Головна / Поради християнам / ТОЙ, ЩО ДАЄ МРІЮ

ТОЙ, ЩО ДАЄ МРІЮ

«Невже тут може бути прекрасна Мрія?» – Подумав Він.
Він ні в чому не був упевнений. Стежка, звиваючись, вела в Пустелю. І Звичайний вирішив продовжити шлях.
Він ішов усе далі і далі. Коли він відчував голод, він діставав з валізи їжу і підкріплювався. Коли йому хотілося пити, він діставав з валізи воду і вгамовував спрагу. А думки про Мрію зміцнювали його у рішенні йти вперед.
Час йшов. Розжарене сонце пекло невблаганно. Ноги Звичайного покрилися пухирями. Кістки ломило від втоми. Один день непомітно змінювався іншим. І ось одного разу, зголоднівши, він відкрив свою валізу – і нічого там не знайшов.

Ось тоді-то Звичайний розгубився. Він увізвав до Того, Що Дає Мрію, але не отримав відповіді.
Через два дні у нього закінчилася вода. Він знову увізвав до Того, Що Дає Мрію. І знову нічого не почув у відповідь.
На щастя, в цей же день Звичайний набрів на маленький струмочок, що випливав з-під каменю. Жага була утамована – тепер йому загрожував тільки голод. Але якщо йому вдалося знайти воду, можливо, він знайде і їжу.
І точно, незабаром він зауважив незвичайний кущ, на гілках якого висіли дивні плоди. Звичайний попробував один з них. На смак плід був не те, щоб солодкий, але і не кислий і дозволяв втамувати голод.
Від Того, Що Дає Мрію, як і раніше нічого не було чутно.

Йшов час. Це були довгі години і дні в житті Звичайного. Він почав відчайдушно шукати вихід.
В один прекрасний день він вирішив зрізати шлях і піти через гору, але вийшов до ущелини, за якою простягались сипучі піски.
Він намагався йти ночами, коли не було спеки, але весь час збивався з дороги.
Кожна затримка посилювала його бажання знайти короткий шлях. Але кожна спроба заводила в черговий глухий кут.
Знову і знову Звичайний збивався з дороги. Знову і знову він волав до Того, Що Дає Мрію, щоб той вказав йому шлях. Але відповіді не було. Чому він взагалі думав, що Той, Що Дає Мрію, буде вказувати йому дорогу?
І ось настав день, коли Звичайний опустив руки. Він сів на валізу і вирішив сидіти так, поки Той, Що Дає Мрію, не запропонує йому вихід.
Але Той, Що Дає Мрію, в той день не відгукнувся. І на наступний теж.
Звичайний ніколи ще не відчував себе таким втраченим і самотнім. Він почав сердитися. І з кожною хвилиною все більше сердився.
А потім подув сильний гарячий вітер.

Вітер дув весь день і весь наступний день. Пісок набивався Звичайному в очі і вуха, хрумтів на зубах.
Коли вітер, нарешті, втих, Звичайний встав і побачив, що навколо, куди не глянь, був тільки пісок. Стежка, якою він йшов, зникла. Було очевидно, що вся його подорож по Пустелі Втрат була однією суцільною втратою!
Гіркі сльози покотилися по його щоках.
– Ти – не Той, Що Дає Мрію! – закричав він у небо. – Ти – Той, Що Забирає Мрію! Я повірив тобі. Ти обіцяв бути зі мною і допомагати мені. Але ти не дотримав обіцянки.
Після цього, спустошений і розчарований, Звичайний, спотикаючись, поплентався по безлюдній Землі, тягнучи за собою валізу. Його Мрія померла, і йому теж не хотілося більше жити. Незабаром він набрів на худюче дерево, приліг в його жалюгідній тіні і закрив очі.
У ту ніч він спав, як спить Мрійник без мрії.

