Конрад де Меестер Кармеліт – З пустими руками

Конрад де Меестер

Конрад де Меестер OCD народився 11 березня 1936 р. в Локрісті (Бельгія). Монаші обітниці в Ордені Босих Кармелітів склав 1955 р. у фламандській провінції.

Був висвячений у Римі 21 квітня 1963 р. Докторат із теології захистив в університеті Терезіанум у Римі на підставі праці Dynamique de la confiance, опублікованої потім у видавництві Cerf у Парижі, 1969 р. Головні думки цієї праці виклав у книжці Les Mains vides, яку згодом переклали 20-ма мовами, зокрема українською під назвою «З пустими руками».

Спеціалізується на вивченні життя і праць св. Терези з Лізьє і 1999 р. опублікував нове, критичне видання «Історії однієї душі», перевидане в Парижі 2005 р.

Конрад де Меестер – редактор квартальника Présence du Seigneur.

ПЕРЕДМОВА

Другого січня 1973 р. минуло сто років від дня народження Терези з Лізьє. Її коротке життя – 24 роки, прожиті в тіні, – раптом, після смерті, опинилося під прожекторами всього світу, на сцені Церкви 1900-1950 років, коли звершилась її незрівнянна кар’єра…

Зараз цей ентузіазм спав. Так було треба. Новизна пройшла, послання було передане. Думки Терези стали спільним благом. Вони є втілені в духовність наших часів, стали одним з її формотворчих моментів так природно, що ми вже навіть на замислюємося, що ними завдячуємо саме Терезі. Тереза допомогла нам наблизитись до Святого Письма, можливо, набагато ефективніше, ніж інші, бо висловлювалась із простотою, так прозоро, що всі її розуміли. Вона вилікувала нас від янсенізму (янсенізм – єретична течія в католицизмі, поширена в Нідерландах і Франції у XVII-XVIII ст. За віровченням янсенізм близький до кальвінізму та протестантизму. Головні положення янсенізму були сформульовані голландським богословом К. Янсеном (Cornelius Otto Jansen). Головною ідеєю янсенізму є обмежене бачення людини, як такої, що втратила Божу ласку, а також свою свобідну волю. Людина є цілком спотвореною гріхом, а її вчинки нічого не варті. Лише ласка Божа може змінити людину і дарувати їй спасіння. Янсенізм твердить, що Христос помер не за все людство, а лише заради малої групи вибраних. – (Прим. ред.)), повертаючи всі права Богу любові. Вона поглибила наше усвідомлення приналежності до Церкви і показала, як усі люди – за допомогою відповідних їм засобів і у звичайних умовах – можуть стати досконалими християнами.

Ось лише один з прикладів: п’ятий розділ Конституції ІІ Ватиканського Собору про Церкву, присвячений всезагальному покликанню до святості, багато в чому завдячує Терезі, попри те, що її ім’я там не згадується, а редактори тексту, можливо, навіть про неї і не думали. Її вплив став анонімним, розлився всюди. Сталося так, як із дріжджами, доданими до тіста. За якийсь час уже не можна сказати, чи вони тут, чи там – вони усюди. Це «Боже слово», як сказав про Терезу Пій XI, пролунало, а сама свята може зникнути. В майбутньому вона стане однією з великих постатей Церкви, як Франциск з Асіззі, св. Бернард, Тереза від Ісуса чи о. Боско…

Донині з неї постійно променіє таємнича сила притягання. До її листів повертаються, її згадують між учителями духовності сьогодення. Вона раз у раз притягує, бо все в ній наповнене життям і глибоким переконанням. А поняття, якими вона оперує – отець, любов, убогість, братня любов, повна довіра, надія і т.д. – такі універсальні, що їх може зрозуміти кожен. Прості люди знаходять у неї щось близьке їм, а для богословів її доктрина може зіграти роль «переливання крові» – як сказав Ганс Урс фон Бальтазар.

Цією маленькою книжечкою ми прагнемо ще раз пригадати послання Терези, точніше кажучи – один з ключових моментів її послання. Бо, хоча ця свята має що сказати в багатьох інших сферах, нам здається, що тут ми дісталися самої суті її місії. Вона говорить нам, що Бог є Богом милосердя, і таким чином вводить нас у саме серце Біблії. Бог як Любов є покликанням до любові. Але відповідь людини за своєю природою обмежена. Тому любов повинна народжувати надію. «Бог, який є любов’ю» (1 Йн 4,7), також є «Богом надії» (Рим 15,13), а свої дари складає в наші пусті руки.

