Для Божих намірів немає перешкод. Ні час, ні відстань, ні жодні інші умовності не здатні змінити Господнього задуму. Бо коли з висоти часу прослідкувати за тими стежками, якими провадило Небо свого слугу о.Миколая Конрада на землі, то, без сумніву, зрозуміємо, що кожен крок його життя вів до тих подій, котрі засвідчили його як Мученика за віру Христову.
О. д-р. Миколай Конрад народився 16 травня 1876 р. в с. Струсові на Тернопільщині.
Був сином небагатих міщан – Йосифа і Марії з Житковських. Батько його був різьб’ярем. У 1887 –1889 р.р. закінчив перші два гімназійних класи середньої школі Воскресенців. Вищі класи закінчив матуральним іспитом у Римі. Кардинал Сильвестр Сембратович скерував його, учня ІІІ-ої кляси гімназії, на студії у Колегію De propaganda Fide. За сім років навчання закінчив “Scholas literarius”, філософський курс Академії св. Папи. По закінченні одержав ступінь доктора філософії та богослов’я. Був рукоположений на священика у 1899 р., а від 1900 р. виконував обов’язки заступника учителя релігії у виділових школах Золочева. Там народився його перший син Стефан. В 1902 р. був призначений сталим катехитом виділової школи у Теребовлі. Працював, як пише сам: … “вкладаючи всю працю, всі сили і лишній час”, але відчував енергію та бажання працювати з молоддю: “В мені жиє енергія і я за Божою поміччю міг би м много працювати… Вже мені пора віддатися праці фаховій на ціле життя”…
“Хтів би м працювати над доростаючою молодіжжю, тою молодіжжю, що наражена на утрату “віри і моральности. Я є свідомий трудности, катехита в середній школі, але маю велику охоту посвятити своє життя для добра тої ж молодіжи…” Так писав о.М.Конрад до Митрополичого Ординаріяту листа з проханням надати йому посаду вчителя гімназії.
Він походив з небагатої родини, котра не могла забезпечити ні матеріальних благ, ні кар’єри. Головним рушієм у його житті були тверда віра, талант, працелюбність. Уже в дитячім віці мав схильність до духовних практик. Це спонукало його батьків віддати дитину до школи Отців Салезіян, котрі здібного і сумлінного учня рекомендували на навчання до Рима. З 1907 р. о. Конрада призначають заступником учителя релігії в українській гімназії в Тернополі, де згодом став дійсним учителем гімназії і працював до 1914 р. А під час Першої світової війни виконував душпастирські обов’язки в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Гмідні. Був там катехитом і управителем гімназійних курсів до 1918 р. У Тернополі народилися його діти: Марія, Ярослава, Володимир.
Отець Микола Конрад щиро тішився, коли проголосили у 1918 р УНР. З цієї нагоди організував “Велике Свято Української Народної Республіки” (цитата зі запрошення), на яке запросили о. Радника. Це було справді грандіозне свято – з походом оркестру головними вулицями, з концертом за участю соліста німецької опери в Празі Олексія Носалевича та Богдана Бережницького. Слід врахувати і те, що так святкували українці з о. Конрадом на чужині. У 1919 р. отець разом з іншими священиками був арештований і перебував у таборі “Стшалково” до 1920 р. (То був час польсько-української війни). Після звільнення залишився без місця праці, а згодом учив у гімназіях Бережан і Тернополя. Отець продовжував свою улюблену роботу – формував молоді незрілі душі – для Бога, для України, для родини: “Моєю мрією було завжди працювати в школі…, посвятити себе цілковито морально-релігійному вихованню молодіжи. Знаючи, що се становище дуже тяжке, беру на себе відповідальність перед Богом, моїм Єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою і ревно нестиму до кінця мого життя…”,
