Андрій Йосафат Григорій Трух
Святий Домінік Савіо
— Ах, яку гарну річ я бачу тепер…!
Це були останні слова на землі юнака, що з райською усмішкою на обличчі, з руками складеними навхрест на грудях, без найменшого сумніву і страху віддав Богу свою душу, коли йому бракувало 24 дні до 15 років.
Люди говорили про нього: “Помер Святий”.
Тіло хлопця, поховали на цвинтарі в спільному гробі. Коли люди проходили повз його гріб того хлопчини, то христилися й цілували надгробок.
Того самого дня у великому місті один професор говорив про покійного юнака до учнів 4 гімназійного класу: “Хай він буде прикладом для вас; наслідуйте християнські чесноти, зробіть свою душу подібною до його, щоб була чиста й гарна з очах Бога”.
Місяцем пізніше батько покійного юнака побачив, як розсунулася стеля в кімнаті, де він спав, і з’явився йому залитий ясним світлом син та сказав: “Я є направду в раю”.
Через сім місяців шкільні побратими Домініка занесли на його гріб вінок з барвінку.
А через два роки один пан з Ґенуї поклав на його гробі мармурову плиту, з вдячності за ласки, що їх одержав від Бога, завдяки заступництву юнака.
Через вісім років перенесли тлінні останки того юнака зі спільного до мурованого гробу під вівтарем каплиці св. Севастіяна на цвинтарі.
П’ятдесятьма роками пізніше за участю єпископів, духовної й світської влади та численного народу поклали тлінні останки того юнака в мармуровій гробниці, увінчаній білою лелією на тлі вінка з рож.
Через п’ятдесят сім років, за дозволом влади, потай від місцевих мешканців, які ніяк не хотіли віддати тіла покійного юнака, перенесли урну з його тлінними останками до великої базиліки в місті. Ще того самого року голова Христової Церкви Папа Пій X розпочав апостольський процес — перший крок до його канонізації.
А вже через сімдесят шість років Святіший Отець Пій XI проголосив його Преподобним Божим Слугою.
1950 року відбулася в найбільшій церкві світу, в базиліці св. Петра у Ватикані, за проводом Христового Намісника Папи Пія XII, велична беатифікація, тобто проголошення Блаженним того сільського хлопчини, який не прожив навіть повних 15 літ.
У половині XX сторіччя, відомим розвитком авіації, чудом радіо і телебачення, силою атомної енергії, малий школяр, який жодного разу не був згаданий між великими й славними землі, звернув на себе увагу мільйонів людей у всіх частинах світу.
Як так сталося?
Карло Савіо був ковалем, його жінка Бриґіда — кравчинею. Мешкали в італійському селі Ріва ді Кієрі. Там 2 квітня 1842 року прийшов на світ і ще того самого дня одержав св. Тайну Хрещення їхній хлопчик Домінік.
Батьки самі жили і виховували свого сина по-християнськи. Коли йому було 4 роки, він уже знав ранішні й вечірні молитви, які проказував без допомоги матері. Це був перший обов’язок, до розуміння якого він дійшов у своєму дитинстві виконував його сумлінно до самої смерті.
Вже в той час проявився сильний характер майбутнього Святого. Коли одного разу зайшов до їхнього дому якийсь подорожній на обід і почав їсти без молитви, Домінік, навчений прикладом своїх батьків молитись перед їдою ж після неї, відійшов засмучений від столу, заховався в кутку хати. Коли потім питали його батьки, чому він так зробиш. Домінік відповів: “Я не хочу сідати за стіл з таким, збирається їсти, як звірина”.
