Матей 25, 31 – 40
Прийдіть, благословенні Отця мого
Неділя м’ясопусна
Нехай слова, які сьогодні промовляє до нас Ісус, негайно розбудять наше серце. У Євангелії від Матея картині завершення нашого життя передують три притчі: притча про вірного слугу, про десятьох дів і про таланти. Кожна з них закликає нас до пильности. Нам слід чувати кожної хвилини нашого життя, уважно дивитися очима серця, чекаючи на прихід Господа, адже від нашого погляду залежить суд, остання оцінка того, як ми живемо.
Можна зауважити, як у сьогоднішньому Євангелії повторюється слово «бачити»: «Коли ми бачили Тебе, не бачили Тебе…?» (див. Мт. 25, 37-44). То ж критерієм зрячости наших очей є Він, Ісус. І саме у погляді на Нього ми часто або короткозорі, або одноокі. Ми думаємо про Нього так, неначе Він десь далеко чи буде пізніше, тоді як Він є тут і тепер. Найбогомольніші з нас шукають Його у своєму серці наодинці, в молитві, так, наче мусимо втікати від инших, щоб знайти Його.
Але йдеться про Ісуса! Не про образ, який ми собі творимо. Йдеться про улюбленого Сина, воплоченого, направду воплоченого, тобто зодягненого у нашу з вами людську природу, у ту людську природу, яку Він узяв на себе і несе на собі постійно. Ми дійсно знаємо Ісуса лише тоді, коли знаємо Його як Христа, тобто знаємо Його разом з усіма Його братами і сестрами, Ісуса, присутнього у кожній людській особі. Йоан, улюблений учень Ісуса, який зумів побачити серцем тайну воплочення Сина Божого, ще і ще раз говорить у своєму посланні: «Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, Якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). Ось із чого має початися очищення очей нашого серця.
У словах, які Ісус промовляє до нас у сьогоднішньому Євангелії, Він ідентифікує себе з кожною людською істотою, а особливо з тими, що страждають. Ми не любимо бачити страждання: відвертаємо очі, бо не вміємо реагувати на нього. Ісус ідентифікований з кожною людською істотою, бо насправді, ким ми не були б, перебуваємо в такому стані. Ісус хоче, щоб ми бачили стан людства таким, яким він є, бачили людину голодну, спраглу, нагу, на чужині, недужу, ув’язнену.
Позаяк кожна мить стає останнім судом нашого життя, то якщо ми хочемо бути розсудливими, нам негайно слід перевірити свій погляд на людей. Ми можемо побачити, що кожна людина, яку зустрічаємо, близька чи незнайома, відчуває голод, спрагу, є чужою, відмінною від инших, обділеною, недужою чи навіть поневоленою. У всіх цих потребах виявляється основна потреба кожної особи – бути визнаною і бути любленою. Ось так у нашому погляді справджується дивовижний реалізм Ісусових слів: «Ти бачиш свого брата? Отже, ти побачив Бога» (пор. Мт. 25, 35 – 40).
Найбільше вражає те, що тут не йдеться про надзвичайні вчинки. Звичайно, буває, що час до часу в пориві щедрости ми беремо участь у добродійній акції, допомагаємо певній благочинній організації. І те робити потрібно, навіть необхідно! Але це вкотре засвідчує наше вибіркове бачення людей. Насправді ж ідеться не про надзвичайні заходи, а про наші щоденні стосунки з кожною людиною.
Ми можемо відповісти, як люди, що стояли ліворуч: «Але ж Господи! Я не зробив нічого поганого. То чому ж я не можу увійти до Царства Отця? Я нікому не зробив нічого поганого». Це правда, ми добрі люди, не хочемо робити нічого поганого иншим. Але тут ідеться про дещо глибше, йдеться про опущення добрих справ. Ісус не докоряє тим, які ліворуч, що вони вбили когось чи очорнили. Він докоряє їм, що вони нічого не зробили, коли бачили брата голодним, спраглим, нагим, ув’язненим, чужинцем, недужим. Ось що мало би поворушити нас. Наше життя банальне, порожнє, бо воно сповнене опущення. Наше серце сліпе!
Знову ж таки, для того, щоб навернутися, ми не мусимо чинити надзвичайне. Ідеться про навернення серця, про пасху в нашому житті, про перехід від смерти до життя. Йоан Богослов також нагадує нам: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерти до життя, бо любимо братів» (1 Йо. 3, 14).
Першою у цьому переході є переміна погляду, який зумовлює все наше людське життя. Це перехід до погляду з вірою. Коли ми дивитимемося з вірою, наш погляд оживлятиме нашу добру волю і відкриватиме серце до милосердя. Милосердя, тобто відкритість серця до бід инших людей, – це не жалість. Жалість іде згори і не бачить в инших справжньої величі їх як образу Божого, ані їх справжньої біди. Погляд віри йде з глибини серця і пробуджує повагу до иншої людини. Ми часто судимо инших під певним кутом зору, бачимо їх поверхово і відносно себе самих. Через віру ми можемо бачити їх по-иншому, дивитися на них із повагою, в повному розумінні цього слова. Отець поважає кожного з нас. Він дивиться на нас із замилуванням.
Нехай світло погляду нашого Отця перейде до наших очей, бо це і є погляд у вірі. І тоді наша присутність набуває для людей иншого значення. Вона стає для них великим дарунком, дарунком радости, якого вони чекають. То ж просімо Ісуса, щоб Він передав нашим очам і нашому серцю світло любови Отця і щоб зробив із нас людей віри, віри, що «чинна любов’ю» (Гал. 5, 6).
Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007