Правду кажучи, життя Терези – це пригода «сірої людини», це історія першого-ліпшого християнина. Християнин, який любить, з меншим чи більшим ентузіазмом, мусить здобути любов власним зусиллям – пройти через почуття власної нездарності, яке очищує, й нарешті дозріти до повної довіри Отцю, який «викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2,13). «Здається, що найвищий спосіб існування, – пише Ханс Фортманн (Oosterse Renaissance), – мусить мати за умову втрату свого «я» не через слабкість – тоді б ми застрягли в патології, – але шляхом свідомого зречення себе і ставання пустим… Наше активне «я» керує собою й світом, але не здатне піднятися вище, бо для цього потрібно стати пустим, про що говорять і зен-буддизм, і християнські містики».

Нідерландський психіатр Анна Террюве охоче говорить про жінку як про «стражницю відкритого способу життя». У такої споглядальної жінки, як Тереза, ця відкритість мусить бути майже необмежена. Тому пані Террюве у висновку до своєї праці («Психотерапія в неврозах») скеровує нашу увагу на Терезу як дар Божий для наших днів, бо її доктрина про довіру і віддання може допомогти багатьом людям. Довіряти, мати надію – це відкритися на майбутнє. «Божі обітниці не тягнуться в сірому кінці дійсності, а несуть світоч, ідучи на чолі» (Ю. Молтманн).

Останніми роками справді багато писалося про надію. Наголошувалося на способі, в який християнство за своєю суттю спрямоване в майбутнє, яка саме воно повинно бути відкрите на світ і відігравати критичну роль у суспільстві. Таким чином був підкреслений суспільний і колективний аспект. Отже, ця скромна праця досліджує «освячувальну» функцію надії – таку, що її бачимо у Терези з Лізьє.

Чи йдеться про те, щоб потім повернутися до наших індивідуальних справ? Навряд. Історія, яку ми тут розглядаємо, не становить привілею окремої істоти чи якоїсь еліти. Той, хто здобудеться на таке зречення, може пізнати входження Бога в своє життя. Послання Терези є широке як світ, і призначене, аби знайти відгук у кожному.

Зрештою, дорога Терези може допомогти світові ще й з іншого погляду, бо святість може стати незрівнянною силою переображення суспільства. Святі запроваджують революцію любові, починаючи від найближчого оточення. Вони є сіллю землі, світлом, поставленим на горі (Мт 5,13-16). Ріка святості перебудувала би світ набагато глибше, ніж хвилі насилля. Безсумнівно, наш світ, який поринув у техніку, ще більше потребує духовного життя, того «духовного доповнення», про яке говорив Бергсон. Земля без Бога – це не земля. Господь Бог не потребує виправдання перед людиною, якщо час від часу, в таємничому укритті, залучить до сильної любові когось такого, як Тереза. Її полум’я стає світлом і жаром для світу.

Певний спосіб представлення Терези і мови про неї сформував у минулому думку, що доктрина Терези містить у собі щось інфантильне й залишається поза реальністю. Попри дивну наполегливість цих упереджень, сьогодні зазвичай всюди визнають велику зрілість цієї молодої святої.

Декому важче засвоїти стиль Терези та її лексику, хоча для інших це не становить труднощів. У цьому вона є дочкою своєї епохи, як ми – нашої. Може виникнути потреба перебороти опір проти її стилю і символіки – я теж спочатку мусив до цього звикнути, – але під цією шкаралупкою завжди можна знайти соковитий плід. (А може, її «квітчастий стиль» знову стає актуальним?)

Одна знайома філософині Едити Штайн якось написала до неї, що не любить стилю Терези. Едита відповіла їй: «Мене здивувало те, що ти пишеш мені про малу Терезу. Досі мені навіть на думку не спадало, що до неї можна підходити в такий спосіб. Єдине моє враження – це те, що я стою перед людським життям, пройнятим виключно повністю і аж до кінця любов’ю до Бога. Не знаю нічого, більшого і хотіла би саме з цього внести щось в моє життя й життя тих, хто довкола мене».

Перспективи, накреслені в цій книжечці, не завжди матимуть змогу розкритися в деталях. Тому дозволяю собі відіслати читача до більш ширшого мого дослідження: «Dynamique de la confiance. Genese et structure de la “voi d’enfance spirituelle” chez sainte Therese de Lisieux» (Динаміка довіри. Ґенеза і структура «дороги духовного дитинства» святої Терези з Лізьє). Представляємо тут наново, хоча і в іншій формі, головні лінії цього дослідження. Маємо надію, що не один шукач Бога знайде в цій книжці світло на своїй дорозі й ми, хоча й не знаємо одне одного, станемо друзями.