Наступного ранку Звичайний щось почув і сполошився, а потім помітив, що хтось мерехтливий сидить на гілці дерева. Він спробував розгледіти, хто це. Це була дівчина.
– Ти хто? – запитав він, коли незнайомка спустилася з дерева.
– Мене звуть Віра, – відповіла незнайомка. – Той, Що Дає Мрію, послав мене до тебе на допомогу.
– Але вже занадто пізно! – вигукнув Звичайний. – Моя мрія померла. Коли Той, Що Дає Мрію, був потрібен мені найбільше на світі, його не було.
– Що тобі потрібно, чого б ти вже не отримав? – запитала Віра.
– Ну, якби я не знайшов кількох струмків, – відповів  Звичайний, – я б помер від спраги!
– Так? Ще що? – знову запитала вона.
– Якби я не знайшов якихось плодів, я б вже впав замертво! – продовжував Звичайний. – Стривай! Але я ж і справді впав, і в мене не залишилось сил! Я можу померти від голоду в будь-яку хвилину!
– Оце так! – пробурмотіла Віра. – Ще що?
– Ну, – ображено пирхнув Звичайний, – трохи керівництва мені б теж не завадило. З тих пір як я сюди прийшов, я постійно збиваюся зі шляху. Я ходжу по колу вже не знаю скільки часу. Яка Втрата!
– Я розумію, – сказала Віра, киваючи. – Що ти збираєшся робити далі?
– Просто скажи, як мені повернутися в Землю Знайому, – сказав він замість відповіді.
– Вибач, – заперечила Віра, але в цьому я тобі допомогти не можу.
– Ще чого! – обурився Звичайний. – Той, Що Дає Мрію, послав мені помічника, який не може допомогти!
– Може, так воно і є, – відповіла на це Віра. – Тобі видніше.
І Віра пішла в напрямку, який, на думку Звичайного, точно був невірним.

Дуже скоро у Звичайного з'явилися сумніви. Що якщо він був неправий? Він шкодував, що був таким грубим з Вірою. Йому стало її бракувати. Він згадав, що під час розмови, він вперше за довгий час відчув надію.
Звичайний схопився і почав вдивлятися в горизонт.
– Віра! – закричав він. Але її ніде не було видно.
– Віра! – продовжував він кликати. Але відповіді не було.
Тоді у Звичайного з'явилася ідея. Він виліз на верхівку жалюгідного дерева і звідти вдалині побачив Віру.  Він зліз з дерева і з усіх сил пустився за нею навздогін.
У той же день, сидячи біля дзюркотливого струмочка і поїдаючи якийсь плід, Звичайний по-новому подивився на свою подорож через Пустелю Втрат.
Їжі вистачає тільки на день, але вона є щодня.
Вода є завжди, коли потрібно.
Стежка веде до Віри.
Як він міг бути таким сліпим?! Навіть коли Того, Що Дає Мрію, не було видно, він був поруч.
У той день Звичайний подивився на свою порожню валізу і вирішив, що час з нею розлучитися.
Він змайстрував невеликий ранець, поклав туди щоденник, перо і чорнило, і пішов далі.

Після цього всякий раз, коли Звичайний наштовхувався на худюче деревце, він підіймався на верхівку, щоб подивитися, де Віра. Виявивши її, він зазначав напрямок і рухався за нею.
Одного разу Звичайний зустрів якихось Мрійників, які поверталися в Землю Знайому. Вони оповіли йому сумну історію. Вони перейшли Пустелю Втрат і майже вже дійшли до Обітованої Землі, коли у них на шляху виявилися Велетні. Поруч з цими Велетнями вони відчули себе маленькими цвіркунами, а Того, Що Дає Мрію, ніде не було.
Ці ніхто були дуже переконливі. Звичайний бачив, як вони втомилися. І поки вони говорили, він ще дещо зауважив: вони перестали вірити Тому, Що Дає Мрію, і йшли не в тому напрямку, зовсім не туди, куди йшла Віра.
І поки вони з усіх сил намагалися переконати Звичайного не йти далі, він виявив дещо ще: він сам змінився. Його подорож через Пустелю Втрат не була Втратою. Тепер він був готовий до того, що чекало його попереду.
– Щасливої дороги, – побажав він нікому, що повертались. – Повертайтеся, а я буду продовжувати свій шлях.
Звичайний йшов по пустелі, і Мрія знову дзвінко забилася в його грудях. І чим завзятіше припікало сонце, тим сильніше він вірив, що зможе знайти Обітовану Землю, нехай навіть для цього йому знадобиться дуже багато часу. Від нього вимагається одне – йти за Вірою.
 

Пропонуємо підписатись на розсилку духовних матеріалів від о. Антонія, ЧНІ.

Download PDF

Послання Богородиці, 16 жовтня 1986р., Меджуґор’є.


“Дорогі діти! І сьогодні закликаю вас молитись. Особливо закликаю вас, дорогі діти, молитися за мир. Без ваших молитов, дорогі діти, не можу вам допомогти, щоби сповнилося послання, яке Господь Мені дав, аби передала його вам. Тому, дорогі діти, моліться, щоб у молитві пізнати те, що дає вам Бог. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”.
www.medjugorje.com.ua

Читайте також

Онлайн семінар «Зцілення сімей» пройде з 29 по 31 жовтня 2021 року

II онлайн семінар  «Зцілення сімей» пройде з 29 по 31 жовтня 2021 року  через платформу zoom з перекладом українською …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *