СВЯТИЙ ІВАН ВІАННЕЙ
Св. Іван Віанней належить до славних Божих угодників, захоплююча святість яких викликає подив і звеличення.
Прийшов він на світ 1786 року, в французькому селі Дарділі, поблизу міста Ліона. Його батьки, Матей і Марія, убогі хлібороби, радісно прийняли дар із неба — малого хлопчика, свою четверту дитину, і того самого дня, коли він народився, охристили його в своїй парафіяльній церкві.
Марія була розумною й побожною жінкою, що дуже дбайливо виховувала своїх дітей у любові до Бога. Коли Іванові було лише три роки, він клякав у кутку в хаті чи городі й розмовляв зі своїм Господом.
Пильнуючи своїх овечок, він одночасно думав про небо. На пасовищі він виймав з кишені малу статуйку Божої Матері, що її постійно носив з собою, ставив її в розколині дерева, скликав інших пастушків і разом з ними проказував “Богородице Діво”. По молитві діти невинно й весело забавля¬лися або плели з домашньої вовни панчохи.
Саме в той час розгорілася у Франції кривава революція, почалося переслідування св. Церкви. Храми й семінарії позакривали. Священики або давали безбожницьку революційну присягу, або йшли до в’язниці; тікали з краю чи послуговували вірним таємно.
Переслідування релігії було болісним ударом для побожної родини Віанней. Позбавлена духовних послуг, Іванова мати зі смутком говорила: “Діти, наш край покарано за його гріхи. Яка це жалюгідна річ — зневажати доброго Бога!” Іван мав тоді тільки-но сім літ, але материні слова глибоко запали йому в душу. З розповідей дорослих він чув, що були такі священики, які для своєї вигоди склали негідну революційну присягу й мали право прилюдно відправляти богослужби, але справжні католики на ці відправи не ходили. Часто мати говорила:
— Є багато священиків, які не мають нічого спільного з безбожною владою. Вони переховуються.
— Переховуються? — перепитував Іван, не розуміючи матері.
— Так. Вони ходять переодягненими в світську одежу. Але вони залишаються правдивими священиками. Може, нам колись вдасться піти на їхню Службу Божу.
Протягом кількох років, переважно вночі, родина Віанней та інші сім’ї обережно прокрадалася до хати чи стодоли якогось селянина і там слухали Службу Божу, яку відправляв вірний Папі священик. Усі діти повинні були зберігати у таємниці те, куди вони ходили і що там робили. Іван був готовий скоріше вмерти, ніж зрадити місце відправи священика. На малого хлопця справило велике враження таємне місце, де священик служив їхнім душам, незважаючи на небезпеку свого власного життя. Він розумів, що цей душпастир був відважний, розумний і святий, хоч виглядав, як всі решта. “Але він не такий самий, як усі інші,” — говорила Іванові пошепки мати, — навіть у небі він буде окремо від інших людей”. І тоді вона розповіла дітям про надприродний стан священства, до якого Господь кличе побожних юнаків.
Хлопчина часто задумувався над материнськими словами про священство. Що за чудова річ — бути Богом вибраним священиком! Які щасливі були ті хлопці, що пішли за Господнім покликом.
Семилітню дитину так захопила думка про священичий стан, що він вигадав навіть дитячу забаву про це. Іван був священиком, а інші діти — вірними; разом молилися на вервиці, співали релігійні пісні; влаштовували процесії. Іван брав у руки хрестика, високо підносив його і йшов попереду процесійного походу. Молилися перед малою статуйкою Пресвятої Діви Марії, яку хлопчик ставив на дереві. Він навіть виголошував свої проповіді…
Минуло кілька років. Релігійне переслідування тривало далі, побожним католикам було майже неможливо прийняти св. Тайни. Через це Іван та інші діти не мали можливості навчитися катехизму. На першу св. сповідь чекав до одинад¬цятого, а на перше св. Причастя до тринадцятого року життя. Можливо, був би ще довше чекав, якби батьки не послали його на якийсь час до тітки Маргарити в сусіднє містечко, в якому жили три побожні священики, що працювали кухарем, шевцем й столяром, а також дві черниці, що ходили одягнені, як звичайні жінки. Вони потай вчили дітей катехизму та готували до прийняття св. Тайн. Іван з великим бажанням вивчав релігійні правди, а опісля з любов’ю прийняв перший раз до серця свого Бога. Дівчатка не мали на собі білих суконь, Іван — навіть квітки; Службу Божу священик відправляв у простій селянській хаті, а перед самими вікнами для конспірації поставили повну фіру сіна… Та Іван не звертав на це й найменшої уваги, бо думав лише про Ісуса. Він уже любив Його всім серцем. І так був захоплений молитвою, що діти говорили: “Дивіться на Віаннея, він говорить зі своїм добрим ангелом”.
Хоч Іван не мав можливості часто приступати до св. Причастя, проте ніколи не порушив св. чистоти грішною забавою чи вподобанням. Згодом він признався, що правдиве зло він пізнав аж у сповідальниці з уст грішників.
У 1802 році імператор Наполеон уклав угоду з Папою, релігійне переслідування скінчилося. Побожні люди тепер могли без перешкоди користати з духовних послуг священиків. Переможно заграли церковні дзвони. Іван мав тоді 16 років. Він був у захопленні від цієї надзвичайної переміни. В містечку Екюлі о. Балей, що вів у час переслідування душпастирську працю між своїми вірними таємно, став місцевим парохом і оголосив, що бажаючих юнаків вчитиме на священиків. У краю відчувався брак душпастирів. Іван дуже бажав стати священиком, але він умів тільки трохи читати й писати, а цього зовсім не вистачало, щоб розпочати складну науку філософи й богослов’я. Він ВИЯВИВ своє сердечне бажання батькові, але той спротивився задумові сина і не хотів про це навіть чути. Йому треба було вдома доброго помічника, тим більше, думав він, запізно такому дорослому юнакові вчитися. Іван спробував забути про школу й священство.
Але добра мати була іншої думки. її серце раділо від самої думки, що Бог кличе її сина до священицтва. Вона вирішила, що ніщо не повинно перешкодити діянню такої великої ласки. “Ми будемо молитися, — сказала мати з надією, — проситимемо ласкавого Бога перемінити батькове серце.” І вони молилися. Через три роки батько дав синові бажаний дозвіл. Мати негайно вибралася до Екюлі, щоб з о. Балеєм і родичами обговорити справу навчання й проживання. Після цього хлопець розпочав свою науку. Було тоді йому вже 20 років.
Іван мав велике бажання вчитися, проте наука — нелегка справа. Йому не давалася латинська мова. Він не міг ні зрозуміти граматичних правил, ні вивчити їх напам’ять. Інші хлопці, що вчилися разом з ним, були набагато молодші й краще вчилися, ніж він. Вони насміхалися з нього. По якомусь часі він так зневірився в собі, що хотів уже вертатися додому.
Але о. Балей сказав йому: “Твої батьки думатимуть, що їхні труди та жертви були намарними. А тоді — прощайте задуми, священство й спасіння душ!”
Почувши такі слова, хлопець з новим запалом взявся за книжки. Одночасно задумав відбути прощу до сусіднього чудотворного місця та випросити собі здібності до науки, щоб стати добрим пастирем душ. Іван пішов на прощу пішки. Його сердечна молитва була вислухана. Він почав робити такий поступ у навчанні, що о. Балей та учні дивувалися.
Хоч Іван не мав великих природних здібностей до науки, проте добре розумів духовні речі і цим перевищував навіть найталановитіпіих побратимів. Він умів дати розумну пораду, що вказувало на його особливий душпастирський дар.
Незважаючи на те, що Іван готувався до священства, його призвали до війська. Батько за гроші найняв іншого хлопця, який мав піти в армію замість Івана. Однак за два дні до відходу доброволець чомусь роздумав і віддав гроші. Треба було нашвидкоруч складати синові необхідні речі та відпроваджати в Наполеонову армію.
Від нервового напруження Іван занедужав і дістав гарячку. Потрапив до лікарні, де пролежав два місяці. Після того його знову призвали в армію.
Того дня, коли він мав вирушити в дорогу зі своїм військовим відділом, насамперед пішов до церкви помоли¬тися. У розмові з Богом він навіть не зауважив, як минула година. Коли прийшов до військової канцелярії, вже було пізно. Його відділ вирушив у призначений час. Старшина звинуватив його в дезертирстві, але хтось із присутніх звернув увагу, що Віанней сам зголосився. Старшина зм’як і наказав йому доганяти свій відділ.
Іванові було важко на серці, яке рвалося до священства. Що робити? Він витягнув свою вервичку та став сердечно молитися до Пресвятої Богородиці, своєї певної пристані. Після цього він зустрів юнака, який завів його до одного гірського села, де Віанней зміг перебути якийсь час в укритті під вигаданим іменем.
Там Іван пробув чотирнадцять місяців.
У 1810 році під час нового військового набору Іванів молодший брат зголосився до війська, щоб виконати повинність замість свого брата. Військова влада на це погодилася, тоді Іван міг уже без перешкоди вернутися додому.
Його поверненню найбільше раділа мати. Незабаром Іван відновив свою науку в Екюлі, а по двох роках його прийняли до духовної семінарії, де він почав вивчати філософію. Хоча його побратими часто з нього насміхалися, поважні професори, знавці душ, почали відкривати в ньому приховані духовні скарби. Незабаром це помітили і студенти. Тільки один семінарист продовжував вороже ставитися до нього. Іван відповідав йому лагідністю й любов’ю. Тоді той почав накидатися на Віаннея з докорами, зневажати, одного дня навіть ударив його. Тоді Іван, ставши перед напасником на коліна, попросив у нього прощення. Це так зворушило студента, що той і собі клякнув перед Віаннеєм та сердечно й покірно благав у нього вибачення за прикре й невиправдане переслідування.
По закінченні курсу філософії Іван вернувся 1813 року до Екюлі, щоб за проводом свого сердечного приятеля й доброчинця о. Балея розпочати науку св. богослов’я. Віанней надзвичайно сумлінно вчився, але коли дійшло до іспиту, розгубився; з його пам’яті вилетів вивчений матеріал, і він з соромом провалився. На питання професорів він так недолуго відповідав, що вони були переконані: Іван Віанней не має й найменшого богословського знання. Рятуючи свого бідного учня з прикрого становища, о. Балей попросив головного намісника, що заступав єпископа, дозволити Іванові здати ще раз іспит, але приватно й не латиною, а по-французьки. За Божою ласкою, відповіді Віаннея рідною мовою справили на єпископського намісника набагато краще враження. Коли ж довідався від о. Балея про велику Іванову побожність, дозволив йому готуватися до свячень.
У той час Іван зростав у покорі, лагідності й побожності. Його покаянні діла були відомі лише Богу. В самозреченні він був уже тоді досконалим, ніколи не порушив і найменшого семінарського правила, завжди старався залишитися в тіні. Було б великою помилкою вважати Івана Віаннея неуком. Але дехто вважав його таким, передусім завдяки його покорі. Іван радів цьому, сердечно дякував Богові за те, що зробив його посміховиськом в очах оточення.
Настоятелі духовної семінарії не були певні, чи він навіть при своїй побожності і зразковій поведінці матиме досить знання, щоб бути священиком. Справу поміг вирішити о. Ба¬лей, якому вдалося переконати намісника. “Якщо він побож¬ний, молиться на вервиці й сердечно вшановує Божу Матір, Господня ласка зробить все інше,” — сказав о. намісник,
посилаючи його до єпископа сусідньої єпархії прийняти свячення на піддиякона. Згодом його висвятили на диякона, а 1815 року — на священика. Мав він тоді 29 років. Його призначили помічником о. Балея. Вчитель і учень, перемігши великі труднощі, знову були разом.
Люди тішилися, що о. Іван Віанней повернувся до них. Вони говорили: “Ми любили його, як він був студентом між нами; він будував нас святістю свого життя”. Парафіяни з довір’ям горнулися до нього. Він навчав дітей катехизму, прововідував, відвідував хворих.
Коли від єпископського намісника прийшла грамота, згідно з якою о. Іванові дозволялося сповідати людей у єпархії, радість Божого слуги була велика! Першим висповідався перед ним його парох.
З того часу сповідальниця о. Івана була завжди повна людей. Перед великими святами він проводив у сповідальниці день і частину ночі. До себе він був суворим, але до людей — лагідним, передусім до вбогих і грішних.
Отець Іван ходив у старій полатаній рясі, що не подобалось деяким священикам. Вони звертали йому увагу на те, що священик повинен зважати на свій вигляд і носити пристойну одежу. Але Віаннею ніяк не вдавалося донести гроші до кравця, бо по дорозі він роздавав їх убогим. Коли ж священики й далі наполягали обновити рясу, він, врешті відклавши потрібну суму, заніс гроші кравцю. Але несподіва¬но о. Віанней зустрів одну жінку, яка через свої милостині вбогим сама опинилася в безвихідному становищі. Довідавшись про її гірку долю, він негайно пішов до дому кравця та попросив віддати йому гроші. Потім, поспішив до вбогої жінки і віддав їй усі гроші, а сам далі ходив у своїй старій рясі.
Життя пароха та його помічника скидалося на життя ченців із найсуворішого Чину. В означений час вони разом проказували церковне правило, кожного місяця робили духовну застанову над своїм життям, кожного року їздили на реколекції. Суворо й постійно вмертвлялися. По двох роках спільної праці в Екю лі о. Балей смертельно занедужав. Перед смертю поклав свої тремтячі руки на голову свого учня і сказав: “Прощай, моя дорога дитино. Будь відважний і старайся витримати в любові й службі нашому доброму Панові. Пам’ятай про мене при вівтарі. Прощай, ми побачи¬мося на небі.”
Після смерті о. Балея парафіяни в Екюлі щиро бажали мати парохом о. Віаннея. Але єпископський намісник призначив його душпастирем села Аре, кажучи: “В цій парафії є мало любові до Бога; ти розпалиш її.”
Аре була тихою місцевиною, що навівала на людину сум. Повітря тут було важке, робило людину в’ялою й нездоровою. Але в о. Віаннея була така сила духу, що він понад сорок літ провів у такій непривітній околиці в праці й святості.
Отець Віанней, побачивши перші доми своєї парафії, клякнув серед дороги і св. молитвою просив благословення цій місцевості. Його нові парафіяни скоро зрозуміли, яким скарбом є новий душпастир. Часті відвідини парафіян з Екюлі, що з любов’ю відвідували колишнього провідника їхніх душ, побільшили ту шану, якої набирали до о. Віаннея його вірні в Аре. Вони відчули, що їхній парох є душпастирем за бажанням Господнім. Один з його життєписців засвідчив про нього: “Його серце було найчистішою посудиною вмерт¬віння й молитви, завжди звернене до неба, а закрите для землі; наповнене дорогоцінним кадилом, яке горить на те, щоб прочищати повітря і спалювати себе.”
З нутра о. Віаннея пробивався його аскетизм, і якась дивна ясність була в його очах.
Для нового душпастиря церква стала постійним місцем його перебування. Іван Віанней цілими годинами клячав перед вівтарем і, як сам говорив, “купався в полум’ї любові, що виходила від присутнього на вівтарі Бога”. Священик йшов до церкви вдосвіта і перебував там до вечірнього “Ангела Господнього”. Коли хтось мав до нього якусь справу, то завжди міг знайти його в церкві. Одна парафіянка свідчила: “Було приємно бачити нашого доброго пароха в церкві на молитві, а передусім вдосвіта! Коли він проказував Часослов, то дивився на кивот з усмішкою. Виглядало, що він бачив нашого Господа. Я завжди відчувала свою власну духовну мізерність, коли бачила його, ослабленого й худого, ясний погляд, який годі описати”.
У церкві в Аре о. Віанней понад сорок літ провів більшу частину свого часу навколішках перед Найсвятішими Тайнами або в сповідальниці. Виглядав так, наче б у ньому перебував тільки дух. Найменше дбав про своє тіло; лише його власна душа й душі парафіян турбували його.
Парафіяни в Аре до приходу о. Віаннея перебували в найгіршому духовному вбожестві. Про християнські чесноти вони навіть не задумувалися; покинувши дорогу правди
(а, можливо, взагалі не знаючи її), ходили манівцями, занедбавши найголовніше — спасіння душі. Молодь у всій околиці “прославилась” своєю любов’ю до розваг. Хіба душпастир зможе протистояти їм?
Отець Віанней мав тільки два засоби: молитву й проповідь. Молитва священика була наче його диханням. А до пропо¬відей о. Віанней готувався дуже дбайливо. Спочатку він писав їх. Опісля вивчав напам’ять. Так готувався до виступів о. Віанней довгі роки, аж поки набув у проповідуванні великої легкості.
За життєвою філософією, світ належить тому, хто його найбільше любить. Священик полюбив своїх байдужих парафіян і любов’ю здобув їхні серця. Він не минав жодної дитини, щоб не усміхнутися чи заговорити до неї. До засмучених поспішав із сердечним словом потіхи.
Обнову парафії в Арс о. Віанней розпочав вічним звеличуванням Пресвятої Євхаристії. Але хто приходитиме на вічну адорацію? Першою була місцева 60-літня пані з замку. Вона з усією прислугою вела монастирське життя. Пізнавши й полюбивши нового душпастиря, вона постійно приходила до церкви на адорацію. Другим був простий хлібороб, добрий батько родини, неграмотний, але побожний. Йдучи на роботу чи вертаючись додому, він не минав церкви, міг годинами клячати перед кивотом. О. Віанней стостерігав за цим чоловіком, що під час перебування в церкві не ворушив своїми устами. Здивований цим, о. Віанней одного разу спитав його: “Що ви говорите Ісусові під час своїх довгих відвідин?” А він відповів: “Я не говорю Йому нічого, тільки дивлюся на Нього, а Він бачить мене”. Чоловік усвідомлював, що в кивоті перебуває Господь і всім своїм єством занурювався в Нього. Він вірив у живого Ісуса, любив Його всім серцем, входив у Нього своїми думками й ставав подібним до Нього. Третьою людиною в церкві була побожна вдова, що мешкала біля церкви, а четвертою — новоприбула пані, яка посвячува¬ла свій час молитві й ділам милосердя.
Ці чотири особи створили коло о. Віаннея першу євхаристійну дружину, приходячи щодня до церкви на вічну адорацію. Серце о. Віаннея раділо. У будь-якій годині дня парох у церкві завжди заставав навколішках перед Найсвятішими Тайнами хоча б двох з євхаристійних дружинників, що звеличували Господа своєю вірою, любов’ю й сердечними молитвами. Вранці адорація починалася Службою Божою, а ввечері кінчалася спільною вервицею. Спочатку на ній був тільки душпастир і малий гурток Христових приятелів, а згодом приходила майже вся парафія, щоб провести півгодини на спільній молитві до Пресвятої Богородиці. Так було протягом сорока літ кожного вечора.
В Аре люди не практикували прийняття св. Тайн. Лише у великі свята дехто приймав св. Причастя. Зажурений о. Віанней говорив: “Я боюся, що погублю тут свою душу.”
Та незабаром ті люди, що приходили на вічне звеличування Євхаристійного Ісуса й вервицю, стали з любов’ю приймати св. Причастя. Невдовзі о. Віанней організував євхаристійний гурток чоловіків і вервичний гурток жінок.
Жіночий гурток о. Віаннеєві вдалося зорганізувати досить несподівано. Однієї неділі по Вечірні він побачив, що кілька дівчат прийшли до св. сповіді. Приступивши до них, він сказав: “Мої дітоньки, як ваша ласка, ми спочатку помоли¬мося на вервиці до Цариці дів і попросимо ласки добре зробити те, що задумали.” Після цього він розпочав молитву. З тієї днини багато з них навернулося. Одна з дівчат, яка дуже любила розваги і пустощі, призналася згодом, що вона так розгубилася, коли о. Віанней попросив їх помолитися на вервиці, що не могла навіть відповідати. Зараз вона певна, що саме в ту хвилину священик випросив для неї навернення. Згодом ця дівчина стала зразком побожності. За деякі ж душі він боровся довгі роки.
Молитва правдивого пастиря долала одну за одною твердині зла. Корчма притихла, а звичай працювати в неділю поволі поступився перед вшануванням святого дня. Охочим до праці в неділю він авторитетно заявляв: “Той, хто дав зростання збіжжю, поможе вам його зібрати.” Парох бажав не тільки того, щоб люди не працювали в святий день, але, щоб у той день наблизились до Бога. В неділю він відправляв Службу Божу, після обіду мав катехизацію, а ввечері — Вечірню й вервицю з недільною проповіддю.
