Смерть і похорон
Через перший гріх наших прабатьків Адама і Єви, які не послухалися Божого слова, що каже: перш ніж щось робити, потрібно вияснити у Господа, чи можна це робити, чи ні, а якщо можна, то як це робиться і якого результату необхідно досягнути, щоби Бог не відкинув цю роботу, людство робить так само і надалі. Всі знають, що Бог є, що він створив людину і дав їй, з певною метою, відведений термін земного життя, після якого наступає смерть, але всі народи шукають способи продовження земного життя, способи переселення на інші планети і всяке таке інше, що пртиречить Божій постанові і здоровому глузду. При цьому не є дивним, що про смерть люди придумали своє тлумачення і про похорон – також.
З початку подивимося, що про це пишуть у енциклопедії, що люди придумали. А потім постараємося дослідити по Біблії, що про це каже Господь.
За енциклопедією, «смерть – припинення життєдіяльності організму. У теплокровних тварин і людини смерть пов’язана насамперед із припиненням дихання і кровообігу. Перед смертю наступає агонія. Агонія – триває від декількох хвилин до години. Виключаються функції головного мозку. Свідомість втрачається, але може повертатися. Серцебиття – частіше, артеріальний тиск падає до 30 – 40 міліметрів ртутного стовпчика. Змінюється вигляд вмираючого – обличчя бліде чи земляне, ніс загострюється, очні яблука западають, рогівка втрачає блиск, рот привідкривається.
Люди розрізняють види смерті. Клінічна смерть – відсутня серцева діяльність та дихання, однак незворотні зміни в організмі ще не наступили – тривалість до 5 хвилин. Біологічна смерть – незворотні зміни в органах. До 20 годин ростуть волосся, нігті. Клітинна смерть – припиняється ріст волосся, нігтів, наступають незворотні зміни в тканинах».
Про віруючих в тій же Вікіпедії написано: «Всі основні релігії мають вчення, яке описує, що відбувається з людиною після смерті. Оскільки більшість релігій стверджує існування нематеріальної душі, вони, в основному, вважають смерть людини лише загибеллю тіла і описують різні варіанти подальшого існування особистості у вигляді духу або подальшого відродження в новому тілі, або досягненням нірвани (в буддизмі) або життя вічного (у християнстві).
Смерть – розлучення душі з тілом; друга смерть – розлучення душі з Богом. Пекло (гадеш; у ряді релігійних уявлень – місце, де утримуються тіла до остаточного Суду, який вирішується кармічним законом). Реінкарнація в буддизмі, індуїзмі та інших релігіях припускає, що нематеріальна душа людини після смерті втілюється у новому тілі. При цьому допускається, що прожите раніше життя може вплинути на вибір подальшого тіла. «Смерть – це всього лише перехід з одного життя в інше, перевдягання зі старого одягу у новий.» (Бхагавад-Гіта).
У християнстві причиною смерті вважається гріховність людини: «Відплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23). Це означає, що «безгрішний чоловік» не буде знати смерті духовної і буде жити вічно. Євангеліяє говорять, що в майбутньому, при правлінні Царства Бога смерті не буде: «Бог кожну сльозу з очей їх зітре, і смерті не буде вже; ні смутку, ані крику, ані болю вже не буде» (Отк. 21:4).»
А ще у Вікіпедії зазначають, що в житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина – єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.
Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.
Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв’язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.
На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.
Оце все і ще багато іншого про смерть, придумало людство за час свого існування. Але погодитися можна лише з тим, що каже філософія, що людина має шукати відповідь на все самостійно у Бога, прикладаючи до цього власні зусилля. Бо якщо Бог є і Він створив людину, то Він і створив позаземне продовження життя людини, і лише у Нього можна вияснити, яким чином туди пройти, у те інше життя. І для кожного то є найважливіше, а тому не можна довірятися у тій справі нікому: ні священикам, ні науковцям, ні президентам, ні царям, ні проповідникам, ні вчителям, бо всі можуть обманути, а виправити ситуацію, після закінчення земного життя, вже буде неможливо.
