«Можу я перестати бути духовним і турбуватися матеріяльними і грішними речами?»

Знову в синагозі в Назареті, на цей раз в суботу. Ісус прочитав звинувачення проти Авімелеха і завершує словами: «Від нього повинно вийти полум’я і пожерти кипариси Ливану». Потім Він повертає збиток начальнику синагоги.

«Ти не хочеш прочитату решту? Це було б добре для кращою розуміння притчі», – каже начальник синагоги.

«В цьому нема потреби. Час Авімелеха далеко. Я застосую стару притчу до сьогоднішнього часу.

Слухайте, слухайте, всі люди Назарету.

Ви вже знаєте застосування притчі проти Анімелеха завдяки повчанням вашого начальника синагоги, котрого свої о часу навчав равин. І цей равин викладав текст таким чином і з такими ж висновками, як його попередники впродовж століть.

Від мене ви ночуєте інше застосування. І я прошу вас зрозуміти ваш розум і не бути як шнури, що бігають навколо колеса на криниці, допоки не зносяться, від колеса до води і від води до колеса не можуть робити нічого іншого.

Людина не є ні шнуром із конопель, ні механічним приладом. У людини с розум, який вона повинна використовувати співвідносно до потреб і ситуацій. Тому що коли і буква слова є вічною, то змінюються обставини. Жалюгідними є ті вчителі, які не роблять зусиль і не шукають задоволення, щоб у даний час навчитися нового, отож відшукати сучасний зміст, який завжди містять старі слова.

Вони схожі на відлуння, яке завжди тільки повторюватиме саме слово, десятки і ще раз десятки разів, не сказавши єдиного разу одного власного слова.

Дерева, тобто людство, яке розуміється під багатьма деревами і рослинами лісу, відчуває потребу, щоб хтось провадив їх, хто не тільки прийматиме всяку пошану і привілеї, але й також (а це набагато вагоміше) тягар авторитету, що означає відповідальність за щастя і нещастя своїх підданих; відповідальність супроти сусідніх народів, і, що набагато вагоміше, супроти Бога. Чому що корони і всі можливі соціальні ранги виникли на бажання людей, це правда, але вони і були допущені Богом, тим Богом, без згоди Якого не може здійснитися будь-яка людська влада. Обставина, яка пояснює немислимі і непередбачувані зникнення династій і втрату могутності, що здавалися вічними і недоторканими, але які, коли перейшли міру у покаранні чи випробуванні народів, якраз через Божий допуст були скинуті тими ж народами і скинуті так у піню, у порох, а деколи навіть у бруд жалюгідних клоак.

Я сказав: народи відчувають потребу вибрати собі когось, хто перейняв би на себе всю відповідальність супроти підлеглих, сусідніх народів і Бога.

Але якщо вже пуд історії жахливий і інтереси народів намарно намагаються його змінити, тому що події і нові народи ставлять його перед початковою правдою, то суд Божий ще жахливіший, тому що Бог не підлягає тиску із зовні, і не знає примх та змін у своїх присудах, як це дуже часто трапляється поміж людей, а ще менше він може у своєму присуді помилитися. А тому було б необхідно, щоб вибрані народів і творці історії діяли із героїчною, властивою святим справедливістю, щоб не бути у прийдешніх століттях покритими ганьбою і покараними Богом у всій вічності.

Але повернімося до повчання Авімелеха.

Отож дерева хотіли вибрати собі царя і подалися до оливкового дерева. Але як священне і освячене для надприродніх цілей дерево, завдяки оливі, що горить перед Господом і відіграє важливу роль при сплаті десятини і жертвоприношеннях, яке дає свої соки для виготовлення священного бальзаму для помазання вівтарів, священиків і царів, оскільки така олива має чудодійну дію на людей або тіла хворих – це дерево відповідало: «Як я можу прогрішитися перед моїм святим і надприроднім покликанням і принизити себе до земних речей?». О, що за солодка відповідь оливкового дерева!

Чому її ніколи не вчаться і не практикують ті, яких Бог обрав для своєї святої місії, принаймні, ними, кажу я? Тому що таку відповіді, мала б по правді дати кожна людина на нашіптування сатани, тому що кожна людина є царем і дитиною Божою, обдарована душею, що робить її царствснним і божественним сином, покликаним до надприродних речей. Вона має душу, що є вівтарем і житлом. Вівтарем Божим і домом, у який сходить Отець Неба, щоб отримати від свого Сина і підлеглого любов та пошану. Кожна людина має душу, і оскільки кожна душа є вівтарем, вона робить з людини, що є ним, священика, хоронителя вівтаря. У книзі Левіт записано: «Священик не повинен заплямити себе».