О. Цукка, їхній душпастир, розповів про Домініка “Коли він приходив до церкви, а вона була замкнена, ставав навколішки перед церковними дверми і, схиливши головку та склавши невинні рученята на грудях, гаряче молився, доки не відімкнули церкви. Земля тоді ставала вологою, наче б ішов сніг або дощ”. Своєю надзвичайною побожністю хлопчина звернув на себе увагу о. Цурки, він навчив його прислужувати під час Служби Божої. Але оскільки він мав тільки 5 років і був маленького росту, то не міг переносити Служебника; якщо священик хотів зробити йому наймилішу в світі річ, то присував йому на край підставку з Служебником, щоб він міг досягнути його своїми рученятами…
З п’яти років малий Домінік був щодня на Службі Божій і бачив, як священик кожного ранку приймав Бога у вигляді хліба й вина. Малий хлопчик любив Господа всім своїм серцем і був би охоче кожного ранку разом зі своїм о. провідником приймав Ісуса до свого невинного, чистого серця. Однак тому на перешкоді був звичай, що дітям дозволяли приступати до св. Причастя аж на 12 році життя… Малий Домінік знав це і сумував з цього приводу. Але він був дитиною, яка “вміла хотіти”, тому не переставав наполягати, щоб священик допустив його до св. Причастя скоріше, ніж це було тоді прийнято. Його бажання було таке сильне, що о. Цукка, порадившись з іншими священиками, врешті вирішив задовольнити прохання Домініка, взявши до уваги його знання, підготовку й сердечне бажання.
Коли Домінік почув, що зможе приступити до св. Причастя, став надзвичайно щасливий. Розповів про це своїй матері, почав молитися, читати, проводити багато часу в церкві до і після Служби Божої, просив у матері прощення за всі свої провини, обіцяв бути найуважнішим, найслухнянішим, усіх шанувати; плакав, зворушуючи до сліз свою матір. Встав рано на Великдень 1849 року, вдягнувся в найкращу одежу, молився перед замкненою церквою, доки її не відчинили, служив 5 годин біля вівтаря, аж до кінця Великодньої Богослужби, прийняв з великою радістю перший раз найдорожчого Ісуса до свого серця і останнім вийшов з церкви, непевний, чи він на землі, чи — в небі.
За малим Домініком цей звичай ввів до своїх уставів о. Боско, а для всього католицького світу 1910 року — Папа Пін X. Здається, що саме цей 7-літній хлопчина своєю великою тугою за Богом промостив мільйонам дитячих сердець дорогу до Ісуса!
Про великий дух малого Домініка в дні першого св. Причастя свідчать його постанови, які він зробив і записав тієї щасливої днини. А тих постанов було чотири: 1. Сповідатись якнайчастіше і приступати до св. Причастя кожного ». коли сповідник дозволить. 2. Святкувати святі дні.
3. Моїми приятелями будуть Ісус і Марія. 4. Радше смерть, ніж гріхи.
Ці слова писала Божа Премудрість у душі малого Божого вибранця, а він, наче на пам’ятку, записав їх усім християнам, став взірцем для наслідування усім дітям, а батькам і педагогам дав найкращий урок християнського виховання дітей: навчити їх берегти серце чистим, часто розмовляти зі священиком і Христом, брати кожної неділі й у свята участь у богослуженнях, духовному навчанні, мати сердечну любов до Ісуса й Марії та остерігатися гріха більше, ніж смерті. Таким був малий Домінік, якого Папа Пій XI назвав малим велетнем святості.
Коли хлопцеві було 10 років, він пішов з друзями купатися. Після купелі він вирішив більше того не робити; напевно, його друзі не поводилися пристойно. На їхні наполягання він відповідав, що не хоче знову зневажати Бога. І ніколи більше з лихими товаришами не приятелював.
Закінчивши початкову школу, просив батьків дозволити йому продовжити навчання, бо в серці мав велике бажання стати священиком. Долав щоденно 11 миль дороги до школи, але ніколи не був невдоволений. Зустрічаючи його на дорозі, старі люди питалися:
— Чи ти не боїшся ходити сам цими дорогами?
— Я не сам, я маю при собі Ангела Хоронителя, що товаришує мені на кожному кроці.
— Певно, важка для тебе ця дорога, яку мусиш долати щоденно серед такої спеки?
— Ніщо не є прикре й трудне, коли працюємо для такого Пана, який добре платить.
— А хто той пан?
— Це Бог-Творець, який платить за горнятко води, подане з любові до Нього.
Один з тодішніх учителів Домініка о. Олександр залишив про нього ось який спогад: “Успіхи в навчанні треба завдячувати не тільки його природному талантові, який він мав, але також його превеликій любові до науки й чесноти. Подиву гідна його пильність, щоб точно виконувати всі обов’язки християнського учня… Він, хоч завжди мав слабе здоров’я, спокійно долав кожного дня 4 км дороги до школи, 4 рази на день, в негоду зимової пори чи коли дощ лив як з коновки..”
Коли батько почав працювати в місцевості Мондоніо, вчителем Домініка став о. Кулієро, який звернув на нового школяра особливу увагу. В своїх спогадах про нього він пише: “З яким захопленням він прийняв перший раз Ангельський Хліб, засвідчувала та пошана, з якою він наближався до св. Трапези чи коли говорив про св. Причастя… Він ходив до школи, де я був управителем, і, направду можу сказати, що впродовж 20 літ, займаючись навчанням юнаків, я не мав нікого, хто б дорівнював йому в побожності та розумі. Пильний, запопадливий, охочий до навчання, ввічливий, він здобув собі любов усіх. У церкві був взірцем для всіх, і, здавалося, що та невинна душа відкривала своє серце, щоб прийняти небесні солодощі, які Бог дає невинним душам, що ще не зазнали звідництва світу”.
Велика чеснота малого Домініка виявилася одного разу, коли деякі школярі накидали каміння й снігу до печі, а звинуватили Домініка. Він міг сказати тільки одне слово в своє оправдання, і йому б повірили. Але він мовчав: схилив голову і, як справжній винуватець, опустив очі додолу. Але Бог опікувався невинним, — наступного дня виявилися справжні винуватці, стала явною й невинність Домініка. Повний жалю за зроблені на його адресу докори, о. Кулієро відкликав його і сказав:
—Домінік, чому ти відразу не сказав, що ти невинний? А він відповів:
— Справжній винуватець провинився вже багато разів, і його могли вигнати зі школи; щодо мене, то я надіявся на прощення, тому що це була моя перша провина, в якій мене оскаржили; а, крім того, я пам’ятав також про Божественного Вчителя, який також був оскаржений невинно.
Усіх дивувала терпеливість Савіо, який вмів віддавати добром за зло, був готовий знести й велику кару невинно. Це вже було геройство.
Нарешті настав для Домініка той щасливий день, коли він уперше зустрівся з о. Боско. Було це на дорозі, коли Домінік повертався з батьком додому. О. Боско відкликав хлопчину набік і почав з ним розмову. Тоді відразу пізнав у тому юнакові душу, повну Христового духа й був чимало здивований дією Божої ласки в такому молодому віці. Після тієї розмови Домінік спитав о. Боско:
Чи заберете мене до Торіно?
— Мені здається, що з тебе вийде добра матерія.
-А на що може придатися ця матерія?
-Щоб зробити гарну чернечу рясу для Господа
— Якщо я — матерія, то ви будьте кравцем; візьміть мене до Торіно і зробіть з мене гарну одежу для Господа.
— Боюся, що твоє слабе здоров’я перешкодить тобі в науці.
— Не лякайтеся; той Господь, що давав мені здоров’я й ласку до цього часу, дасть мені їх і на майбутнє.
— А ким ти хотів би бути, коли закінчиш школу?
— Як Господь Бог дасть мені таку ласку, гаряче бажаю стати священиком.
— Добре. Спробуємо, чи ти маєш талант до науки. Візьми цю книжку й вивчи напам’ять оцю сторінку, а завтра прийдеш проказати мені її.
Після того о. Боско почав розмовляти з батьком Домініка. Через 8 хвилин хлопчина приступив з усмішкою до о. Боско і сказав:
— Як хочете, то я зараз прокажу ту сторінку.
0. Боско взяв книжку в рук, а Домінік слово в слово проказав усю сторінку напам’ять з повним розумінням змісту.
— Славно! Ти вивчив це швидше, ніж було призначено, то я швидше дам тобі відповідь. Я заберу тебе до Торіно й від сьогодні ти зачислений до моїх дорогих синів. Молися до Бога, щоб поміг мені й тобі сповнити Його волю.
