Зі вступу Калліста Уера до «Духовної Ліствиці[1]» св. Івана Ліствичника.
Св. Іван Ліствичник твердо впевнений у важливості духовного батька. Сходження на драбину не повинно здійснюватися в самоті, але під безпосереднім наглядом керівника. Тут Іван підіймає тему, центральну для чернецтва з його найперших днів. Батько єгипетського чернецтва св. Антоній каже: «Я знаю монахів, які впали після багатьох важких праць і збожеволіли, тому що довіряли власним трудам і забули заповідь, яка говорить: "Запитай свого батька та він скаже тобі" (Втор. 32:7). Наскільки це можливо, за кожен крок, що монах приймає, за кожну краплю води, яку він п'є в своїй келії, йому було б слід довіряти рішення старцям, щоб уникнути якоїсь помилки в тому, що він робить».
Таке ж переконання Івана. На початку «Ліствиці», він говорить про необхідність для монаха "якогось Мойсея", щоб скеровувати його в Землю Обітовану:
«Ті з нас, хто бажає втекти з Єгипту, рятуючись від Фараона, потребують якогось Мойсея, щоб був нашим посередником у відносинах з Богом, стояв між дією та спогляданням, і простягував руки до Бога, щоб ті, хто на чолі з ним, могли перетнути море гріха і змусили втікати Амалека пристрастей.»
Він повертається до цієї думки у висновку в кінці Глави 26:
«Корабель з хорошим навігатором йде благополучно в порт, з Божою допомогою. Душа з добрим пастирем піднімається вгору легко, навіть якщо вона раніше зробила багато поганого».
«Людина, не важливо наскільки розумна, може легко збитися зі шляху, якщо у неї немає керівника. Людина, яка йде шляхом чернечого життя під своїм власним керівництвом, може легко себе загубити, навіть якщо у неї є вся мудрість світу.»
Учень отримує вказівки від свого духовного батька, головним чином у двох напрямках: по-перше, наслідуючи особистий приклад, який духовний батько дає у повсякденному житті; по-друге, через "виявлення думок", через відкриття свого серця духовному батькові під час того, що Іван називає "сповідь" (exomologisis), слово, яке може також означати "подяка". Це не зовсім те саме, що таїнство сповіді, яке розуміється як частина офіційної структури церковного покаяння. Воно має більш широке значення, хоча може деколи збігатися з сакраментальною сповіддю.
По-перше, духовним батьком, до якого монах звертається, не обов'язково повинен бути священик. У багатьох місця «Ліствиці», де Іван звертається до духовного батьківства, рівно ж як і у спеціальному трактаті «До пастиря», що він написав на цю тему, насправді ніде не вказано, що духовний батько повинен бути в священичому чині. І як ми бачили, немає ніяких доказів, що сам Іван був священиком, хоча він, звичайно, був духовним батьком.
По-друге, чернець розповідає своєму духовному отцю не тільки свої гріхи, а й сумніви і спокуси, а ще загальніше – "думки" (logismoi), які можуть бути нейтральними або навіть натхненими Богом, а також гріховними. У цьому виявленні думок духовна дитина розкриває перед батьком, наскільки може, всі події, які відбуваються в її житті, зовнішні і внутрішні, навіть ті, які здаються їй незначними. Бо духовний батько може побачити в них глибший сенс, про який учень сам не підозрює.
Св. Іван Ліствичник вважає, що ця сповідь у духівника має по можливості відбуватися щодня. І він згадує практику деяких ченців в Олександрії, які записували свої думки в записнику, що звисав з їх поясу, які пізніше показували ігумену. Зазвичай розкриття думок є наодинці, але духовний батько може іноді наполягати на публічному визнанні на благо учня або, можливо, громади. Незалежно чи сповідь є приватною, чи публічною, основний принцип такий самий: "Ніщо не дає демонам і злим думкам таку силу над нами, як живити їх і ховати у наших серцях несповіданими". Але як тільки їх відкрити, вони стають безсилими. Один з монахів в Олександрії розмовляв з Іваном, описуючи те, що з ним сталося після "поганої духовної невдачі": «Оскільки ніколи не було моїм звичаєм приховувати змію в схованці мого серця, я схопив її негайно за хвіст – це означає, що я закінчив справу, і виявив її відразу цілителю. Він дав мені легкий удар у підборіддя, посміхнувся і сказав мені: "Добре, дитино, повертайся до своєї роботи і ні в якому разі не бійся". З палаючим серцем я зробив, як мені сказали, і протягом декількох днів я був вилікуваний.