…Маю повну надію осягнути ціль мого уряду і піднести морально й релігійно молодіж. Есьм свідомий всіх трудностей перепон, які нараз треба буде мені їх поборювати, але “З нами Бог”, а за Божою Ласкою і щирою молитвою надіюся на побіду”. “Стану добрим робітником на ниві Христовій”. Чи варто коментувати ці слова, щоб хоч поверхнево збагнути життєве кредо того, кому вони належали? Фрагменти епістолярії формують уяву про особистість отця Миколи Конрада: про його характер, про його ставлення до Бога, до людей і світу, про його потужний інтелект і високий духовний рівень. Будучи скромним катехитом, о. М.Конрад видав сміливу працю-критику на твір І.Франка “Повість про сотворення Світа”, у якому Каменяр заперечував Божу причетність до світобудови. Отець своєю критикою переміг відомого письменника,а стаття викликала реакцію проти побутуючих тоді серед інтелігенції, особливо серед молоді, впливів матеріалізму та атеїстичних течій. Він був представником того активного ідейного духовенства, котре закладало здорові моральні та духовні підвалини у вихованні молоді. Попри те, о. М. Конрад співредагував “Подільський голос”, де поміщав статті, співпрацював у видавництвах Марійського товариства молоді “Наш приятель” і “Правда”, писав статті і рецензії до “Ниви”, “Мети”, “Богословія” (Львів). У 1929 р. о. Микола Конрад покликаний був як викладач суспільних наук до Богословської Академії. У той час українські студенти, виховані на націоналістичних ідеях, були готові жертвувати своє життя заради Батьківщини. Цей закал потрібно було спрямувати у християнське русло моралі, що й поставив собі за мету о.Конрад. Так виникло у Львові перше українське католицьке студентське товариство “Обнова” під духовним проводом Митрополита Андрея та Йосифа Сліпого, тоді ректора Богословської Академії. Цей духовний осередок виходив за межі Академії, діяв у ширших межах – державного університету, політехніки, торговельної академії. Молоді українські патріоти сповідували клич “Україна понад усе”. Як добрий духівник товариства, о. д-р Конрад умів знайти і зворушити ті чутливі струни у душах молодих людей, які заставляли по-іншому сприймати Вітчизну – у контексті Божих Законів. Тому гаслом членів “Обнови” стало “Україна для Бога”. А назву товариства було обрано, виходячи з популярного тоді заклику Папи Пія ХІ, зверненого до всього католицького світу “Обновити все у Христі”. Скоро “Обнова” почала працювати у межах всесвітньої організації Католицького товариства “Пако романа”. О. д-р Микола Конрад надавався до такої праці, бо мав за собою практичний досвід молодіжно-християнського подвижництва. Організація “Обнова” і зараз функціонує, продовжуючи плекати зерно, засіяне о. д.-ром Миколою Конрадом. Отець видав низку праць, найголовніші з яких: “Націоналізм і католицизм”, “Молодіжна ментальність”, “Католицизм”, “Основні напрями новітньої соціології”, “Лібералізм” та ін. Його літературно-публіцистична діяльність була невід’ємною часткою життя і мала ціль формувати український світогляд згідно Христового вчення.
На основі праці о. д-ра Конрада “Нарис історії старовинної філософії” Професорська Колегія Богословської академії 7 квітня і 10 травня 1935 р. за посередництвом Й. Сліпого запропонувала Високопреосвященнішому Митрополитові найменувати о. д-ра М.Конрада надзвичайним професором Філософічного Віддділу. Справу цієї габілітації реферували о. д-р Й.Сліпий та о. д-р. А.Іщак (який, до речі, загинув того ж дня, що й о. д-р М.Конрад). Це призначення Митрополит Анрей затвердив рескриптом від 5 травня 1936 р. (За ст.50). А на засіданні Професорської Колегії 2 червня 1936 р. о. проф. д-р. Я.Левицький прочитав рецензію на нову працю о. д-ра Конрада “Основні напрямки новітньої соціології” і поставив внесення до найменування о. д-ра М. Конрада звичайним професором. Митрополит Андрей рескриптом Митрополичого Ординаріяту від 31 березня 1937 р. затвердив номінацію о. Конрада звичайним професором історії філософії та соціології.
Як бачимо, отець Конрад був високоосвіченою людиною, з доробком наукових праць, але водночас, як розповідали його колишні студенти, добрим і простим у поведінці, “щирим і розумним патріотом”. З болем сприймав голод в Радянській Україні. З приходом радянських військ до Львова життя о. д-ра М.Конрада різко змінилося. За свідченням невістки Кароліни Конрад отець поїхав у Яворів до сестри з надією, що радянські війська скоро відступлять. Коли переїжджав через село Страдч, зустрівся з людьми, які сприйняли отця як втікача за кордон. Хтось крикнув услід: “Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають”.
