Зимової ночі перед дев'ятнадцятим грудня Святий Миколай опускається на срібній вервечці з неба на землю. Сивобородий, у довгій золотавій киреї, він заходить до кожної хати і кладе дітям у черевички або під подушки свої пречудові небесні гостинці. Правда, збитошникам Святий Миколай дарує хіба що прегарного прутика, бо з неба він бачить кожного з нас і добре знає, хто чемний, а хто й не дуже…
Святий Миколай
– Що ти хочеш отримати в нагороду за добре життя на землі? – запитав Господь у Миколая, коли після смерті його душа постала перед престолом Всевишнього.
– Нічого не хочу, – відповів Миколай, тільки дозволь мені, Боже, хоч інколи сходити з неба на землю і відвідувати дітей, яких я дуже сильно люблю.
– Я знав, що ти про це попросиш. Ти зможеш це робити. Щороку, в день своїх іменин, сходитимеш на землю.
З того часу в ніч з 18-го на 19-те грудня Миколай ходить по землі і розносить добрим дітям подарунки. Своїм прикладом він і нас заохочує чинити добро для ближніх і дуже радіє, коли і дорослі, і діти йому в цьому допомагають.
Ти, звісно, здогадуєшся, що ця розповідь про святого, який своїми молитвами лікує всілякі недуги, допомагає у скрутні хвилини, який оберігає подорожуючих на суші і на морі, відганяє від них біду; про святого, який знайшов своє щастя у тому, щоб служити Богові і дарувати радість іншим людям.
Його знають і шанують в цілому світі, до нього моляться і просять про опіку, йому навіть пишуть листи і запрошу-ють у гості! Бо він – святий Миколай Чудотворець.
Святий Отче Миколаю,
великий і предивний чудотворче,
Щиро благаю тебе,
поспіши до мене зі своєю поміччю,
за-хисти мене й усіх людей
від вогню й води, від голоду й пошести,
від тяжкої хвороби й несподіваної смерти.
Хорони мене через ціле моє життя.
Бог бачить нашу працю
Про святитель Миколая відомо, що чим більше він намагався ховати своє богоподібне життя від очей всіх людей, чим більше упокорювався, – тим більше Бог його піднімав, і люди прославляли.
Коли в місті Мірах Лікійських помер архієпископ, то зібрався тоді собор єпископський, щоб обрати йому гідного спадкоємця.
На соборі всі вирішили зробити так: ревно піднести соборну молитву до Господа, щоб Він Сам вказав на Свого улюбленого раба, котрий дійсно гідний цього великого сану. Так і зробили. Незабаром після цього один з єпископів уночі почув голос з неба, який наказав:
– Піди, стань біля дверей церкви і спостерігай: хто перший з ієреїв увійде в неї, той і є обраний Духом Святим; його прийміть і в єпископа славно поставте. Ім'я ж йому Миколай.
Єпископ, котрий сподобився цього одкровення, негайно ж розповів про нього своїм побратимам, а сам пішов і став біля дверей церкви, як і наказав йому Голос, і почав спостерігати за всіма, хто входить до храму, запитуючи їх звання та ім'я. Тим часом за велінням Духа Божого пресвітер Миколай рано-вранці пішов до церкви помолитися.
Але лише він хотів увійти в храм, як єпископ зупинив його і запитав:
– Яке ім'я твоє, сину мій?
Угодник Божий лагідно і тихо відповів:
– Миколай ім'я моє; раб я святині твоєї, владико.
Обрадуваний святитель негайно провів його на збори єпископів, і вони, поставивши його посеред церкви, одноголосно викликнули до народу, який зібрався вже у великій кількості:
-Прийміть, браття, свого пастиря, якого поставив вам Дух Святий і якому Він довірив піклування про душі ваші. Тому що не людські збори, але суд Божий обрав його!
Народ з радістю виявив свою згоду на таке зібрання, і Миколай, незважаючи на своє смиренне заперечення від настільки великого сану, вимушений був прийняти його.
Шану треба заробити
Якось вирядився святий Касіян паном та пішов до Бога на Святого Миколая жалітися. Каже: – Люди Миколая шанують, на його ім'я церкви будують. А про мене й не згадують.
Бог йому й відповідає:
– Без Миколая тут розбиратися негоже. А покличте-но його до мене!
– Немає його на небі,- відповідають ангели. – Пішов на Чорне море людей рятувати.
Пройшов деякий час. Знову Бог Миколая кличе.
– Та немає його, – кажуть ангели. – На Землі людей від пожежі рятує.
І третього разу Святого Миколая не знайшли, бо він козаків із турецької неволі визволяв. Лише вчетверте явився той перед Богом: у старій свитині, мотузком підперезаний, чоботи в болоті.
– Де був так довго? – Бог запитує.
– Допомагав мужикові воза з болота тягнути.
Тоді Бог відповів Касіяну:
– Бач, за що Миколая шанують. Він, як ти, паном не походжає. Отож іди собі геть. Шану заробляти треба.
Визволення сина Агрикового з полону
В одній із країн римської імперії жив багатий і благочестивий чоловік на ймення Агрик. Щороку він достойно відмічав день пам'яті святителя Миколая: ходив на богомілля до церкви, пригощав на честь свята бідних та вбогих.
Одного разу, напередодні свята він сказав своєму синові:
– Сину мій, Василю, йди до церкви святителя Миколая, помолися там великому Угоднику Божому.
На той час, коли Василь знаходився у церкві, стався набіг сарацин на місто. Сарацини оточили храм. Захопили в полон усіх богомольців і повезли з собою на острів Кріт.
Батьки юнака, вражені горем, дні і ночі плакали за своїм сином. Якось Агрик звернувся до дружини:
– Ось вже два роки ми тужимо та нарікаємо, забули навіть про святителя Миколая, а завтра ж день його пам'яті. Ходімо до церкви, помолимося йому, може він подасть нам звісточку про сина.
Так вони і вчинили. Потім покликали до себе убогих і, як і раніше, почали пригощати їх. Раптом у дворі загавкали собаки. Агрик вийшов і побачив прямо перед собою юнака в сарацинській одежі з глечиком в руках. Придивившись, Агрик упізнав в ньому свого сина і радісно скрикнув:
– Невже це ти, сину мій, чи очі мої від старості та сліз обманюють мене?
– Так, це я, батечку, але як опинився тут, не знаю. Щойно я прислуговував за столом князеві сарацинському. Раптом хтось узяв мене за руку і, як вихор, переніс мене сюди.
– Хто ж був цей дивний визволитель? Ти впізнав його, сину мій? – з нетерпінням запитав Агрик, передбачаючи відповідь.
– Так, я впізнав у ньому святителя Миколая, того самого, кому молився тоді – два роки тому, в храмі, – сказав юнак.
Щасливе сімейство дякувало Богу та його святому Угоднику Миколаю.
Так Святитель нагородив ревність Агрика, чудесно повернувши йому сина.
Подарунок Святого Миколая
Високо у небі жило собі Ангелятко. Воно було ще маленьким, і дорослі Ангели не давали йому поважних доручень. Ангелятко знало: якщо воно робитиме добро, то йому буде дозволено стати Ангеликом-хоронителем якоїсь дитини.
От настав грудень, і всі старші Ангели допомагали святому Миколаю готуватися до мандрівки на землю: майстрували іграшки, випікали різні смаколики, а потім пакували подарунки. Маленьке Ангелятко допомагало їм.
Настав морозний вечір. Засурмили золоті сурми, – і з Райських воріт вийшов Святий Миколай. Біля великих саней, завантажених доверху подарунками, він побачив Ангелятка:
– Хочеш зі мною на землю, Ангелятку?
– Хочу… Дуже хочу! – прошепотіло Ангелятко.
– То поїхали!
Цілу ніч Ангелятко допомагало розносити подарунки. А під ранок зазирнуло у вікно хатинки, де жив хлопчик Івасик. Ані його листа, ані малюнка не було в Небесній канцелярії, тому й подарунка для нього теж не було.
Ангелятко знало, що мама хлопчика вже давно лежить у лікарні, а тато приходить з роботи пізно, коли Івасик вже спить. Ангелятко підлетіло до хлопчика і намалювало йому гарний сон, де пахли квіти, співали пташки й лагідно всміхалася мама.
– Коли ти навчилося малювати такі гарні сни? – запитав
Ангелятка святий Миколай.
– Мабуть, щойно, – відповіло Ангелятко й зашарілося.
– Що ж, – мовив святий Миколай, – нехай хлопчик лишається під твоєю опікою. Думаю, ти зробило вже достатньо добрих справ, аби стати Ангелом-хоронителем. Нехай це буде для тебе моїм подарунком!
– Це моя найбільша мрія! – Ангелятко не тямило себе від щастя.
Ангелятко схилилося над Івасиковим ліжечком, погладило хлоп-чика по голівці й поправило ковдру. І раптом на підлогу впав папірець, на якому було написано: "Хочу, аби мені приснилася мама…"
Так у ніч напередодні Дня Святого Миколая здійснилося аж дві заповітні мрії – хлопчика Івасика і Ангелятка.
Галина Манів. Подарунок святого Миколая
Десь на краю неба сидів сумний-пресумний ангел-охоронець і знічев'я розглядав хмаринки, що пропливали внизу. Повз нього проходив святий Миколай.
– Добрий день, дідусю, – чемно привітався ангел. – Вітаю тебе з Днем народження на небесах!
– Дякую, любий, – усміхнувся святий Миколай. – А чому ти тут? Чому не несеш своєму хлопчикові подарунки від мене?
– Мій хлопчик вже давно домігся подарунка від своєї мами. Адже він не вірить у дива, не вірить в тебе. Страшно сказати, він навіть не вірить в Бога! – і нещасний ангел гірко заплакав. – Ох він загине, він точно загине, – скрикував ангел крізь ридання, – адже в нього кам'яне серце! Позавчора він зламав деревце, вчора мучив кошеня, а сьогодні: сьогодні не допоміг своєму єдиному другові! Що робити?
– Як це "що робити"? – насупив брови святий Миколай. – Звичайно, рятувати дитину! Ану мерщій веди мене до нього!
Святий Миколай взяв зажуреного ангела за руку, й вони полетіли до землі, де виднілося велике місто.
***
– Любий хлопчику, чи не переведеш мене через дорогу? – попрохав хтось Дмитрика.
Хлопчик озирнувся й побачив старенького дідуся з білою, як сніг, бородою. Дідусь лагідно всміхався й показував рукою на той бік широкої автостради, що нею безперервним потоком мчали машини.
– А що мені за це буде? – одразу зметикував Дмитрик.
– Я подарую тобі добре серце, – відповів дідусь.
– Оце так скарб! – засміявся хлопчик. – Дякую красненько, але, певно, йдіть через дорогу самі! Мене такі подарунки не цікавлять.
– А що тебе цікавить?
– От якби мені диск з новою комп'ютерною грою, такою, якої ще ні в кого немає:
– Добре, буде тобі диск, – погодився дідусь. І Дмитрик повів старого до підземного переходу:
***
"От кумедний старий! – сміявся Дмитрик, вставляючи диск у дисковод. – Міг би сам перейти, а він розгубився. Класно я його обдурив! Тепер маю на шару нову гру. Цікаво, що там?"
Хлопчик натиснув на кнопку "Увійти" і: опинився посеред пустелі. Скільки бачило око простягалися жовті бархани, лише ген-ген на обрії виднілася гора, а на ній високий замок.
Дмитрик стояв і розгублено кліпав очима. Раптом перед ним з'явився той самий дідусь.
– Як я тут опинився? Хто ви? – закричав Дмитрик. – Негайно поверніть мене додому! Не маєте права!
– Спокійно, Дмитрику, – сказав дідусь, – не гарячкуй. Я святий Миколай, і я виконав твоє бажання. В тебе є нова гра – такої більше ні в кого немає. Але я не можу повернути тебе додому, поки ти в неї не зіграєш, адже ти вже запустив програму – гра почалася.
"От дурень! – подумки вилаяв себе хлопчик. – Чому я ніколи не читаю інструкції?!"
– Нічого страшного, – вів тим часом далі святий Миколай. – Якщо ти правильно виконаєш завдання, то скоро знову опинишся у своїй кімнаті. Правила такі: мусиш дістатися он до того замку, що на горі. Маєш п'ять життів і чарівні речі на те, щоб подолати три рівні:
З цими словами дідусь витяг з піску табло, на якому світився напис "У вас залишилося п'ять життів", баклагу з написом "Вода", пакунок з написом "Хліб" та моток товстої мотузки без жодних написів. Табло святий Миколай встромив держаком в пісок, а речі простягнув Дмитрикові.
– Але стережися, коли вичерпаються всі п'ять життів, ти по-справжньому помреш:
– Тю, так це ж зовсім дитяча забавка, – скривився хлопчик, – для дошкільнят. Я легко з нею впораюсь, навіть на одному житті!
– Що ж, вирушай. Щасливої дороги!
І Дмитрик попрямував у напрямку до гори, навіть не попрощавшись зі святим Миколаєм.
***
Йти по піску було важко, ще й сонце палило немилосердно. Скоро Дмитрик вибивсь із сил, до того ж йому страшенно хотілося пити. Він витяг баклагу та раптом почув, як хтось тоненьким голосочком стогне: "Пити, дай мені пити! Я гину!" Хлопчик озирнувся й побачив неподалік тоненьке деревце, листочки на якому геть поскручувалися від спеки. Саме воно так жалібно скиглило й просило води.
"От іще, буду я усілякі цурпалки напувати, коли самому пити хочеться", – обурився Дмитрик і приклався до баклаги. Раптом на хвильку стало темно, а коли знову розвиднилося, хлопчик побачив, що знову опинився біля табло, на якому світилося: "У вас залишилося чотири життя".
Що поробиш? Довелося Дмитрикові починати спочатку. Добре хоч, що у баклазі знову з'явилася вода.
Як і першого разу, Дмитрик добрів до деревця геть знесилений і спраглий. Але цього разу він був розумніший. Половину води хлопчик вилив під деревце, а половину вирішив випити сам. Проте, варто лише було йому наблизити баклагу до рота, я знову заблимало світло. Дмитрик швиденько вилив рештки води під деревце.
"Як я відразу не здогадався?! – подумав хлопчик. – Не треба проходити всю пустелю. Потрібно тільки правильно виконати завдання. Я напоїв деревце і зараз перестрибну на другий рівень."
Він заплющив очі та став чекати. Проте нічого не відбувалося.
"От кляте дерево! – зрозумів Дмитрик. – Воно було пасткою! Я віддав йому всю воду, і тепер не зможу дійти до краю пустелі!"
Розлючений хлопчик зломив ненависне деревце і:опинився біля табло. "У вас залишилося три життя", блимало воно, ніби знущаючись із Дмитрика.
"Ось сяду тут і буду сидіти, поки не помру, тоді всі вони пошкодують, але буде пізно!" – мстиво подумав Дмитрик і гепнувся на пісок:
:Сидіти було нудно. Та й лежати було нудно. А ще страшенно хотілося пити. А баклага, хоча й була знову повна води, не хотіла відкручуватися. На довершення до всіх неприємностей табло знову блимнуло й змінило напис на: "У вас залишилось два життя".
"Е ні, – вирішив Дмитрик, – не буду я сидіти тут і чекати на смерть! Краще піду до того пенька недоробленого. Раптом пощастить знайти рішення."
І він знову вирушив у путь.
***
Дмитрик стояв біля деревця і з ненавистю дивився на нього. Начебто нічого й не траплялося, клята рослина стирчала над піском ціла й неушкоджена та жалібним голосочком благала води.
"Напоїв би я тебе!" – злився Дмитрик. Він не знав, що йому робити, тому просто сів на пісок і дивився на свого гіллястого ворога, ніби сподівався, що той підкаже правильне рішення. А деревце скиглило та скиглило. Скручені листочки тремтіли на ньому, мов пожовклі пальчики хворої дитини, а гілочки, наче рученята, простягалися до Дмитрика.
"Водички, водички!" – благало воно. Серце хлопчика стало стискатися від жалю і він не витримав, розплакався та вилив воду під дерево.
– На, пий, прокляте! – закричав Дмитрик і гепнувся на пісок, розмазуючи кулачками сльози.
Аж раптом сталося диво. Деревце ожило, його листочки розгорнулися, а між ними задухмяніли чудові рожеві квіти. Рослина лагідно торкнулася гілочкою Дмитрикової голови, ніби дякувало.
– Яке ж ти гарненьке! – захоплено вигукнув хлопчик і:опинився на гірській стежині.
Він озирнувся по сторонах і побачив, що стоїть неподалік від містка, перекинутого над прірвою. З того боку прірви височів замок. До нього було зовсім недалечко. А на цьому боці ріс крислатий дуб, на якому висіло табло зі знайомим Дмитрикові написом.
"Ха! В мене цілих два життя залишилося! А до замку – кілька кроків," – зрадів хлопчик.
Він попрямував до містка. Аж раптом з-за каменя вистрибнув лев і страшно загарчав. Дмитрик дуже злякався. Він позадкував до дуба, притиснувся до стовбура й заплющив очі, чекаючи, що лев ось-ось накинеться на нього.
Проте замість гострих лев'ячих зубів на своєму горлі Дмитрик відчув, як щось м'якеньке треться об його ногу та ще й нявкає. Хлопчик розплющив одне око:потім друге:й побачив, що лев як стояв біля містка, так і стоїть, а об Дмитрикову ногу треться гарненьке руде кошеня.
Дивним чином Дмитрик одразу заспокоївся. Він відкинув набридливе кошеня, сів і став думати, як обминути хижака. Від напружених думок Дмитрикові захотілося їсти.
"О, так у мене ж є пакунок із хлібом! – згадав хлопчик. – Лев, певно, теж голодний. Треба кинути йому хліб і, поки він буде їсти, проскочити на міст."
Зраділий Дмитрик розгорнув пакунок із хлібом. Аж тут кошеня мовби здуріло. Воно стало голосно нявкати й дряпатися на руки. "Дай мені хлібця! Я таке голодне," – ніби промовляло воно.
– Іди геть! Багато вас тут таких ходить! – відштовхнув Дмитрик кошеня й кинув хліб левові.
Лев не звернув на хліб жодної уваги. Натомість сонце блимнуло й згасло, а коли знову стало світло, Дмитрик побачив на табло, що в нього залишилося лише одне життя.
Окрім цього нічого не змінилося: хліб був у пакунку, лев – біля містка, а кошеня знову терлося об Дмитрикову ногу й несамовито нявчало.
***
Дмитрик сидів, стиснувши голову руками. Він напружено шукав вихід. Але вихід не хотів знаходитись. А тут ще набридливе кошеня безперервно нявкало, збиваючи хлопчика з думки.
"Ось що, – нарешті вирішив Дмитрик, – нагодую це нестерпне створіння, а потім кину його левові. Хижаки не їдять хліба, зате вони із задоволенням ласують м'ясом! Буде знати, як набридати!"
Хлопчик кинув хліб котику й незворушно дивився, як мале розправляється з гостинцем.
"Скоро тобою теж поласують", – холодно подумав він, взяв тваринку на руки та наблизив до свого обличчя, щоб краще роздивитися.
Котик вдячно замуркотів і раптом лизнув шорстким язичком Дмитрика просто в ніс.
Серце хлопчика знову стиснулося, сльози бризнули з очей.
– Бідняточко, – промовив він, ридаючи, – як я міг таке вигадати, щоб кинути його хижакові! Біжи, маленьке, живи!
І Дмитрик опустив кошеня на землю. Проте, замість того, щоб тікати, котик стрімголов побіг до лева.
– Куди ти, дурненьке, тікай, він розірве тебе! – закричав хлопчик і, не пам'ятаючи себе, побіг за котиком.
За кілька кроків від хижака він опам'ятався й зупинився. І тут, зблизька, Дмитрик побачив, що задню лапу затисло левові між дошками містка. Ось чому хижак стояв на одному місці!
Тим часом кошеня терлося вже об левову морду, а той замість проковтнути нерозумного малюка, обережно лизав його своїм величезним язиком. Скориставшись цим, Дмитрик прокрався до містка і вже хотів бігти на той бік, аж раптом йому в голову прийшла думка: "А що буде з нещасним левом? Адже нікому буде звільнити його, і він загине від голоду". І лаючи себе за безглузду жалісливість, хлопчик однак заходився розсувати дошки, між якими застрягла лев'яча лапа. За мить хижак був вільний, а Дмитрик приготувався до смерті від ікол царя звірів. Він заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив, що стоїть по той бік прірви.
***
Отже, це був третій рівень, і хоч у Дмитрика залишилося лише одне життя, за наступним поворотом на нього чекала перемога.
Хлопчик бадьоро крокував стежкою, яка вилася над прірвою, і наспівував веселу пісеньку. Аж раптом звідкілясь знизу до нього долинув крик про допомогу. Дмитрик обережно нахилився над краєм і побачив, що внизу, на вузесенькому карнизі, чіпляючись пальцями за розколини, стоїть і волає про рятунок його єдиний друг Сашко, з яким вони нещодавно посварилися назавжди.
– Як ти там опинився? – гукнув до нього Дмитрик.
– Не знаю, – заплакав Сашко. – Каміння в мене під ногами осипається, і я ось-ось зірвуся в прірву!
– Не панікуй, я зараз витягну тебе! – підбадьорив друга Дмитрик, одразу забувши про сварку.
Він зняв з плеча мотузку, міцно прив'язав її до кривої сосни, яка росла над прірвою, й кинув другий кінець мотузки вниз. Але мотузка виявилася закороткою. Хоч як Сашко старався, він не міг дотягнутися до неї.
– Не хвилюйся, – крикнув йому Дмитрик, – зараз я спущуся по тебе.
Він вже взявся за мотузку, щоби спускатися до Сашка, аж тут з'явився святий Миколай.
– Що ти робиш? Зупинися! – сказав він. – Чи ти забув, що в тебе залишилося лише одне життя? Якщо ти зірвешся, то загинеш по-справжньому!
– Але ж там мій друг! – заперечив Дмитрик. – Я мушу його врятувати!
І він став спускатися.
***
– Лізь по мені, – скомандував Дмитрик Сашкові. Він висів, на витягнутих руках тримаючись за мотузку. Навіть так ноги його не доставали до карнизу.
Сашко вхопився за Дмитрикові ноги й подерся вгору, як по канату. За мить він був уже нагорі.
– Зі мною все гаразд. Піднімайся! – гукнув він Дмитрикові.
Але в хлопчика вже не було сил триматися за мотузку. Кілька секунд Дмитрик ще звивався, намагаючись підтягнутися вгору, потім руки його розтиснулися, і він полетів у прірву.
Він чекав на удар об землю, але раптом залопотіли крила, якась сила підхопила хлопчика й понесла вверх. Ноги його м'яко торкнулися поверхні. Дмитрик розплющив очі та побачив, що стоїть на самій вершині гори, біля сходів до сліпучо-білого осяйного палацу, який ніби плив на тлі блакитного неба.
– Ти переміг! – почув Дмитрик. Він озирнувся й побачив, що поруч з ним стоїть усміхнений святий Миколай.
– Дідусю, як же так, – здивовано спитав у нього хлопчик, – я падав униз, а опинився на вершечку гори?
– Тут, в замку Доброго Серця, діють зовсім інші закони тяжіння: тільки той, хто готовий віддати своє життя за друга, отримує життя.
– А хто живе в цьому чудовому замку?
– В ньому живе Бог!
Дмитрик у захваті дивився на замок Доброго Серця. Нічого прекраснішого він не бачив у житті. Серце хлопчика стрибало від радості. Це було таке щастя, що Дмитрикові захотілося обійняти увесь світ. Він розкинув руки й обернувся до святого Миколая, але доброго дідуся вже не було поруч. Замість нього Дмитрик побачив свою кімнату. А коли знову обернувся до замку, тільки голубий екран комп'ютера світився перед очима хлопчика. Проте радість залишилася у Дмитриковому серці. Він усміхнувся й прошепотів: "Дякую тобі, святий Миколаю!"
Біля хлопчика невидимо стояв радісний і сяючий ангел-охоронець і, так само усміхаючись, шепотів: "Дякую тобі, святий Миколаю!"
