“Написано: “Хай твоя робота буде чесною, і сьомий день присвяти Господеві і твоїй душі”. Це сказано разом з заповіддю про відпочинок у суботу.
Людина більше не є як Бог. Але Бог завершив своє творення шостого дня і сьомого дня відпочивав. Чому ж людина дозволяє собі ігнорувати приклад батька і не слухатись його заповіді? Чи це немудрий наказ? Ні! Істинно, це священний наказ, як у фізичному, так і в моральному і духовному розумінні.
Стомлене людське тіло потребує відпочинку, як і кожна зі створених істот. Віл, що працював у полі, осел, що возив поклажу, вівця, що народжує ягня і дає нам молоко, – всі вони також
відпочивають – ми даємо їм відпочити, щоб їх не втратити. Земля на полях також відпочиває, щоб протягом тих місяців, коли вона не засіяна, забезпечити себе солями, що випадають разом з дощовою водою або походять з ґрунту. Всі вони відпочивають, не просячи у нас дозволу, – рослини і тварини, що послушні вічним законам мудрого відновлення. Чому ж людина не хоче робити ні як її творець, що сьомого дня відпочивав, ні як підлеглі їй створіння, – чи це рослини, чи тварини, що підкоряються цьому закону і послушні йому, не маючи інших законів крім тих, що закладені в їхньому інстинкті!
Окрім фізичного є звичаєвий порядок. Впродовж семи днів служить людина всьому і всім. Як нитка на ткацькому верстаті, вона бігає туди-сюди і не може сказати: “Тепер я займаюся собою і моїми рідними. Я батько і сьогодні належу своїм дітям, я наречений і сьогодні посвячую себе своїй нареченій. Я брат і буду тішитися своїми братами. Я син і турбуюся сьогодні про своїх старих батьків”.
Це наказ для нашої душі. Робота священна, але ще святішою є любов, а найсвятішим є Бог. У пам’ять про це ми повинні бодай один день на тиждень дарувати нашому доброму і святому Отцеві, що дав нам життя і підтримує його в нас. Чому ж ми обходимось з ним менш добре, ніж із земним батьком, дітьми, братами, нареченою, нашим власним тілом? День Господа належить йому! Як приємно відпочивати ввечері після робочого дня в домі, повному любові. Як приємно знову повернутися до нього після далекої подорожі. Чому ж після шести днів роботи не шукати дому Отця? Чому не бути як син, що повернувся після шестиденної мандрівки і каже: “Дивись, ось я, щоб провести мій день відпочинку з тобою”?
Але тепер слухайте добре. Я сказав: “Твоя робота хай буде чесною!”
Ви знаєте, що наш закон вимагає любові до ближнього. Обов’язок працювати чесно належить до цієї любові ближнього. Чесна людина не робить нечесних операцій, не присвоює справедливу заробітну плату робітників і не використовує їх у грішний спосіб. Свідомий того, що слуга і робітник так само мають тіло і душу, як і господар, він не поводиться з ними як з мертвим каменем, якого можна бнти залізом чи копати ногами. Той хто діє інакше, не любить ближнього і тому грішить в очах Божих. Проклятий його здобуток, навіть якщо він і дає від нього пожертви на храм.
О, що за брехливий дар! Як він може наважитись покласти його до підніжжя вівтаря, якщо на ньому кров і сльози ошуканих підлеглих, або якщо він набутий злодійством або зрадою ближнього (злодій і є зрадником своїх співгромадян). Істинно, свято не освячене, якщо воно не служить тому, що людина працює над собою, і якщо воно проводиться не для того, щоб людина стала кращою і виправила свої гріхи, набуті протягом шести днів.
Так, це є освячення свята! Це, а не інша, цілком зовнішня дія, що не змінює вашого способу мислення ні на йоту. Бог хоче живих діл, а не міражів.
Зіграна послушність закону є хибною дією. Хибною дією є мниме святкування суботи, спокій, якого дотримуються, лише щоб показати послушність закону в той час, як вільні години використовують для того, щоб віддатися гріху розпусти і розгулу, а також роздумам, як експлуатувати ближнього наступного тижня і як йому шкодити.
Святкування суботи, тобто тілесний спокій є хибною дією, коли не йде в парі з внутрішньою, духовною святою роботою чесного самоаналізу, смиренного самопізнання власного убожества, серйозного наміру стати наступного тижня кращими.
Ви скажете: “А якщо потім знову впадаєш в гріх?” Що ви будете думати про дитину, яка, впавши, більше не хоче робити жодного кроку, щоб знову не впасти? Що це дурна дитина, що вона не повинна соромитися своєї непевності при ходьбі, тому що всі ми були непевними, коли були малими, і що наш батько, незважаючи на це, нас любив. Хто не пам’ятає про те, що падіння супроводжувалось потоком материнських поцілунків і батькових ласк?
Те ж саме робить наш вседобрий Отець, що на небі. Він схиляється над своїм малим, що плаче на землі, і каже: “Не плач! Я підніму тебе. Наступного разу ти будеш обережнішим. Ходи на мої руки. Тут мине увесь біль, і ти скріпишся і вийдеш зміцнілим, оздоровленим і щасливим”. Це каже наш батько, що є в небі. Це кажу вам я. Якщо вам вдасться мати віру в Отця, у вас все вийде. Віру, візьміть до уваги, як у дитини! Для дитини все є можливим. Вона не питає, чи може щось статись і як. Вона не зважає на значення події. Вона вірить тому, хто розбудив у ній довір’я, і робить те, що їй, кажуть. Будьте як діти перед Всевишнім. Як любить він цих заблуканих ангелочків, що є красою землі, так само любить він душі прості, добрі й чисті, як дитина.
З книги Вальторта М. Богочоловік: Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа. том 3
