Головна / Поради християнам / ТОЙ, ЩО ДАЄ МРІЮ

ТОЙ, ЩО ДАЄ МРІЮ

«Невже тут може бути прекрасна Мрія?» – Подумав Він.
Він ні в чому не був упевнений. Стежка, звиваючись, вела в Пустелю. І Звичайний вирішив продовжити шлях.
Він ішов усе далі і далі. Коли він відчував голод, він діставав з валізи їжу і підкріплювався. Коли йому хотілося пити, він діставав з валізи воду і вгамовував спрагу. А думки про Мрію зміцнювали його у рішенні йти вперед.
Час йшов. Розжарене сонце пекло невблаганно. Ноги Звичайного покрилися пухирями. Кістки ломило від втоми. Один день непомітно змінювався іншим. І ось одного разу, зголоднівши, він відкрив свою валізу – і нічого там не знайшов.

Ось тоді-то Звичайний розгубився. Він увізвав до Того, Що Дає Мрію, але не отримав відповіді.
Через два дні у нього закінчилася вода. Він знову увізвав до Того, Що Дає Мрію. І знову нічого не почув у відповідь.
На щастя, в цей же день Звичайний набрів на маленький струмочок, що випливав з-під каменю. Жага була утамована – тепер йому загрожував тільки голод. Але якщо йому вдалося знайти воду, можливо, він знайде і їжу.
І точно, незабаром він зауважив незвичайний кущ, на гілках якого висіли дивні плоди. Звичайний попробував один з них. На смак плід був не те, щоб солодкий, але і не кислий і дозволяв втамувати голод.
Від Того, Що Дає Мрію, як і раніше нічого не було чутно.

Йшов час. Це були довгі години і дні в житті Звичайного. Він почав відчайдушно шукати вихід.
В один прекрасний день він вирішив зрізати шлях і піти через гору, але вийшов до ущелини, за якою простягались сипучі піски.
Він намагався йти ночами, коли не було спеки, але весь час збивався з дороги.
Кожна затримка посилювала його бажання знайти короткий шлях. Але кожна спроба заводила в черговий глухий кут.
Знову і знову Звичайний збивався з дороги. Знову і знову він волав до Того, Що Дає Мрію, щоб той вказав йому шлях. Але відповіді не було. Чому він взагалі думав, що Той, Що Дає Мрію, буде вказувати йому дорогу?
І ось настав день, коли Звичайний опустив руки. Він сів на валізу і вирішив сидіти так, поки Той, Що Дає Мрію, не запропонує йому вихід.
Але Той, Що Дає Мрію, в той день не відгукнувся. І на наступний теж.
Звичайний ніколи ще не відчував себе таким втраченим і самотнім. Він почав сердитися. І з кожною хвилиною все більше сердився.
А потім подув сильний гарячий вітер.

Вітер дув весь день і весь наступний день. Пісок набивався Звичайному в очі і вуха, хрумтів на зубах.
Коли вітер, нарешті, втих, Звичайний встав і побачив, що навколо, куди не глянь, був тільки пісок. Стежка, якою він йшов, зникла. Було очевидно, що вся його подорож по Пустелі Втрат була однією суцільною втратою!
Гіркі сльози покотилися по його щоках.
– Ти – не Той, Що Дає Мрію! – закричав він у небо. – Ти – Той, Що Забирає Мрію! Я повірив тобі. Ти обіцяв бути зі мною і допомагати мені. Але ти не дотримав обіцянки.
Після цього, спустошений і розчарований, Звичайний, спотикаючись, поплентався по безлюдній Землі, тягнучи за собою валізу. Його Мрія померла, і йому теж не хотілося більше жити. Незабаром він набрів на худюче дерево, приліг в його жалюгідній тіні і закрив очі.
У ту ніч він спав, як спить Мрійник без мрії.