Внаслідок ревної праці о. Віаннея парафія в Аре стала острівцем побожності серед байдужих сусідів. Під час праці в полі не було чути прокльонів чи непристойних слів. Один хлібороб так пояснив цю переміну в селі: “Ми не є кращі від інших людей, але нам було б соромно поводитися грішно біля Святого”. Не було пиятики, пов’язаних з нею суперечок. У церкві можна було застати людей як вранці, так і ввечері.
Спочатку парафіяльна церква в Аре була така вбога й холодна, як серця її парафіян. Але згодом все змінилося. Один побожний чоловік пожертвував гроші на гарний кивот для церкви та на багато інших дорогоцінних речей. О. Віан-ней організував з вдячності прощу до сусіднього відпустового місця Божої Матері, у якій взяла участь майже вся парафія. Ця проща стала пам’ятною подією великого духовного відродження парафії. О. Віанней радів, немов бачив майбутню славу непомітного села. По прощі він прибудував біля церкви кілька капличок, серед яких одну на честь св. Йоана Христи-теля, що, мабуть, об’явився йому по приході до Аре та предрік майбутню славу тієї місцевості. Другу капличку поставив на честь св. Філомени, яку він сердечно вшановував.
Після п’яти років праці в Аре церковна влада вирішила доручити о. Віаннею більшу парафію. Він був уже готовий до від’їзду. Коли ж повінь перешкодила йому це зробити, парафіяни скористалися цим і випросили в єпископському ординаріаті залишити о. Віаннея в Аре. Священик залишився між своїми парафіянами, які тепер щиро любили його. З того часу о. Віанней і парафія в Аре були наче одне серце й одна душа.
У 1823 році його запросили взяли участь у св. місії, що тривала шість тижнів. О. Віанней першим приходив до церкви і останнім виходив з неї. Під час цієї місії так багато людей навернулося, що згодом сусідні парохи запрошували священика у свої парафії. Після його відвідин були великі навернення.
Працюючи по довколишніх селах, він ніколи не забував своїх парафіян, тому вони не відчували його відсутності, передусім у суботи й неділі.
Яке враження справляв о. Віанней на людей, засвідчив пізніше один священик у листі до єпископа: “Сорок літ назад мені було десять років. Одного дня ми на подвір’ї колегії вчилися сипати квітки перед Найсвятішими Тайнами під час походу в свято Пресвятої Євхаристії. Раптом на подвір’я ввійшов священик — простий, убогий та покірний. Один з моїх побратимів шепнув мені: “Це парох з Аре; він — святий”. 0. Віанней підійшов до нас і сказав з милою усмішкою: “Мої приятелі, як будете сипати квіти перед Найсвятішими Тайна¬ми, то вкладіть свої серця до кошичків і пошліть їх з рожами Ісусові Христові”. Опісля він пішов через подвір’я до каплички поклонитися Панові в кивоті. Я забув майже всі імена своїх шкільних друзів і ледве пам’ятав усі інші обставини того часу, але слова того священика не загубилися в моїй пам’яті… Через десять років я вчився у духовній семінарії. Тоді мені пригадався той священик, що відзначався набожністю до Пресвятої Євхаристії. Він тоді вже був у великій пошані людей, хоча його слава не дійшла ще тоді до такої височини, як упродовж п’ятнадцятьох останніх років його життя. Люди приходили до нього звідусіль; добрі й грішники, багаті та бідні. Чудесність його життя, такого незрозумілого в своїй суворості, викликала здивування, подив усіх. Про нього оповідали багато доброго, що було згодом повністю підтверджено”.
Добре серце о. Віаннея думало про сиріт, не забувало про сумну долю дівчат, які були змушені заробляти собі на життя розпустою. Щоб їх рятувати, він на сьомому році свого душпастирювання продав усю свою посілість, яка йому припала як частина батьківщини, і купив за двадцять тисяч франків великий дім. В цьому будинку, що одержав назву “Провидіння”, він заснував сиротинець і школу для дівчат. Сиріт назбиралося шістдесят. Місця стало замало, треба було добудовувати приміщення. Працював невтомно. А коли надходив час, ішов до церкви і сповідав.
