Вступ до останньої біографії св. Джузеппе Бенедетто Коттоленго
(Domenico Carena, Il Cottolengo e gli altri, Torino 1983), написаний Джуліо Андреотті.
Цей відомий політичний діяч розповідає про досить знаменний епізод. Одного дня президентові Луїджі Ейнауді принесли об’ємну папку з клопотанням про призначення довічним сенатором промисловця, який побудував для своїх робітників дитячі сади, школи, лікарні, спортивні стадіони, клуби відпочинку і так далі. Ейнауді прочитав всі документи, а потім виніс резолюцію: “Заслуги, про які говориться в італійській Конституції, – це не добрі діла освіченого промисловця, але те, що зробив Коттоленго. На жаль, його вже немає в живих і я не можу призначити його сенатором”.
Джузеппе Коттоленго помер в 1842 році, у віці 56 років, і те, що він зробив, вразило не лише Турин, але й всю Європу.
Він навіть отримав премію, яка в ті часи була рівнозначною Нобелівській: премію Монтьйон. Вже при його житті у Франції була про нього випущена книга, перекладена різними мовами, у тому числі й російською.
У пастирському посланні архиєпископа Туринського в 1837 році, коли Коттоленго був ще живий, говориться про його “титанічну діяльність, перед якою, в подиві споглядаючи її, зупиняється не лише П’ємонт та Італія, але і вся Європа”.
Проте всього десять років тому, коли Коттоленго був 41 рік, він був всього лише добрим пастирем, як і багато інших. Тоді він стояв на краю серйозної психологічної кризи і глибоко сумнівався в своєму покликанні.
Ми вже споглядали і ще споглядатимемо образи інших священиків, покликання яких було ніби зумовлене з самого їхнього дитинства. Навпаки, св. Джузеппе Бенедетто Коттоленго був людиною, яка 41 рік свого відносно короткого, п’ятдесятишестирічного життя, провела, не розуміючи до кінця самого себе, не будучи в силах прийняти рішення. Він провів всі ці роки в стані незадоволення, поки Бог не пронизав йому серце. Відтоді ті небагато років, що залишилися йому, – всього 15 років – були наповнені незвичайно інтенсивною діяльністю.
Отже, в 41 рік отець Коттоленго – вгодований канонік, службовець в кафедральній церкві Турина – церкві Тіла Господнього. Це рудоволосий сангвінік, добродушний і безпосередній, поведінка його не позбавлена дивацтв.
У нього добре серце, і він завжди готовий зробити добре діло. Проте він не є особливим. В глибині душі він не знаходить собі спокою, хоча зовні його життя склалося зовсім благополучно.
На урочистих цивільних і церковних церемоніях він має право носити лаковані туфлі зі срібними застібками і довге яскраво-червоне вбрання. У нього пристойна платня і раз на тиждень, щопонеділка, – вихідний день.
До його сповідальні приходить багато хто; студенти туринського університету хочуть, щоб він проповідував їм під час духовних вправ і конференцій; бідні з його парохії просять його про допомогу, тому що він відомий своєю щедрістю. Він уміє допомагати людям у вирішенні їх конкретних проблем, входить у всі обставини їх життя і вірний своєму слову. Будучи дуже прив’язаний до своєї сім’ї, що належала до стану середньої буржуазії, він цікавиться також її торгівельними операціями і добре знається на купівлі-продажі меблями.
Більш того, він залишався в сім’ї ще протягом багатьох років, коли вже став священиком, поки не вирішив здобути вищу богословську освіту і не захистив диплом “з похвалою і відзнакою”, що дало йому можливість зайняти хороше місце.
Нарешті, з 1818 року він був призначений каноніком поважної конгрегації Пресвятої Трійці, членами якої були шість священиків-богословів, у віданні якої знаходилася церква Тіла Господнього. Основною метою цієї конгрегації було надати належного блиску цивільним релігійним церемоніям, в яких брали участь найбільш високопоставлені представники світської влади.
