Винятковий свідок
Свідком одного дивовижного чудесного оздоровлення сталося за заступництва отця Піо, був «прохач» Кароль Войтила, пізніше папа Йоан Павло II.
Ця історія розкриває незнані досі вражаючі деталі з приватного життя папи, а також дивовижне передбачення отця Піо. Це важливий факт, тому що задокументований двома автографічними листами Кароля Войтили, які він написав до отця Піо після того, як здійснилося оздоровлення.
Я би хотів передати всю цю історію, тому що з певних причин я, напевно, є єдиною людиною, яка знає всі деталі цього, що сталося.
Про них мені розповів Анджело Баттісті, товариш отця Піо, який був адміністратором Дому полегшення страждань. Я вже казав, що Баттісті перед своєю смертю написав на декількох листках свої спогади, в яких описав багато деталей із життя отця Піо, єдиним і прямим свідком яких він був. Між іншим, він описав чудо, якого Кароль Войтила просив отця Піо.
Баттісті знав, що тут ідеться про дуже важливий факт, що якимсь чином міг би стати заключним у беатифікації отця Піо. Як побачимо згодом, про це йому сказав сам отець Піо. Через цей випадок папа своїми двома написаними листам міг стати “суперсвідком” у справі щодо святости капуцина. І з таким “суперсвідком” дана справа мала би хороший поштов… Тому Баттісті не тільки написав на приготованих для мене листках усі деталі цієї історії, засвідчуючи їх фотокопіями листів Папи, але у 1983 році, коли я ішов до нього, говорити, він ще раз мені все переказав. Ось як усе було.
У 1962 році Кароль Войтила був єпископом-помічником у Кракові.
11 жовтня цього року розпочався II Ватиканський собор. і Кароль Войтила разом з іншими 24 єпископами на чолі з кардиналом Вишинським приїхав у італійську столицю, щоб взяти участь у цьому незвичайному дійстві Церкви.
У Римі він поселився в польській колегії, яка знаходиться пагорбі Авентіно, у дуже гарному сонячному і зеленому місці, звідки можна було милуватися видом усього міста.
Він почував себе щасливим від того, що міг повернутися до “вічного міста”, де багато років перед цим вивчав богослов’я. Його перебування в Римі мало тривати до середини грудня, і в програмі, окрім обов’язків, мусив працювати над тисячами проектів.
Він з радістю брав участь у Літургії на відкритті Собору в базиліці святого Петра. Кожного ранку ішов з ентузіязмом на зібрання.
Одного вечора, прийшовши до польської колегії радісним та задоволеним, побачив лист із болючою новиною: доктор Ванда Пултавська, дружина його товариша, захворіла. Вона лежала в лікар
ні, і аналізи показали наявність раку.
Велика подруга
Кароль Войтила знав дуже добре цю жінку, вона була однією з найкращих його співробітниць.
Ванда Пултавська походила з католицької польської сім’ї. Молодою брала участь у католицьких рухах Кракова. Була представницею польських католицьких молодих жінок.
Тому під час війни, коли на територію Польщі ввійшли німецькі війська, ЇЇ заарештували і відправили у концентраційні нацистські табори, де вона перебувала впродовж 5 років. Страждання та велику нужду переживала з великою вірою та покорою.
Повернувшись на батьківщину, вона знову взялася за університетське навчання і діяльність у молодіжних католицьких групах.
Після того, що пережила та витерпіла, Ванда стала прийом для своїх співвітчизників. У ці роки Кароль Войтила з нею познайомився.
Кароль був молодим священиком, нещодавно номінованим вікарієм Церкви святого Флоріяна в центрі міста. Його особливим завданням було опікуватися студентами та молодими католицькими групами. Войтила вже закінчив філософію та богослов’я. Провадив лекції, на які приходило багато молоді. Довкола нього збиралися численні університетські групи, спраглі гуманітарних та релігійних ідеалів. Настанови Кароля та його поведінка вражали всіх.
Ця молодь відчувала потребу все довше і довше залишитися з ним, щоб розмовляти, дискутувати. Тоді Кароль Войтила придумав походи в гори. Там, угорі, далеко від міського шуму та у спілкуванні з природою, можна було краще говорити про Бога та життєві проблеми. У тих походах, які організовувалися кілька разів на рікі тривали навіть більше тижня, завжди були Ванда Пултавська та її чоловік Андрей.
Обидвоє закінчили медицину зі спеціяльністю психіятрія і дуже цікавилися темами, про які говорив Кароль Войтила, зокрема щодо подружніх проблем. Часто говорили з ним, і, як медики, вносили свій вклад. Войтила бачив глибоку віру цих двох молодих і став їхнім товаришем.