Отож, відкриваємо Біблію, а там Господь каже Адаму: «Але з дерева пізнання добра і зла, – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» В розумінні цього тексту багато людей допускає помилку. Господь каже Адаму, що якщо він, не спитавши у Бога, захоче щось зробити і зробить, і сам буде оцінювати добре те зроблене буде для нього, чи не дуже добре, то Бог не зможе надалі доручати йому Свої справи. Ті справи, для яких Господь і створив людину, бо для них він вже буде непридатний, або померлий через те, що свідомо порушив Божу постанову. А хто порушив Божу постанову і сам оцінював свою роботу добра вона чи погана, той і наступного разу колись так зробить.
Земна людина володіє малою силою і енергією. І все непослушне людство знищить лише землю, на якій проживає. У Божому Царстві Господь наділить кожного дуже великою силою та енергією. Написано, що достойні Царства засяють, як зорі небесні. І якщо непослушних людей наділити такою силою, то вони нароблять великого лиха, в першу чергу, собі та й у всьому всесвіті. А тому до Божого Царства непослушні та незнаючі не потраплять, вони для нього є мертві. Христос каже, що де є мертві люди для Царства, там зберуться орли. Тобто, на мертвих людей злітаються, як хижаки, різні священики, проповідники, вчителі, секстанти, які обіцяють їм за канонами своїх конфесій і сект допровадити до Небесного Царства. Ісус Христос попереджував, Своїх учнів, щоби їм вони не вірили.
Виходячи з цього, смерть, це – перехід, переміна людини із придатного стану, коли в неї є можливості, є вартість, але не має знання, що і як треба робити і вчитися у Бога вона не захотіла, у непридатний стан, коли людина вже нічого не може для Бога зробити і нічого не вартує, але має знання, що для неї є добре, а що погане у теперішньому земному житті через власний досвід. При тому тіло людини може бути і живим. Ось про це йдеться у книзі «Буття».
Але вихід людини із тіла (або покидання свого тіла), також, називають смертю. Тобто, є смерть людини для Божого Цаства і є закінчення життя людини у земному тілі. Перехід, переміна тіла із придатного для проживання стану у непридатний, також, називають смертю.
Ісус Христос вчив, щоби ми не боялися смерті тіла, бо після неї наступає відпочинок. Боятися треба того, щоби Господь не визнав нас непридатними для Його Царства, бо тоді на всіх непридатних очікує втрата людської подоби і вічна кара у «огненому озері». Ті люди більше нічого вже не побачать.
Так сталося з Адамом і Євою, для Божої справи вони померли і Бог викинув їх із Свого Царства, але вони продовжували жити у тілі і народили потомство, в тому числі і нас з вами, таких же, непридатних для Божої справи, як і вони самі. Бо ми також задумуємо, плануємо собі, що ми маємо робити. Робимо і оцінюємо, чи добре нам вийшла робота, чи погано. А Бог нам потрібний як помічник, як чарівна допоміжна сила, щоби нам все вдавалося зробити добре, щоби ми мали всього багато, а про то, що Він створив нас для того, щоби ми робили Його справи, які Він нам вкаже і навчить як їх виконувати, нам і думати ніколи.
Звичайно, що і людське тіло з часом приходить у непридатність для проживання в ньому і тут медична наука описує цей процес правдиво. Але є багато прикладів того, що побожні люди знали про час, коли вони покинуть своє тіло наперед і написано, що людина покидає своє тіло за Божим наказом, про що медична наука мовчить.
Пророк Ілля знав про час своєї смерті, Мойсей знав, знали апостоли Петро і Павло, а, також, і багато інших людей. Пророк Ілля, взагалі, не помирав. Його земне тіло, як писав апостол Павло, вмить перемінилося на духовне тіло.
Тут необхідно розрізняти людське тіло, дух і душу. Бог є Дух і Він має душу. Людину Він створив за Своїм образом і подобою. Тобто, людина є дух, вона має душу, як і Бог, але на час земного життя, вона замешкує у людському тілі, яке всі бачать і вирізняють між тілами інших людей.
За Божим наказом людина покидає земне тіло і стає подібною до Бога. Написано так, що ті люди, які заслужили життя у Божому Царстві, не втрачають своєї подоби, а ті люди, які своїм земним життям не удостоїлися бути гідними Божого Царства, ті можуть втрачати свою подобу, і вони будуть очікувати Божого суду нечестивих в аду, в морі або у смерті.
Щоби стати гідним Божого Царства і мати життя вічне, земній людині необхідно прийняти Дух Ісуса Христа або охриститися. Тобто, треба, щоби Ісус Христос разом із людиною поселився у людському тілі. Апостол Павло вчив, що коли Дух Ісуса Христа і людський дух зустрічаються, то вони злучуються і стають одним людським духом. Таким чином Ісус Христос поселяється у людині, а людина у Ісусі Христі або охрищується. Після того людина стає Божим храмом, бо в ній проживає Святий Дух.
А коли людина отримує наказ покинути своє земне тіло, то Господь наш, Ісус Христос, забирає Свого Духа, якого Він дав людині, разом із людським духом до Себе, до місця Свого відпочинку біля Отця Небесного. Так людина переходить із свого земного тіла у Ісуса Христа, а разом із тим і у вічне життя, бо Христос живе вічно.
Хто у час свого земного життя не приклав зусиль, не спромігся отримати Духа Христового, той до Нього по смерті тіла перейти не може. Таких Божі Анголи закривають до аду очікувати Божого суду нечестивих за те, що не повірили Євангелії Божого Царства, за те, що потоптали жертву Ісуса Христа, що потоптали Його слово і не вивчали його, що слухали тих, хто Боже слово перекручував, хто говорив неправду, хто поганськими святкуваннями у різних християнських конфесіях, обіцяв допровадити до вічного життя.
Тому, коли помирає людина, треба просити Господа, щоби Він прийняв духа померлого, якщо то є можливе, а не то, щоби Він створив вічную пам’ять гріхам померлого, як то зараз просять християни.
Найкращим вчителем Божої науки є апостол Павло. Він пише: «Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній. Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме – дочасне, невидиме ж – вічне! Знаємо-бо, коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, – дім нерукотворний та вічний. Тому-то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашою, що з неба, коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі! Бо ми, знаходячися в цьому наметі, зідхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягтися, але одягтися, щоб смертне пожерлось життям. А Той, Хто на це саме й створив нас, то Бог, що й дав нам завдаток Духа.
Отож, бувши відважні постійно, та знаючи, що, мавши дім у тілі, ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не видінням, ми ж відважні, і бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа. Тому ми й пильнуємо, – чи зостаємося в домі тіла, чи виходимо з дому, – бути Йому любими. Бо мусимо всі ми з’явитись перед судовим престолом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що в тілі робив він, – чи добре, чи лихе».
Краще померти і перейти до Бога, ніж мучитися у тілі на землі, пише апостол Павло, але треба бути певним, що перейдемо до Бога, щоби не померти і не залишитися поза Його Царством. Тому весь час маєм дбати про придбання Духа Христового і контролювати себе, чи маємо ми його, чи ні.
Апостол Петро писав: «Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою, як і Господь наш Ісус Христос об’явив був мені». Він мав Святого Духа, який йому і об’явив про закінчення життя у тілі, тобто, про смерть. Тому він був спокійний і впевнений у майбутньому житті.
Смерть не відбувається моментом, а вона триває відносно довгий час. По-суті тіло старіється або приходить у непридатний стан для проживання у ньому починаючи від самого народження. В книзі «Об’явлень» написано: «І дало море мертвих, що в ньому, і смерть, і ад дали мертвих, що в них, – і суджено їх згідно з їхніми вчинками. Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть, – озеро огняне. А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне…»
Таким чином, Бог постановив так, що людина нарожується у тілі і живе у ньому допоки Господь не впевниться у її придатності або непридатності до Божого Царства. Господь хоче, щоби всі спаслися, а тому і довготерпить нам і тому сучасний світ ще існує. Коли Божий суд людині завершений, вона покидає своє тіло і переходить туди, де заслужила. Це перша смерть, смерть тіла, через яку проходять всі люди. Праведників або побожних людей, які стали учнями Господа за час свого життя і перейшли, по смерті тіла, до місця Його відпочинку, Ісус Христос воскресить для царювання разом з Ним і вони житимуть вічно, бо у Божому Царстві смерті не буде. А нечестиві будуть чекати тисячу років, щоби стати перед судовим престолом Христовим і отримати їм належне, засудження до огняного озера. Оце є друга смерть, коли сама людина стала непридатною для Бога і вона викидається, як нечисть.
