А тепер про Україну і її долю
Для тих, хто не мав хороших вчителів в школі або не мав часу тоді вчитися, хочу на прикладі одного села на Яворівщині показати, що і як відбувається з народами, державами у сучасному світі. Історію села Вороблячин, у свій час, прийшлося досліджувати у Львівських архівах, у працях істориків. А про те, що так, як з кожним селом, відбувається і з цілими народами та державами, каже Господь у Своєму слові.
Отож, перші поселення на Яврівщині після потопу могли появитися близько 4000 років тому, а перша згадка про село Вороблячин появилася близько 2300 років тому. До якої держави село належало, яким воно було і хто в ньому проживав – невідомо. А відомо, що село лежало на дорозі із Кракова – Перемишля до Белза – Володимира Великого, яка проходила через Потелич і Старий Яр. Як у тих селах, так і у Вороблячині був замок-фортеця, який робив село головним для всієї прилеглої території.
До часів Галицько-Волинського князівства письмових документів про село не залишилося. В 1266 році нашої ери на території села відбувся бій між військом польського князя Болеслава і українських кязів Шварна і Василька. Українське військо зазнало поразки, а хрест, встановлений на могилі загиблих українських вояків, стоїть у селі і сьогодні.
В 1531 році в селі була побудована церква, а королівська комісія провела розмежування села із сусідніми селами, в якому зазначено, що в селі було 2 млини і один піп.
В 1580 році польський король Стефан Батори «в нагороду за заслуги Андрея Фредра з Плешовиць в проти московській війні позволив йому заснувати місто Немирів у своїх дідичних маєтностях Вороблячина,..» Король сам назвав місто Немирів. Тобто, частину території села Воороблячин, яке належало польському магнатові, польський король віддав під новостворене місто Немирів. І ніхто із селян не протестував, не вимагав справедливості, а навпаки, пішли на заробітки до Немирова. Треба пам’ятати, що в цей час відбувалося велике переселення євреїв по всій Європі і вони стали головними спонсорами і поселенцями в тому місті. А зараз в Немирові знаходиться чи не найбільший на всій Львівщині єврейський цвинтар. Іншими словами, Немирів був заснований, як торгівельний центр і основу його населення тоді складали євреї.
Після повстання і походу Богдана Хмельницького на Варшаву, в 1655 році місто згоріло і пани-шахраї поскуповували за безцінь все майно у людей. А вже потім вони побудували немирівський курорт. В цей час яворівським старостою був Ян Собеський, який згодом став польським королем. Значить, яворівщина була центром тодішнього політичного життя і село Вороблячин, разом із Немировом, не було загубленою провінцією. Інша річ, що українцям життя в ньому було дуже важким, бо панщина доходила до 6 днів на тиждень і поляки, після походу Богдана Хмельницького на Варшаву, вирізали більшу частину українців, які приймали участь у тому повстанні. Тобто, після походу на Варшаву військ Богдана Хмельницького, який підтримали всі українці львівщини, у цій всій окрузі поляки повирізали тих українців і основу мешканців тоді складали поляки і євреї.
В 1772 році розпалася Польща і повстала Австро-Угорська імперія. Адміністративний поділ держави був таким: округ, домінія, громада. Село Вороблячин і його громада належали до Жовківського округу, Щирецької домінії, а Немирів мав свою, немирівську домінію. Смолин, Липовець,.. належали до Любачівської домінії.
Галицькі українці, а їх вже була більшість після розпаду Польщі, зажадали собі української автономії. Австрійський імператор на це погодився і видав указ, за яким вся влада в Галичині перейшла від поляків до українців. Українці відімстили полякам, все їхнє майно пограбували і розвалили. А коли все це награбоване закінчилося, то виявилося, що жити вони не мають на що. Через півтора десятків років до Яворова навідався сам цісар і жахнувся тим станом справ, який побачив. Він відмінив Галицьку автономію, повернув польську владу, наказав в кожне село поселити 2-3 німецькі сім’ї (німецькі колонії), щоби українці дивилися, як треба господарити і собі так робили. Бо інакше вони вимерли би з голоду і хвороб. Вороблячина це також стосується в повній мірі.