Такі слова зворушили отця. Він зупинився. За якусь мить о. Конрад змінив свої наміри щодо поїздки в Яворів, бо з розмови дізнався, що Страдч, залишився без священика. Він не міг залишити стадо Отця напризволяще. Просив лише одного – скромного утримання, бо на той час не мав жодного джерела до існування. У с. Страдчі була на горі церква та плебанія. О. Вояковський на той час уже виїхав до Німеччини, тож о. Конрад вирішив обслуговувати два села. Так замешкав отець на парохії у Страдчі. Згодом, переїхали сюди і дружина зі старенькою матір’ю. Розповідають, коли вона їхала зі зятем на гору, то бідкалась, бо дорога здалась жінці довгою, а гора надто високою, на що отець жартував: “Що вища гора, то ближче до Бога, мамо”.
Так прослужив о.Конрад в Страдчі майже два роки до того дня, коли його, всіма улюбленого душпастиря, вихователя, порадника настигла мученицька смерть.
Його разом з дяком Володимиром Приймою підступно закатували радянські енкаведисти.
“Було це так: 1941 року, 26 червня, в четвер, тато рано убрався і пішов до церкви на Службу. Мама стримувала його, бо хотіла щось казати. але він спішився, лише відповів: “Не маю часу, дуже багато людей до сповіді чекає”.
Тато любив ставати на горі і дивитися на долину, як по битій дорозі в бік Львова, поверталося совєтське військо, але цього дня тато не мав часу дивитися. Як лише скінчив Службу Божу, приступив до нього чоловік і каже: “Моя жінка вмирає і просить про сповідь”. Мешкали вони внизу, наче в ліску. О.д-р М.Конрад взяв Найсвятіші Тайни і пішов до хворої. При цьому підійшов дяк і каже: “Я піду з вами”. Тато відповів йому: “Це не є ваш обов’язок, не йдіть”. Дяк не прислухався і пішов з отцем до тієї жінки, яка дяк Володимир Прийма фактично не була хворою. Висповідавши її, тато і дяк вийшли на польову доріжку, щоби повернутися до села. У тій хвилі під’їхав трок (підвода – прим. авт.) а зі сторони Янова вискочило два енкаведисти і побігли до о. М. Конрада та дяка, закричавши: “Стій, бо стрілятимемо”. Отця і дяка зловили, посадили на трок і повезли. Все це бачили люди, які стояли нагорі в селі по виході з церкви і слідкували за подіями, що відбувались на шляху, який провадив до Львова. Це діялося в четвер. Того дня, увечері мама (дружина о. Конрада) пішла до німецької команди і розповіла про те, що сталося. Вона запитала, чи можуть піти люди в ліс шукати пропалих чоловіка і дяка. Їй відповіли, що стан є воєнний і військо має наказ кожного зустрічного цивільного чоловіка застрелити. Тому ніхто не відважився іти шукати. В п’ятницю чи суботу приїхали люди до нас зі Львова і питаються: “Чи може наш отець був у вас?”. “Ні, не був”, – кажу, – “А що сталося?” Відповідають те, що вище написано. Я кажу: “Вони напевно повезли їх до Львова”. Мимо того, син Степан зі своєю донею пішли до в’язниці на Лонського, де вже було повно трупів і там шукали за татом, але не знайшли. В неділю, чи в понеділок ми поїхали до мами, щоби в тому нещасті не була сама. Як ми приїхали, то довідалися, що люди вже шукають в ліску, бо чоловік, що направляв на той час дорогу бачив, що до лісу в’їхав трок, де було чотири особи, а коли виїхав, то було лише дві особи, себто ті два енкаведисти. В понеділок не знайшли нікого, лише у вівторок десь близько третьої години пополудні привезли два тіла замордованих о. д-ра Миколи Конрада і дяка Прийми.
Дяка Прийму мусили зараз поховати, бо він був у страшний спосіб спотворений. Тата люди помили, перебрали і дали священичі ризи. Так тато пролежав до вечора вдома, а ввечері перенесли тіло до церкви.
Тато мав зламане рамено, рани від пострілів та від багнетів. Так казали люди, котрі його мили.
На другий день один священик відправив похорон, а тіло спочило на цвинтарі біля церкви. Це все можу потвердити під присягою”. Дружина старшого сина о. д-ра Миколи Конрада Кароліна Конрад. Філядельфія. 15 листопада 1999 р.
О. Стефан Боровець, парох УГКЦ м. Городка свідчить: “Ці страшні хвилини, коли знайшли тіла замордованих отця і дяка не можна описати. Який це був крик і плач. На двох фірах везли тіла замордованих додому. Це була страшна картина – все село вийшло назустріч з плачем і криком, дзвонили в церковні дзвони”.
Особливої уваги вартує той факт, що тіло отця було нетлінне, без запаху, зберігало колір та інші властивості, не притаманні покійнику. З рани стікала кров.“Отця положили на приготовлений стіл, роздягнули до половини, обмили і вбрали у священичі ризи. Отця вбирав я сам, тому, що отцеві за життя прислуговував до Св. Служби Божої. Характерним є те, що тіло отця було цілковито свіже, не розкладалося і не було жодного неприємного запаху. Тільки з грудей, де була рана від пострілу, стікала чиста, свіжа кров, а над вухом був великий синець від удару. Після приготування тіло отця принесли до хати і поклали на катафалок. На плебанії тіло отця лежало цілу ніч. Тут було відправлено парастас. На другий день прибули священники зі всього деканату в супроводі многочисленного народу з процесією.
Тіло о. д-ра М.Конрада було перенесено до парохіяльної церкви. Коли тіло поклали в труну, то через катафалок аж на підлогу-долівку пройшла чиста кров. Жодного неприємного запаху не було, тіло було свіже і гнучке. Похоронили отця на цвинтарі, біля місійного хреста. Через рік – у 1942 році в місяці червні за бажанням дітей могилу о. Миколи Конрада було відкрито і тіло переложене в нову, дуже гарну труну. Тіло отця було в дуже гарному стані. Не було чути найменшого неприємного запаху (не розкладалося).
Син покійного отця Конрада д-р Володимир Конрад хотів подивитися на лице покійного батька, яке було покрите воздухом (за уставом). Коли він почав підносити воздух, то на ньому (воздуху) залишалася шкірка зі щоки, тому вище він не піднімав. Син, доктор Володимир, своєю рукою торкався рук отця. Руки були зложені на грудях, в них був хрест. Вони були у твердому стані, лише були покриті плівкою у вигляді білого моху. Як доктора, так і всіх присутніх, стан отця Конрада дуже здивував… При розкритті могили були присутні сини о. д-ра М.Конрада Володимир і Степан, донька Марія, а також о. Василь Семотюк, парох, паламар Василь Дивак і провізори – Павло Дмитришин і Боровець Андрій. при цьому був присутній також і я… Коли отець загинув, мені було 14-15 літ”
У Страдчі після смерті о.Конрада залишилась його дружина Антоніна. Після другого приходу радянських військ вона з дочками Марусею і Славою, їх чоловіками і дітьми потрапила до табору втікачів у Штрасгоффі. Звідти син Володимир, що був лікарем, забрав матір до себе в Айзенштадт. Після приходу Червоної Армії до Айзенштадту він утік до Відня, пізніше до Інсбруку. За допомогою американської католицької організації переїхав до Мюнхена, потім до Америки, де вже у Філядельфії жила сестра Ярослава з родиною Там померла дружина о.Конрада. Найстарший син Стефан в час війни працював журналістом в армії.
Господній Промисел залишається для нас таємницею. Чому так настирливо прагнув отець до Львова з провінції. Чи не в дивний спосіб потрапив у Страдч? А коли повертався від сповідниці, чи вдалося б уникнути тієї страшної участі, по-іншому розпорядившись часом? Не варто ставити подібних запитань, бо людського розуму недостатньо для того, аби щось передбачити, попередити, логічно пов’язати факти і події. Єдине, що можемо з певністю твердити – у Бога немає збігу обставин. І о. д-р М.Конрад, без сумніву, був знаряддям у Господніх руках і кожен свій крок робив там, де хотів бачити його Отець Небесний. Мученицька смерть завжди нестиме у собі таємницю. Напевно, Бог обирає достойних і провадить їх до того моменту, коли вони стають жертвою – чи на відкуплення гріхів народу, чи задля іншого, незбагненного нами Його задуму, стаючи посередниками між Творцем і людьми.
Усе життя отця М.Конрада було сповнене глибокою любов’ю до Бога, терпимістю до ближніх, бажанням якнайбільше причинитися до спасіння душ. Він був тою посудиною, через яку Господь зливав Свою благодать на землі. Багато сил віддав молодим семінаристам, яких готував до священичого стану, аби наша Католицька Церква мала чесних, боголюбивих, жертовних священиків, провідників душ і ревних охоронців своєї Церкви. Волею Божою зійшлися у відповідний час життєві шляхи о.Конрада і дяка В.Прийми, котрий єдиний серед мирян визнаний блаженним. Він народився 17 червня 1906 р. у Страдчі, закінчив дяківську бурсу, служив дяком і диригентом у церкві. То була скромна, чесна людина, батько чотирьох дітей. Коли він загинув, то найстаршому синові Мирославу було 9 років, Романові – 6, Анні – 5, а Марії – 1,5. Нещасна доля спіткала і синів д. Прийми: Мирослав захворів і помер у 16 років, Романа юнаком вбили. Досі живуть дочки Анна і Марія. Своє коротке життя провів, сповідуючи Христову науку. Батько його був теж дяком у церкві. Дяк Володимир закінчив дяківську бурсу у Львові. Брати Мирон і Максим були священиками.
О.-д-р Микола Конрад був непересічною особою в історії нашої Церкви – видатний релігійний мислитель, професор, поліглот (отець володів приблизно шістьома мовами). Селяни ж запам’ятали його простоту у поведінці, великодушність, доступність, безвідмовність. Особливо пригортав до себе дітей, і вони тягнулися до нього – вчителя, священика, щирого наставника. Зі свідчень п. Катерини Ольшевської 1930 р.н. : “Отець проводив катехизацію з нами, був дуже лагідним, на вдачу м’яким. Не пам’ятаю, щоб колись був похмурим чи байдужим до нас, дітей. З кожним старався заговорити, до кожного усміхнутися. А бувало й таке, що пригощав цукерками. Діти любили отця, бо мав у собі так багато доброти…”
О.-д-р Микола Конрад мав передчуття, що Небо готує його до особливої участі. Лише сильна у вірі, впокорена людина може на такий поклик відповісти Ісусовими словами: “Тільки хай не Моя, а Твоя буде воля” (Лк. 22,42). “Дістав одного разу на катехизації отець з-під одягу хреста, якого носив на тілі, поцілував і сказав, що мусить загинути мученицькою смертю, як і Він, показавши на Розп’яття….” (зі свідчень К.Ольшевської). “Того дня я була з мамою у церкві. Дуже було багато сповідників. Після того, як отця попросили висповідати хвору жінку, мама підійшла до нього і каже: “Не йдіть, отче, бо час воєнний, тривожний”. На це отець відповів, що не має права перед Богом так зробити, бо якби, не приведи Господи, ця людина померла, то весь гріх впав би на нього. От який був ревний священик. Отець передбачав, що може принести йому цей день, бо рішуче не хотів брати зі собою дяка. Дяк Прийма після Служби Божої не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, то відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу… “Він свідомо пішов за отцем, відчуваючи небезпеку”. (Зі свідчень К.Ольшевської)
“Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив…” (Йо. 15-16).
Таким був Божий замисел, котрий непідвласний логіці, бо як інакше пояснити феномен Страдецької гори, що стала місцем спочинку спочатку невинно убитих у 1242 р і двох – отця д-ра Миколая Конрада і дяка Володимира Прийми у 1941. Майже через 700 років Страдецька гора, зрошена кров’ю блаженних, освячена їхніми молитвами, стала посередницею між Небом і землею, місцем єднання людини і Творця, місцем сходження Господніх Дарів, місцем, де на горі люди поставили Хрест і розіп’яли на ньому змія.