Але всі приналежні до державної влади (це перший звір описаний у книзі «Об’явлень»), все духовенство світу (другий звір або фальшивий пророк у тій же книзі) перед Христовим судовим престолом не стануть. Вони вже засуджені до огненого озера і будуть кинені туди «живцем» відразу, коли на землю прийде Христос другий раз.
Похорон же, це – обряд поховання померлого і він не має жодного значення у житті померлої людини, а має значення лише для тих, хто залишається жити. Але відноситися до померлого тіла не можна так, як заманеться, бо на це є постанова Господня.
Отож, поки людина живе у тілі, воно є святість, воно є храм Божий, бо Ісус Христос проживає вньому. Не будівля церкви і все, що у ній є Божою святістю, а тіло людини є святістю, поки людина живе у ньому. На то є Божа заповідь у Новому Заповіті, дана нам через апостола Павла.
Але коли людина помирає, то все міняється кардинально. В приклад можна привести нашу їжу. Поки страва приготовлена, оздоблена поваром на столі, вона є хлібом, цінністю і святістю для людини, яку треба берегти і шанувати. Коли ми її спожиємо і вона знаходиться у тілі, вона також є цінністю, бо дає нам силу і енергію для праці. А коли рештки їжі виходять із людини, то вони є нечистю. Вони пачкають і занечищують людину, їх бридяться і закопують в землю. До їжі прийнято запрошувати гостей, їжу споживають гуртом при всіх святкуваннях, а нечисть свою хоронить кожний сам, не показуючи її іншим.
Господь постановив, що тіло померлої людини є нечисть. Кожний, хто заходить в дім, де є померлий, занечищується від нього і буде нечистим сім днів. Євреї висилали нечистих поза табір на весь час їхньої нечистості. Нечистим не дозволялося заходити до Божого храму, не дозволялося святкувати Божі свята. Священикам, які були вільні від служіння у храмі, Господь дозволив заходити до померлих свого батька і матері, брата і сестри, жінки і дітей. До всіх інших померлих священик не має права заходити, щоби не осквернити Боже Ім’я. А священик, який служить у храмі свою чергу, не має права покинути храм навіть для того, щоби зайти до своїх найближчих померлих. І оці Божі постанови Господь не відмінив у Новому Заповіті.
Сам обряд похорон з часом дуже змінювався, а зараз похорон перетворили на чистий бізнес. Наш патріарх Авраам оплакував втрату своєї жінки Сарри, а щоби похоронити її він купив собі у власність ділянку землі і на цій ділянці її похоронив. Його син Ісак там похоронив свою жінку і його там поховали сини Ісав та Яків. Внук Авраама, Яків, коли у дорозі йому померла жінка Рахіль, оплакав її, бо це для нього, як і для кожного чоловіка, була велика втрата. І похоронив він її край дороги, зробив над нею могилу із каміння і більше на тому місці Яків не був. Сам він похований разом із другою жінкою у могилі Авраама своїми синами.
Мойсей та Аарон, щоби померти за Божим наказом, піднімалися на гору. Там вони померли, їх Ізраїль оплакував тридцять днів і поклали їх у могилу, і про знаходження цієї могили ніхто не знає: ні їхні нащадки, ні ми з вами.
У старозавітні часи всі євреї, за Божою постановою, дотримувалися спадщини своїх батьків і хоронили померлих у родових гробівцях. Але у містах були цвинтарі, де хоронили всіх не маючих спадщини. Господь сказав, що коли людина помирає, вона долучається до своєї рідні. Тому всі пильнували, щоби, як і спочивають вони разом по смерті, так щоби і померлі тіла їхні зотлівали разом. А сторонніх людей хоронили окремо від своїх рідних.
У Біблії описується один похорон, коли померлого через страх перед ордою завойовників, кинули до гробу пророка Єлисея. Цей померлий, коли торкнувся костей Єлисея, то воскрес і вийшов із гробу, щоби не лежав разом із костями пророка.
Людські роди розросталися, переселялися при женитьбі і з інших причин, а тому гробівці для свого дому готували заздалегідь. І коли приходив час, то було відоме місце захоронення. Безрідних хоронили на найближчому цвинтарі, де було місце для похорону.
