Божий розбійник Життя святого Луїджі Оріоне

Все почалося, наче в романі: двадцятирічний Вітторіо Оріоне, І батько майбутнього святого, солдат армії Королівства Сардинії і гарібальдист, дозволив собі двозначність в адресу Кароліни Фельтрі, за що одержав ляпаса. Через рік він повернувся: але цього разу для того, щоб попросити її руки і обвінчатися. Він був байдужий до віри, вона – глибоко побожна. Родина оселилася в маленькому селі Понтекуроне на північному заході Італії. У них було І четверо дітей. Наймолодший син, Луїджі, народився 23 червня 1872 І року. Батько очолював бригаду брукувальників доріг і бував з родиною лише взимку, мати ж займалася вихованням дітей. «Я носив одяг старшого брата, що перейшов до мене від двох інших, – згадував пізніше дон Оріоне. -Мати вставала о третій годині ночі і бралася за роботу. Здавалося, що вона кружляє по хаті, як веретено». Саме від матері Луїджі навчився цінувати і любити працю, бідність і послух.

Невдаха
У десять років Луїджі почав допомагати батькові і старшим братам брукувати дороги, але вже тоді він мріяв стати «ловцем людей» для Христа. Звичайно, хлопчик розумів, що родина не може оплатити навчання в семінарії, але його «гарячий» характер істинного італійця не бажав миритися з цим. У кого ж попросити допомоги? Звичайно, у Богородиці! Одного разу, зупинившись біля напівзруйнованої придорожньої каплички Діви Марії, хлопчик сказав: «Пресвята Діво, якщо Ти допоможеш мені стати священиком, я відремонтую цю каплицю і побудую нову, велику святиню!» Вважаючи, що справа залагоджена, повеселілий Луїджі побіг наздоганяти своїх старших братів.
У 1884 р. вікарія місцевого приходу отця Міланезе призначили прелатом у Моліно деі Торті. Священик давно був переконаний у покликанні Луїджі і вирішив йому допомогти. Отець Міланезе попросив францисканців із сусідньої Вогери прийняти хлопчика на випробувальний період і сам заплатив за нього вступний внесок.
4 вересня 1885 р. тринадцятирічний Оріоне з маленьким вузликом залишив рідне село, щоб «досягти святості в чернецтві і скоріше вмерти, ніж повернутися в світ і додому». Навесні наступного року, на Великдень, Луїджі офіційно пообіцяли прийняти до Ордену і одягти в чернече вбрання. Хлопчик відчував таке хвилювання, що не міг спати з початку Страсного тижня, і, наслідуючи древніх святих, умертвляв своє тіло. Це настільки знесилило молодий організм, що Луїджі захворів важкою формою запалення легень. Лікарі давали йому два місяці життя, але Оріоне все-таки одужав. Однак настоятелі відіслали його з монастиря, побоюючись за його здоров’я.
Зі сльозами на очах Оріоне повертався додому. Тоді для нього і для оточуючих це здавалося поразкою. На щастя, прелат Міланезе підшукав для підлітка місце в салезіанському ораторії в Туріні. 4 жовтня 1886 р. відбулася зустріч Оріоне з людиною, яка істотно вплинула на все його життя. Це був святий Йоан Боско. І хоча їхню дружбу перервала смерть дона Боско в 1888 р., він назавжди залишився для Луїджі батьком, другом і вчителем, натхненником усієї його апостольської діяльності.
Успішно закінчивши гімназію в 1889 р., обдарований юнак Оріоне, душа товариства, палкий шанувальник дона Боско, який мав велике бажанням стати священиком, якнайкраще відповідав салезіанському ідеалу ченця. Проте Оріоне несподівано для всіх в останній день реколекцій, що випереджають новіціат, вирішив покинути все і вступити до єпархіальної семінарії в Тортоне. Відмовитися від усього в останній момент – чи розумна це витівка? Але таке рішення було нелегким і для самого Луїджі, адже воно йшло врозріз і з його волею. Ніхто не знає, скільки годин провів юнак у молитві, намагаючись зрозуміти Божу волю.
