Одна з трагедій нашого життя полягає в тому, що ми постійно забуваємо, хто ми такі, і марнуємо безліч часу й енергії, аби довести те, що не потребує жодних доказів. Ми улюблені сини й доньки Бога не тому, що довели: ми гідні Божої любови, — а тому, що Бог сам обрав нас. Дуже важко залишатися вірним своїй правдивій сутності, позаяк ті, кому потрібні наші гроші, час та сила, більше користають з нас, коли ми охоплені страхом і неспокоєм, аніж коли володіємо внутрішньою свободою.
Отже, щоб жити у правді і не піддаватися незліченним спокусам, які зусібіч чигають на нас, потрібна певна дисципліна. Хай де б ми були, скрізь чуємо голоси, які нашіптують нам: «Піди туди чи туди, купи те чи те, познайомся з тим чи тим, не пропусти того чи того». І так увесь час. Ці голоси постійно заглушують инший, лагідний і ледь чутний голос, який відлунює десь у самому центрі нашого буття: «Ви — Мої улюблені діти, на вас спочиває Моя благодать».
Молитва є вмінням дослухатися до цього голосу любови. Христос проводив чимало ночей у молитві, прислухаючись до голосу, який промовляв до Нього на Йордані. Ми також повинні молитися. Без молитви стаємо глухими до голосу любови, натомість наша увага зосереджується на инших голосах, що змагаються за любов. Як важко в них розібратися! Коли спробуємо хоч би півгодини спокійно посидіти у тиші — не розмовляючи з иншими, не слухаючи музику, не дивлячись телевізор і не читаючи книжку, — то небавом зауважимо: галасливі внутрішні голоси просто розшарпують нас, і ми з нетерпінням чекаємо, коли знову можна буде взятися за якусь роботу. Часто внутрішнє життя людини нагадує бананове дерево, по якому стрибають крикливі мавпи. Та якщо ми вирішимо не здаватися і зберігатимемо зосередження, то невдовзі мавпи заберуться геть через брак належної уваги до них, а лагідний голос, що називає нас своїми улюбленими дітьми, поступово проб’ється крізь їхній гамір. Христос молився переважно вночі. «Ніч» — це не лише темрява, спричинена заходом сонця, а й відсутність відповідних почуттів та просвітлення. Тому так важко бути вірним. Утім, Бог більший, ніж людське серце чи розум, і Він усе ж називає нас своїми улюбленими дітьми… попри все.
Генрі Ноуен “Тут і тепер” свічадо 2002