Вимагати, говорити, гарно співати можна багато, але заробляти на прожиття треба вміти. Бо інакше, коли ви не маєте знань, нічого не виробляєте, нічого самі не спроможні створити, це дуже погано закінчується. Жити награбованим, на позичене, довго не вдасться. Отака біда з селом повторювалася не один раз і пізніше.
Після того, другого указу Австрійського цісаря, життя села почало налагоджуватися, якщо так можна сказати. Налагоджувалося воно тим, що в селі кожного року появлялися нові сім’ї, нові будинки, нові господарства. За 50 років дев’ятнадцятого століття в селі змінилася майже половина прізвищ господарів. Село розвинулося так, що забудували навіть той цвинтар, де були заховані воїни, які загинули в бою 1266 року. За санітарними мірками тут ніхто нічого не порушив, але важно врахувати темпи розвитку села, бо зараз, в незалежній Україні, вони змінилися на протилежні і село пустіє.
А саме життя людей на Галичині було дуже важким. В кожній сім’ї бракувало робочих рук і бракувало хліба. В кожному селі був «передновок», тобто, брак продуктів перед достиганням нового врожаю.
В другій половині дев’ятнадцятого століття в селі були, окрім двох головних вулиць, хутори (присілки): Хоманці, Переїзд (курорт Немирів), Руда, Середина, Стеци, Папірня, Шаварі, Воля. В них проживали:1054 греко-католики, 179 римо-католики, 32 визнанці Ізраїлю, 5 – інших вірувань. Із них були: 1052 українці, 188 – поляки, 30 – німців та інші. Тут слід зауважити, що євреї не встидалися називатися громадянами Польщі, чи інших держав, а також і християнами, коли їм це було потрібно. А в архівах наведено офіційні дані: які документи вони собі купили і як вони себе назвали, так їх і рахували.
Такий стан зберігся до самої Першої світової війни. А перед самою війною в село прислали молодого, освіченого, розумного, здібного священика К. Козія, який не мав потреби питатися про щось у сільських невігласів. Через отаку його характеристику, вороблячинці його незлюбили, вимагали забрати його із їхньої парафії. Війна вирішила його долю, бо його забрали капеланом до війська. При цьому їмость, яка залишилася в селі, втратила розум і коли священик повернувся із війни, то побудувати свою сім’ю він вже не зміг. Ось він і зайнявся, окрім священичої служби ще й розбудовою економіки українського села при польській владі.
Спочатку був створений споживчий кооператив «Самопоміч», а пізніше від кооперативу створили магазин, молочарню, читальню. За дозвіл від польської влади, щоби відкрити читальню, ініціативна група під проводом Козія сплатила податок 750 злотих, (не хабар, як зараз в Україні, а податок). За ці гроші в цей час можна було купити 7 корів, годувальниць сім’ї. Уявіть собі, що кожна родина терпить передновок, але для того, щоби навчатися агрономії, правильного обробітку землі, навчатися нових технологій, щоби отримувати більший врожай, більший дохід, селяни не пошкодували таких великих грошей на читальню. І після того вони направду вчилися. Була збудована в селі цегельня, вапнярка, де працювали селяни не тільки з Вороблячина, але і з Немирова, інших сіл і заробляли гроші. В селі бракувало робочих рук, а не робочих місць. В 1927 році почали будову церкви, яку закінчили через сім років. Біля тої церкви побудували нову читальню. Побудували нову молочарню (точніше – молокозавод, який працював більше 50 років), обладнання для якого К. Козій завозив із Австрії, з Відня, за яке пізніше розраховувалися виготовленим маслом. Школу побудували в 1938 році. Побудували приміщення нового магазину, був створений кредитний кооператив, побудовано приміщення сільської гміни, дитячого садочку. До речі, читальня в цей час обслуговувала 359 домів. В тому числі, 220 – українських, 137- польських, 2 – жидівських (подаю, як записано), в яких проживало 2035 чоловік. Паном в селі на той час був якийсь Сея, але він участі в сільських справах не приймав зовсім. В будівництві церкви допомагав щирецький пан граф Крузенштерн. Такого великого економічного розвитку, як у час керівництва священика Козія, село Вороблячин не бачило ніколи за всю свою історію і вже не побачить.