У скруті він завжди надіявся лише на Боже Провидіння. Одного дня не привезли з млина муки й не було з чого спекти хліба для сиріт. 0. Віанней сказав узяти ту муку, яка залишилась, і замісити. Коли розчин почав рости, з пригорщі муки наросло двісті фунтів тіста; кухарка спекла десять двадцятифунтових хлібів. На таку кількість хліба треба було міх муки. 0. Віаннею вистачило пригорщі…
Коли іншим разом не стало хліба, о. Іван упав духом і думав уже про закриття сиротинця. Але пішов ще раз подивитися до пустого засіку. За ним ішла пекарка. О. Віанней, відчинивши комору тремтячими руками, побачив чудо: засік був засипаний збіжжям. Тоді він поспішив до дітей: “Любі мої, — сказав він їм, — я не вірив Божому Провидінню, і добрий Господь покарав мене за мою невіру.” Коли вістка про це чудо розійшлася по місту, люди збігалися до сиротинця подивитися на чудесне збіжжя. А мельник, насипаючи його в міхи, сказав, що ще ніколи не бачив такої гарної пшениці. Це чудо о. Віанней приписував заступництву св. Івана Реджіса, якого він обрав опікуном свого сиротинця.
Місцевий єпископ хотів почути про це чудесне помножен¬ня хліба від самого о. Віаннея. Прибувши до Аре, він особисто оглянув сиротинець, заходив до комори.
Якось куховарка тарілкою городини мала поділити всіх дітей. Саме тоді прийшов до їдальні о. Віанней і побажав особисто роздати городину дітям. Куховарка сказала о. Віаннеєві не давати дітям великих паїв, щоб усім дісталося, та він не послухав й роздавав дітям якнайбільше. Усім дітям вистачило, і ще трохи городини залишилося на тарілці. Куховарка не вірила своїм очам.
Одного разу о. Віанней не мав грошей заплатити парафія¬нинові за збіжжя. Назначений термін оплати вже минув, а грошей все не було. Тоді о. Віанней узяв свою вервицю та пішов у поле. Молячись, він доручив своїх сиріток Ісусові й Пресвятій Матері. Раптом до нього підійшла жінка.
— Чи ви парох з Аре?
— Так, моя добра пані.
— Ось гроші для вас.
— Це на Служби Божі?
— Ні, пароху; тільки прошу згадати жертводавця в молитвах.
Так Бог несподівано послав поміч своїм убогим дітям, а хлібороб одержав плату за пшеницю.
Часто о. Віанней говорив: “Як згадаю Господню турботу про мене, його доброту й милосердя, моє серце наповнюється радістю та вдячністю. Не бачу нічого навколо себе, тільки море любові, в якому я бажав би загубитися. Коли вчився, я бував надзвичайно засмучений. Не знав, що далі робити. І раптом виразно почув слова, наче б хтось шепнув мені їх у вуха: “Будь спокійний; одного дня ти будеш священиком”. Іншим разом, коли я терпів від великого неспокою душі, цей самий голос виразно сказав мені: “Чи тобі бракувало чогось коли-небудь?” І дійсно, я мав завжди все, чого потребував.”
“Я зауважив, — говорив він управителькам сиротинця, — ті, що мають великі доходи, постійно нарікають, їм завжди чогось бракує. Але тим, які нічого не мають, не бракує нічого. Добре є віддати себе беззастережно й назавжди Божому Провидінню. Наш спротив висушує річку Господнього милосердя, а наше недовір’я стримує його благословення. Бог любить нас більше від найкращого батька і найніжнішої матері. Нам лише треба віддатися його волі серцем дитини… Ці бідні сироти не є вашими дітьми; ви — не їхні матері; проте вони мають довір’я до вас. Такого довір’я Бог шукає перш за все в нас. Якщо ми доручили Йому себе і наші справи, Господня справедливість і доброта є запорукою того, що Він нам поможе.”
До свого сиротинця о. Віанней приймав малолітніх і дорос¬лих знедолених дівчат. Навіть у найгірших класах під проводом та дбайливістю священика було багато щирих навернень. Після сиротинця о. Віанней дбав для кожної з дівчат про відповідне місце в жіночому монастирі або в світі. Тільки деякі невиправні мусили залишити сиротинець. “Провидіння” о. Віаннея — був, власне, не сиротинцем, а великою Божою родиною. Кожного дня священик по обіді вчив дітей катехизму. Він говорив їм про Бога, святість, злобу гріха й спокуси, про св. Тайни і головні правди віри. Особливо засуджував гріхи, спрямовані проти чистоти. Він говорив:
“Щоб зрозуміти все жахіття гріхів, чинити які споку¬тують нас дияволи, хоча вони самі їх не роблять, ми мусимо знати, що це значить — бути християнином. Християнин створений на Божий образ! Він — Божа дитина, Божий брат, Божий спадкоємець! Християнин — предмет вподобання Трьох Божих Осіб! Тіло його є храмом Святого Духа, а тому він повинен берегтися нечистих гріхів. Ми були створені для неба; а як впадаємо у цей гріх, то стаємо мешканням дияволів. Наш Господь сказав, що ніщо нечисте не ввійде до його Царства. І справді, як брудна душа зможе з’явитися перед чистим і святим Богом?
Діти мої, наш Господь був покритий терням, щоб спокутувати наші гріхи гордості; але за наші злощасні нечисті гріхи Його бичували. О, мої діти, якби не було кількох чистих душ, що нагороджують доброго Бога і роззброюють його справедливість, ви побачили б кару Вседержителя.
Нема нічого такого поганого, як нечиста душа. Ті, що втратили чистоту, подібні до тканини, замоченої в оливі; ви можете полоскати її й сушити, але пляма залишиться. Подібно треба чуда, щоб очистити нечисту душу.
Зате нема нічого прекраснішого, як чиста душа. Коли б ми це розуміли, то ніколи не втратили б своєї чистоти. Чистота походить з неба; ми мусимо просити її в Бога. Як будемо просити, одержимо. Мусимо пильнувати, бо інакше втратимо її. Нам треба закрити свої очі на гордість, почуття та інші пристрасті, як ми зачиняємо свої двері й вікна, щоб не вдерлися злодії.
Яка це радість для ангела хоронителя — дбати про чисту душу! Мої діти, коли душа чиста, весь небесний двір дивиться на неї з радістю. Що чистіші ми були на землі, то ближче до Бога будемо в небі. Аби зберегти чистоту, потрібні три речі: пам’ять про Божу присутність, молитва й св. Тайни, також читання святих книжок, бо це живить душу.”
Від таких слів правди святого опікуна навіть найбільш заблукані душі наверталися.
Люди, що пізнали о. Віаннея в останні роки його життя, були захоплені його працею та святим життям. Але вони б дуже помилялися, коли б думали, що він завжди був таким та що бути Святим — дуже легко. Святість — це плід жертви; це смерть старої людини і народження нової, з чим завжди пов’язане велике терпіння.
Мало було таких людей, що так міцно тримали себе в руках, як о. Віанней. Спочатку він спав на звичайному ліжку, опісля — тільки на сіннику; згодом поклав поверх нього дошку, а з сінника усю солому спалив. По якомусь часі почав спати на голій підлозі в коморі, маючи каменя замість подушки.
Його улюбленою поживою був сухий хліб. “Це благосло¬вення, — казав він, — мати можливість живитися хлібом убогих; вони ж Христові приятелі. Я наче сиджу разом з Ним при столі.”
Раз на тиждень Віанней варив собі банячок бараболі. Як її не було, то просив її в людей. Він у всьому покладався на Провидіння Бога, який сказав: “Не журіться тим, що будете їсти”. У своєму убожестві священик ніколи не відмовляв убогим в милостині, будучи переконаним, що якби не дав її, то завтра не мав би вже сам з чого жити. О. Віанней випробо¬вував себе, як довго він може витримати без їжі. По довгих днях посту брав пригорщу муки, мішав з водою і пік паляничку, щоб нею заспокоїти голод. Коли хотів одержати якусь особливу ласку для себе або когось з людей чи випросити ласку невернення великому грішникові, то кілька днів зовсім нічого не їв. Якщо треба було дати грішникові велику покуту, то він давав йому легку, а сам виконував за нього тяжку.
Іван Віанней надзвичайно вірив у піст, яким перепро¬шуємо Божу справедливість за давнє зло й оберігаємося перед новим. Він говорив: “Диявол мало що робить собі з нашого бичування й інших подібних покут; його дійсно проганяють лише піст і чування без сну. Я пересвідчився в цьому особисто. Що за ласки Бог давав мені в той час! Я одержував усе, чого бажав”.