Однак, інколи непотрібно і навіть нерозумно зізнаватися у гріхах детально, побоюючись відродження гріховного імпульсу всередині нас. Це стосується, зокрема, гріха проти цнотливості. "Не наполягайте, – радить Іван, на визнанні ваших тілесних вчинків у деталях, бо можете стати зрадником собі."
Св. Марко Подвижник (псевдонім Марко Самітник або Монах) зауважує: «Детальні згадки про минулі гріхи завдають шкоди людині, яка надіється на Бога. Вони забруднюють її ще раз старою скверною".
В уривку, наведеному вище, важливо те, що олександрійський чернець звертається до свого духовного батька, як до "цілителя". Це характерно для «Ліствиці». Говорячи про сповідь, Іван переважно підкреслює лікувальний аспект, а не юридичний. Сповідь не лише дарує відпущення провини у формальному та юридичному плані, але на глибшому, більш органічному рівні дає зцілення та відновлення до цілісності. Гріх є хворобою. Іти на сповідь – це увійти в лікарню і розкрити наші рани. Духовний батько – лікар, який робить нас внутрішньо цілісними призначенням ліків, перев'язками, припіканням, ампутацією.
У таких відносинах між пацієнтом і лікарем – між духовним отцем і дитиною – те, що потрібно в першу чергу від дитини, – це відкритість серця. Якщо цього немає, якщо учень у розкритті своїх думок навмисно щось приховує або спотворює, то, очевидно, все значення сповіді зводиться нанівець. Лікар не може допомогти, якщо пацієнт обманює про свої хвороби. Крім відкритості серця, духовна дитина повинна показувати довіру і вірність. Св. Іван закликає бути уважним у виборі духовного батька, але, вибравши раз його, залишатися з ним постійно. Ті, хто йдуть легковажно від одного духівника до іншого, не роблять ніякого вдосконалення, і, за словами св. Івана, «заслуговують усілякого покарання від Бога». Навіть якщо ваш духовний отець впаде в розпусту, ви не повинні залишати його. Це не вам судити його і його дії: «Коли проходить вам думка судити чи осуджувати вашого наставника, не довіряйте, не підпускайте і не давайте притулку та поштовху цій змії. Скажіть гадюці: "Послухай мене. Не я суджу його, він судить мене"».
Але, звичайно, що зі свого боку духовний батько несе відповідальність перед Богом за приклад, який він подає своїм учням: йому слід діяти з обережністю, не розкриваючи дуже радо свої власні помилки, побоюючись дати непотрібне згіршення.
Що духовний отець дає взамін на цю відвертість і довіру? Він є, як ми побачили, лікарем, який робить нас внутрішньо цілими. Робить він це не тільки порадами, але і всім своїм життям; не тільки встановленням правил або накладенням покути, але пропонуючи особистісні відносини, в яких учень може рости до зрілості. І ці відносини встановлюється, насамперед, через молитву. Духовний отець допомагає своїм дітям, заступаючись за них. Це добре видно з Висловів Отців-Пустельників: «Коли відвідуєш свого духовного отця, скажи: "Молися за мене". Іван Ліствичник також наполягає на цьому, зауважуючи, що слухняний монах, навіть якщо він воскрешає мертвих, все-таки буде вважати, що це молитви його духівника дозволили йому це зробити.
Але духовний батько є більше ніж заступник. За словами Івана Ліствичника, він також є "примиритель" між нами і Богом, "посередник" (mesitis), який примирює нас з Ним. Він є другом Великого Царя, який може представляти наші інтереси з відвагою в царській присутності. Це означає, за словами Івана Ліствичника, що згрішити проти нашого духовного батька є в певному сенсі гірше, ніж згрішити проти Бога: «Те, що я збираюся сказати вам зараз, не повинно шокувати вас. Краще згрішити проти Бога, ніж проти нашого отця. Якщо ми розсердимо Бога, наш наставник може примирити його з нами. Але якщо розсерджений він, тоді не має нікого, хто б заступився за нас перед Богом».
Це парадокс, але думка зрозуміла. Крім того, це посередництво працює в обох напрямках. Не лише духовний батько представляє нас Богові, але він також представляє Бога нам. Його слова мають таку ж вагу, як слова Божі. Як один з ченців в Олександрії сказав до Івана про настоятеля: «Я думав про пастора, як про образ Христа. … Я думав про завдання, [що він дав мені], як про таке, що йде не від нього, але від Бога.»
Лікар, заступник, посередник – це все є духовний батько. Але Іван Ліствинчик йде ще далі. Він також описує духовного батька як anadochos, термін, використовуваний для поручителя або хресного батька при хрещенні, і означає того, хто бере на себе відповідальність за іншого. На думку Івана, духовний батько робить не менше, як бере на себе відповідальність за гріхи свого учня, за які він буде відповідати перед Богом на Страшному Суді. Отже, учень може зустріти смерть без неспокою, «знаючи з упевненістю що, коли прийде час відходити, не він, а його духовний наставник буде здавати рахунок".
"Я думав про пастора, як про образ Христа", – сказав олександрійський чернець Івану. Як поручитель або anadochos, пастир душ покликаний бути живою іконою єдиного в своєму роді Доброго Пастиря. Він повинен показувати таку ж жертовну любов, яку Спаситель показав, коли помер на хресті за гріхи світу: «Любов показує, хто є справжній пастир, бо саме через любов Великий Пастир був розп'ятий».
З-поміж багатьох якостей, які Іван Ліствичник відзначує у своєму трактаті по духівництву «До пастиря» ця є найважливішою. Духівник повинен посідати проникливість, розпізнання, безпристрасність, лагідність, урівноважену суворістю. Але понад усе він повинен проявляти жертвенну любов, бо без неї ніхто не може бути пастирем по образу Христа. Він має мати співчуття в повному значенні цього слова. Він повинен класти своє життя за своїх дітей, жертвуючи заради них все, що він має і все, ким він є. Іван вважає, що «духовна відповідальність (anadochi) у справжньому значенні означає класти свою душу заради душі ближнього у всіх справах».
В той час як кожен монах є покликаний нести тягарі інших, духовний отець є тим, хто в найбільшій мірі покликаний до цього: «Хай твоїм отцем буде той, хто може і хоче трудитися з тобою у зношенні тягарю твоїх гріхів». Тлумачачи так роль духівника через призму Послання до Галатів 6:2, св. Іван Ліствичник показує себе як правдивого послідовника школи 6 сторіччя в Газі св. Варсонуфія, св. Івана Пророка і св. Доротея, які всі покликаються на вказівку ап. Павла. Застосовуючи їхнє навчання, Іван Ліствичник дає приклад з власного досвіду: протягом двадцять років монах страждав від огидних богохульних думок і не міг отримати ніякого полегшення. В кінцевому результаті він написав спокусу на клаптику паперу і дав той листочок святому чоловікові. Прочитавши це, старець сказав: «Сину мій, поклади свою руку на мою шию. … Тепер нехай цей гріх буде на моїй шиї. Відтепер ігноруй його». І одразу ж брат був звільнений від богохульних думок, і вони вже більше ніколи його не турбували.
З цього усього повністю зрозуміло, наскільки строгими, з точки зору Ліствичника, є вимоги до духівника. Справді, не може бути на землі покликання вище понад це: «Не можемо запропонувати Богу жодного настільки бажаного дару, як приводити до нього через покаяння душі, створені на його подобу. Весь світ не коштує так багато як одна душа.»
[1] Слово „Ліствиця” перекладається із церковно-слов'янської мови як „драбина”.
Пропонуємо підписатись на розсилку духовних матеріалів від о. Антонія, ЧНІ.