Ставши каноніком, Коттоленго оселився в центрі міста, в Домі каноніків, де займав простору і зручну кімнату на останньому поверсі.
Розповідаючи в листі до матері про своє нове життя і нові обов’язки, він пише: “Моя дорога мамо! Не турбуйтесь, що в мене багато клопоту. Мої обов’язки займають у мене шість годин в день, які припадають на найзручніший час: три години вранці і три години після обіду. Отже будьте спокійні, я живу, як вдома”.
Часто він говорить про себе самого з іронією: “Здоров’я моє чудове. У мене відмінний апетит, я солодко сплю і вгодований, як монах…”.
У іншому листі він пише: “Дяка Богові, тепер я можу виконати ваші побажання: обличчя моє округле, як повний місяць, і має честь кланятися вам, дорога мамо, ваш дуже шанобливий, відданий і всіляко зобов’язаний вам син – канонік і богослов Коттоленго”.
Ще в 1825 році, у віці 39 років, він пише: “Завдяки Божій допомозі та заступництву блаженної Діви Марії, я огрядний, як провінційний монах”.
Проте за жартами і гумором, які завжди будуть йому властиві, ховається стан душевної невлаштованості. Душа цього освіченого, рафінованого, оточеного загальною пошаною священика охоплена внутрішньою тривогою, і він не може знайти вихід з психологічної безвиході. У його відношенні до домашніх з’являється відчуженість і наростаюче роздратування у відповідь на їх прохання. Крім того, йому як священикові, що займається справами милосердя, часто доводиться стикатися з бідняками: “Який сенс носити на цьому світі срібні застібки або яскраво-червоне вбрання?”.
Він пригнічений. На питання про те, що з ним діється, він різко відповідає: “Я оп’янілий з ранку до вечора. Сам не знаю, що зі мною”.
Безплідно проходять місяці. Хтось дає йому почитати життєпис св. Вінкентія де Полля: “Почитайте, пан канонік: коли ми зберемося за столом, ви зможете що-небудь розповісти, а то зараз ви й рота не розкриєте”.
Психологічно і духовно він відчуває сильний потяг наслідувати приклад цього святого, чий образ сповнений милосердя, але йому не вистачає сил. До тих пір, поки Бог в один день не перетворив його життя. Це сталося в неділю вранці, 2 вересня 1827 року. У Турині з диліжанса, що приїхав з Мілану, зійшла французька сім’я. Вона складалася з жінки, що вже мала родити та була хворою лихоманкою, і її чоловіка, що підтримував її і в той же час прагнув угледіти за п’ятьма переляканими дітьми. Хтось з перехожих пояснив їм, як пройти до головної міської лікарні. Подібно до траурної процесії, вони прямують до неї, але в лікарні відмовляються їх прийняти. Потрібно йти в пологовий будинок. Сім’я знов пускається в хресну дорогу. Але і в пологовому будинку прийняти жінку відмовляються із-за правил внутрішнього розпорядку: пологовий будинок не може приймати жінок, хворих лихоманкою та страждаючих, мабуть, ще й іншими хворобами.
Врешті-решт нещасна сім’я знаходить притулок в стайні однієї харчевні – напівпідвалі, перетвореному в нічліжку. У другій половині дня стан хворої погіршується, і посилають за священиком.
Так канонік Коттоленго стає свідком її смерті, тоді як лікар, що допомагає бідним, намагається врятувати хоч би бідолашну дівчинку. Вона прожила всього декілька хвилин, які священикові ледве вистачило, щоб її охрестити.
Брудна солома залита кров’ю, діти кричать, чоловік проклинає долю і це незнайоме місто.
На серці в отця Коттоленго камінь.
Інші каноніки вже чекають його до вечері. Він йде по вулицях, охоплений важкою скорботою. По дорозі він заходить в церкву і схиляє коліна перед Святими Дарами: “Боже, чому? Чому Ти побажав, аби я став цьому свідком?
Чого Ти від мене хочеш? Треба щось робити!”.