Нагадаю, що селяни дуже не хотіли цього священика і протестували проти нього, його дружину довели до втрати розуму. А коли «прийшли визволителі» в 1939 році, то знайшлися такі, що вивісили червоні прапори на телефонних дротах до їхньої зустрічі. Визволителі в 1940 році вивезли в Казахстан хутір Воротню, а хутір Парипси і Озеро – в Тернопільську область. Пізніше, німецькі поліцаї, тим радянським активістам із села, дали нести по селі той хрест, який вони скинули в 1940 році, а селянам наказано було їх бити та обпльовувати. На що активіст кожного разу мав відповідати: «Я хотів знищити Христову віру». На жаль, ті селяни, які знали цих чоловіків, відмовилися називати їхні прізвища, не сказали якої національності вони були, мовляв, щоби не нашкодити їхньому потомству: «…бо як вони будуть жити в селі, коли всі будуть знати, що їхні батьки були продажними шкурами». І не послухали селяни Божого наказу, щоби відділювати від себе всіх поганих людей, не мали для них значення Божі закони, Божа правда, Христові заповіді,.. Наслідком цього є те, що ми зараз маємо: той хаос і бардак. Ті селяни вже всі померли.
Після «великої перемоги», коли знову відновилася радянська влада, на священика Козія написали донос і його розстріляли у Львові, в застінках НКВС в 1946 році. Тих людей, які писали донос, селяни також знали, але назвати ті прізвища, відділити їх від себе, як вимагав Господь, також відмовилися.
Багато перетурбацій у селі відбулося у часи радянської влади: створювалися колгоспи і змінювалися границі сіл, присілки передавалися від однієї сільради до іншої або вивозилися в Сибір, будувалися нові приміщення згідно до проголошеної програми КПРС. В 1973 році одну частину села Вороблячин зробили присілком Смолина, а другу – присілком Немирова. Колгосп розформували і передали для укрупнення Смолинського та Середкевичівського колгоспів.
При встановлені незалежної Української держави була можливість відновити сільську раду, сільську господарку, тим більше, що був приклад господарювання священика К. Козія. Відродити підприємливість селян через фермерство, відродити давніші кооперативи і пристосувати їх до теперішніх умов. Але тим разом все робилося не так, як в часи священика К. Козія, а так, як бажали собі селяни і як вони голосували. Священик М. Балух привів в село нового голову колгоспу і вирішили, що буде тільки колгосп, бо всі вміли з нього красти.
Зараз є такі мешканці в селі, які ставлять нові, сучасні хати за рахунок контрабанди з Польщею, заробітків у державах Європи, але рільництво закинуто, навчання – закинуте, кожного року пустіють все нові подвір’я, всяке виробництво – знищене, всі будівлі колишнього колгоспу – завалилися, земля пустує, худобу – вирізали,.. Бізнесмен-священик, разом з головою колгоспу від того колгоспу своє взяли, і взяли немало та й безкарно перейшли на іншу парафію. А як красиво все починалося! Як всі мріяли і надіялися! Як голосували! І – опинилися коло розбитого корита.
Всім зрозуміло і Бог про це знає, що в кожному селі, кожній державі потрібний керівник, пастир по-біблійному. Господь каже, що керівника, який би керував із розумом і вмінням, люди собі вибрати не зможуть. Його може назначити лише Бог. І як видно із історії села Вороблячин, таких керівників Бог дає. Їх треба навчитися слухати, навчитися цінувати, навчитися шанувати, навчитися не зраджувати, але і не переслідувати, і не вбивати. Треба навчитися тримати в рамках закону місцевих виродків, які є в кожному селі і в кожній державі, навчитися карати їх за зневагу керівника аж до смертної кари так, як Бог наказував.