Не знаючи, як краще виявити свою радість і вдячність, Домінік узяв о. Боско за руку, стиснув її і, поцілувавши кілька разів, сказав:
— Обіцяю так поводитися, що ви не матимете причини жалітися на мене.
Це був юнак, який вмів хотіти.
Іван Боско засвідчив, що малий Домінік мав особливу набожність до Непорочного Серця Марії. Кожного разу, коли йшов до церкви, спішив до її вівтаря і там просив дати йому ласку завжди зберігати своє серце далеко від усякого нечистого почування. Тоді він говорив: “Маріє, я хочу бути завжди твоїм сином, дай мені ласку ліпше вмерти, ніж зробити один гріх проти чистоти”.
Коли Домінік поселився в інституті о. Боско, то застав там і таких юнаків, які були невдоволені, нарікаючи та даючи поганий приклад своїм побратимам. Домінікова поведінка була цілком інша. Його уста ніколи не промовили жодного слова нарікання. Чи була гарна погода, чи негода, він був завжди однаково веселий. У їдальні його все вдовольняло. Умів приборкувати свої бажання. Коли інші були незадоволені якоюсь стравою, нарікаючи, що вона переварена або недоварена, недосолена або пересолена, йому, навпаки, все смакувало.
Домінік був зразковим у всьому, хоч його одежа й зачіска не були вишукані; та під простотою одягу ховалася чистота, добре виховання і чемність. Його товариші міщанського, навіть шляхетського походження були раді товаришувати з ним не тільки через те, що він добре вчився й був побожний, але також через його культурну й добру поведінку. Учнів, які любили багато говорити, професори садили біля Домініка, а той призвичаював їх до мовчання і виконання їхніх обов’язків.
Якось о. Боско мав проповідь про те, що Бог хоче, аби ми всі стали святими. Та наука була для Домініка наче вогненною іскрою, що запалила його серце вогнем любові до Бога. Він сказав: “Відчуваю бажання стати святим. Я не думав, що можу стати ним; але тепер, коли я зрозумів, що можу дійти до досконалості, я хочу й мушу стати святим”.
Хлопець щиро любив усіх своїх товаришів, допомагав їм у навчанні, старався заспокоїти тих, що потребували помочі, а одночасно відводив їх від гріха.
Маючи солодощі, образок чи хрестик, ніс їх побратимам й питав:
— Хто хоче?
Коли хлопці з криком підбігали до нього, прагнучи дарунка, він говорив:
— Поволі, я хочу дати це тому з вас, хто найліпше відповість на одне питання з катехізису.
Свій дарунок старався дати комусь з найледачіших хлопців, який дав хоч трохи можливу відповідь. З іншими ходив на прогулянки, бавився, щоб лише заохотити до св. сповіді.
Одного разу два його шкільні побратими так посварилися, що вирішили звести двобій камінням. Коли Домінік, довідавшись про це, не зміг ні помирити їх, ні відвести від гріха й можливого каліцтва, тоді пішов з ними на місце двобою, де перед самою бійкою зняв з шиї хрестика й сказав: “Хочу, щоб кожний з вас подивився на Розп’ятого, а потім кинув у мене камінь та сказав голосно: “Ісус Христос умер невинно, простивши своїм мучителям, а я, грішний, хочу зневажити Його й помститися”. Це так вплинуло на хлопців, що обидва, збентежившись, опам’яталися й помирилися. Уся справа закінчилася св. сповіддю. Про свій геройський учинок не сказав Домінік нікому ні слова.
Коли святий хлопчина чув богохульні слова, якими люди зневажали Бога, то відразу ставав сумний, схиляв голову і проказував в серці з найбільшою любов’ю: “Слава Ісусу Христу!”, таким чином намагаючись віддати честь Богу за зневагу його імені. Одного дня, вертаючись зі школи, почув, що якийсь старий чоловік зневажив Бога страшним богохульством. Домінік аж затремтів і відразу почав прославляти в серці Бога, а потім зробив ще одну подиву гідну річ. Підбіг до того богохульника і з ангельським поглядом чемно спитав його, чи не міг би показати йому, де є молитовня св. Франціска Сальського. Побачивши такого милого хлопчину, богохульник зм’як і відповів лагідно:
— На жаль, хлопчику, я не знаю.