І ось він піднімається, запалює всі свічки на вівтарі Діви Марії і наказує ключареві дзвонити в дзвони. Над вечірнім містом розноситься неурочний дзвін. Вікна відкриваються, люди запитують один одного, що сталося. Дехто вирушає в церкву. У церкві канонік зустрічає їх одягнений в стихар і епитрахиль і урочисто читає з ними літанію до Діви Марії.
Закінчивши літанію і не кажучи ні слова пояснення, він відпускає всіх із словами: “Благодать дарована! Благодать дарована! Хай буде благословенна Пресвята Діва Марія!”.
У цю мить народилася нова людина. Жити йому залишається п’ятнадцять років, і ці роки будуть насичені як ціле життя і навіть більше.
Спочатку він знімає в центрі міста декілька кімнат: протягом чотирьох років він прийме там більше двохсот хворих, які не можуть розраховувати на жодну іншу медичну допомогу. Всі фінансові та організаційні можливості отця Коттоленго знаходяться в розпорядженні цих бідняків, яким, за його переконанням, має бути надане не лише необхідне, але й надмірне.
До цих пір збереглася його акуратна звітність: якщо на житло вистарчає 1820 лір (а щоденний заробіток жінки у той час складав 50 чентезімо), то на харчування витрачається 4183 ліри; 262 ліри йдуть на покупку тютюну і шоколаду: ця стаття витрат згадується цілих 45 разів. Записи про витрати на вино показують, що кожному хворому давали квінту червоного п’ємонтського вина двічі на день – опівдні і ввечері.
Це дрібниці, і вони могли б здатися нічого не означаючими, але в них виражається той дух, яким пройнята нова справа.
Велика гідність отця Коттоленго – мабуть, найбільше диво, ним здійснене, – полягає в тому, що він вміє залучити до себе і захопити своєю справою десятки співробітників і добровільних помічників.
Він не відмовився від свого колишнього статусу. Але тепер, коли він в парадному одязі стоїть разом з іншими каноніками на східцях церкви, чекаючи прибуття властей, почувши апетитний запах тільки що зварених груш, що доноситься з сусіднього лотка, він не вагаючись виходить з лав духовенства, щоб купити великий кульок, і весь сяє при думці, що його бідняки зможуть поїсти цих теплих ароматних груш.
Через чотири роки міська влада заставляє його закрити маленьку лікарню, тому що поповзли чутки про те, що це розсадник інфекцій. Через декілька місяців він знов відкриє лікарню на околицях міста. Тим часом він влаштовує в порожніх кімнатах колишньої лікарні щось подібне до дитячого садку, першого в Італії, де виховує близько десяти дітей.
Отже, він знов відкриває лікарню в переобладнаному сільському будинку, а потім починає пристроювати до нього одну споруду за іншою, поки не утворюється щось подібне до невеликого селища. Різношерсті прибудови отримують одна за одною знаменні назви: дім віри, дім надії, дім любові.
А вся будівля отримує назву Малого Дому Божественного Провидіння.
Через півтора роки з часу створення в Малому Домі вже 150 ліжок для хворих, ясла, розраховані на сотню дітей, є дім для покинутих дівчаток.
Отцю Коттоленго добровільно допомагають близько п’ятдесяти жінок і дівчат. Всього в нього живе майже 300 осіб.
Відмінна риса Малого Дому – це те, що він організований за родинним принципом.
Коли Коттоленго зустрічає людину, яка чого-небудь потребує, він приймає її і прагне зробити так, щоб та відчула себе ніби в своїй сім’ї. Так народжується “сім’я” глухонімих, “сім’я” підлітків з вродженими дефектами, “сім’я” інвалідів, розумово відсталих, розслаблених старечою неміччю, епілептиків…
Необхідно зрозуміти, що означає слово “сім’я”. Кожна сім’я складається з декількох десятків людей. Життя тих, хто доглядає хворих, старих і дітей, не відрізняється від їх життя. Добровольці – чоловіки і жінки, багато з яких згодом об’єднається в конгрегацію і прийме монашество, – живуть разом зі своїми підопічними, їдять один хліб з ними, виконують ті ж обов’язки і володіють тими ж правами. Чоловіки і жінки, діти і старі, монахи і миряни, покірно живуть одним життям, як зазвичай буває в сім’ї. І це не пасивний догляд за пацієнтами, але активна допомога кожному, яка дозволила б йому або знайти втрачене здоров’я, або повернутися до роботи, або відновити стосунки з собі подібними.
