“Вийшов сіяч сіяти своє зерно…” (Лк 8, 5 -15)
Ця притча є для нас до банальності знайомою. Так само і той прихований зміст, який Ісус відкриває учням у відповідь на їх прохання. Тобто маємо не тільки саму притчу від Ісуса, але і автентичну інтерпретацію притчі від того ж самого Ісуса. Звернемо увагу, що це єдиний випадок серед усіх Євангельських текстів, коли притча супроводжується Авторською, тобто Ісусовою, інтерпретацією, що розкриває зміст.
І це означає тільки одне: Втілене Слово Боже – Ісус – не тільки заохочує до слухання і роздуму над притчею, але стверджує наявність одного єдиного сенсу, який знаходиться під “покривалом” притчі. Будь який інший сенс тим самим декларується Автором Притчі, як невідповідний.
Чому ця однозначність дивує?
Хоча би тому, що сам жанр біблійної притчі, яка народжувалась з певної проблемної для сприйняття Божественної правди і відкривала цю правду через аналогію, згори закладав вільність інтерпретаційного пошуку. Кожний сам собі перетравлював зміст і асимілював Божу правду, яка таким способом ставала невід’ємною частиною буття того, хто дав притчі доторкнутися себе і занурився у переживання цієї зустрічі зі Словом Бога.
Слово Боже відкриває себе назустріч людині. Людина у відповідь зосереджує себе на Слові Божому і таким чином стає вмістилищем Божого Слова. Коли Слово Боже вже сочеталось з людиною і утворило з нею певну єдність, тоді, як знак поєднання, з’являвся мідраш – притча, афоризм, анекдот, приказка. Через ці словесні форми Слово Боже, перетравлене і асимільоване людиною, ставало доступним для людської спільноти і розсіювалось далі, поширюючи кордони свого буття, буття ЕММАНУЇЛА – Бога_серед_нас.
Саме тут для нас залишається єдине питання. І вирішенню саме цього питання присвячена сьогоднішня притча про Сіяча і зерно.
Як розпізнати, що Слово Боже асимільоване людиною і все, що з’явиться у наслідок цієї асимільованости є проявом стислого поєднання – Союзу/Завіту – Божого Слова і людської екзистенції?
Фарисеї, з якими, як подавало нам Євангелії увесь минулий тиждень, Христос увійшов у жорсткий клінч, були майстрами створення притч і через це показували, як глибоко вони зрозуміли Слово Бога. Але їх притчі були перед усім народжені розумовою зосередженістю, споглядальною дією, інтелектуальним аналізом, навичками працювати з аналогіями, розторопністю і об’ємом пам’яті. Плюс літературний/словесний талант, вміння володіти мовленням.
Чи ця здібність була ознакою асимільованости людиною Слова Божого?
Ось, що турбує Христа – Втілене Слово – коли він пропонує притчу про сіяча.
“Перетравити” Слово Бога, сочетатися Йому є не тільки підняти інтелектуальне зусилля, дати раду з концентрацією уваги, майстерно жонглювати аналогіями, знаходити їх в пам’яті та видобувати і поєднувати. Так само воно не є і вмінням віртуозно упаковувати свій інтерпретаційний інтелектуальний витвір у належні слова – хоча сама по собі така здібність є прекрасною. Але не є свідченням сочетанності Слову Божому.
Бо сочетатися зі Словом Божим, увійти з ним у єдність Союзу, заверти Заповіт можна тільки через цілісну переміну всього способу буття.
Переміну більш або менш радикальну – але все ж таки переміну.
Важливо: коли людина сочеталася зі Словом, вона вже не є сама одна. Вона є собою-Словом, людиною і Богом, вона є, за висловом Володимира Соловйова, БОГОЧЕЛОВЕЧЕСТВОМ.
І це Богочеловечество може зявитися лише як ПЛІД перетворення життя у нову якість, нове створіння.
Тільки принесення нового зерна – провозвіщенням наступного врожаю – є свідченням сочетанності Бога і людини, людини і Слова.
Не майстерність мовлення. Не риторичний успіх. Не інтелектуальна вишуканість. не зашкалювання коефіцієнту інтелекта.
Новий спосіб буття. Новий стиль життя. Нова пропозиція і нове самовиявлення.
І в основі того нового є здатність – і згода! – вмирати заради народження – плюс – здатність і згода плекати це нове народження коштом власного лона. Стати глебою для власного переродження, перетворитися на чорнозем, заради нового життя визнати себе плодоносним гноєм.
Той, хто занурений у нескінчені комунікації – віртуальні і не віртуальні, хто пишається тим, що став витоптаною стежкою для безлічі потребуючих (і не потребуючих) не прийме в себе зернятко Слова. Воно впаде на його утрамбованість, не проб’ється в глибину, щоби укорінитися, – прийде той, що сперечається – “діабол” – і забере його на знищення.
Той, хто пишається твердістю своєї свідомості, своїх ідеалів, свого світогляду, свого самостояння – самостійності – не прийме Слова, яке сіється у нього ззовні – від Бога.
Той, хто приймає в себе будь що без розбору і перетворює свідомість, душу і життя на хаос і хащу ідеологій, зацікавлень, занять і захоплень радісно прийме і це зернятко, яке проросте, але проросте у приреченості бути задушеним чужиною.
Справа не в сіячу. Справа не в зерні.
Справа у ПОБУТОВІЙ готовності ПРИЙНЯТИ те, що сіється.
Притча вирішується не через обмірковування, але через наявність події
– ПОДІЇ! –
укорінення, проростання і плодоношення нового життя.
Саме тому, наприкінці притчі Христос не виголошує підсумкового мораліте, але каже:
хто має вуха, щоби слухати, хай слухає. Той, хто здатний бути подією, нехай стане подією.
Той, хто є здатним стати подією НОВОГО ЗАПОВІТУ, подією НОВОГО СОЮЗУ Бога і людини, –
той, хто є здатний на БОГОЧОЛОВІЧЕСТВО, –
нехай явить цю здатність і СТАНЕ ПОДІЄЮ ЗАПОВІТУ, СОЮЗУ, БОГОЧОЛОВІЧЕСТВА.
Якщо зерно, яке сіється в тебе, через тебе не марнується, якщо ти здатний освідчити себе плодоносним гноєм і віддати життя за життя,
тоді ТЕОФАНІЯ – Богоявлення – це ТИ.
І Царство Боже в тобі вже з’явилося через зникнення старого і плідність нового життя.
Але ось в чому проблема:
ВОНИ МАЮТЬ ВУХА І НЕ ЧУЮТЬ… інтелигентні і інтелектуальні фарисеї, комунікатори, мас=медійники, айтішники, твердокаменні у своєму патріотизмі або будь яких інших власних поглядах, всеядні і всетолерантні ФА РИ СЕ Ї.
Бесплідні фарисеї.
Майстри словесного мовлення і інтелектуальної еквілібристики, артисти фарисейського мовленевого цирку, імпотенти, що самі себе кастрували і забезпечили щепленням від плідності, – тобто від життя.
Може варто дати тому цирку померти? Нехай щось нове проросте, га?
Ієромонах Август Чумаков