Розділ І

На здобуття любові

Інакше зодягнена, живучи в інший час та в іншому суспільному контексті, у свої п’ятнадцять років Тереза Мартен схожа на найкращу молодь сьогодення й молодь усіх часів. Вона відкрита й розсудлива, жива й гарна, створена для приязні, у неї багате й вразливе серце. Дівчина любить красу і людей, а при цьому має в собі природне прагнення до вірності обраному ідеалу. Вона створена для дружби. Нагадує пуп’янок квітки на поверхні води, який притягує своєю свіжістю та повен обітниць розквітнути якнайгарніше.

Більш того, з матеріальної точки зору вона має змогу багато чого дозволити собі, бо її родина заможна. Може подорожувати, жити в гарному будинку. Її вхід до товариства малого містечка був би подією: «Ми тішились наймилішим життям, про яке можуть мріяти молоді дівчата; все навколо нас відповідало нашим уподобанням, ми мали найбільшу, яку можна мати, свободу; можу сказати, що наше життя було Ідеалом щастя…» на землі (ІД 5; Ms . A49v).

1. Пробудження

У Терези був милий характер, але так було не завжди. Передчасна смерть матері ввела її в стан глибокої фрустрації. Вона стала плаксивою, надзвичайно вразливою, а через це внутрішньо переймалася собою і зосереджувалася на собі. Протягом якогось часу її навіть мучила хвороблива духовна скрупульозність – думки про нібито скоєний гріх. Дівчина багато страждала, постійні зусилля, аби виполоти вади характеру, загартували її сильну волю і відтак вона уже не покине задля якоїсь дрібниці справу, яку розпочала.

Від Різдва Христового 1886 року все змінилося. У важкій ситуації Терезі вдалося опанувати себе, стати володаркою самої себе. Таким чином вона здійснює остаточний пролом: тисячі даремних зусиль у минулому кристалізуються в певний стан тривалої сили волі. Це за короткий час переображує її життя. Досить вертітися навколо самої себе. Скінчився час «тісного кола, в якому я оберталася, не знаючи, як з нього вийти» (ІД 5; Ms . A46v). Майже раптово дівчина розквітає до повного життя, до того, що є поза нею – до світу, який чекає на викорчування своїх вад. Тереза описує це прощання з своєю надмірною вразливістю як раптове зростання «в одну мить» (ІД 5; Ms . A44v), розрив зі станом дитинства. Цей перелом є початком третього й останнього періоду життя, «найгарнішого з-посеред усіх» (ІД 5; Ms. A45v). Любов і дружба стають просторими царинами, можливості яких розширюються безмежно.

Що відбувається в серці цього підлітка, зрілого понад свій вік? Щось незвичайне, протилежне першим рефлексам того, хто відкриває життя. Зазвичай у цьому віці притягує все і ніщо – будь-що, варте захоплення. Для Терези, навпаки, більшість речей має вже відносну цінність. Усе впорядковане навколо одного пункту, який здобув абсолютну вартість. Вона має вже один центр, поляризується навколо одного полюсу, її серце на прив’язі великої любові. Відкриття найглибших пластів її душі визначилося. Передчасна зрілість її любові вирізняється тим, що це вже остаточно спрямована любов, якщо порівняти Терезу із більшістю молоді. Однак, подібно до них, вона теж плекає необмежені мрії.

Ідеал, який захопив наймолодшу з дочок родини Мартен, – це ані ідеологія, ані предмет. Це людина. Дівчина прагне з усіх сил кохати Ісуса, вважає життя даром Ісуса, що має бути використаний для Нього. Знає, що її покликала творча любов, і хоче на неї відповісти повним даром з себе.

Для неї Господь Ісус – це не далека історична постать. Він і тепер присутній. Пізніше Тереза ніколи багато не говоритиме про воскресіння Ісуса: це для неї очевидне, адже ніхто не говорить про повітря, що нас оточує і живить кожної миті. Але вона житиме з Воскреслим, бо Він є її «божественним середовищем». Присутність Ісуса, яку вона переживала у вірі, була в ній джерелом радості, стала досвідом, відчутним майже на дотик. Усе говорить про Нього. Усюди бачить вона Його сліди, земля є самою прозорістю – її видно наскрізь. Це світ того, кого кохають.

Пишучи про цей весняний період, Тереза цитує вірш св. Йоана від Хреста «Однієї ночі, сповненої темряви…» Вона вражаючим способом підкреслює, як віра може вказувати дорогу (ІД 5; Ms . A49r).

«… Я не мала іншого провідника ані світла, окрім того, що палало в моєму серці; воно вело мене надійніше, ніж світло полудня, до місця, де чекав на мене Той, який знав мене досконало».

Тереза пише: «Дорога, якою я йшла, була така проста, така ясна, що я не потребувала іншого провідника, окрім Ісуса…» (ІД 5; Ms. A48v). «Той, хто під час свого земного життя вигукував у піднесенні любові: «Отче, прославлю Тебе, що ці речі Ти закрив від мудрих і передбачливих, а об’явив найменшим з малих», – хотів, щоб у мені засяяло Його милосердя; оскільки я була малою і слабкою, Він нахилився до мене і таємно повчав про справи своєї любові. Ах! Якби учені, які покладають усе життя на здобуття знань, прийшли запитати мене, безсумнівно, були б здивовані, бачачи, як чотирнадцятирічна дитина розуміє таємниці досконалості, таємниці, що їх неспроможне відкрити усе їхнє знання, бо, щоб ними володіти, треба бути убогим духом!..» (ІД 5; Ms. 49v).

Тереза дедалі краще розуміє, що все починається з ініціативи, яка спрямована на неї. Відчуває, що Бог є творцем її любові, велич якої переповнює її. Об’явлення, що міститься в Біблії, стає автентичним, особистим життєвим досвідом. Для неї очевидно, що її подальше життя перебуває під знаком цієї любові, яка мусить усе поглинути. Вона ще знає шляхи, щоб від неї втекти, але ж насправді вже їх не знає. Прикладає до себе (ІД 5; Ms. A47r) слова пророка Єзекиїла: «Переходячи попри мене, Ісус помітив, що настав час, щоб мене полюбити; Він увійшов у союз зі мною, і я стала Його…, накинув на мене свій плащ» (пор. Єз 16, 8).

Не можна порівнювати духовне зростання Терези зі зростанням інших чотирнадцятирічних підлітків. Вона дуже рано почала інтенсивно переживати своє християнство. Маючи дев’ять років, добровільно вибирає святість своїм ідеалом. Незабаром після цього усвідомлює необхідність страждання і приймає це. Вона радикальна: «вибирає все» і «не хоче бути святою наполовину» (ІД 5; Ms. A10r). Її Перше Причастя у віці 11 років – це вже давно приготована зустріч, «з’єднання» з Господом (ІД 4; Ms . A35v). Це вступ до великих євхаристійних благодатей, які їй залишають особливу любов до страждання. Бо страждання приходить: очищувальні сумніви щодо моральної цінності її вчинків, надмірна вразливість, що змушує постійно реагувати доброю волею, яка, однак, залишається безсильною і безплідною аж до «благодаті Різдва Христового» 1886 р. Лише тоді вона буде визволена від самої себе і завдяки цьому психологічно здатна краще відкривати інших: Бога і людей: «Я відчула, що в моє серце ввійшла любов, поєднана з прагненням забуття себе, щоб дарувати приємність іншим, і від цієї миті я відчула себе щасливою!..» (ІД 4; Ms. A45v).

У травні 1887 року їй до рук потрапляє книжка абата Армінжона. Вона переглядає її; захоплена, ковтає цю книжку, знаходить у ній предивну радість. «Це читання стало однією з найбільших милостей мого життя […] Враження, яке тоді в мене склалося, занадто внутрішнє і надто солодке, щоб я могла його висловити… Всі великі релігійні істини, таємниці вічності переповнювали мою душу неземним щастям. Я побачила вже (не людським зором, але очима серця), що саме Бог зберіг для тих, які Його люблять, а, бачачи, що нагороду ніяк не можна прирівняти до малих жертв життя, я хотіла кохати, палко кохати Ісуса, давати Йому, поки ще можу… незчисленні докази любові» (ІД 4; Ms . A47v).

Для Терези істинною благодаттю мати змогу розмовляти про ці справи з кимось абсолютно вільно. В Селіні, на чотири роки старшої за неї, вона має довірену особу, в ній знаходить відголос, може бути собою в її присутності. Селіна – це більше ніж сестра, вона – то «моє друге я» (Л 66), як пише до неї Тереза. Дуже відкритий живий розум, духовна вразливість та розвинене почуття віри роблять із Селіни товаришку, здатну йти за Терезою. «Господь […] поєднав наші серця узами, сильнішими, ніж узи крові; зробив нас сестрами по духу» (ІД 4; Ms . A47v).