А звідси, людина мала б обов’язок відповісти на спокуси сатани, тіла і світу: «Можу я перестати бути духовним і турбуватися матеріяльними і грішними речами?».

Після того дерева пішли до фігового дерева і запросили його попанувати над ними. Але фігове дерево відповіло: Як маю я відмовитися від своєї солодкості і своїх вишуканих плодів, щоб бути вашим царем?».

Багато звертаються до того, хто є солодким і приємним, щоб він був їхнім царем. Не тому, що вони цінують солодкість, а більшою мірою в надії, що через свою солодкість він буде царем-блазнем, при якому вони все зможуть робити і з яким вони собі будуть дозволяти різну вільність. Але солодкість не є слабкістю. Вона – любов. Праведна, розумна і незмінна! Не сплутуйте солодкість із слабкістю. Перша – доброчесність, друга – помилка. А оскільки вона є доброчесністю, то дає власникові прямоту сумління, що дозволяє йому протистояти впливам і спокусам людей, які намагаються підпорядкувати його своїм інтересам, котрі не є інтересами Бога; за всяку ціну він залишиться вірним своєму завданню.

Хто є лагідною серця, ніколи не реагуватиме гіркотою на образи інших. Вибачливо і посміхаючись, він завжди казатиме: «Брате, залиш мені моє солодке призначення. Я тут, щоб втішити тебе і допомогти тобі, але я не можу стати тим царем, як ти його собі уявляєш, тому що я прагну тільки одного царства для твоєї і моєї душі: духовного».

Дерева пішли до виноградної лози і просили її бути їхнім царем. Але виноградна лоза відповіла:

«Як я можу відмовитись від тою, щоб давати радість і силу, щоб могти поволадарювати над вами?».

Царство завжди несе з собою внаслідок відповідальності і обтяження сумління турботи, тому що набагато рідкіснішим, ніж гарний діамант, е цар, який не грішить і не потребує докоряти собі. Влада спокуслива, допоки сяє із далечі як маяк, але коли до неї наблизитись, то видно, що вона – світлячок, а ніяка не зірка.

І далі, влада є лише силою, пов’язаною тисячами мотузок: через інтереси придворних, прибічників, особисті інтереси й інтереси родичів. Як багато царів присягають самим собі, коли їх освячує олива: «Я хочу бути позапартійним». Але вони ними все ж не є. Як могутнє дерево, яке не оберігається перших обіймів м’яких, ніжних ліан, тому що воно собі каже: «Вона така слабка, цю не може мені зашкодити», та йому навіть і подобається бути прикрашеним гірляндою і опікуватися нею: так майже завжди цар віддається в перші обійми інтересів якогось придворного, прибічника чи родича. І йому подобається бути великодушним опікуном. «Це ж тільки дрібниця», – каже він собі, коли йому і сумління голосно гукає: «Будь уважним!». І він думає, що не терпить шкоди ні у своїй владі, ні щодо свого доброго імені. І дерево так робить. Але приходить день, коли ліана, що підростала гілка за гілкою, виросла і зміцніла і жадібно висмоктує соки із стовбура і тягнеться до сонця, повністю обвивши могутній стовбур, піднявшись над ним, душить і вбиває його. А ліана була такою ніжною! А дерево ж було таким сильним!

І цареві так ведеться. Перший компроміс із своїм післанництвом, перше стискання плечима до голосу сумління, тому що похвали приємні, а коли тебе вважають за сподіваного захисника – це теж приємно. Але потім приходить мить, коли цар більше не править, а правлять інтереси інших, котрі полонити його, пов’язали його аж до удушшя і душать його, який тепер є слабшим, якщо він не поспішає померти.

І звичайна людина, що є завжди царем у своєму дусі, коли із гордості чи жадібності займає невисоку керівну посаду. Він губить свій духовний мир, який походить від її поєднання з Богом. Тому що сатана, світ і тіло можуть дати оманливу владу, але за рахунок духовної радості, що йде від поєднання з Богом. Радість і сила вбогих духом є заслуженими, якщо людина може сказати: «Як можу я це прийняти – стати царем у низьких речах, коли я через поєднання з вами втрачаю внутрішню силу і радість, і небо, і його істинну велич?».