Прийомна сім’я
Кароль був дуже одиноким. Його мати Емілія померла, коли йому було 9 років; старший брат Едуард, лікар, помер, як тільки закінчив університет, а батька несподівано схопив смертельний ін
фаркт в 1942 році, коли Каролю виповнився 21 рік. Страшні сімейні нещастя глибоко позначилися на його чутливому характері.
Не маючи більше нікого в цьому світі, Кароль Войтила носив у собі тягар самотности. Але коли подружився з Вандою та Андреем, його страждання майже пропали. Андрей та Ванда стали для нього братом та сестрою, неначе рідною сім’єю.
Вони роками працювали разом. Засновували дослідницькі групи, писали книжки, організовували конференції – завжди про проблеми сім’ї.
Потім Кароль Войтила став університетським професором, номінували на єпископа. Сім’я його товаришів збільшилася. Ванда та Андрій мали чотирьох дітей. Войтила їх відвідував, з ними грався, а дівчатка називали його “дядьком”. Дружба Кароля та молодої сім’ї Андрея Пултавського була глибокою і дивовижною, дружба, яка збагачувала серця. І ось ця страшна новина: Ванда помирала. Перед цим листом Кароль Войтила відчув такий самий біль, як тоді, коли втратив своїх родичів. Він почав молитися за свою подругу. Просив у Господа віддалити від цієї сім’ї жорстоку трагедію Ванді було лише 40 років. Її дівчатка ще потребували матері.
Кароль Войтила з запалом молився, але вістки з Польщі були все гіршими. Рак швидко поширювався. Доктора Пултавську потрібно було оперувати, але зважаючи на важкість хвороби, надій на спасіння було дуже мало.
Кароль Войтила молився ще інтенсивніше. Просив молитов у друзів, священиків, сестер, яких знав.
Потім несподівано пригадав собі про отця Піо, з яким познайомився відразу після війни. Він їздив до нього у 1947 році, сповідався, і отець Піо справив на нього велике враження. Подейкували, що саме тоді отець Піо передбачив молодому священику, що він стане папою і переживе замах на своє життя, але ніхто ніколи офіційно цього не підтвердив.
Але правда, що Кароль Войтила не забував ніколи отця Піо. Вірив у його святість і вирішив звернутися до нього.
Отче, прошу тебе…
Взяв папір, ручку. На бланку Краківська Митрополича Курія, дієцезія Кракова, поспішною латиною написав коротко листа, датованого 17 листопада 1962 року.
У листі написано: “Venerabilis Pater, rogo te orationem fondere pro quadam mater quattuor puellarum, Cracoviae in Polonia (durante ultimo bello per quinque annos in campo concentrationis in Germania), nunc in pericolo gravissimo sanis et etiam vitae ratione canceris: ut Deus ei eiusque familiar misericordiam suam instante Beatissima Virgine ostendat. Christo obligatissimus Carolus Wojtyla”.
Ось переклад: «Подобний отче, прошу тебе молитися за одну маму чотирьох дітей, яка живе у Кракові в Польщі (під час Другої світової війни була п’ять років у концентраційних таборах у чині), і зараз її здоров’я і, отже, життя, у великій небезпеці. в неї рак. Нехай Бог заступництвом Пречистої Діви покаже своє милосердя над нею та над її сім’єю. Зобов’язаний в Христі, Кароль Войтила”.
Лист Войтили до отця Піо ясний і вражаючий. Жінка, про яку він пише, у великій тяжкій небезпеці життя. Це хвороба, яку в шістдесятих роках називали “злом століття” і яка лякала всіх, адже лікування, щоб її перемогти, не було. Сімейна ситуація хворої драматична: йдеться про маму чотирьох дівчаток. Ця жінка і так багато перетерпіла в своєму жити під час війни: як тільки їй виповнилось 20 років, її забрали до на
цистських концентраційних таборів і вона перебула п’ять років у місцях смерти.
Войтила дуже просив отця Піо молити Бога і Діву Марію, щоб змилосердилися над жінкою та її сім’єю.
На це не можна сказати: “ні”
Листа передали Анджело Баттісті, якого добре знали у Ватикані, тому що він працював у Ватиканському секретаріяті. Адміністратор Дому полегшення страждань і друг отця Піо, він був одним з небагатьох людей, які могли в будь-яку годину дня зайти у його келію.
“Цього листа мені передав один італійський кардинал, – розповідав мені Баттісті. – Він сказав мені, що тут ідеться про дуже важливу річ і що я мушу відразу їхати, щоб передати листа отцю Піо в руки.