Побожний той народ, в якому всі знають Божі закони і заповіді та їх виконують, які не говорять неправди, не покривають злочинців, де немає хабарництва і крадіжок, де обов’язково карають за кожне найменше порушення закону, де найперше відшкодовують причинені збитки, а вже потім каються, де є лише одна церква,.. В Ізраїлі, коли в ньому було Боже Царство протягом 450 років, то Божий храм був у наметі (палатці), поставленому ще Мойсеєм і на це Бог нічого не казав євреям, бо головне для Нього – виконання заповідей і законів. А шикарні, висотні, позолочені храми будують безбожні народи, бо тим вони розраховують відкупитися від Божого гніву за свою безбожність. А вороблячинці , власне, лише і хваляться своїм храмом. Безбожники ніяк не можуть второпати, що, перед другим приходом на землю Ісуса Христа, буде такий сильний землетрус, при якому розваляться і попадають всі храми до єдиного. І з чим вони тоді стануть перед Господом, якщо за душею, окрім храму, вони не мали нічого?
Іншими словами, коли вороблячинці були у неволі, коли були у біді, коли були під чужим примусовим керівництвом і бачили невідворотність покарання за кожне порушення закону, вони змушені були шукати Бога, вони важко працювали, вони вчилися, шанували розумних і мудріших, село розвивалося, люди мали надію і спокій. А коли влада ставала українською, коли, євреї при владі, кожному нерозумному сказали, що він козак, що він герой, що він дуже мудрий і вартісний, що він має право, має такий самий голос, як і розумний, то відразу розрослася безбожність, беззаконня, бардак і село занепадало. Зараз в планах української влади, бо інакше вона не дає собі ради, є створити Немирівську об’єднану громаду, де Вороблячин стане присілком Немирова, яким по-факту він вже і є. Отака історія давнього, важливого українського села на Галичині.
А тепер порівняємо історію села та історію України. Вони розвивалися за абсолютно онаковими законами і люди такі самі. Природньо, що найгірший людський контингент залишився в Галичині, бо найкращі із них, найосвіченіші, найздібніші, найгосподарніші єврейською радянською владою були вивезені в Сибір і на Далекий Схід або розстріляні. А тут залишилося те, що залишилося. Звичайно, Східна Україна пострадала від такого також, але не в такій мірі. А разом, в одній державі, до об’єднання в СРСР, вони не були ніколи. Скрізь були свої пани, свої порядки, своя данина, свій бог, свої цінності. Ніхто не навчав народ, що ми маємо бути однією Божою нацією, однією Божою державою, не навчав, як Бог каже цього досягнути. Українці тільки називалися християнами, а по-суті, Христової науки вони не знали і не знають сьогодні. Хоч всі вміють читати і всім доступна Біблія, ніхто не хоче виясняти, що про нас каже Бог, що каже про нас той Хритстос, якого євреї обплювали, побили і розіп’яли 2000 років тому. Для нас, українців, є привабливішою наука про демократію отих нащадків безбожних євреїв, які розіп’яли Христа, і ми їх назначаємо своїми начальниками, серед них вибираємо свою владу, свого гетьмана, даємо їм хабарі і доноси на своїх близьких. Вони керують всіма нашими християнськими конфесіями. Вони визначають, що і як ми маємо робити, чого і як ми будемо навчати своїх дітей у школах, з ким, коли і за що будемо воювати, а з ким дружити. І закінчимо ми так само, як закінчило село Вороблячин: нас поділять і приєднають чужі народи. По крайній мірі, для Галичини, це було би краще, за те, що ми маємо зараз і Божий гнів на нас був би меншим. Тим, хто ще трохи проживе, залишається лише ще трохи почекати і вони те все побачать.