початку 90-тих, коли перспективу створення і розвитку УКУ в Львові сприймали зі загальним скепсисом, а іноді – і з іронією, Оксана Ґудзяк, натхненна змінами в суспільстві, свободою Церкви, Незалежністю України, на здивування багатьох, покинула свою професію фармацевта і пірнула у 20-літній вир праці в Інституті історії Церкви (ІІЦ), який, зокрема, досліджував підпілля Української Греко-католицької Церкви.
З першого року праці в Інституті, протягом підготовки відкриття і дальшого розвитку Львівської Богословської Академії, яка згодом трансформувалася в Український католицький університет, пані Оксана з особливою відданістю, всеціло і жертовно занґажувалася у життя цих інституцій.
Оксана Ґудзяк із великою повагою і трепетом ставилася до осіб, які перенесли світло віри крізь довгий тунель тоталітарних репресій. Вона чувала над скарбами Інституту – архівами інтерв’ю, фотографіями, документами, матеріальними пам’ятками підпільної Церкви, які довіряли на збереження Інститутові єпископи, священики, монахи і монахині та миряни, що пережили підпілля.
Як менеджер-адміністратор Інституту історії Церкви, Оксана Ґудзяк відповідала за багато завдань. Вона забезпечувала внутрішню комунікацію, із великою ревністю плекала трудовий порядок та традиції ІІЦ і часто робила те, чого, може, хтось інший не хотів чи не зміг зробити. Оксана мала надзвичайну пам’ять щодо людей, подій і речей. Скільки разів мене і колег вона рятувала від граблів, на які наступають забудькуваті, розсіяні інтелектуали.
Її підказки були не просто технічними. Ці поради були мудрими, чутливими, прозорливими і творчими. Вони вносили кмітливість і радість у стосунки, зокрема, тому що були дискретними та делікатними. Оксана була майстром деталей. За лаштунками вона сприяла розбудові широкої мережі професійних і дружніх міжнародних та міжконфесійних контактів ІІЦ і УКУ. Завдяки таким зусиллям, гостинність, яку відчували відвідувачі і зовнішні співпрацівники, стала візитною карткою нашої alma mater.
Долучалася вчорашня фармацевтка і до історичних наукових проектів: дуже уважно вичитувала наукові тексти, ініціювала видавничі проекти, брала участь у міжнародних конференціях, не лише як менеджер, але й як уважний слухач, упорядковувала в Римі влітку — коли в кімнатах було до 40 градусів — архів Патріарха Йосифа, шукала осіб, які могли б доповнити збірки ІІЦ своїм свідченням про церковне життя в підпіллі і після нього. Наприклад, знакове інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром (Гузаром) організувала саме пані Оксана. Протягом останнього року перед недугою вона з колегами енергійно упорядковувала великий альбом про катакомбну Церкву, який, дай Боже, ще побачить світ.
Проте її зусилля не обмежувалися пам’ятками минулого і матеріальними скарбами Інституту. Вона належала до того грона, яке свідомо плекало духовно–спільнотне життя Інституту, який отримував у перших роках свого становлення особливий стимул від тоді ще не визнаного Владики Любомира Гузара.
Оксана не переставала вчитися – стажувалася в США, де вивчала англійську мову, слухала богословські курси та доповнювала свою духовну формацію і церковну свідомість чотирирічними курсами в Катехитично-педагогічному Інституті УКУ. Вона думала про майбутнє і до нього старалася готувати себе й інших.
Покійна мала широке бачення місця Інституту історії Церкви як в УКУ, так і в церковній спільноті. Вона була серед тих, які ділилися духом та підтримували учасників підпілля, брала участь у різних заходах, що доносили спадщину катакомб до ширшої громадськості.
Оксана Ґудзяк була переконаним і практикуючим членом своєї Церкви, брала участь у прощах, відвідувала монастирі, оганізовувала реколекції, чинила діла милосердя, давала милостиню, робила матеріальні пожертви. Одночасно, своїм особистим відношенням до членів різних Церков, тобто своєю релігійною великодушністю, вона сприяла екуменічним крокам. Для неї співжиття і примирення людей різних конфесій були особистими цінностями.
По-особливому Оксана чувала над корпоративною культурою, точністю, відповідальністю спільноти Інституту. У її надійних руках були також і важливі фінансові питання, до яких вона ставилася вкрай відповідально. У Покійної була чітка громадянська позиція протягом усіх політичних і соціальних перипетій останніх десятиліть. Якщо сьогодні УКУ втішається образом інституційної прозорості, гостинності, відкритості і відповідальності перед викликами часу – то це завдяки началам, які допомагали формувати перші працівники, до яких належала пані Оксана.