Вони можуть також сказати, ці вбогі духом, які мають лише єдине прагнення – посісти Царство Небесне, і які зневажають будь-яке інше багатство, що не належить до цього царства:

«Чи повинні ми занедбати свою місію, яка полягає в тому, щоб ростити для людства соки сили і радості, для нашої сестри, яка живе у сухій пустелі тваринного і потребує нити, щоб не померти під спраги: її потрібно нагодувати соками життя, як дитину, котру позбавили годувальниці? Ми – годувальниці людства, що загубило Божу грудь і що блукає неплідним і хворим і яке б померло із відчаю, впало б у чорний скептицизм, якби не знайшло нас, котрі переконали б її з радісною турботливістю звільнених від усяких земних зв’язків в тому, що с життя, радість, свобода, мир. Ми не можемо заради жалюгідного інтересу відмовитися від цієї служби любові».

Після цього дерева вони пішли до тернового куща. Цеп їх не відіслав, але поставив суворі умови: «Якщо ви хочете мати мене царем, тоді підкоріться мені: якщо ви цього не хочете зробити після тої о, як вибрали мене, то я кожну колючку використаю для того, щоб вас мучити і я всіх вас варитиму вогнем, навіть кипариси Ливану».

Погляньте, це є царська влада, яку світ сприймає як справжню! Силу і жорстокість зіпсоване людство плутає з істинною царською владою, а лагідність і доброту розглядає як мудрість та слабосильну сентиментальність.

Людина підкоряється не доброму, але злому. Вона дозволяє останньому спокусити себе і в результаті є ним спалена.

Ось повчання Авімелеха.

Але я хочу запропонувати вам інше. Не щось далеке, але щось близьке, сучасне.

Тварини думали про те, щоб вибрати собі царя. І оскільки вони були підступні, то придумали вибрати такого, кого б вони не боялися через його силу чи твердість.

А тому вони підкинули леті і усіх кошачих. Вони не хотіли також і орла із пазурями, і жодного іншого хижого птаха. Вони не довіряли коневі через його швидкість, тому цю він би міг наздогнати їх і спостерігати за їхніми діями; а ще більше вони не довіряли ослу, терпіння якого вони хоч і знали, але й про його рантові напади люті та міцні копита вони знали також.. Вони боялися зробити царем мавпу, тому що вона була б задуже розумною і мстивою. Під тим приводом, цю змій запродався сатані, щоб спокусити людину, вони сказали, що не хочуть мати його за царя, незважаючи на багатство барви та елегантні рухи. її дійсності вони не хотіли рептилію, тому цю знали її мовчазне вистежування, силу її мускулів і жахливу дії її отрути. Мали вони вибрати бика чи ще якусь іншу тварину з гострими рогами за царя? «О жаль, сатана також їх мас». – казали вони, але думали: «Якщо одного дня ми захочемо спротивитись його наказам, тоді він знищить нас своїми рогами».

Вони роздумували і роздумували. Нарешті вони побачили жирне біле ягнятко, що весело гралося на зеленому лужку і тикалося своєю мордочкою у материнське вим’я. Воно не мало рогів, а мало очі, лагідні як квітневе небо. Воно було ніжним і простодушним. Воно серед всього було найщасливішим. Щасливе від води струмочка, в яку занурювало свою рожеву мордочку, від квіточок, цю всі мали інший смак і були приємні як для зору, так і на смак; через густу траву, в яку воно могло лягти, коли було сите; через хмари, що здавалися іншими ягнятами, які пасуться на голубих луках і запрошують його погратися на луці, як вони це робили в небі; а насамперед за все через пестощі мами-вівці, що все ще дозволяє йому трохи поссати і вилизує його біле хутро рожевим язиком; через кошару, в якій було безпечно і яка захищала від вітрів, та через м’яке і пахуче сіно, в якому можна так гарно спати побіч матері-вівці.

«Його можна легко вдовольнити. Він не знає зброї і отрути. Він невинний. Зробімо його нашим царем!».

І так сталося. Тварини вихвалялися своїм царем, тому що він був гарним і добрим, ним подивляли сусідні народи і піддані любили його через його терпеливу лагідність.

Так пройшов деякий час, і з ягняти став баран, який сказав: «Тепер прийшов час, коли я дійсно правитиму. Тепер я повністю розумію своє завдання. Це була воля Божа, яка дозволила, щоб я був обраним царем. Вона підготувала мене до цього завдання і дала мені здатність управляти. А тому правильно, щоб я повністю використав свою владу вже тому, щоб не занехаяти дари Божі».