«Дуже легко ми бігли дорогами Ісуса […] Які ж солодкі розмови провадили ми щовечора в бельведері! […] Мені здається, що ми отримали милості такої величини, які були уділом великих святих […] «Лагідно прикритий тінями та образами». В такий спосіб давав себе нашим душам, але якою ж прозорою і легкою була та заслона, що приховувала Ісуса від нашого погляду!.. Сумнівів не могло бути, Віра і Надія переставала бути обов’язковими, любов робила так, що ми опинялися на землі Того, кого шукали» (ІД 4; Ms. A48v).

2. Заклик

У момент дозрівання, коли в ній пробуджується в тиші дружина і мати, Тереза знає, що повинна зберегти ці можливості для Господа. В цьому контексті відбувається подія, що матиме величезне значення. Її можна назвати відкриттям глибин людської суті. Через свою над вразливість Тереза мимоволі була сильно зосереджена на самій собі. Власне кажучи, вона не мала нагоди зустрічатися з близькими поза оточенням у «Buissonet » (тоді «Buissonet » називалася частина міста Лізьє. Тепер таку назву має тільки будинок, в якому мешкала Тереза. – (Прим. ред.)). Шкільні контакти підвели її, й вона мусила полишити школу, не закінчивши її.

Однак, від літа 1887 р. слово «ближній» набирає набагато більшого значення – в ній зросла величезна любов до Бога. Щоправда, Тереза не має більше контактів поза домом. Не шукає людей; але для тих, з ким живе вдома чи потім у монастирі, становить уособлення доброти й посвячення. Її покликання залишається споглядальним навіть у стосунках з людьми.

Однієї неділі дівчина дивиться на зображення розіп’ятого Христа. Ця ікона пробуджує в її серці живе прагнення допомогти людям, за яких помер Господь. Його слово: «Прагну!» – неустанно звучить у ній. «Моє прагнення рятувати душі зростало з кожним днем; мені здавалося, що я чую Ісуса, Який говорить до мене, як до самарянки: «Дай Мені пити!» Це був справжній обмін любові; душам я давала Ісусову кров, а Ісусові жертвувала ці душі […] що більше давала Йому пити, то більше, водночас, зростало прагнення моєї бідної душечки, а це палке прагнення давав мені Він, як найсолодший напій своєї любові» (ІД 5; Ms. A46v).

Тут виразно видно, як у ній усе гармонійно поєднується, як споглядальний вимір домінує навіть у її погляді на людину. Зрештою, Тереза має тільки одну любов – Господа. Це Ісус: Його особа, Його справа. В Ньому вона любить всіх інших, в усіх тяжіє лише до Нього. В цьому її споглядальному покликанні «любити людей» означає «допомагати їм у дорозі до Бога». Терезу притягує місіонерська діяльність, але, якщо йдеться про неї саму, то за більш доцільне вона вважає сповнення своєї любові до людей у молитовній дійсності Кармелю. В жодному разі, вона не вважає це за втечу від світу. Отже, дівчина вибирає цю дорогу цілком з доброї волі, бо тут відкриває більше нагод для того, щоб учинити з себе дар для Церкви «в монотонності суворого життя» (ПС І,18). Вона не вважає це за зраду людини, бо несе в собі увесь світ. Для неї вступити до монастиря означає, власне, поринути у широкий світ, аби зміряти його внутрішній вимір. З того часу, звичайно, Тереза бачить світ інакше, але не втрачає його з очей. Забуває, але і не забуває. Одним і тим самим подихом молиться, щоб святилося Боже ім’я і щоб прийшло до нас Боже Царство. У момент вступу до монастиря її амбітні прагнення виражаються у суспільний спосіб: «Я прийшла рятувати душі, а передусім молитися за священиків» (ІД 7; Ms . A69v). Вираз «душі» замість «люди» – це не так спосіб мовлення, як спрямування до сфери, в якій вона хоче діяти. Бо справді, на рівні душі, «духа», в цьому пункті безпосереднього Божого втручання Тереза наближається до людей. Пише: «Ісус любить нас такою незбагненною любов’ю, що хоче, аби ми співпрацювали з Ним у справі спасіння душ. Не хоче нічого зробити без нас. Творець всесвіту чекає на молитву бідної душечки, щоб спасти інші душі, відкуплені, як і вона, ціною всієї Його крові» (Л 114). Вона вповні усвідомлює свою відповідальність і не почувається непотрібною. Під кінець її життя це усвідомлення, поєднане з турботою про близьких, набере величезної інтенсивності.

