Св. Климент, Папа Римський

Для нас українців цей святий має особливе значення… Думаю, що варто перечитати повчання Патріарха Йосифа Сліпого про Святого Климента, в честь якого названо Український Католицький Університет в Римі.

Патріярх Йосиф Сліпий: Св. Климент – борець за єдність Церкви

« 1-3. Увесь церковний календар, зокрема храмові свята і празники патронів, опікунів і іменників Церков, народів, установ і поодиноких осіб, це пам’яткові дні в честь Пресвятої Тройці, Христа, Богородиці, ангелів і святих.

Вони є хвилинами звеличування їх у нашій пам’яті й одночасно хвилинами гарячих мольб для скріплення природних і над­природних сил усього народу, громад і одиниць у змаганнях і подви­гах і трудах для осягнення туземних і небесних цілей. А бувають вони або безпосереднім зверненням до трьох Божих Осіб, Отця, Сина і Свя­того Духа, і до Ісуса Христа, воплоченого Божого Сина, або, ще часті­ше, посередньо до них через заступництво Пресвятої Богородиці, анге­лів і святих, щоб при їх помочі бути певнішими у вислуханні всецерковних, всенародніх і особистих звеличувань і благань…
Дорогі брати і сестри, професори, студенти, співробітники і при­хильники! Святий Климентій папа — це одна з найсвітліших духовних наших постатей в домонгольській добі. Ми звемо його нашим, бо хоч св. Климентій римлянин, то він так тісно зв’язав нашу Церкву з Все­ленською, що увійшов не тільки в нашу історію, але вріс в життя на­шого народу і нашої землі, на якій зложив і свої святі кості. Він теж став патроном нашого Університету в Римі. Чому так і чому якраз він? Наші духовні і світські вчені стараються дати відповідь на це, та од­нак, покищо, не відгадали загадки, без сумніву, дуже цікавої. Оставмо її нині не так для розбудження ще більшої цікавости, як радше для поглиблення студій і молитовної набожности до цього, на жаль, дещо призабутого в нашій недолі, великого Святого та звернім в нинішнє свято тим пильнішу увагу на його особу і чесноти, щоб ободритися та стати сильнішими до праці завдяки його заступництву, піддержці, молитвам і прикладові його геройського, мученицького, святого життя.
Перенесімся на хвилинку в перше століття по Христі ось сюди до Риму. Святі Апостоли Петро і Павло понесли мученицьку смерть і полишили в Церкві, у проводі своїх учеників і навернену чисельну гро­маду вірних, заляканих і перестрашених переслідуваннями. Горіли хри­стияни як смолоскипи і лилася ріками християнська кров в колісеях і церквах. Перше страхіття пройшло, папою вибрали св. Ліна, а по йо­го короткому правлінні св. Анаклета. Як четвертий з черги папа, десь в девятдесятих роках, наступив св. Климентій, один з безпосередніх ще учеників св. Петра і Павла. Він слухав їх наук, знав їх життя, повне посвяти і жертви, і став їх ревно наслідувати. Він звернув на себе ува­гу св. Петра, який і висвятив його на єпископа. Одначе, він не став йо­го наслідником, але аж четвертим з черги папою. В Римі він розвинув ревно і второпно апостольську працю, зібрав знову розсіяні громади вірних, упорядкував літургії і богослуження, понаставляв єпископів і пресвітерів. В управі Церквою він виявив небуденне вміння і належну обережність, так потрібні в тодішніх умовинах. Він закріпив свою вла­ду і вплив, і то не тільки на Рим, але навіть і далеко поза ним в рим­ській імперії. Про це дуже промовисто свідчить його Послання до Коринтян, написане грецькою мовою.
В коринтійській Церкві, в якій діяв св. Апостол Павло, що й під­ніс її дуже високо, вибухло, правдоподібно при кінці вісімдесятих ро­ків або на початку девятдесятих, велике заворушення. Знайшлися бун­тівники, що зворохобили всю Церкву проти єпископів і пресвітерів; хотіли їх усунути й оставити тільки мирян, перевернути увесь лад і порядок, і то порядок — установлений самим Христом. Послуговуючись російським терміном, скажемо, — хотіли запровадити безпоповщину. З тієї причини, не відомо ближче з якої нагоди, папа Климентій напи­сав до Коринтян Послання (93-96 р.), пройняте глибокою вірою і не менш основною вченістю та пронизане батьківським духом. Воно зро­било Папі славне ім’я і здобуло належну пошану, бо його читали не ли­ше в грецьких, але і в інших церквах з великою почестю, так що після Послань св. Павла деякі навіть уважали його Послання твором, надхненим Святим Духом. Можна б довго і багато разів проповідувати про викладену в Посланні науку про Пресвяту Тройцю, про Христа, про воскресення з мертвих, про Старий Завіт як приготовання до Нового, та інші правди, але нині киньмо оком передусім на три основні риси, які пробиваються на видне місце в Посланні і характеризують світлу особу Автора, риси — так близькі для наших часів і наших, подібних їм, умовин.
4. Дорогі! Бувають нераз в житті людини і цілих народів момен­ти якогось завзяття, гарячковости, неуступчивости, навіть заїлости і безоглядности, словом виколіїння з нормальних рейок життя на бездоріжжя, в яких можна дуже легко накоїти багато лиха. Щаслива ця людина, що знайшла лік і арґумент для опам’ятання себе, і преславний той нарід, що знайшов єпископів і провідників, що вміють перевести його через ті скелі й небезпеки і не дати йому розбитися, а навіть по­тонути та зникнути з лиця землі. От саме св. Климентій умів зрозу­міти й переконати зворохоблених і роз’єднаних Коринтян і всі подіб­ні їм гарячі голови в конечності порядку, ладу, єдности, підпорядку­вання законній владі, бо інакше неможливе життя, його розвій і твор­ча праця, і то не тільки одиниці і родини, але і всіх спільнот. Виміна думок є завжди допустима, а навіть конечна, так само суперництво, змагання, перегони, оборона своїх прав в кожній ділянці. Можна змі­няти особи і поправляти методи і напрямні праці, але ніколи не вільно заводити безладдя і анархію. Бо усунення леґітимної влади, як ска­зано, викликує хаос і упадок збірноти і держави. Коли в Церкві не ста­ло б єпископів і пресвітерів, а в державі правління, Церква перестала б бути Церквою, а держава стала б збіговиськом. По-перше, такий уста­новлений і існуючий порядок авторитету і послуху є з Божої установи, і жодна людина не сміє і не має права його зміняти. По-друге, він ле­жить в самій людській природі і випливає з неї і з її вимоги співжиття людей. Представте собі, коли б не то в Церкві, але в родині, громаді або державі, кожний почав приказувати й заводити свої порядки, то нестерпне було б тоді таке життя. Наш недавній Всесвітній Україн­ський Конґрес дав найкращий вислів бажанню єдности, порядку і ладу на народному полі. Зокрема церковна єдність, лад і порядок в світі мусять просвічувати як зразок кожному ладові, мирові і зєдиненню на кожному полі і в кожній ділянці. Де єдність, там незнищимість!
5. Дорогі брати і сестри! Можна гарно говорити, а ще з більшою приємністю слухати про ті величезні цінності надприродного і природ­ного життя та високі культурні досягнення, які дають єдність, поря­док і мир, але далеко важче і прикріше переводити їх в життя і здій­снювати їх на кожному кроці. Скільки то треба перенести упокорень, кривд, пожертвувань, погамовань, самоопанувань, самоперемог, замов­чати і підчинитися, щоб не поставало лихо заворушень, згіршень, не­порозумінь і безладдя. Святий Климентій є зразком такої виробленої шляхотної людини, в якій згармонізована теорія і практика. Замітне в нього ще й те, що і єдність, і порядок, і мир можуть бути запевнені тільки тоді, коли вони спираються на минулій життєвій практиці і на набутому віковому досвіді. Церква спирається на віковій традиції і одідиченім післанництві. Христос, післаний Богом Отцем, передав свою місію апостолам, зокрема св. Петрові, що діяв в Римі. Св. Павло діяв в Коринті. Вони, апостоли, дальше передали свою власть ученикам, уста­новлюючи їх єпископами і пресвітерами. Так воно мусить бути і на майбутне, і тому треба повинуватися ієрархії. Св. Климентій продовжу­вав працю попередників і на їх основі будував дальше Христову Цер­кву. В своїм Посланні він говорить про Евхаристійну Жертву, про літургічні відправи, про знання, як служити Церкві, що, без сумніву, є спадщиною попередніх літ: « Я перейняв від Господа, що і вам пе­редав » (І Кор. 11,23), каже св. Павло. Традиція — це наріжний ка­мінь всякої тривкої будови, і всяка надбудова мусить зливатися з по­передньою будовою, як слої в пні дерева вяжуться з собою. Хто почи­нає від себе і науку і творчість, не буде мати ніколи тривкого успіху, як сотки разів виказує це історія. Коли є основа і праця віків, то зце­ментована будова перетривае великі бурі і лихоліття. Так є і було в Церкві, в громадському і державному житті, і в науці і в суспільній праці. Здобутки батьків і дідів віддають завжди великі прислуги в даль­ших дослідах і творах наступним поколінням, в них треба шукати надхнення в поривах і покріплення в трудах.
