Ти не повинен чужоложити

Ісус говорить:
“Не говоріть ті, хто регулярно приходить до мене, що я про­повідую не по порядку і перескакую деякі з Десяти Заповідей. Ви слухаєте мене, я бачу це, ви прислухаєтесь до мене. Я при­в’язуюсь до болю і ран, які бачу в вас. Я лікар. Лікар іде спочатку до важкохворих, до тих, хто найближчий до смерті. Потім він іде до тих, хто терпить менше. Я роблю так само.
Сьогодні кажу я: “Ти не повинен чужоложити”.
Хай не блукають ваші погляди в намаганні прочитати на тому чи іншому обличчі слово “чужоложець”. Любіть один одного. Чи ви б хотіли, щоб хтось прочитав це на вашому обличчі? Ні! Отож не намагайтесь прочитати це в неспокійному погляді сусі­да, на чолі, що почервоніло і схилилося додолу.
Потім… О, скажіть мені, особливо ви, чоловіки, хто з вас ще не покуштував цього хліба з попелу і екскрементів, що нази­вається сексуальним задоволенням? Чи чужоложать тільки тоді, коли віддаються на годину в руки повії? Чи не є чужолозтвом осквернене співжиття в подружжі, що стало легалізованим грі­хом, бо спрямоване тільки на взаємне задоволення чутливості, виключаючи наслідки?
Шлюб означає розмноження, і його здійсненням є оплодот­ворения. Без цього він неморальний. Не можна робити дому роз­пусти зі шлюбних покоїв. Але вони стають ним, коли забрудню­ються розбещеністю і коли подружжя не освячується материн­ством. Земля не відмовляється від насіння. Вона приймає його і дає можливість рослині рости. Сім’я, потрапивши в землю, не тікає, а пускає коріння, укріплюється, розвивається і дає колосся, і так постає рослина – із зв’язку землі і насінини. Чоловік є на­сінням, жінка – ґрунтом, а дитина – колосом. Вагатися, чи зрос­те колос, і тратити силу на порок є гріхом, розпустою в подружжі, що ще гірше через непослух завіту, який каже: “Будьте одним тілом і помножуйтесь у дітях” (Бут 1, 26-28 і далі).
Отже, бачите, жінки, що свідомо хочете залишитись неплід­ними, ви, законні і шановані, але не в очах Бога, а в очах світу жінки, що ви все ж схожі на повій і грішите, навіть якщо належи­те тільки вашому чоловікові, тому що ви не шукаєте материнст­ва, а занадто часто віддаєтесь чуттєвому задоволенню. Ви не задумуєтесь, що чуттєва насолода – з пащі якої може походити і ваша похіть – є отрутою, що переростає в пристрасть. Спрагло бажаючи задоволення, вона ламає перепони і в своїй жадобі стає ще ненаситнішою. Що залишається? Терпкий присмак попелу під язиком, відраза, омерзіння і зневага до себе самих і співучасни­ків вашої насолоди. Чи ж могло би бути інакше – щоб в людині не піднімалась ця самозневага, коли знову на сторожі свідомість – а ви це робите від одного сп’яніння розуму до наступного – якщо людина принижує себе до рівня тварини?
Сказано: “Не чужолож”.
Розпуста керує більшістю похітливих дій людини. Я не роз­глядаю ті абсурдні зв’язки, які книга Леві засуджує словами: “Чо­ловіче, ти не повинен жити з чоловіком, як з жінкою” і “Ти не повинен жити з твариною, щоб не заплямуватися від неї”. Те саме стосується жінки: вона не повинна співжити з твариною, бо це було б злочином! (Лев 18,22-23).
Тепер, коли я назвав обов’язки одружених у шлюбі, який пере­стає бути святим, коли через лукавство залишається неплідним, я перейду до розпусти між чоловіком і жінкою: розпуста через взаєм­ну порочність або через оплату у вигляді грошей чи подарунків.
Людське тіло є чудовим храмом, що скриває в собі вівтар. На вівтарі має бути Бог. Але Бога немає там, де панує зіпсова­ність. Тому тіло нечистої людини осквернило вівтар і залишило­ся без Бога.
Як принижує себе людина, що сп’яніла і валяється в болоті і у власному блювотинні, так принижує себе і людина, що від­дається розпусті: вона стає гіршою від черв’яка і найбруднішої тварини. Скажіть мені, якщо серед вас є хтось такий, який при­низив себе до того, що торгує своїм тілом, як це роблять із зерном і тваринами, – що доброго йому це дало? Зверніться до свого серця, огляньте і спитайте його, послухайте його, подиві­ться на його рани, на його болісний вигляд, а тоді скажіть мені: чи той плід справді вартий того, щоб це серце, яке було наро­джене чистим, терпіло такий біль: жити з примусу в нечистому тілі і своїм биттям давати життя і жар розпусті, щоб врешті в ній згоріти?