Сьогодні можна з певністю стверджувати, що на тендітних плечах таких піонерів нашої організації наріжні камені спадщини минулого перекладалися у фундамент корпоративної культури навчально-наукового закладу, який працює на майбутнє.
Оксана не любила публічності, соромилася, не шукала визнання. Була чутливою до радощів і горя співпрацівників і друзів Інституту: саме вона нагадувала нам про ті чи інші ювілейні дати, заохочувала бути уважними один до одного.
Для Оксани не було занадто дрібних дрібниць. Ми допомагали їй і з цього сміятися. А вона допомагала сміятися нам — із себе. Любила жартувати. Пам’ятаю, як не раз, коли мені зовсім не хотілося щось виконувати, якесь завдання сповнювати, Оксана з великою, радісною, ніби глумливою, усмішкою заявляла: “Все одно буде так, як хоче Бог!» Нерідко в Оксани сльози переходили в сміх і навпаки. Діапазон емоцій був широкий і стрімкий. У цьому вона була правдива.
Дозвольте мені перед Богом і людьми подякувати за ту знакову підтримку, яку Оксана надавала мені у моїй праці і багатьох різних проектах: як директора Інституту, ректора ЛБА і УКУ, у проваджені дому на Парковій, де зустрічалися малі і великі, потужні й найслабші зі Львова, багатьох міст України та усього світу. Особливу опіку Покійна виявляла моїй щоразу більше немічній Мамі, яка любила Оксану як дочку, якої не мала. Оксану пам’ятали: і наші друзі з особливими потребами, і всесвітньо відомі вчені, і кардинали, і президенти.
Немало я вчився від Оксани, а ще більше отримував натхнення. Із нею можна було робити справу і доводити її до кінця, до найвищого рівня. Не терпіла Оксана халтури, а настоювала на цілісному результаті. Часто у виснажливому змаганні до високої якості, я отримував велику підтримку від Покійної. Я завжди пам’ятатиму її енергію, її усмішку і радісний сміх, її палке бажання чинити добро.
***
Від імені Сенату УКУ і Північноамериканської родини Ґудзяків–Шипулів висловлюю щире співчуття родині і друзям Оксани. Свої співчуття передають члени нашої єпархії з Франції та Бельгії, які познайомилися з Покійною в час лікування і там супроводжали її. Надходять вислови пошани, вдячності і запевнення про молитву від єрархів, духовенства, науковців, друзів та донорів Інституту історії Церкви та УКУ з різних країн та континентів.
Особливо звертаюся до Орисі, яка пережила за останні роки багато викликів, зокрема поважні недуги батьків. Чиста, небесна любов Мами буде з Тобою і з цілою родиною. Не легко батькам і родичам ховати молодшу від себе дитину, дружину, сестру, родичку, подругу. Можете пишатися Оксаною і не сумніватися, що Великий Бог прийматиме її велику любов. Оксана Вас палко любила і за всіх Вас щиро переживала. Дорогі Христю і Устю, Ви були зіницею ока Бабусі. Ростіть великі і пам’ятайте її любов.
Для усіх нас починається новий етап духовного зв’язку з Оксаною Ґудзяк. Він буде особливим. “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (1 Кор 2:9). Оксана Ґудзяк любила Бога і любила людей.
Від імені Покійної висловлюю вдячність Родині і друзям, духовенству в багатьох країнах, які медично, морально і молитовно підтримували її під час тривалої недуги. Крім Родини, місяцями чувала з Оксаною пані Галина Бравкіло. Особливо дякую вл. Венедиктові за душпастиську опіку над родиною Ґудзяків протягом важких останніх років та о. Ігореві Пецюху, який кілька місяців готовив Оксану до переставлення, до світлої зустрічі зі Сотворителем щоденними душпастирськими відвідинами зі Святими Тайнами, молитвою, розрадою та духовним словом. Спасибі спільноті УКУ за організацію супроводу в останню путь. Молилися многі і много. За все славної пам’яті Оксана Ґудзяк Вам дякує і просить: “Простіть і я прощаю».
Нехай Господь щедро винагородить Покійну за її працю і жертовність, відпускає її провини вольні і невольні та дарує їй вічний упокій у своїй оселі.
Вічная пам’ять!
Запевняючи Родину, друзів і співпрацівників про духовну солідарність, залишаюся у молитві,
владика Борис
Джерело: https://www.facebook.com/100006683654373/posts/1597350273831079