В кожного своє діло: хто працює, хто молиться, хто обслуговує мешканців Малого Дому, хто їх навчає, хто займається адміністративними справами… Здорові, покалічені і хворі живуть разом і доповнюють один одного.
Мало-помалу при Малому Домі Божественного Провидіння, що перетворився мало не на маленьке містечко, буде все необхідне: булочна, м’ясна лавка, столярна майстерня… Навіть на життя тих, хто цілком присвятив себе Господові, перебування в Малому Домі накладає свій відбиток: так отець Коттоленго стає засновником різних сімей монахів і монахинь, в кожної з яких свій статут і свій стиль життя, пристосований до умов справи, якій вони присвятили життя.
Згодом отець Коттоленго заснував навіть свою семінарію, аби готувати священиків собі по серцю. І все це він робить, не маючи яких-небудь заощаджень, але збираючи дари Провидіння, і допомога поступає з зовсім різних джерел.
Один з його братів говорить йому: “Всякий раз, приїжджаючи до тебе, я бачу яку-небудь нову споруду. До яких розмірів ти хочеш довести будівництво? Звідки у тебе стільки грошей? Як ти передбачаєш покрити витрати?”. Отець Коттоленго відповідає йому: “Не турбуйся. Ми з тобою діти і не розуміємо шляхів Провидіння. Вдамося до Його волі”. Тим, хто запитує у нього, що він намірюється зробити, наприклад, чи збирається він влаштувати справжню лікарню, він відповідає: “Я не запитую Провидіння, але вважаю за краще слідувати Йому. Щоб я побудував лікарню? У мене і думок таких немає! Проте це могло б бути бажане Божественному Провидінню… Хтозна, чого побажає Божественне Провидіння? Я ні на що не придатний, і навіть не уявляю собі, що роблю. Проте Божественному Провидінню, поза сумнівом, відомо, що Йому завгодно. Мені залишається лише підкорятися Йому. Вперед же в ім’я Господнє”.
І дійсно, йому подарують лікарню, побудовану спеціально для нього. Джерело його безмежного покладання надії на Провидіння в одному: “Бідні – це Ісус, а не лише образ Його. Це Сам Ісус, і служити їм треба так, як ми служили б Йому”; “всі бідні – наші пани, а ті з них, чий вигляд викликає відразу нашому тілесному погляду – це наші пани в першу чергу, це насправді наші перлини”; “якщо ми погано поводитимемося з ними, вони проженуть нас з Малого Дому. Вони – Ісус”.
А ось розмова між отцем Коттоленго і міністром внутрішніх справ короля Карла Альберта, що прийшов особисто, аби побачити, що відбувається на периферії Турину, де “серед домів і хатин неначе за помахом чарівної палички виріс новий квартал, і там, як бджілки, працюють монахи, хворі, хлопці і дівчата”:
“Даруйте, високоповажний пане канонік, ви головний в цьому притулку для бідних? – Ваше превосходительство, яка честь! Головний не я. Благодаттю Божою я – останній з туринських священиків, чорнороб Божественного Провидіння… –
Звідки у вас засоби, щоб побудовувати цю будівлю і вмістити такий натовп народу? – Ваше превосходительство, тут все належить Божественному Провидінню, яке нікого не залишить без допомоги. – Провидіння, Провидіння… Вам легко говорити, але уряд повинен все знати. А якщо одного прекрасного дня, високоповажний пан канонік, з вами що-небудь станеться і всі ці люди залишаться на вулиці? – …Цей маленький дім живе під захистом Божественного Провидіння, яке піклується про нього у формі добровільних приношень. Якщо ж буде потрібно чудеса, то Провидіння в змозі їх здійснити. – Час чудес пройшов! – …Будьте спокійні, ваше превосходительство.