Сам процес поховання був простий. Тіло померлого завертали у ряднину, клали на ноші, несли до гробу і укладали на встановленому місці. Старалися поховати померлого до заходу сонця, щоби сонце над померлим не заходило. Але так було не завжди.
У часи правління царів більш зажиточні євреї готовили мазі, бальзам і ними намащували тіло, щоби воно видавало менше неприємного запаху при зотліванні. Були встановлені спеціальні процедури бальзамування померлих багатіїв, обряд їх оплакування, їм палили вогні.
Після похорону, було прийнято серед євреїв, втішати рідних помелого. Їм наливали чарку потіхи. Не вони робили поминки – гостину для учасників похорону, а для рідні померлого це робили їх знайомі і близькі, щоби втішити їх за їхню втрату.
А священики участі у похоронах не приймали, тіло до Божого храму не носили, за Божою постановою. Та й Божий храм був один на весь Ізраїль. Всі євреї проходили сім днів очищення після похорону через дотик до померлого тіла.
В книгах Євангелії описано похорон сина одинака однієї вдови, якого Ісус Христос воскресив. Описано воскресіння Господом Лазаря, описано похорон самого Господа Ісуса Христа. Є описані і інші похорони. Так, що вияснити кожному весь обряд похорону не складає труднощів.
Та перш за все, слід збагнути Божі слова, сказані устами пророка Ісаї: «Праведний умирає і немає нікого, хто б узяв це до серця, і мужі побожні беруться зі світу, і немає такого, хто б те зрозумів, – що від злого забирається праведний зі світу!» За нього радуватися треба, а не плакати за ним, бо для нього все зло, все погане закінчилося, а попереду мир і радість у Бозі.
Гірше буде нечестивим. Коли вони помирають, то для них все добре вже закінчилося і білого світу вони вже більше не побачать, і людську подобу вони втратять. І про це треба говорити всім ще при житті, щоби кожний свідомо вибрав для себе своє майбутнє.
І ще одні Божі слова: «А інший із учнів промовив до Нього: «Дозволь мені, Господи, перше піти та батька свого поховати». А Ісус йому каже: «Іди за Мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх!»» Похорон, це не є Божа справа. Нехай похоронами займаються ті, хто помер для Божого Царства. А всі, хто змагається за Боже Царство нехай в першу чергу думають, як здобути для себе Царство Небесне, як плід для Бога принести, як Боже Царство проповідувати. Батька і без сина, Христового учня, поховають. А Христос це не полишить без уваги.
А тепер перенесімо ці Господні слова на сучасний християнський похорон. Хто там перший серед мерців для Божого Царства? Вірно, – священик і дяк, які, в порушення Божих заповідей і постанов, відправляють похорон і богослужіння за померлих, читають померлому Псалми.
Якщо похоронити людину так, як Бог наказує, то сучасні українці це осудять і будуть сторонитися такого. А все це від незнання Божого слова, від тих поганських звичаїв і обрядів наших предків, які, після хрещення України, залишили такими ж, але назвали християнськими.
На Вікіпедії, про українську традицію похорону, дається таке: «В українській православній традиції похорон зазвичай відбувається на третій день після смерті. Люди, що мали нести хоругви, чекали на подвір’ї. До них виходив господар, або господиня, і давали кожному по калачеві і по свічці; називалися ці люди хрестарі. Якщо покійний був парубок, або дівчина, то давали їм ще й по гарній хустці — «бо то послідні бояри». Хустку прив’язували на грудях до одягу (Етн. Зб. НТШ. XXXII, 312). На Волині, якщо ховали дівчину, обдаровували всіх присутніх шишками й биндами, а якщо парубка, то шишками й хустками (Беньковський в К. Ст. 1896. IX 249—56). В обох випадках клали на віко коровай, а потім на кладовищі той коровай роздавали шматочками присутнім перед тим ще, як тіло клали до ями (там же ст 256). Васильєв теж писав: “Коли ховають дівчину, то їй розчісують коси і надівають на чоло стрічки, квітчають голову квітами і з правого боку пришивають вінок. Роблять також гильце з сосни і обквітчують його квітками з калини, барвінку, жита, проса і ячменю, і ставлять на столі. Як ховають дівчину в яму кидають туди й гильце. До хреста прив’язують рушник, а хоругви перев’язують хустками. Домовину несуть четверо дівчат, а дві дівчини несуть віко. Їм перев’язують руки стрічками, тільки червоними. На тім світі — «Господь їй золотий віночок на голову покладе, і весілля вона таки не мине, вона собі там вибере…» (К. Ст. 1889 V, 635—37)». І такого є багато…
Гидота, інакше і не скажеш, але всі того дотримуються і всі то роблять ще й називають Христовим Іменем.