І оскільки баран побачив, що піддані грішать своїми вчинками проти законів справедливості, любові, доброти, чесності, благопристойності, послуху, пошани, мудрості тощо, він підняв свій голос, щоб їх застерегти.

Піддані сміялися з його лагідного мекання, яке не тривожило, як ричання лева чи свист орлів, коли вони кидаються на здобич, і не лякало, як шипіння змії чи гавкіт собак.

Ягня, яке стяло бараном, тепер не обмежилося меканням. Воно подалося до винних, щоб закликати їх до обов’язку. Але змія прослизнула між його копита. Орел піднявся в повітря і залишив барана ні з чим. Кініки насміхалися над ним і били його збоку своїми ланами та ще й погрожували: «Ти бачиш, що заховано в лані, що тебе тепер ліпне торкає? Пазурі!». Коні і всі скакові тварини стрибали навколо нього галоном і висміювали його. Сильні слони та інші товстошкірі кидали його хоботом і мордами туди-сюди, тоді як мавпи закидали його з дерев фруктами.

Ягнятко, цю стало бараном, занепокоїлось і сказало: ,,Я не хотів би використовувати ні свої роги, ні свою силу, тому що і я маю силу у своїй потилиці, яка служить мені засобом, щоб відкидати войовничі перепони. Я не хотів би їх використовувати, тому що віддаю перевагу любові і застереженню. Але якщо ви не схиляєтесь перед цією зброєю, тоді я застосую силу, тому що ви не виконуєте свого обов’язку супроти Бога і мене, а я не хочу занедбати свого обов’язку проти Бога і проти вас. Я для цього вибраний вами і Богом, щоб привести вас до справедливості і до добра. І я не хочу, щоб панували право і справедливість, тобто порядок!».

Так він покарав рогами тільки легко, тому що він був добрим, вперту дворнягу, яка не хотіла перестати обтяжувати сусідів, а потім побіг зі своєю міцною потилицею до дверей стайні, в якій егоїстична і зажерлива свиня за рахунок інших нагромадила корм; врешті зірвав він додолу кущ відбірних ліан, який двоє похітливих мавп підшукали для своїх недозволених любощів.

«Цей цар став занадто могутнім. Він справді хоче керувати. Він хоче, щоб ми розумно жили. Але це нам не підходить. Ми повинні його скинути!» – так вони вирішили.

Але одна хитра мавпа порадила такс: «Ми повинні скинути його під приводом справедливою мотиву. Інакше ми справимо погане враження на сусідні народи, і Бог нас покарає. Тому давайте будемо стежити за кожним вчинком ягняти, що стало бараном, щоб принаймні могти оскаржити його нібито справедливо».

«Про це потурбуюся я», – сказала змія.

“І я», – сказала мавпа.

Одна прослизнула в траву, а інша продерлася на дерева, щоб ніколи не спускати очей з ягняти, що стало бараном, і кожного вечора, коли воно поверталося, щоб відпочити від трудів свого завдання і обдумати заходи та промови, якими вони хотіли побороти спротив Господеві і гріхи підлеглих, то вони збиралися, щоб вислухати звіт обох шпигунів і зрадників. Тому що вони ними справді були.

Змія сказала своєму цареві: «Я слідую за тобою, тому що люблю тебе і коли на тебе нападуть, я захищу тебе».

Мавпа сказала своєму царю: «Як дуже я подивляю тобі! Я хочу тобі допомогти. Глянь: звідси я бачу, що по той бік і рішать. Біжи!». Потім вона сказала своїм товаришам: «Сьогодні він брав участь у гостині грішників. Він так зробив, ніби він туди пішов, щоб їх навернути, але насправді він брав участь у їхній пиятиці».

А змія доповідала: «Він перейшов границі свого народу і наблизився до метеликів, великих мух і сонливих слимаків. Він – зрадник і гендлює із нечистими чужішими».

Так говорили вони за спиною невинного, думаючи, що він нічого про те не знає.

Але дух Господа, Який підготував його до такої місії, просвітив його також про таємну змову його підданих. Він міг би втекти в розчаруванні і проклясти їх. Але ягня, що мало лагідне і смиренне серце, любило. Воно мало їх любити. Воно мало ще більший гріх – бути готовим до будь-якої жертви і бажати витримати в своїй місії, люблячи і прощаючи, щоб виконати волю Божу.

О, які гріхи в очах людей! Непростимі гріхи! Постільки непростимі, що вони винесли йому присуд.

«Його варто убити, щоб ми звільнилися від його гноблення». І змія взялася убити його, тому що змія завжди є зрадником…

Але це вже інша наука.