Щирість… В сьогоднішній час це чеснота – щось, що робить нас подібними до Бога, і над чим треба працювати, що треба плекати в собі протягом всього життя. Нам бракує щирості. Її так нелегко знайти: не тільки в людях, які нас оточують, але і в нас самих. Ми говоримо (і це вже стає приказкою, на жаль): «Таке життя», «Не ми такі – життя таке», «Сьогодні по-інкашому не можна»… Світ диктує нам правила поведінки і обіцяє, що якщо ми будемо їх дотримуватися, то будемо нормальними, успішними, щасливими, що все буде добре. І ми, на жаль, часто піддаємося. Хіба це не трагічно – що ми не можемо бути собою, а «мусимо» робити те, до чого щось чи хтось нас спонукає? Чи хочеться нам так жити?
Ми часто втомлюємося… Втомлюємося від життя. Тому що (якщо признатися собі в серці) ми не живемо своїм життям, а «життям», яке накидають нам інші. В наших серцях стільки добрих, благородних прагнень, але ми не можемо їх реалізовувати, бо розуміємо, що якщо попливемо проти течії, то малоймовірно, що це закінчиться добре. Але ми пропускаємо повз увагу численні приклади осіб, котрі пливуть проти течії і, як не дивно, живуть. І є щасливими! Вони є свідками того, що жити щиро – можливо!!!
Зрозуміло, що світ «вимагає» від нас певної поведінки, дотримування таких правил, які часто є чужі нашому сумлінню. Зрозуміло, що далеко не всі (в тому числі християни) докладають достатньо зусиль, щоб протистояти лукавству цього «світу», хоч світ насправді творимо ми. А щирість, відкритість серця здатна не тільки запобігати багатьом труднощам, конфліктам у відносинах, в праці і т. д., але й запобігати їм!
Але що заважає нам бути щирими перед самими собою і перед Богом? Ми нещирі, тому що боїмося. Боїмося того, що нас зранять, не сприймуть; що наша відвертість вилізе нам боком… Наш досвід, часто пережитий неправильно, не зцілені рани серця спонукають нас «страхуватися», уникати болю.
Трагічним є те, що нещирість (чи брак щирості, що є тим самим лукавством) просочується і в наше духовне життя – в наші відносини з Богом. Ми, наприклад, молимося гарні молитви (часом тому, що до них «прикріплені» певні обіцянки Господа), хоча насправді не відчуваємо в серці того, що говоримо. В своєму молитовному житті (а це означає: у спілкуванні з Богом) ми стараємося бути «побожними» (чи правильними, праведними) – говоримо вдячні слова, коли насправді в серці є нерозуміння і обурення по відношенні до Господа; читаємо покаянні молитви, хоч і не бажаємо змінити свого життя; просимо про духовні дари, хоч всередині так і не розуміємо, що воно таке і нащо воно нам здалося… Чи правильно це, чи воно добре? Чи цього хоче Господь?
Пророк Ісая, говорячи про Месію-Христа, каже про нього: «Ось мій Слуга, якого я підтримую, мій вибраний, якого вподобало моє серце. Я поклав на нього дух мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого на вулиці не дасть почути. Надломленої очеретини не доламає; льону, що куриться, він не погасить; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди, бо острови чекають його науки» (Іс 42,1-4; пор. Мт 12,18-21). Думаю, погодитеся, що ми теж часто чуємося як надломлена очеретина – надломлена життям, несправедливістю, грубіст. і байдужістю інших тощо. Ми часом можемо чутися також в подібний спосіб і перед Богом: скривдженими, присоромленими, слабкими… Але якщо «світ» схильний доламувати слабких – то не Господь. Він – той, хто дарує спасіння, зцілення, силу, милосердя. Він розуміє нас, слабких і немічних. Він розуміє наш біль, наш гріх, наше страждання. Навіть якщо ми схильні приписувати його йому. Він не засуджує, а спасає – навіть те, що залинуло (пор. Лк 19,10). Господь – той/такий, перед ким можемо бути самими собою, правдивими, щирими. Бо він – лікар наших сердець, нашого життя.
Тому хочу порадити кожному бути щирим принаймні з Богом. Не прикриватися побожними масками, а бути перед ним такими, якими ми є. у своїй молитві сісти і відкривати перед ним своє серце, щиро і просто. Якщо в моєму серці є радість і вдячність – дякувати Богові; якщо в ньому є біль – ділитися з ним, говорити про нього; якщо я не розумію Бога і його присутності/діянь в моєму житті – запитувати його; якщо в серці є образа на Бога – відкрити йому своє ображене серце. Тільки тоді Господь зможе зцілювати наше життя і нас.
Дуже глибокими є слова Ісуса «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт 5,8). Досвідчити Божу присутність в нашому житті – його спасаючу, люблячу, сильну присутність – можливо тільки тоді, коли живемо чистим серцем. А чисте серце – це серце нелукаве: таке, яке воно є насправді, правдиве, не замасковане, не заплямлене… Таке серце, яке ми отримуємо в Хрещенні, яким воно стає кожного разу в щирій Сповіді. Жити таким серцем, як на мене, слід починати у відносинах з Богом. Коли приходиш і стаєш перед Господом таким, яким ти є (втомленим, засмученим, розлюченим, стривоженим, нерозуміючим його, його заповідей, життя, себе тощо), то будеш досвідчувати Господа як того, хто тебе розуміє, хто тебе не відкине (пор. Йо 6,37), хто так близько до тебе, якщо ти дозволяєш йому бути поруч з тобою! І в таких відносинах з Богом ми можемо вчитися бути щирими зі своїми рідними, зі знайомими, в робочому колективі і т. д.
о. Назар Саврас, редемпторист
Християнський портал КІРІОС за матеріалами mbnpternopilorgua.