Таким чином, перша смерть, покидання земного тіла, є призначена Богом для кожної людини і відбувається вона за Його наказом. Хоронити померлих треба рідним померлого, перш за все, дітям хоронити батьків своїх. Але робити це треба відповідно до Божого слова, щоби ще й тим не додавати на себе Божого гніву і Божої кари, як то роблять зараз всі християни. Бо у Своєму гніві Господь засуджує людей лише до другої смерті, а перша смерть, смерть тіла, є однаковою для всіх.
Книги Біблії
1. Буття 2,16-17; 3,1-5; 9,29; 23,1-20; 35,8,19-20,28-29; 47,29-31; 49,29-33; 50,1,10-12,25-26.
2. Вихід 14,27; 32,9-10,26-29.
3. Левит 10,1-2; 21,1-4,10-11.
4. Числа 4,15; 5,2-3;6,6-8; 8,20-22; 9,6-11; 17,9-15; 19,11-22; 31,1-2.
5. Повторення Закону 4,22; 14,1; 22,20-21; 31,14,29; 32,48-51; 34,5-6.
6. Ісуса Навина 2,1-15; 6,17; 7,25-26; 8,1-2; 10,24-27; 23,14; 24,32-33.
7. Суддів 2,8-9; 8,32.
8. Перша Самуїлова 10,24-25; 16,1-3; 24,5-8; 25,1; гл.31.
9. Друга Самуїлова 1,5-16; 2,5-6; 7,12; 12,13-25; 21,1-14.
10. Перша Царів 2,1-2; 11,43; 13,11-31; 14,11; 20,42.
11. Друга Царів 2,11; 13,21.
12. Друга Хронік 16,13-14; 24,5-6; 28,27; 34,26-28.
13. Йова 2,9-10; гл.3; 7,9-10; 17,15-16; 21,31-32; 30,23.
14. Псалми 30,11-12; 94,10-11; 103,27-30; пс.114.
15. Ісаї 30,15; 33,12; 34,2-3;38,1; 47,14; 49,26; 57,1-2; 66,22-24.
16. Єремії 7,28-33;8,1-3; 14,15-16; 16,1-9; 19,9; 22,8-10,18-19; 34,4-5; 41,9; 43,11; 45,4-5.
17. Єзекіїля 5,5-13; гл.6; 9,5-6; 11,5-7; 14,1-8;18,20-28; 24,18-27; 31,15-16; 32,24-32; 37,12-14; 43,9.
18. Даниїла 4,25-34; 5,18-23; 12,13.
19. Осії 11,7.
20. Захарія 11,9.
21. Євангелія від Матвія 8,21-22; 10,28; 16,24-26; 25,30; 27,50,58-60.
22. Євангелія від Марка 3,14-15,29; 5,35-43; 9,31.
23. Євангелія від Луки 7,11-17; 9,22,61-62; 11,47-51; 12,4-5; 17,30-37; 19,20-27; 20,34-38; 23,50-56; 24,1-5.
24. Євангелія від Івана 3,1-21; 5,21; 6,53-56; 7,37-39, 11,1-44; 14,23-24; 17,20-24; 19,30,38-42; 21,19-23.
25. Дії Апостолів 5,1-11; 7,59-60; 8,2; 13,36-37; 20,13; 23,20-21; 23,12.
26. Послання апостола Павла до: Римлян 6,2-11; 8,9-11; 14,9.
27. Перше Коринтян5,1-5; 15,19-58.
28. Друге Коринтян 4,13-18; 5,1-17; гл.6.
29. Филип’ян 1,21-26.
30. Колосян 2,12-15.
31. Перше Солунян 4,13-17.
32. Євреїв 3,14; 4,1-13; 8,27-28; 13,10-14.
33. Друге послання апостола Петра 1,12-14.
34. Об’явлення 1,4-6; 9,1-6; 11,3-12; 14,13; 19,20; гл.20.