Наступного ранку Звичайний щось почув і сполошився, а потім помітив, що хтось мерехтливий сидить на гілці дерева. Він спробував розгледіти, хто це. Це була дівчина.
– Ти хто? – запитав він, коли незнайомка спустилася з дерева.
– Мене звуть Віра, – відповіла незнайомка. – Той, Що Дає Мрію, послав мене до тебе на допомогу.
– Але вже занадто пізно! – вигукнув Звичайний. – Моя мрія померла. Коли Той, Що Дає Мрію, був потрібен мені найбільше на світі, його не було.
– Що тобі потрібно, чого б ти вже не отримав? – запитала Віра.
– Ну, якби я не знайшов кількох струмків, – відповів  Звичайний, – я б помер від спраги!
– Так? Ще що? – знову запитала вона.
– Якби я не знайшов якихось плодів, я б вже впав замертво! – продовжував Звичайний. – Стривай! Але я ж і справді впав, і в мене не залишилось сил! Я можу померти від голоду в будь-яку хвилину!
– Оце так! – пробурмотіла Віра. – Ще що?
– Ну, – ображено пирхнув Звичайний, – трохи керівництва мені б теж не завадило. З тих пір як я сюди прийшов, я постійно збиваюся зі шляху. Я ходжу по колу вже не знаю скільки часу. Яка Втрата!
– Я розумію, – сказала Віра, киваючи. – Що ти збираєшся робити далі?
– Просто скажи, як мені повернутися в Землю Знайому, – сказав він замість відповіді.
– Вибач, – заперечила Віра, але в цьому я тобі допомогти не можу.
– Ще чого! – обурився Звичайний. – Той, Що Дає Мрію, послав мені помічника, який не може допомогти!
– Може, так воно і є, – відповіла на це Віра. – Тобі видніше.
І Віра пішла в напрямку, який, на думку Звичайного, точно був невірним.

Дуже скоро у Звичайного з'явилися сумніви. Що якщо він був неправий? Він шкодував, що був таким грубим з Вірою. Йому стало її бракувати. Він згадав, що під час розмови, він вперше за довгий час відчув надію.
Звичайний схопився і почав вдивлятися в горизонт.
– Віра! – закричав він. Але її ніде не було видно.
– Віра! – продовжував він кликати. Але відповіді не було.
Тоді у Звичайного з'явилася ідея. Він виліз на верхівку жалюгідного дерева і звідти вдалині побачив Віру.  Він зліз з дерева і з усіх сил пустився за нею навздогін.
У той же день, сидячи біля дзюркотливого струмочка і поїдаючи якийсь плід, Звичайний по-новому подивився на свою подорож через Пустелю Втрат.
Їжі вистачає тільки на день, але вона є щодня.
Вода є завжди, коли потрібно.
Стежка веде до Віри.
Як він міг бути таким сліпим?! Навіть коли Того, Що Дає Мрію, не було видно, він був поруч.
У той день Звичайний подивився на свою порожню валізу і вирішив, що час з нею розлучитися.
Він змайстрував невеликий ранець, поклав туди щоденник, перо і чорнило, і пішов далі.

Після цього всякий раз, коли Звичайний наштовхувався на худюче деревце, він підіймався на верхівку, щоб подивитися, де Віра. Виявивши її, він зазначав напрямок і рухався за нею.
Одного разу Звичайний зустрів якихось Мрійників, які поверталися в Землю Знайому. Вони оповіли йому сумну історію. Вони перейшли Пустелю Втрат і майже вже дійшли до Обітованої Землі, коли у них на шляху виявилися Велетні. Поруч з цими Велетнями вони відчули себе маленькими цвіркунами, а Того, Що Дає Мрію, ніде не було.
Ці ніхто були дуже переконливі. Звичайний бачив, як вони втомилися. І поки вони говорили, він ще дещо зауважив: вони перестали вірити Тому, Що Дає Мрію, і йшли не в тому напрямку, зовсім не туди, куди йшла Віра.
І поки вони з усіх сил намагалися переконати Звичайного не йти далі, він виявив дещо ще: він сам змінився. Його подорож через Пустелю Втрат не була Втратою. Тепер він був готовий до того, що чекало його попереду.
– Щасливої дороги, – побажав він нікому, що повертались. – Повертайтеся, а я буду продовжувати свій шлях.
Звичайний йшов по пустелі, і Мрія знову дзвінко забилася в його грудях. І чим завзятіше припікало сонце, тим сильніше він вірив, що зможе знайти Обітовану Землю, нехай навіть для цього йому знадобиться дуже багато часу. Від нього вимагається одне – йти за Вірою.
 

Пропонуємо підписатись на розсилку духовних матеріалів від о. Антонія, ЧНІ.

Download PDF

Послання Богородиці, 25 вересня 2014., Меджуґор’є.


“Дорогі діти! І сьогодні вас закликаю, аби й ви були, як зорі, котрі своїм сяйвом дають світло та красу іншим, щоб раділи. Дітоньки, будьте й ви сяйвом, красою, радістю та миром, а особливо – молитвою для всіх тих, які далеко від Моєї любові й любові Мого Сина Ісуса. Дітоньки, свідчіть про свою віру й молитву в радості, в радості віри, яка є у ваших серцях, і моліться за мир, який є дорогоцінним даром від Бога. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”.
www.medjugorje.com.ua

Читайте також

Як вісьмом священникам вдалось вижити під час вибуху атомної бомби в Хіросімі

Хіросіма – ця назва завжди буде асоціюватись із повною руйнацією та невимовним стражданням, які наступили …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *