Дорогі брати і сестри!
Кожен рубіж у нашому житті по-своєму важкий, відповідальний. Буває, що він страшить нас саме цією відповідальністю. Згадаймо, якщо можемо, як ми вперше самостійно залишали дім, вирушаючи в дорогу, як починали навчання: йшли перший раз у школу чи до університету, як починали працювати на новому місці. І кожного разу невідоме, котре приховувалося за новим рубежем, здавалося нам настільки відповідальним, що страшно було починати цей етап свого життя!
Таким щорічним рубежем є в християнському житті Великий піст. Власне, його початок – сьогоднішній день, коли ми, ще перебуваючи в атмосфері радощів Сирного тижня – масляної, – водночас ментально вже занурюємося у майбутнє – у найближчі дні – і турбуємося: а чи вдасться нам мати ті плоди з посту, про які ми мріємо? І дуже небезпечно зупинятися в цей час на чомусь периферійному, другорядному.
Бо, скажімо, скільки мені не доводилося давати інтерв’ю різним теле- чи радіоканалам перед початком посту, всіх турбувало насамперед одне: коли і що можна їсти, від чого треба стримуватися, що краще готувати. Це справді істотно. Але ж обмеження у їжі є тільки знаряддям у досягненні справжньої мети посту. А цією метою є звільнення від земних тягарів, звільнення від гріха, наближення до Бога і єднання з Ним. Без цієї мети, без найголовнішого в пості – сповіді і причастя святих Христових Таїн – нам не допоможуть жодні обмеження в їжі. Вони просто втратять свій сенс.
У Церкві люблять повторювати слова одного побожного старця, який, коли його допитувалися, в які дні можна їсти рибу, в які не можна, відповів: «Та рибу можна їсти. Не можна їсти рибалку». Власне, до цього і спрямований піст: щоб відучити нас поїдати один одного! А саме це і є причиною найбільших потрясінь у житті.
Ми можемо емоційно нищіти один одного, коли обмовляємо, судимо, зраджуємо, коли ненавидимо один одного, коли несемо на собі тягар ненависти до свого ближнього. І ось саме цей тягар закликає нас Церква зняти сьогодні. У своїй молитві, яку Христос дав за взірець всій Церкві, Він навчає нас просити Бога: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). Ми хочемо, щоб Бог нас пробачив. Але сьогодні Церква заохочує нас спитати себе: а чи ми самі вміємо пробачати? Коли ж ні, то хіба можемо ми сподіватися, що Бог пробачатиме наші провини? І хоча ми завжди вважаємо свої провини меншими, ніж провини іншої людини перед нами, але це наш суб’єктивний погляд. Напевне, наш ближній, перед яким ми завинили, вважатиме інакше.
Сьогоднішній день – це дуже світлий, обнадійливий, гарний рубіж. Піст лякає тоді, коли ти не віриш у свої сили. Справді, ми маємо мало підстав до віри у себе, оскільки дуже часто не справджували надій, які поклали на себе. Але саме Великий піст своєю скорботною і величною тишею допомагає нам помітити поряд біля себе Того, Кого ми часто іґноруємо, не помічаємо, від Кого ми втікаємо разом із своїми слабкостями, – Самого Ісуса Христа, Який від часу нашого хрещення супроводжує нас протягом усього життя. Христа, Який дає нам у супутники ангела-хоронителя і готовий завжди допомогти, підтримати наші зусилля. Підтримати – аби вони тільки були…
І якщо ці зусилля є, якщо є намір гідного проходження посту для того, щоб наприкінці його зуміти чесно стати перед хрестом Господнім із готовністю супроводити Христа, супроводити свого ближнього через голгофу життя, – саме тоді ми і можемо сподіватися, що світлий образ воскресіння, до якого веде нас Великий піст, стане великою і непроминущою реальністю нашого духовного життя, яка обіцяє нам відкритися у майбутньому для кожного. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