Скажіть мені, чи ви так уже низько впали, що ніколи не ри­дали в глибині душі, коли чули дитячий голос, що гукав “Мамо”, а ви згадували свою матір, о, ви, діви веселості, які втекли або були вигнані з дому, щоб ви – гнилий плід – не псували вашими заразними нахилами інших братів і сестер? Коли ви думаєте про свою матір, що, можливо, померла від скорботи, тому що терза­ла себе думкою: “Невже я народила потвору”?
Хіба ваше серце не виривається з грудей, коли вам зустрі­чається самотній поважний старець і ви згадуєте свого батька, якого зганьбили і прирекли на глум односельців?
Невже ви не відчуваєте, як судорожно напружується ваше нутро, коли ви бачите щастя нареченої або невинність діви і му­сите собі сказати: “Від усього цього я відмовилася і цього в мене більше ніколи не буде!”
Хіба ви не відчуваєте, як горить від сорому ваше лице, коли ви зустрічаєтесь із сповненим пожаданням або зневагою погля­дом чоловіків?
Хіба ви не почуваєте себе жалюгідними, коли тужите за по­цілунком дитини і не маєте кому сказати: “Поцілуй мене”, тому що ви позбулися її, умертвили, як неприємний тягар або непотрібну перешкоду, відламали від дерева, чиїм плодом вона все ж є, і викинули на кyпy гною, і тому, що тепер маленькі життя гукають вам: “Вбивці!”?
Хіба ви не здригаєтеся при згадці про того судцю, який вас створив і чекає на вас, щоб запитати: “Що ти зробила з собою? Чи ж для цього я дав тобі житія? Смердюче гніздо червів і тління, як насмілилась ти стати перед моїм обличчям? Ти зробила своїм Бо­гом чуттєву насолоду! Тепер іди на кару, що не має кінця!”
Хто плаче? Ніхто? Ви кажете, ніхто? І все ж моя душа лине назустріч іншій душі, яка плаче! Чому вона йде їй назустріч? Щоб відкинути її як повію? Ні! Тому що її душа викликає в мене жаль, хоч все в мені відчуває відразу до її гидкого, розпусного, покритого потом тіла.
О Отче! Отче! Я прийняв тіло і залишив небо і для цієї душі, щоб бути для неї і багатьох таких душ, як вона, відкупителем. Чому не повинен я знайти цю заблукану вівцю і не принести її в хлів, очистити, з’єднати з отарою, повести на пасовище і пода­рувати їй любов, досконалішої від якої нема; зовсім відмінну від тих пристрастей, які дотепер носили для неї ім’я любові, а були лише ненавистю; співчуваючу, досконалу і ніжну любов, щоб вона не печалилась більше за минулими часами, або печалилась тільки тому, що мусила б собі сказати: “Забагато днів я жила без тебе, Вічна Красо. Хто поверне мені втрачений час? Як зможу я на­долужити те, що я б спізнала, якби залишилась чистою?”
Але не плач, розтоптана жадібністю світу душе. Послухай, сьогодні ти є брудною ганчіркою, але ти все ж можеш стати квіткою. Ти є нечистою твариною, але можеш знову стати анге­лом. Ти вже була ним колись. Ти танцювала на квітуючих лугах, як троянда серед троянд, свіжа, як вони, і розсипала пахощі в своїй незайманості. Ти радісно співала свої дитячі пісні, а потім бігла до матері і до батька і казала їм: “Я люблю вас,” і невиди­мий ангел-хоронитель, якого кожне створіння має при собі, радів з твоєї чистої, блакитної, як небо, душі…
А потім? Чому? Чому ти позбулася своїх крил дитячої не­винності? Чому наступила на серце батька і матері, щоб поспі­шити назустріч сумнівним захопленням? Чому позичила свій дзвін­кий голос брехливим пустим словам пристрасті? Чому надло­мила ти стебло троянди і поранила саму себе?
Кайся, дочко Бога! Каяття оновлює, каяття очищує, каяття морально відроджує. Не може тобі пробачити людина? Не може тобі пробачити твій батько? Але Бог це може! Тому що Божа доб­рота незрівнянна з людською добротою і його добросердність є безкінечно більшою, як людське убозтво. Поважай себе сама і зро­би свою душу знову гідною – живи пристойно. Оправдайся перед Богом, не грішачи більше проти своєї душі. Заслужи собі добрий відгук у Бога. Це те, що оплачується! Ти гріх! Стань доброприс­тойністю, стань жертвою, стань мученицею свого покаяння. Ти могла мучити своє серце, щоб принести насолоду своєму тілу. А тепер муч своє тіло, щоб подарувати своєму серцю вічний мир.
Іди! Ідіть усі! Кожен зі своїм пороком і своїми думками, і подумайте про це. Бог чекає на всіх і нікого з тих не відкине, хто кається. Хай Господь подарує вам своє світло, щоб ви змогли пізнати ваші душі. Ідіть”.

З книги Вальторта М. Богочоловік: Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа. Том 3