Немає чого турбуватися про вже розв’язану проблему. Божественне Провидіння нас не залишає і ніколи не залишить. Помруть люди, зникнуть сім’ї, припинить своє існування уряд, але банк Божественного Провидіння ніколи не збанкротує! Я більше переконаний в існуванні Божественного Провидіння, ніж в існуванні міста Туріну”.
Можна було б пригадати безліч випадків з життя отця Коттоленго і детальніше розповісти про ту грандіозну справу, яку він зумів здійснити всього лише за п’ятнадцять років. Проте вистачає двох прикладів, аби відчути всю велич його душі і “розуміння”.
Перший випадок свідчить про силу його віри. Прийшов день, коли грошей стало катастрофічно не вистарчати. Борги виросли, і деякі з кредиторів вже стукали в двері. Втрутилася урядова комісія: вона хотіла навіть заснувати адміністративну раду. Отець Коттоленго відмовився це зробити. От в нього вимагають принаймні скоротити витрати і зменшити число мешканців Малого Дому, перш ніж остаточно його закрити.
Ось відповідь Коттоленго: “Коли мені припаде це зробити (тобто закрити Малий Дім), я ляжу біля його дверей і там помру. Я багато думав про свою поведінку, прагнучи дошукатися, чи не зробив я якого-небудь гріха, через який Бог залишив мене. Я великий грішник, але не пам’ятаю, щоб скоїв який-небудь новий злочин; я перевірив, чи немає в моєму Домі якого-небудь волаючого неподобства, через яке на нього могла б обрушитися небесна кара, і нічого подібного не знайшов. Тому я задаюся питанням: звідки такий брак коштів? І ось про що я подумав. У мене ніколи не було вільного місця, ніколи не було вільного ліжка. Так от, вже протягом деякого часу у мене порожні дві або три кімнати, де можна було б розмістити чоловік п’ятнадцять хворих. Ось чому Бог залишив мене! Я згрішив маловірством! Дайте мені трохи грошей, щоб обставити ці кімнати і розмістити там хворих, і ви побачите, що через місяць ситуація зміниться!”.
Кімнати були обставлені, і всього через декілька днів там було розміщено “п’ятнадцять найпотворніших і брудніших жебраків, підібраних на туринських вулицях”.Такою була віра цієї людини, про яку його сповідник говорив: “В одного каноніка Коттоленго більше віри, чим у всьому місті Турині”.
А ось інший випадок.
Уявимо собі на хвилину, що це ми відповідаємо за всі “сім’ї”, створені отцем Коттоленго. Уявимо собі, як потрібна була матеріальна допомога і, перш за все, допомога добровольців, а потім подумаємо про самого отця Коттоленго, який у момент найбільшого розмаху своєї діяльності і найбільших матеріальних потреб вирішив об’єднати декількох зі своїх духовних синів і дочок і заснувати жіночі контеплятивні монастирі, а також відлюдницькі контеплятивні чоловічі монастирі.
Інакше кажучи, він вирішив зібрати людей, які хочуть присвятити своє життя виключно молитві, прославі Бога і покаянню.
Він заснував п’ять жіночих контеплятивних монастирів і один чоловічий відлюдницький монастир і вважав це однією з найважливіших справ свого життя. Ці монастирі мали бути ніби серцем, що б’ється за весь величезний Малий Дім Божественного Провидіння.
На сучасному світі багато говориться про милосердя, добровільну допомогу тим, хто її потребує, про “малих цих”, про яких не можна забувати.
Якщо є основа для діалогу зі всіма, навіть з невіруючими, то це, мабуть, питання про милосердя. Проте споглядаючи титанів милосердя – святих, ми бачимо, що для них і довкола них все було вірою: вірою, яка проповідується, проголошується і стала закликом.
Святі посміялися б над безособовим милосердям або милосердям, не заснованим на вірі. Не тому, що людина невіруюча не є здатна на великодушність і самовідданість, але тому, що правдиве милосердя – це те, яке не лише йде назустріч тому, хто його потребує, як то буває, коли воно рухоме інстинктивним співчуттям або ідеологічними переконаннями. Правдиве милосердя – це те, яке йде назустріч Таємниці, що горить в серці людини: у його власному серці і в серці іншого, наскільки б слабким, хворим чи відразливим той нам не здавався.
Правдивому милосердю властиве цілісне сприйняття особи ближнього, його проблем і його долі. Тому милосердя – це творення непроминущих цінностей, якими відмічений хід історії, які впливають на культуру і соціальне життя, які змінюють людину: людину, яка творить справи милосердя, а також людину, яка потребує милосердя.
Традиційний заклик творити справи милосердя залишається в силі. Адже той, хто бажає укріпити і розвинути свою віру – віру, яку він має, хоч би вона була з гірчичне зерно, – повинен негайно запалити її вогнем справжнього діяльного милосердя і співчуття. Лише так він врятує свою віру від можливої загибелі, і чим більш зрілішою буде особа, тим більшою мірою вона буде здібною, як говорили святі, творити “діяння за діяннями”.
У повсякденному житті відмічені діяльним милосердям всі ті вчинки, які, якщо можна так сказати, відкривають нові горизонти для серця, розуму, думок, гостинності, людської солідарності, всього устрою життя, дому…
Але це милосердя вже не повинне надихатися виключно душевним поривом, якого може не бути, який може пройти або живитися за рахунок тих, на кого він звернений. Все повинно виходити з впевненості, що прояснила серце. Впевненості в тому, що все – в малому і великому, з малими або великими світу цього – ти робиш для Христа, Який є любов і сенс життя.
І тут настав час виголосити те слово, що кидає виклик, яким можна охарактеризувати особу цього святого: святий Джузеппе Бенедетто Коттоленго – “радикал”.
Залишімо збоку полеміку. Зараз ми хочемо встановити, чому приречені на безсилля всі людські пориви, коли вони не засновані на божественному милосерді.
За часів дискусії про аборт одна жінка – відомий представник партії радикалів, партії, яка час від часу приходить до переконання, що вона захищає права людини, тому що піддається емоціям, – писала: “Поясніть мені, чому потрібно захищати право на життя тисяч потворних, нежиттєздатних, неповноцінних істот, які наповнять собою кунсткамеру Коттоленго.
Поясніть мені, чому є святим право на життя каліки, якого потім ніхто не захистить…”.
“Поясніть мені…”: це або богохульство, або початок молитви.
Мабуть, потрібно було б дивитися на світ очима отця Коттоленго, аби побачити брехню.
Той, хто і сьогодні входить в дім Коттоленго, говорить, що це не “кунсткамера” не тому, що там не було нічого жахливого, але тому, що відвідини дому справляють “солодке і страшне враження. Милосердя монахів і монахинь, та ніжність, з якою вони поводяться з хворими, їх дивний спокій свідчать про атмосферу високої духовності” (з Передмови до біографії отця Коттоленго).
І, головне, саме доми Коттоленго – доказ того, що є хтось, хто приносить в жертву все своє життя, щоб захистити життя найслабших. Багато років тому, в 1835 році, ще за життя святого, двадцатип’ятирічний туринський граф відвідав Дім Коттоленго і написав звіт, де описував різні його відділення. Свій звіт він закінчив словами: “Такий Малий Дім Божественного Провидіння, де п’ятсот нещасних знайшли притулок, де їх годують, одягають, виховують для їх власного блага і для блага інших людей, де приймають людину, що лише народилася, і людину вмираючу, де можна прочитати історію всіх людських нещасть і всього людського благородства. І цей надзвичайний Дім заснований і управляється однією людиною, в якої в світі немає нічого, окрім невичерпних скарбів безконечної любові та безмежного покладання надії на Провидіння, що ніколи її не залишає… В каноніка немає ні рахівників, ні експедиторів, ні адміністраторів, ні паперів, ні книг, ні реєстрів. Проте тут панує порядок, тому що всі, хто бере участь в житті Дому, самі відчувають себе збагаченими і сповнені глибокої віри: вони роздумують лише про Провидіння…
Коротше кажучи, Коттоленго – обранець, справжній чудотворець!”.
Невідомо, чому історики італійського Рісорджіменто, що настільки охоче наводять масу подробиць, частенько сповнених такого презирства до Церкви, ніколи, навіть в примітках, не цитують цих слів молодого графа Камілло Венсо Кавура…
“Поясніть мені, чому є святим право каліки на життя…”. Якщо це богохульство, жодна відповідь неможлива.
Якщо це молитва, в аргументах розуму немає потреби: швидше потрібно запитати тих, хто не затверджує святість цього права теоретично, але доводить його всім своїм життям.
Потрібно було б опитати незліченну кількість тих, хто поводився з життям хворих як зі священним даром.
Тут можна пригадати одного з найвидатніших християнських мислителів нашого часу; Еманюеле Муньє, маленька донька якого була приречена на безнадійне рослинне існування.
Він писав дружині: “Який би сенс мало все це, якби наша дівчинка була лише хворою плоттю, шматочком страждаючого життя, а не маленькою білою облаткою, що перевершує всіх нас, містить в собі безконечну таємницю і любов, яке засліпило б нас, якби ми побачили її обличчям до обличчя…
Якщо нам залишається лише страждати (терпіти, переносити), можливо, ми не зможемо дати те, що від нас вимагається. Ми не повинні думати про страждання як про щось, що у нас виривається силоміць, але як про щось, що ми віддаємо як дар, щоб не бути негідними маленького Христа, що знаходиться з нами… Я не хочу, щоб ці дні пропадали дарма, ми повинні приймати їх такими, як вони є: як дні, сповнені ще невідомою благодаттю”.
“Друзі говорять: “На їх частку випало велике горе”, але це не горе: нас відвідав Хтось великий…
Хтозна, чи не потрібно нам зберігати в своєму домі Причастя і поклонятися йому, не забуваючи про те, що Божество присутнє у вигляді жалюгідної сліпої матерії.
Бідна моя маленька Франсуаза! Ти для мене – образ віри” (Щоденники і листи).
І разом з ним тисячі християн в лікарнях, в притулках і у себе вдома пережили або переживають і сьогодні те ж саме, відчуваючи свою причетність до “священної історії”.
Отець Коттоленго провів своє життя, підсвічуючи фарбами любові цей “образ віри”.
Сьогодні його справа, що злилася з його ім’ям, поширилася по всій землі.
Існує більше 700 домів, сестер отця Коттоленго більше чотирьох тисяч.
Сьогодні ” Доми Божественного Провидіння” теж живуть без боргів, не просячи грошей ні у кого. І хоча їх бюджет обчислюється солідними сумами, державні субсидії їм складають менше 10%. “Провидіння залишається господарем Малого Дому”.
Останні слова отця Коттоленго були такі: “Помилуй, Господи, помилуй, Господи. Добре і святе Провидіння… Пресвята Діва, настала Твоя черга”.
Його життя, як було написано тоді в одній статті п’ємонтської газети, пройшло як “один день, сповнений великої любові”. Навіть якщо він провів багато років – і хай це стане для нас і підбадьоренням, і застереженням – чекаючи, поки благодать Божа прошиє йому серце болем і ніжністю, як може пронизати його лише Бог.
Чудо з’явилося канонікові Коттоленго в ту неділю, коли трагедія життя, що народжується, скорботного материнства і смерті (трагедія, для нас що стала звичною) відкрилася перед ним у всій своїй гіркій реальності: байдужість вбила, а милосердя повинне було почати спасіння.
І підкоряючись цьому заклику, він почав свою справу, хоча йому вже було за сорок, хоча він вже був добре “влаштований”.
Так він став святим.
Цей заклик можемо наслідувати і ми.
Антоніо Сікарі, “Портрети святих”
Джерело: http://christusimperat.org