Тим часом п’ятнадцятирічна Тереза Мартен палає завзяттям, нетерплячим прагненням уже йти без перешкод на службу Богові, і то найбільш радикальною з відомих їй форм. Це робить її стійкою супроти всіляких закидів і мудрих порад. Уже декілька років у ній живе покликання до споглядального життя як впевненість, як стійке переконання проти всіх нападок (пор. ІД 3; Ms . A26r) . Тереза думає, що настав час принципової відповіді: «Цим місцем був Кармель. Перш ніж я «відпочила в тіні Того, кого прагнула», мусила пройти крізь багато випробувань, однак Божий заклик був такий пекучий, що навіть якби мені довелося пробиватися крізь полум’я, то я б зробила це, щоб залишитися вірною Ісусові» (ІД; Ms. A49r). Любов до Бога Тереза вважає абсолютним імперативом. В улюбленому розділі «Наслідування» (ІІ, 7) «Про любов до Ісуса над усе» вона могла вичитати: «Твій улюблений Обранець має таку вдачу, що не хоче, щоб ти допустив ще когось стороннього до себе; Він єдиний бажає мати твоє серце і як володар засісти на своєму власному престолі».

З любов’ю як єдиним ідеалом і, власне, єдиним «багажем», 9 квітня 1888 р. Тереза стає перед брамою Кармелю в Лізьє. Переступає поріг із радістю в серці.

Чи вона готова до цього кроку? Маючи п’ятнадцять років, вона вже володіє, безперечно, зрілістю двадцятирічної дівчини. Більше того, нею керує потужне внутрішнє світло, а також величезною мірою додає сил ентузіазм. Тереза порівнює свій юнацький ентузіазм із добрим вином, яке розвеселяє серце, чинить його легким і «робить так, що з-перед очей щезають скороминучі речі» (ІД 5; Ms. A48r). Вона живе на сьомому небі любові – її «небом» є любити, говорить дослівно – і відчуває, що ніщо й ніколи не зможе відлучити її від Бога, Котрий її очарував (пор. ІД 5; Ms. A52v). Але ж вона добре знає, що на неї чекає: її Щастя не швидкоплинне, не повинне розвіятися «з ілюзіями перших днів». Ілюзії… «З Божої благодаті я не мала ЖОДНИХ, вступаючи до Кармелю; чернече життя зустріла таким, яким собі його уявляла; не дивувала мене жодна жертва» (ІД 7; Ms . A69v). Це виразно доводить високий рівень її почуття реалізму! Вона досить зріла, щоб зробити цей крок. Звичайно, що мусить дозрівати, але має на це час! Безсумнівно, страждання час від часу вноситиме дуже болючі поправки, попри такі чіткі передбачення. Але таким чином відбувається зростання.

Чи відіграла якусь роль у рішенні Терези особистість її сестри Поліни (Агнеси від Ісуса), вже кармелітки? Звичайно, що це можливо, і навіть важко було б це заперечувати. Агнеса є її другою «Матусею» (пор. ІД 2; Ms. A13r). Імовірно, психологічний чинник відіграв певну роль, співпрацюючи з Божою благодаттю, однак остаточно саме воля виконати Божий план привела Терезу до такого важкого починання. І саме так вона це бачить по роках, формулюючи висновок, глибоко очищений близькістю до Бога: «По суті, тільки любов до Ісуса дозволила мені перебороти ці труднощі» (ІД 5; Ms. A53v).

3. Пустеля

Кармель. Що означає для неї це слово? В дитинстві Тереза якось заявила, що хоче йти на самоті, піти далеко-далеко в пустелю. Коли їй згодом пояснили, чим є кармелітське покликання, вона відчула, «що Кармель – це та пустеля, куди Господь Бог її кличе, щоб у ній сховалася» і «хоче туди піти заради самого Ісуса» (ІД 2; Ms. A13r). Невидима пригода з Богом у місці, де живе тільки Він сам. З Ісусом дівчина іде до відлюдного місця, щоб там молитися (пор. Мк 1,35). Відтоді її життя «приховане з Христом у Богові, і вона прагне того, що вгорі, не того, що на землі» (Кол 3,2-3).

І ось у день свого вступу Тереза вперше оглядає монастир зсередини. Вона має усвідомлення, що не помилилась: «Усе тут мене захоплювало, я мала враження, що мене перенесено в пустелю […]. З якою ж глибокою радістю я повторювала ці слова: «Назавжди, назавжди я тут!..» (ІД 7; Ms. A69v). У душі запанував МИР, такий солодкий і такий глибокий, що це неможливо виразити […] той внутрішній мир – це моя частка» (ІД 7; Ms . A69v).

Божа дійсність може наповнити і переповнити життя, але треба, щоб це було дане Богом. Усе було б простим, якби ми мали два життя. Можна було б одне «відкласти на потім», а друге використати, як «розвідку». Якщо все складеться добре, то тоді й перше задіяти. Але ми маємо лише одне життя, яке цілковито витрачаємо без надії наново прожити минулі літа. І це є «покликанням», прийнятим в любові. Від цієї точки все стає зрозумілим. Роздумуючи над своєю подорожжю до Рима, Тереза пише: «Ніколи досі мене не оточувала така розкіш. І саме тут перевіряються слова, що багатство не дає щастя; я була б набагато щасливішою під стріхою, маючи при цьому надію вступити до Кармелю, аніж серед позолочених ламп, білих мармурових сходів, шовкових килимів, але з серцем, повним гіркоти… О! як же добре я відчувала те, що щастя не в предметах, які нас оточують, а в глибині душі; його можна мати так само добре у в’язниці, як і в палаці; найкращий доказ, що я щасливіша в Кармелі, навіть посеред зовнішніх і внутрішніх випробувань, аніж була у світі, оточена всілякими вигодами життя, а передусім розкішшю батьківського дому!»… (ІД 6; Ms. A65r).

У повній свободі Тереза вирушає в дорогу і залишає все позаду. Це напевно буде перехід через пустелю. Це розлука з містом, з атмосферою тиші й самотності вдома, щоденних годин молитви. Будуть голі стіни, убога келія, незвично прості меблі. Суворі правила життя, проста, вбога їжа, холод взимку, обмежені години сну. Але не ці конкретні речі найбільше її очищують. Усе це радше становить її визволення: змога йти власною дорогою, полишити міщанське життя і безпеку батьківського дому.

Якщо Кармель – це пустеля, то радше тому, що майбутнє не має досить ясного обличчя. Що принесе це життя? Відомо більш-менш, як це починається, але невідомо. чим закінчиться. Чи буде достатньо міцним і вірним? Під час мандрівки пустелею, яку звершив Мойсей з ізраїльським народом, на півдорозі євреї почали нарікати, прагнучи повернутися до безпечної країни старих звичок і матеріальної стабільності. Пустеля – це протилежність гнізда. Віддати себе дощенту єдиній любові Бога, не турбуючись про решту, але всю цю решту складаючи в єдину любов, – це акт величезної відваги.

Мало дівчат кохають юнака з такою пристрастю, яку Тереза вкладала в шукання Ісуса. Пустеля дозволяє швидше досягати цієї мети. Св. Йоан від Хреста цього навчає так: найкоротший перехід до вершини «Всього» проходить через «ніщо». Власне цього й прагне Тереза. Жодних кружлянь, жодного сходження в краї, які лежать ліворуч або праворуч, але прямо через серце пустелі. Тоді самотність не буде пусткою. Можна йти до оази, в якій живе кохана особа. В такому разі оаза нас супроводжує, коханий виходить нам назустріч. Пустеля набирає виміру глибини. Зречення набирає сенсу. В дійсності, у духовному переході через пустелю Коханий не залишається в оазі. Він сам бере участь у мандрівці. Однак, з’явиться тільки в оазі, і невідомо, де та оаза. Але віра в невидимого Товариша подорожі пробуджує любов і відкриває Його невловиму, але реальну близькість. Існує бачення віри, яка дає опору набагато міцнішу, ніж бачення очей. Тереза пише з Кармелю до Селіни, яка проводить канікули в селі: «Чарівні краєвиди, які розкриваються перед тобою, мають багато говорити твоїй душі. Я цього всього не бачу, але говорю за св. Йоаном від Хреста: «В моєму Улюбленому маю вершини гір і самотні долини, що потопають серед гаїв… і т.д.». А цей Улюблений повчає мою душу, говорить до неї в мовчанні й посеред темряви» (Л 114).

Не раз приходять до Терези такі хвилини, ніби ніч опускається на пустелю. Здається, що все щезає. Вона вже не бачить Невидимого – саме це є стражданням, це найболісніше випробування пустелі. Серце пустелі – це пустеля серця. Вона вже не відчуває руку Ісуса. Тремтячи, оглядається довкола. Має спокусу думати: Його нема, Його ніде нема. Але це погана логіка. Правильна логіка це: «Щасливі ті, які, не убачивши, увірували» (Йн 20,29). Правильний висновок – це йти далі, не відступати. Всюди сухий пісок пустелі. Але вона не може відмовитись: «Раз наміченої дороги не можна покинути» (Сент-Екзюпері). Що далі йде Тереза, то більш таємничою стає незламна впевненість, що ця дорога не веде до омани.