— О, як ви не знаєте цього, то можете зробити мені іншу річ.
— З охотою, тільки скажи мені.
Тоді Домінік приступив ближче до богохульника і тихо, щоб інші не чули, шепнув йому до вуха:
— Ви зробите мені велику приємність, якщо в своєму гніві казатимете інші слова, без богохульної зневаги святого Божого імені.
Той чоловік, здивований, відповів хлопчині:
— Ти маєш слушність. Це проклята хиба, якої за всяку ціну хочу позбутися.
Коли якийсь хлопець вимовляв під час сварки ім’я Ісуса без потреби й відповідної пошани, Домінік брав його за руку, вів до каплички, там обидва ставали на коліна і тоді Домінік просив того хлопця розкаятися за те, що призвав даремно Боже ім’я; а коли той хлопчина не вмів розбудити в собі жалю, то Домінік вчив його, а потім обидва проказували побожно: “Слава Ісусу Христу!”
Зрозумівши, що найсвятішою в світі справою є продов-Христової праці над спасінням душ, то почав ще активніше дбати про спасіння своїх побратимів. Тією справою так був захоплений, що часто говорив:
— Який я був би щасливий, якщо б міг привести до Бога всіх своїх побратимів!
Водночас старався завжди служити їм доброю порадою чи застерегти їх, як робили або казали щось проти Божих заповідей. Залюбки читав життєписи Святих, які працювали над спасінням інших. Розмовляв охоче про місіонерів, які трудилися в далеких краях для добра душ, а оскільки сам не міг послати їм якоїсь матеріальної допомоги, то кожного дня молився за них, а раз у тиждень — приймав за них св. Причастя. Часто аж скрикував:
— Скільки душ чекають нашої помочі в Англії! Ах, якби я мав спромогу бути там і проповідями та добрим прикладом з’єднати всіх для Господа… Як тільки стану священиком, виберусь до Мондоніо, зберу всіх дітей в одній залі, навчатиму їх катехізису і зроблю їх усіх святими. Скільки бідних дітей підуть на погибель, бо нема кому навчити їх катехізису!
Один з його товаришів, бажаючи перервати його думки про майбутнє, сказав:
— Чому ти говориш такі речі?
— Тому що душі всіх людей відкуплені кров’ю Ісуса Христа; тому що всі ми — брати і повинні любити наші душі; тому що Бог каже нам допомагати один одному в справі спасіння. Як мені вдасться спасти хоч одну душу, то врятую і свою власну.
Під час вакацій він справді був невтомним апостолом: збирав дітей, учив їх катехізису, заохочуючи до молитви, участі в Службі Божі та інших побожних справах. Щоб зацікавити їх катехізацією, роздавав їм образки, хрестики й медальйончики, що їх завжди мав при собі. Особливо звертав увагу на те, щоб усі добре вміли робити на собі св. хрест, знак нашої релігії. Вдома навчав двох своїх малих братиків читати, писати, катехізису; молився з ними вранці та ввечері. Водив їх до церкви, показував, як правильно робити знак св. хреста і благословити себе свяченою водою. Замість проводити час у пустощах, сідав біля батьків і оповідав їм або своїм товаришам гарні та цікаві повчання. Вранці вставав і спішив до церкви, заохочуючи до цього й своїх товаришів. Домінік використовував кожну нагоду зробити щось добре чи дати якусь розумну пораду для добра душі.
Одного дня під час перерви до юнаків о. Боско підійшов якийсь безвірник і почав розважати їх жартами, а потім висміювати релігію й духовних осіб. Коли надійшов Домінік і почув слова невіруючого, крикнув до побратимів, що слухали його:
— Ходімо звідси, залишимо того нещасливця самого; він хоче вкрасти наші душі!
Юнаки послухали свого малого провідника і відійшли, а безвірник пішов і вже більше ніколи не приходив.