Я ніколи не отримував таких термінових завдань. Тому я швидко пішов додому, взяв авто і відразу поїхав.
Приїхавши до Сан Джованні Ротондо, пішов у келію отця Піо. Поклав йому листа і сказав, що тут ідеться про термінову річ.
– Відкрий і прочитай, – сказав отець.
Його голова була опущена на груди, він молився, як завжди.
Я відкрив конверт і прочитав листа. Отець тихо слухав, чого не казав. Коли я закінчив читати, він усе ще мовчав. Я здивувався. В цьому листі не було нічого особливого. Кожлого дня до нього приходили численні листи подібного змісту від людей, які просили молитов. У якийсь момент отець Піо, піднявши голову і подивившись на мене своїми глибокими очима, сказав:
– Анджоліно, а на це неможливо сказати «ні». – І знову опустив голову на груди, продовжуючи молитву.
Я сів у машину, щоб повернутися в Рим. Під час подорож роздумував над цією фразою. Я знав отця Піо роками. Звик бачити довкола нього найнеймовірніші речі. Знав, що кожне його слово мало завжди глибоке значення. Продовжував себе запитувати: «Чому сказав, що «на це неможливо сказати «ні?» Хто такий цей польський єпископ? Я працював у Ватиканському секретаріяті, але ніколи про нього не чув.
Чому отець Піо мав так велику повагу до нього, що аж промовив таку фразу? Це вказувало, що він був для нього дуже важливою людиною. Після прибуття в Рим я запитав своїх колег, чи вони знали єпископа Войтилу, але ніхто ніколи про нього не чув.
Коли пройшло одинадцять днів, а саме 28 листопада, Кароль Войтила написав другого листа до отця Піо. «Venerabilis Pater, mulier habitans Cracovie in Polonia, mater quattuor puellarum, die 21 XI, ante operatione chirurgicam repente sanitatem recuperavit. Deo gratias. Tique pater venerabilis, item maximas gratias ago nomine ipsius eiusque mariti et cunctae familiae. In Christus Calolus Wojtyla vicarius capitularis cracoviensis».
Ось переклад: «Преподобний отче, жінка, яка живе у Кракові в Польщі, мати чотирьох дівчаток, 21 листопада, перед хірургічною операцією несподівано одужала. Слава Богові. І тобі, преподобний отче, моя велика подяка від імени тієї жінки, її чоловіка і всієї сім’ї. В Христі, Кароль Войтила, капітулярний вікарій Кракова».
Збережи ці листи
Другий лист Войтили повен радости. Він синтетично говорить про незрозумілий факт, вказуючи на точні деталі, які дають зрозуміти, що йдеться про незвичайне чудо. Оздоровлення його подруги сталося несподівано, тоді, коли хвора була в лікарні і готувалася до хірургічного втручання. Йдеться про одужання, яке сталося на очах лікарів, отож під контролем науки. Це справжнє чудо, яке без тіні сумніву Войтила приписує Богові за молитвами отця Піо.
Цього разу листа також відразу передали Анджело Баттісті із завданням негайно відвезти його у Сан Джованні Ротонд.
“Я відразу поїхав, тому що і цього разу у Ватикані мені сказали, що це треба зробити негайно, – розповідав мені Баттісті. – Приїхавши у Сан Джованні Ротондо, я зайшов у келію отця Піо, показав листа, і він, як завжди, сказав:
– Відкрий і читай.
Цього разу я вже читав з великою цікавістю, тому що мені хотілося знати, що тут є такого важливого, і, почувши цю справді незвичайну і незрозумілу річ, подивився на отця, начебто його привітати. Але отець був заглиблений у молитву.
Здавалося, що він не чув мого голосу, коли я читав листа. Я тихенько почекав, чи мені щось скаже, чи накаже повертатися в Рим. Через деякий час отець сказав:
– Анджеліно, збережи ці листи, тому що одного дня вони стануть важливими.
Я повернувся в Рим і завжди зберігав у себе ці листи, як мені наказав отець Піо.
Минуло 16 років, і я майже забув про їх існування. Але в понеділок увечері, 16 жовтня 1978 року, коли з центральної лоджії Базиліки святого Петра почув, що кардинал Фелічі проголошував ім’я нового папи, який був обраний на місце Папи Івана Павла І, мене приголомшило. Ім’я було Кароль Войтила. Це – польський єпископ, який передавав мені листи для отця Піо. «На це неможливо сказати «ні», – і мені виступили на очі сльози»”.
Ренцо Аллегрі – Чудо отця Піо. Свічадо, 2011