Того ж року Оріоне вступив до семінарії. Через два роки помер його батько, і щоб оплачувати навчання, Луїджі став паламарем і сторожем кафедрального собору в Тортоне.
Дивний початок
Рік по тому, під час Великого посту, Оріоне зустрів у соборі заплаканого хлопчика. Виявилося, що священик вигнав його з уроку релігії. Клірик Луїджі запросив хлопчика у свою кімнатку, яка містилася у вежі собору і там закінчив перерваний урок. Потім вони погралися, трохи поговорили, клірик почастував хлопчика сухариками і відправив додому. Наступного дня хлопчик прийшов у гості до Оріоне, але не один, а з двома товаришами. Так почалося нове апостольське служіння Луїджі. Незабаром шибеники з усієї Тортони щодня приходили до клірика, який вмів привабити їх грою, аби потім навчати катехізису. Зустрічі обов’язково починалися і закінчувалися тривалими, але не нудними молитвами, адже хлопці бачили, з яким жаром вони вихоплюються з самого серця Оріоне.
Поважним канонікам і священикам незабаром почала заважати метушня і постійний шум у соборі, а також невтомні запитання вуличних хлопчаків: «Чи не знаєте, де клірик Оріоне?» Здавалося, що моодий клірик став популярнішим за весь клір Тортони разом з єпископом . Та й кімната на вежі не могла вмістити відразу всіх бажаючих -наприкінці квітня туди приходило півтори сотні хлопців!
У Страсну п’ятницю Оріоне молився перед розп’яттям у соборі, благаючи Господа дати йому знати, як чинити далі. Адже не можна покинути цю добру справу, та продовжувати її теж неможливо. І тоді в тиші його серця Господь сказав юнаку, що хоче бачити цих хлопців не на вулицях міста з безчесними, занепалими людьми, а зразковими батьками сімейств і священиками, людьми щиро віруючими і люблячими свою країну – людьми, які живуть Божими ідеалами. І тим, хто має наповнити їх цими ідеалами, повинен стати саме Оріоне. Пізніше сам Оріоне часто повторював, що і нова чернеча родина, і вся його апостольська діяльність почалися в ту Страсну п’ятницю 1892 р. біля підніжжя хреста. Луїджі тоді було двадцять років – це наймолодший засновник чернечого ордену в історії Церкви,
Єпископ Тортони Джино Банді помітив покликання Оріоне і вирішив допомогти йому. З липня 1889 року в присутності єпископа, священиків, мирян і своїх підопічних Луїджі урочисто відкрив недільний ораторій святого Луїджі Гонзаги. Єпископ Банді віддав юному клірику для користування кілька приміщень у своїй резиденції і сад. Однак незабаром, побачивши жалюгідний стан свого колись прекрасного саду і вдосталь наслухавшись скарг від городян, єпископ наказав Оріоне закрити ораторій. Це був великий удар для Луїджі, і, як у дитинстві він вирішив довіритися Діві Марії. Він написав зворушливе звернення до Пресвятої Діви, в якому благав її втрутитися і не залишити хлопців «сиротами», та поклав його разом із ключами від ораторія біля підніжжя статуї Богородиці в єпископському саду.
І Марія втрутилася. Хлопці продовжували підтримувати контакт із кліриком. Багато хто, натхненні його прикладом, теж хотіли служити Богові, але у них не було грошей та освіти. Влітку наступного року Луїджі зважився знову звернутися до єпископа по допомогу. Оріоне сказав, що хоче відкрити колегіум – школу-інтернат для хлопчиків і просить у єпископа тільки дві речі: дозвіл і благословення. Єпископ Банді, знаючи, що у клірика немає ні копійки за душею, все-таки дав йому і перше, і друге. Оріоне, вийшовши на вулицю, вирішив не гаяти часу і пошукати відповідне приміщення. На перехресті він зустрів знайомого підлітка Стасано і поділився з ним своїми планами. Стасано зрадів і сказав, що з радістю перейде в школу до Оріоне і що його батько саме вирішив здати в оренду будинок. Луїджі відразу попрямував до будинку Стасано і пояснив хазяїнові, у чому справа. Недовго поторгувавшись, сторони зійшлися на чотирьохстах лірах за перший рік оренди. Оріоне повинен був сплатити всю суму впродовж найближчого тижня і прийняти хлопчика до колегіуму безкоштовно.
Луїджі вийшов з будинку Стасано, міркуючи, де він візьме таку велику суму. Раптом його погукала жінка похилого віку. Це була бабуся ще одного знайомого шибайголови. Оріоне запитав, як поживає його колишній підопічний. Жінка відповіла, що вона зараз підшукує для нього підхожу гімназію в Тортоне. Клірик сказав, що оголошується набір у новий колегіум, і що він з радістю прийме хлопчика. «Я не можу заплатити за його річне навчання більше, ніж чотириста лір. Це все, що я зібрала», – відповіла жінка. Оріоне начебто пройняло струмом: «Цього безсумнівно вистачить до кінця його навчання!» Відразу клірик написав розписку про прийняття плати за навчання хлопчика і миттю повернувся до Стасано. Здивованому батькові Стасано, котрий не вірив, що Луїджі збере так швидко необхідну суму, нічого не залишалося, як прийняти гроші і підписати договір про оренду.
Щасливий Оріоне, не перестаючи дякувати Богу, побіг до єпископа. Тим часом єпископ Банді вже жалкував, що дав Оріоне дозвіл. Пройшло лише дві години від їхньої останньої розмови, як Оріоне знову стояв перед єпископом. Той зустрів наполегливого клірика словами: «Я забороняю! Все забороняю! Забираю назад свій дозвіл і благословення, поки ти не встиг накоїти дурниць!» Молодий клірик зовсім розгубився: «Але, Владико… Я вже прийняв двох учнів… а, крім того, орендував приміщення…» Оріоне показав єпископу договір про оренду. Тоді зачудований єпископ посміхнувся і сказав: «Ти справжній Божий розбійник, сину мій! Стань на коліна. Я повертаю тобі дозвіл і благословення та обіцяю, що більше не заберу їху тебе. Тепер я бачу, що цих двох речей для тебе достатньо».
Обновити все у Христі
Оскільки один Оріоне не міг з усім справитися, єпископ дав йому на допомогу обраних ним же кліриків (серед них диякона Карла Стерпі, який став правою рукою Оріоне і генеральним настоятелем ордену після його смерті). Вони і поклали початок майбутньої конгрегації.
13 квітня 1895 р. єпископ Банді рукоположив Оріоне у священики і зробив йому незвичайний подарунок: дозволив молодому священи¬ку облачити в сутани декількох його вихованців з гімназії та дав орденові, що народився, назву: «Мала Справа Божого Провидіння». Луїджі дотримав своєї обіцянки, даної в дитинстві Марії. Ставши священиком, він відшукав напівзруйновану придорожню капличку і відремонтував її. Пройде ще трохи часу, і він побудує не одну святиню, присвячену Пресвятій Діві.
Мету нової чернечої конгрегації блаженний Оріоне визначив сло¬вами апостола Павла: «Об’єднати все у Христі» (пор. Еф 1,10). «Це релігійна конгрегація, яка відрізняється великою лагідністю, яка цілком покладається на Боже Провидіння, – писав він. – Мотив її діяльності – любов, що аж ніяк не виключає правди і справедливості, але в любові удосконалює правду і справедливість… Мета конгрегації -любити, молитися, виховувати в благочесті і праці сиріт і найбільш занедбаних, страждати за грішників і присвячувати себе Ісусові. Привілей конгрегації – служіння Христу, Який перебуває у найбідніших, у найбільш занедбаних і покинутих. її девіз -слова святого Павла: “Любов Христова об’єднує нас” (2 Кор 5,14), а її програма коротко міститься в словах Данте: “Наша любов не закриває дверей”». Дон Оріоне, який народився в бідній родині, знав, що таке голод і вбогість, тому він завжди підкреслював, що його мета – служіння убогим і злиденним. Одного разу він висловив це досить переконливо: «Бог уже сам подбав про потреби багатих, так що йдіть до жебраків!»
Молодий орден швидко розвивався. Здавалося, що Оріоне був усюдисущий, як дух, з’являючись майже одночасно в різних кінцях Італії. Його духовні сини будували нові святині, школи, інтернати, лікарні, притулки, допомагали бідним, бездомним, самотнім. Оріоне підкреслював, що без фізичної праці духовне життя ченця не буде розвиватися.
Оріоне не забував жодної знайомої людини, тим більше такої, яка потребувала простої людської дружби. Так з’являється єдине у своєму роді апостольство листів. Оріоне писав їх більше десятка на день. Він писав Папам, кардиналам, єпископам, священикам, ченцям і черницям, міністрам, банкірам, добродійникам, робітникам, дітям, злиденним і навіть бездомним, писав послання, адресовані конгрегації, відповідав і запеклим збирачам автографів, і бабусі, яка скаржиться, що хліб ранить її ясна, і хлопцю, що просив поради. Ці листи не є літературними творами, але вони наповнені сердечністю до всіх, і до кліриків, яким Оріоне докоряв зате, що сплять під час розважань, і до членів конгрегації, які занадто люблять зручності.
Чотири любові
Фундаментом духовності блаженного Оріоне були його «чотири великі любові»: Ісус, Діва Марія, Папа і душі. Його любов до намісника святого апостола Петра була так велика, що у своєму ордені Оріоне ввів, крім основних трьох чернечих обітниць бідності, чистоти і послуху, четвертий – обітниця вірності Папі Римському. Дон Оріоне завжди був готовий йти туди, куди його направить Папа і Церква.
Коли в 1908 р. у сицилійців стався найсильніший землетрус, Папа на три роки призначив Оріоне своїм генеральним вікарієм східної Сицилії. Оріоне вміло організував допомогу потерпілим і відбудовчі роботи. Він сам цілими днями допомагав шукати в завалах уцілілих людей, носив цеглу і цемент для відновлення зруйнованих будинків. У 1915 р. подібна ситуація склалася в центральних Апеннінах. І знову Оріоне невтомно рятував тих, кого ще можна було врятувати.
Якось король Віктор-Еммануїл приїхав зі своїми міністрами в одне із зруйнованих сіл, щоб своїми очима побачити масштаби наслідків землетрусу. Король з почтом вийшли зі своїх дорогих машин і пішли оглядати руїни. Раптом королівський водій помітив, що якийсь маленький священик у поношеній сутані саджає вцілілих після трагедії дітей у машину самого короля. Коли на Оріоне накинулася королівська охорона, той спокійно сказав: «Зараз у горах холодно. Я не маю автомобіля, щоб відвезти дітей до найближчого притулку. Якщо їх залишити тут, вони загинуть». Вражений побаченим, король зміг тільки кивнути головою у відповідь.
Усі Папи дуже цінували Оріоне за його відданість, і гідною нагородою йому стало утвердження ордена Апостольським Престолом. Офіційно орден прийняв назву Мала Справа Божого Провидіння. Орден, як молоде дерево, випустив галузки; Оріоне заснував орден Малих Сестер Місіонерок Милосердя, що мали співпрацювати з його духовними синами, конгрегацію Самітників Божого Провидіння і Незрячих Сестер Пресвятого Таїнства Євхаристії, котрі молитовно допомагали справам милосердя й апостольству ордена. Після першої світової війни конгрегація поширилася далеко за межі Італії: у Північну і Південну Америку, в Албанію, Англію, Іспанію, Польщу, Швейцарію…
Хоча Оріоне знала вся Італія, а можливість називати його своїм другом вважали за честь Папи, єпископи, вищі сановники і навіть комуністичні лідери, він завжди залишався скромним ченцем. Його стара сутана, залатаний старий плащ і стоптані черевики стали свого роду візитною карткою. Якось його духовні сини подарували дону Оріоне новий плащ, але вже наступного дня ця дивна людина знову ходила у своєму старому. На запитання, що ж йому не сподобалося в подарунку, він із простотою дитини відповів: «Учора ввечері я повертався додому і побачив жебрака в одній сорочці. У мене тепер два плащі: один на мені, а інший вдома. Погодьтеся, нерозумно було б бігти додому за старим, коли я відразу ж міг віддати той, що був на мені».
Умерти стоячи
Дон Оріоне вставав о 4.30 ранку, лягав опівночі, цілий день проводив на ногах. Наприкінці свого життя по середах він приймав відвідувачів у Мілані, а по четвергах – у Генуї. В довгій черзі промисловець і банкір стояли пліч-о-пліч з робітницею та університетським професором, годинами очікуючи на хвилинну розмову, сповідь, пораду. «Моє серце натягнуте, як трос, що одного разу порветься», – говорив дон Оріоне, але відразу ж додавав: «Хочу вмерти стоячи, дивлячись у небо і працюючи». У квітні 1939 року у нього стався перший інфаркт, але священик не змінив свого способу життя. 9 лютого 1940 року його наздогнав другий інфаркт, але і тепер дон Оріоне працював – лежачи в ліжку, відповідав на величезну кількість листів, які надходили з усь¬ого світу.
Лікар категорично зажадав, щоб він переїхав з Тортони в Сан-Ремо, де був більш м’який клімат. Дон Оріоне протестував: «Не хочу ні жити, ні вмирати серед пальм, але серед бідних, тому що в них – Христос». Зрештою, він уступив, але втік з вагона першого класу, куди його посадили друзі, у переповнений вагон третього класу, в якому звик їздити. У Сан-Ремо Оріоне не припиняв працювати, усвідомлюючи, що кінець уже близький. В один з днів санітар, який зненацька увійшов до кімнати, побачив, як дон Оріоне здирав ножем затвердіння, які утворилися у нього на колінах через довге стояння на молитві. «Не потрібно, щоб люди це бачили і потім складали різні історії», – сказав заклопотаний дон Оріоне.
12 березня 1940 року він працював до десяти вечора. Коли ліг, раптом відчув себе погано і викликав аптекаря, який працював у спільноті. Але було вже пізно. В кімнаті зібралися близькі соратники. Дон Оріоне посповідався, прийняв Причастя і був соборований. Оглянувши всіх поглядом, він сказав: «Вже йду», – потім повільно вимовив одними губами: «Ісусе, Ісусе, Ісусе…» – і помер.
Похорон цієї скромної людини, яка за кілька днів до смерті з гнівом викинув з місцевої каплиці свій портрет, поміщений над вівтарем чер¬ницями, перетворилися в численну маніфестацію. На похороні Оріоне в Тортоне були присутні вищі державні і церковні сановники, сотні його духовних дітей. Нескінченний потік людей приходив попрощатися з батьком убогих впродовж трьох днів. Папа Пій XII виступив зі спеціальним зверненням по радіо.
Під час беатифікаційного процесу труну Оріоне відкрили і з подивом побачили, що тіло святого прекрасно збереглося. Після беатифікації тіло Оріоне помістили в прозорому саркофазі в каплиці під санктуарієм Діви Марії в Тортоне. Доглядач санктуарія помітив, що тіло Оріоне поклали в труну в його старих черевиках. Щоб «не ганьбити святого», доглядач замінив їх на нові. Але наступного дня побачив, що дон Оріоне лежить у саркофазі босий, а нові черевики стоять на підлозі поруч. Нічого не поробиш, довелося повернути святому його діряві черевики. Тоді хтось пожартував, що крізь нові черевики не можна побачити сяйво святості цієї великої людини, яку 16 травня цього року на площі святого Петра в Римі Папа урочисто проголосить святим.

26.10.1980р. Луїджі Оріоне зарахований до лику святих римським папою Іваном Павлом ІІ