Якось хотіли хлопці з інституту о. Боско йти купатися, що в околиці Торіно вважалося аморально, а також було небезпечно для життя. Домінік пробував стримати їх від того небезпечного для душі й тіла купання, а коли це йому не вдалося, сказав рішуче:
— Я не хочу, щоб ви йшли.
— Та ми там не будемо робити нічого поганого.
— Ви не послухали своїх настоятелів, дасте іншим привід до гріха або самі згрішите чи потопитесь, і кажете, що це не є зле?
— Але нам так гаряче, що вже не можемо витримати.
— Як ви не можете витримати спеки цього світу, то як перенесете страшну жару пекла, на яку ви собі заслужите?
Ті слова малого апостола зворушили їх, і вони почали розважатися іншим чином, а в назначений час пішли до церкви на богослужбу.
Якось Домінік звернув увагу одному з товаришів на його погану поведінку. Хлопець розсердився, вилаяв Домініка, бив його кулаками та копав ногами. Домінік був більшим і сильнішим за того злющого хлопця й міг добре помститися. Але він був християнином. Хоч від зневаги й болю почервонів на обличчі, опанував свій гнів і тільки сказав:
— Я тобі прощаю. Ти зробив погано, не поводься так з іншими.
Святий юнак сердечно любив Пречисту Діву. Часто говорив: “Я бажав би щось зробити на честь Марії, але боюся, що не вистачить мені часу”. За рік до смерті заснував з кількома побратимами Товариство Непорочно Зачатої. Члени того товариства повинні були пропаґувати вшанування Непорочної Діви Марії, а також часте св. Причастя. В правильнику, який склав Домінік для членів товариства, читаємо такі постанови побожних юнаків: дотримуватись інститутських правил; давати добрий приклад побратимам; не гаяти часу; слухати настоятелів; виконувати свої обов’язки; старатися не робити помилок; не чинити прикрості іншим; приступати до св. Тайн щонеділі й у свята; зразково поводитися всюди; читати духовні книжки у вільний час; не нарікати на харчі; безмежно довіряти Марії, бути суворими до себе, ласкавими до ближніх, ретельними і пильними в усьому.
У цих постановах проявляються погляди й характер св. Домініка: він умів хотіти розумних і добрих речей. Він знав, що є добре, і всією силою свого духу постійно робив його, водночас спонукаючи до добра і своїх товаришів.
Щоб стати святим, треба полюбити Бога всім своїм серцем, знати його волю й постійно з любові до Нього її виконувати.
Стати досконалим помагали Домінікові св. сповідь і часте, навіть щоденне, св. Причастя. Він від 7 року життя не розлучався зі св. Тайнами. Перебуваючи в інституті о. Боско, хлопець кожного тижня обговорював під час св. сповіді стан своєї душі, а потім злукою з Христом у св. Причасті кріпив себе до вірного, досконалого, часто геройського виконання тієї духовної програми, яку для малого борця за святість складав св. о. Боско.
Домінік якнайревніше готувався до св. Причастя, а коли приймав Христа до серця, то так захоплено й сердечно прославляв Його, що часто забував про все, що діялось навколо нього; його побратими, поснідавши, спішили до школи, а він ще клячав у каплиці й виявляв Ісусові свою любов…
Якось зустрів Домінік священика, який ніс Найсвятіші Тайни до недужого. Не бачачи сухого місця, щоб встати на коліна, клякнув просто в болото. На зауваження побратима, що Бог не вимагає від нас, щоб ми вимазували свою одежу, Домінік відповів: “Коліна й штани належать теж Богові: все має служити для Його вшанування й прослави. Як я проходжу біля Нього, то я не тільки клякнув би в болото, щоб віддати Йому честь, але скочив би навіть до вогненної печі, щоб таким чином стати учасником жару безконечної любові, яка спонукала Бога встановити цю велику Тайну”.
Іншим разом Домінік побачив, що один вояк не клякнув, коли священик ніс Найсвятіші Тайни. Не маючи відваги сказати йому віддати честь Христові в Пресвятій Євхаристії, витягнув з кишені хустинку, застелив на брудному місці й кивнув воякові, клякнути на хустинці. Від несподіванки вояк не знав що робити, але, зрозумівши бажання хлопчини, став на коліна серед вулиці, навіть без хустинки. Так в одну мить виявилася і Домінікова любов до Ісуса, і його апостольська ревність.
Виконання своїх обов’язків щодо Бога, батьків, настоятелів, шкільних побратимів і навчання було предметом особливої дбайливості Домініка. Всі прикрощі життя вбогого школяра він зносив спокійно, навіть весело, наче б різні нестатки щоденного життя робили йому приємність.
Надзвичайно пильно контролював свої п’ять органів чуття. Зокрема свій зір, щоб не спиняти його на таких особах чи речах, оглядання яких занепокоює й плямить молоді душі.
Постійним й надзвичайним упокоренням Домінік був дуже близьким до Бога. Завдяки своїй святій веселості й добрій поведінці він був улюбленцем усіх.
Коли Домінік був уже досконало готовий до зустрічі з Небесним Отцем у вічному щасті, коли Бог вирішив пересадити ту розквітлу лелію з землі до раю, здоров’я юнака стало в’янути, його сили почали танути, наче сніг на сонці. О. Боско порадився з лікарями і вирішив відіслати Домініка до батьків. Юнакові було надзвичайно важко розлучатися з ним, своїм провідником, на дорозі святості. Напередодні від’їзду до рідні майже не відступав від о. Боско й раз у раз питав про різні святі речі. Увечері, перед від’їздом, він запитав його:
— Що може зробити хворий, щоб мати заслугу перед Богом?
— Жертвувати терпіння Всевишньому.
— А що ще він може зробити?
— Пожертвувати Богові своє життя.
— Чи я можу бути певний, що мої гріхи будуть мені прощені?
— Запевняю тебе Божим іменем, що твої гріхи будуть тобі прощені.
— Чи я можу бути певний, що буду спасенний?
— Так, за Божим милосердям, якого тобі не бракує, ти будеш справді спасенний.
— Що сказати дияволові, як він буде мене спокушати?
Якщо диявол чинив би тобі ще інші перешкоди, то спитаєш його, що він зробив для твоєї душі. Пам’ятай, що Ісус Христос пролив усю свою Кров, щоб визволити її з пекла та завести до неба.
— Чи звідти я зможу бачити своїх друзів?
— Так, з неба ти бачитимеш увесь наш інститут, своїх батьків та інші речі, в тисячу разів кращі за земні.
— Чи зможу прийти відвідати вас?
— Зможеш прийти, якщо це принесе більшу славу Бога. З цих і подібних питань можна було зрозуміти, що він уже стоїть однією ногою в райських воротах, але перед входом туди хоче добре розвідати, що там його чекає.
Перед від’їздом зробив приготування до щасливої смерті, до св. Тайн приступив з надзвичайною побожністю, так, наче точно знав, що скоро помре. Потім ходив від побратима до побратима і прощався з кожним, одним звертаючи увагу, щоб виправили якісь свої хиби, інших заохочував залишатися в доброму. О. Боско Домінік нагадав, щоб під час майбутньої поїздки до Рима звернув Папі особливу увагу на навернення Англії. При брамі обернувся ще раз і сказав до всіх:
— Прощайте, дорогі друзі, прощайте всі, моліться за мене. До зустрічі там, де будемо завжди з Господом!
Опісля просив о. Боско дати йому папський відпуст у годину смерті.
Приїхавши з Торіно до Мондоніо, де жила його родина, Домінік так ослаб, що батько повіз його до лікаря. Той, думаючи, що це запалення, вирішив рятувати його опущенням крові. Перед цим сказав Домінікові відвернути голову й бути терпеливим. Святий юнак почав сміятися, кажучи:
— Що це напроти цвяхів, що пробили руки й ноги нашого найневиннішого Спасителя?
Тому зовсім спокійно, без найменшого занепокоєння дивився, як з його жил плила кров. Цю процедуру повторили йому 10 разів. Після того лікар і батьки були тієї думки, що Домінікові стало краще, але він сам думав інакше. Тому сказав до батька:
— Тату, краще порадитися з Небесним Лікарем. Бажаю висповідатися й прийняти св. Причастя.
З великою побожністю він прийняв останній раз свого найдорожчого Ісуса, якого він так любив! Тоді повторив кілька разів:
— Ісусе, Маріє, Ви завжди будете приятелями моєї душі. Кажу й повторюю тисячу разів: вмерти, але не згрішити.
Потім зовсім спокійно сказав:
— Тепер я вдоволений. Це правда, що я маю відбути довгу подорож до вічності, але в товаристві Ісуса не маю чого боятися. Говоріть завжди, говоріть усім: хто має Ісуса своїм другом й побратимом, не боїться ніякого лиха, навіть самої смерті.
Через чотири дні недуги лікар, задоволений виглядом хлопця, сказав батькам:
— Дякуймо Божому Провидінню, хвороба вже переможена, чекаємо тепер видужання.
Зраділи від тих слів батьки. Але Домінік сказав:
— Світ переможений, мені треба тільки добре постати перед Богом.
Після відходу лікаря Домінік сказав батькам, що бажає прийняти св. Тайну Оливопомазання. Коли прийшов священик, хлопець перед самим помазанням проказав сердечну молитву: “О, Господи, прости мені мої гріхи. Я люблю Тебе і хочу любити Тебе завжди! Нехай ця св. Тайна, яку в своєму милосерді дозволяєш мені прийняти, зітре з моєї душі всі гріхи, зроблені слухом, зором, устами, руками й ногами. Нехай моє тіло й душа стануть освяченими заслугами твоєї муки, амінь”. Надзвичайно радів повним відпустом, що його одержав після прийняття св. Оливопомазання.
— Дякую Богу, — сказав, — завжди дякую Богові. Згодом попросив батька прочитати йому молитви за щасливу смерть. Почувши ті слова, мати ревно заплакала і вийшла з кімнати сина, а батько з болем у серці почав читати передсмертну молитву. Домінік виразно повторював за батьком кожне слово, часто додаючи від себе: “Милосердний Ісусе, змилосердися наді мною”.
Молитва закінчувалася словами: “Як моя душа з’явиться врешті перед Тобою і побачить перший раз безсмертну світлість твоєї Величі, не віддаляй її від мого лиця, але пришли мене до люблячого лона твого Милосердя, щоб я вічно співав пісню твоєї Слави”.
— Добре, дорогий батько, — сказав Домінік. — Це якраз те, чого я бажаю — співати пісню Божої слави!
Після того він наче на хвильку заснув, а згодом промовив виразно і з усмішкою на вустах:
— Бувай здоров, батеньку, бувай здоров… Ох, яку гарну річ я бачу тепер..!
З тими словами, з райською усмішкою на обличчі та з руками, складеними навхрест, без найменшого страху віддав Домінік Богові свою святу душу.
Було це ввечері 9 березня 1857 Божого року.
Того дня помер Домінік для землі, але народився для неба. Хто родиться для землі, родиться для тимчасовості, хто родиться для неба, родиться для вічності. Тому Христова Церква святкує пам’ять своїх Святих того дня, коли вони народилися для неба й щасливої вічності.
Папа Пій X дуже шанував й любив Домініка. Коли 20 липня 1914 року Папу спитали, що він думає про Домініка Савіо, Святіший Отець відповів:
— Що я думаю? Він — правдивий взірець для юнацтва нашого часу. Юнак, що сходить до гробу з невинністю хрещення, який впродовж коротких літ свого життя жодного разу не схибив, є направду Святий.
Так думав Папа, так думали вчителі і шкільні побратими Домініка, це ствердив сам Бог чудами, що сталися за його посередництвом.
Історія малого Домініка ще не закінчена.
Доки житиме людство на землі, доти молодь матиме для наслідування великий приклад святого християнського життя, а Домінік подаватиме з неба поміч кожному молодому серцю, яке схоче бути милим Ісусові й Марії.
Цей хлопець — велике свідчення того, що може зробити наша сильна воля, злучена з Божою ласкою.