Прообразом зітлілого і непропащого є воскресення з мертвих. А покищо тут на землі людина буде воскресати і відновлюватися в но­вих поколіннях. Св. Климентій наводить тут прегарну леґенду про та­ємничу птицю фенікса, що жиє в Арабії, далекій країні, 500 літ, зви­ває собі гніздо з ладану, мирту і пахучих зел і стліває в ньому до ма­ленького хробачка, що остається з усієї краси, і знову відроджується до давньої величі, і летить до Єгипту до Геліополіс, і складає на жер­товнику бога сонця принесені кості свого попередника, вічно відновлю­вані і скріплювані.
6. В розгарі праці, серед невигод і переслідувань, св. Климентій знаходив іще час і на науку. Його Послання свідчить про високу еруди­цію, про глибоке знання Святого Письма, проповідництва, права, літургіки, історії, філософії і природи. Як показується, отже, він не був самоуком, але переходив систематичне образування і школу. Він пер­ший Папа, про якого знаємо, що був і святий, і вчений. Тільки завдяки тому він міг мати вплив на Коринтян і інших християн, бо неука і не­знайка ніхто не слухає, як він сам завважує. Тільки святі, характерні й освічені одиниці можуть брати провід в житті, підносити і ублагороднювати нарід. Мої Дорогі, зайве, і нема тут часу голосити пеани в честь науки й освіти, хоч вони на це вповні заслуговують, але зга­даймо тільки мимоходом науку асирійців і вавилонців, єгиптян, греків, римлян, Платона і Аристотеля, пригадаймо собі св. Отців: Атанасія, Григорія Назіянзенського і Нісійського, Василія Великого, Хризостома, Кирила Олександрійського, Івана Дамаскина, Августина, Кипріяна, Тому, Альберта, Скота, Декарта, Нютона і безліч професорів і студен­тів, бо ці велетні не стояли одинцем у громадах, і тільки завдяки їм їхні народи стояли у проводі; і так воно було, так є і так буде завжди.
І коли ми не можемо здійснювати цеї засади в житті, в усій ширині, знаймо бодай, що вона конечна. Коли наука високо в нас стояла за Во­лодимира і Ярослава, — митр. Іларіон був світоч, і не один, — тоді ми були сильні, могутні і мали значення у світі, а коли вона занепадала в удільних князівствах, то падала Церква і держава, а як двигалась вона, підносились вони знову вгору.
Св. Климентій був великим почитателем Божої Мудрости. Він взи­ває всіх, щоб її науки і ради слухати і в неї вчитись, — і то кличе її власни­ми словами: «Як довго, все нерозумні, будете любити глупоту… Доки безумні будуть ненавидіти науку… Зверніться на мою дорогу… (бо мо­же прийти час) … що будете шукати мене, але не знайдете… Хто слу­хає мене, той житиме безпечно і буде спокійний і не боятисьме лиха» (Прип. 1, 20-33). В коротких словах, уся судьба учителя й ученика в науці й мудрості; хто не вчиться, може гірко жалувати, але надармо. Св. Климентій залюбки цитує Соломонову книгу «Премудрости».
7. Наш патрон засвідчив свою послідовність і вірність голошеним засадам мученичою смертю. Його церковна діяльність і вплив на на­рід стали скоро замітними в Римі. Він навертав на християнство не ли­ше простолюддя, але й вищі державні кола, а навіть кілька осіб з ім­ператорського дому на Палятині. Це обурило цісаря Траяна, і він заслав його на Україну, над Чорне море, разом з різними розбишаками і проступниками. Уявіть собі цю далеку й утяжливу подорож пішки і ко­нем, вдень і вночі, в спеку і холод, часто без води і хліба, серед бійки, лайки, криків і крадежі, і грабежі, безоглядности і безпощадности сторожі, і так — не день, не місяць, а літами. Ми назвали б нині цю ман­дрівку висилку етапами. І все те переносив св. Климентій, вірний Хри­стові і Його Церкві. А мимо того він не проповідував утечі від життя, ненависти і мести, але навпаки любов до ближніх і ворогів, і безкорисну їм поміч.
Дорогі! Не кожному дає Господь такі хрести і такий величавий вінець побіди, але те, що може нести відносно до своїх сил. Але кож­ному з нас хрестів не бракує день-у-день. Клопоти в церкві, в родині, школі, уряді, в умовій і фізичній праці та недузі. До того густо-часто бракує засобів до здобуття знання, а опісля щастя зайняти місце, щоб передати його іншим. Таких хрестоносців можна слушно назвати без­кровними мучениками щоденного життя. І тут помічна молитва і при­клад святих подвижників. Така є дорога до вдержання єдности, ладу і порядку та привернення миру за всяку ціну — « зберігай порядок, і порядок збереже тебе ».
8. Як єпископ і папа з церковним і душпастирським досвідом, з повною свідомістю обов’язку, відповідальности і вирозуміння доброго пастиря й організатора, і як високовчений муж, з’явився св. Климентій, з волі Божого Провидіння, на українських землях серед наших пред­ків скитів і грецьких колоністів; як другий після св. Андрея, Великий проповідник благовістя Євангелія на Русі-Україні, бо скити були слов’янами і нашими предками, як ґаллійці — французів, етруски — іта­лійців, а ґермани — німців. Археологічні розкопки показують, що куль­тура скитів була та сама, що пізніша київська культура. На полудне­вій Україні відкопано церкви і кладбища з перших століть; Христова віра була вже знана на русько-українському Чорноморю і навіть глиб­ше в краю. Її проповідував св. Апостол/Андрей, знаний в грецьких істо­риків як апостол скитів. Це треба уважати за факт більше ніж правдоподібний. Первозванний знав мабуть грецьку мову, бо до нього на­самперед зверталися греки, коли хотіли доступити до Христа. Найпер­ше є сліди, що він діяв в Малій Азії в Синопе й околицях. Так кажуть Оріген і Евзевій, і по ньому осталась ікона (св. Андрея) на камені, якої не могли знищити іконоклясти. Це знак, що св. Андрей був відомий в Північній Малій Азії. До Синопе приїздили скити на торг і приво­зили збіжжя, худобу, мед і шкіри, а купували прикраси, металеві й марморові вироби, сукна матерії і тому подібне. З Синопе до Херсону була легка й недалека дорога при сприяючому вітрі, так що св. Андрей міг без труду дістатись до північного Чорноморя, що й потверджує наше давне передання.
Вже менше правдоподібна, хоч не виключена, є його поява на ки­ївських горах, тому що на тих просторах були римські оселі, як свід­чать викопані в Києві римські монети, і скити знали плавбу Дніпром. Була тоді свідомість приналежности до Вселенської Церкви, бо одна леґенда оповідає, що св. Андрей їздив через Русь-Україну до Риму, отже, до осередку і головства християнства, щоб здати звіт св. Петрові з своєї апостольської діяльности. Інакше не могла була б постати така леґенда. Тому-то нема причини починати християнство на Русі щойно від Володимира, бо воно ширилося і заникало, і знову відроджувалося аж до Ольги, Ярополка і Володимира, коли християнство остаточно стало загальною державною релігією. Учні св. Андрея продовжували його проповідь, і такий стан застав св. Климентій. Згадки про понад 2.000 вірних і 75 церков на наших землях свідчать про його апостоль­ську діяльність, а з уваги на те, що св. Климентій був папою, про про­довжену традицію єдиної Вселенської Церкви. Саме за цю проповідь і працю вкинено його з якором на шиї до моря, щоб він певно потонув. Морські хвилі винесли його тіло на беріг, а вірні, скити і греки, похо­вали його на одному острівці.
9. Пам’ять про цього Папу-мученика «жила от рода в род», і то не лише на наших землях, але ген далеко у Візантії. Бо коли св. Ки­рило і Методій зупинилися в Херсоні, в часі своєї місії до Хозарів, а може також до Русів-Українців, то стали шукати мощів св. Климентія і віднайшли їх 861 р. при помочі тамошніх людей і херсонського архиепископа Юрія і то на основі переказів, подібно як віднайдено мощі св. Йосафата аж у Білій. Від єпископа Юрія вони одержали частину мо­щів, які взяли а собою і які опісля повезли на Моравію, а звідтам до Риму, де так процесійно і величаво стрічав їх папа Адріян II 869 р., який зложив мощі у нинішній підземній церкві св. Климентія, здвигненій, як кажуть, на місці дому св. Климентія. Цілість мощів забрав, як великий трофей, св. Володимир Великий з Херсонесу до Києва і зло­жив їх в Десятинній церкві і там біля них казав похоронити свою дру­жину, царівну Анну, і себе.
Як видно, св. Климентій мусів бути у великому і широкому почитанні на Русі-Україні і тішився загальною популярністю, коли його головою благословлено новообраного київського митрополита Клима Смолятича 1147 р., і коли князі били свої монети з погруддям св. Климен­тія. Його життєписи залюбки читали вірні. Навіть православні назвали на Кримі один монастир іменем свв. папів Климентія і Мартина. Мон­голи дощенту знищили Десятинну церкву, а всі кості святих і князів зібрано до одної труни.
10. Св. Климентій віддав Богові свою святу душу, але праця його не пропала. Християнство дальше ширилось, і ми святкуємо ще нині (20 березня) пам’ять сімох єпископів херсонських, щоправда, історично не зовсім певних, як мучеників за Христову віру: Василія, Єфрема, Капітона, Євгенія, Етерія і інших, з III стол. по Хр., не згадуючи вже про пізніші часи. Скільки то народів і церков поставало і падало за той час на землях України, а пам’ять про св. Климентія жила й ободрювала наших предків християн наукою і мученицькою смертю впродовж віків. Св. Климентій, як сказано, є наглядним свідком єдности Христо­вої Церкви на Русі-Україні, подібно, як і папа Мартин (VII стол.), рів­но ж опісля засланий на українські землі, аж до часу зв’язків Ольги і Володимира з Римом. Св. Климентій був справдешнім світочем, що сіяв на наших землях. Щось мусіло остатись і з його вчености, коли св. Кирило знайшов вже в IX стол. в Херсоні мужа, може духовника, що мав Святе Письмо, писане « руськими письмени », які мабуть були товчком і спонукою для складення ним глаголицької азбуки.
Коли нині призадумуемося над життям і подвигами нашого патрона, то бачимо, що наші почування і гадки признання і вдячности подібні, як і в наших предків. З яким говінням хоронили тіло св. Климентія християни нашої землі, якими високими думками керувались св. Ки­рило і Методій, Юрій, єпископ херсонський, і вірні, коли шукали мо­щів св. Климентія? Чим перейнятий був св. Володимир Великий, коли забирав мощі до Києва, як великий здобуток походу? Хіба ж там не було інших творів культури, і цінностей, і гробів визначних мужів? Він, скажім по нашому, з великими царськими претенсіями уважав для себе найбільшою честю спочивати по смерті біля гробу св. Климентія. Найкращий, здвигнений ним, храм зберігав його мощі. Це мусіло бути відомим в усій державі, і це були справді найбільші почесті, віддавані св. Климентіеві на Русі-Україні.
А тепер вглибімся у факт поставлення митрополитом Клима Смолятича. Що думали наші Владики, коли клали голову св. Климентія на нового митрополита? Подібно, як греки благословили патріярхів рукою св. Івана Хрестителя, так і ми, казали вони, можемо благосло­вити головою св. Климентія. Це ж знову найбільша почесть віддана Святому. Вкінці, яку ж більшу і загальнішу почесть можна віддати якійсь особі в державі, як не вибиттям монет з її погруддям? А якраз наші князі казали чеканити свої монети з погруддям св. Климентія. Кожний український громадянин, коли держав в руках цей гріш, ми­моволі мусів спитати, хто це? Чому він на монетах? Це мусить бути якась видна особа, — це папа і святий, замучений в Херсонесі, а спо­чиває в Києві. З такими самими думками і почуваннями входять нині до нашого Університету і професор, і студент, і жертводавець, і гість! Св. Климентій став прикладом до наслідування всім нашим вірним, святим і праведним в їх богоугодному житті на довгі віки. Зокрема ни­ні ми гаряче благаємо його, щоб перед престолом Всевишнього вимо­лив щедре благословення від Божої Премудрости для нашого Універ­ситету, щоб він міг піддержати і плекати світлі наукові традиції на Укра­їні і щоб вернувся з великим дорібком на рідну землю. Амінь.»