Є люди, немов яскраве світло, які освітлюють всіх навколо, які несуть Христову науку і пам’ять про яких триває вічно. 15 квітня 2015 року Божого, у м. Брешія (Італія) відійшов у вічність отець Василь Поточняк, Секретар Пасторально-Місійного Відділу УГКЦ, колишній Голова комісії у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Отець Василь залишив нам чимало перлинок мудрості, якими ми сьогодні хочемо поділитися з вами.
Нашою спокусою є усвідомлення, що Бог любить когось більше, ніж мене. Тому українці дивляться на французів чи німців і кажуть: “О, там би народитися, там було б добре жити”, французи захоплюються Америкою, пакистанцям подобається Україна. Ми дивимося – і нарікаємо.
Диявол дуже торжествує, якщо послідовники Христа не мають віри, сумніваються, представляють життя нестерпним і важким, незносним: усі змучені і засмучені.
Розповідаючи про свої біди іншим, ми не тільки собі шкодимо, але й сіємо у свідомості людей насіння, яке зійде і принесе поганий плід.
Візьмімо собі за правило: ніколи не висловлювати жодної думки сумніву чи розчарування, тим ми будемо робити життя інших радісним.
Скиньмо свої турботи – не навішуймо на себе купу переживань.
Як багато зміниться, якщо ви, дружини, жінки підтримаєте свого чоловіка, котрий працював, а не заробив грошей. Не осудите його. Як багато підтримаєте своїх дружин, коли не тільки доріканням будете вчити, як вона має прати, варити, але будете вміти свято підбадьорювати.
Не заберімо в нікого надію, навіть в останнього, котрий узалежнений, не може вийти з цього стану – не заберімо в нього надію, він не відкинутий Богом. За нього Христос іде на смерть.
Не відкиньмо надію в подружжі, де майже все поламано, де давно немає діалогу, а монолог – там теж є надія.
Конфлікт “батьки і діти” є тому, що ми не шануємо старших. Уміймо подякувати батькам.
Християнство не пригнічує радості, ані навіть веселого настрою. Християнство не є релігією пригнічення.
Запросімо Господа, щоби Його всемогучість була сенсом, серцевиною і суттю нашого християнського життя. Не наш інтелект, не передбачування, не прогнозування, не уява, не мрії, не логіка, а Бог, Котрий мене веде.
Через кожного з нас Ісус Христос посилає свій лист світові – там, де живемо: на своїй вулиці, у будинку, під’їзді, на своїй парохії, на роботі, в школі, в хорі, під час відпочинку чи святкування Дня народження і навіть як ми десь вирушаємо в дорогу, – ми є “листом” Христовим, якого відчитують люди.
За матеріалами: dyvensvit.org