Тереза добре знає двадцятку жінок навколо себе, які разом з нею задіяні в її пригоді. Деякі поважні, більшість – звичайні, що мають стільки ж вад, скільки й чеснот. Це малий караван, розвідна група передової варти мандрівної Церкви, ба навіть мала частка Церкви. Вони становлять осередок випробувань у спільноті. Посеред них Тереза виснажується, віддаючи себе їм вповні, приносить їм свою велику радість і приклад рішучої активності. Вона знає, що за цими двадцятьма особами стоїть уся людська спільнота. Як наскрізь споглядальна душа, Тереза має незвичайне усвідомлення приналежності до Церкви. Навіть у пустелі вона живе у вимірі всього світу й кохає серцем універсальним, на чолі інших переживає те, чим кожен християнин повинен жити у своєму суспільстві.

У караванах бувають і такі, які вивчили досвід попередніх шукачів, а самі, давно звиклі до пустелі, діляться своїми відкриттями. Однак для Терези безцінну вартість має компас, що його вона всюди носить із собою – маленька книжечка Євангелія. Щоразу частіше сягає по її пораду і знаходить у ній правильний напрямок. З плином літ Євангеліє стає першорядним знаряддям у подорожі. «Допомогою в молитві є для мене передусім Євангеліє; воно заспокоює всі потреби моєї бідної душечки. Відкриваю в ньому нові осяяння, значення, приховані й таємничі…» (ІД 8; Ms . A83v). Потім приходять «листи з пустелі» Йоана від Хреста, які Тереза жадібно читає. «Людина крутої стежки» вчить її, як іти в любові до остаточної межі.

Коли подорожуєш із караваном, то крім підтримки та відваги, що зміцнює, є також сумніви, вагання, впливи, які гамують рух уперед. Не всі сестри мають однакову концепцію шляху, яким треба йти. Деякі з них бувають незносні. Наприклад, Тереза дуже страждала через докучливу та запальну вдачу настоятельки Марії Гонзаги, яка все ж таки не раз виявляла до неї сердечність. Деякі з сестер словами або поведінкою можуть похитнути її в переконаннях. Надокучають їй, що не потрібно брати такий темп, треба трохи розслабитись, зробити перерву. Говорять, часом без слів, що ця дорога неможлива, шалена. Навіть один сповідник сказав їй колись із докором, що її прагнення стати святою та любити Бога, як св. Тереза від Ісуса, то лише зухвальство, і що під цим приховується зарозумілість. На що Тереза відповіла: «Але ж, Отче, не думаю, що це зухвалі прагнення, бо Господь Ісус сказав: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (АП 605). А в одному з листів до Селіни пише: «Наші нескінченні прагнення – це ані нездійсненні мрії, ані ілюзії, бо сам Ісус дав нам цю заповідь!..» (Л 86). Часто говорить про «шаленство» любові, про те, що в любові позбавлене здорового глузду, а становить єдину адекватну відповідь на шаленство Бога, явлене нам в Ісусі.

Ось її горизонт! Тому в її листах з подорожі по пустелі постійно зустрічаємо тему Ісусової любові: «Хочу все віддати Ісусові, не хочу вділити створінню жодного атому моєї любові […]. Він хоче, щоб все було для Нього! Отож так! Усе буде для Нього, все!» (Л 50). «Я так сильно хотіла б Його любити!… Любити Його більше, ніж будь-коли Його любили!… Моє єдине прагнення – це завжди виконувати волю Ісуса!» (Л 51). «Наша місія – забувати про себе, ставати нічим… ми є так мало важливі… однак Ісус хоче узалежнити спасіння душ від наших жертв, від нашої любові […] життя буде коротким, вічність не має кінця… Нехай же наше життя буде неустанною жертвою, мучеництвом з любові, щоб потішити Ісуса. Він хоче лише одного погляду, одного зітхання, але погляду і зітхання, які будуть лише для Нього!..» (Л 74). В день своїх обітниць Тереза складає таку молитву: «Нехай я завжди шукаю і знаходжу тільки Тебе […]. Нехай справи цієї землі ніколи не зможуть скаламутити моєї душі […] Ісусе! Прошу Тебе тільки про […] любов, любов нескінченну, єдину межу якої становиш Ти сам… любов, яка вже не буду моєю, але Твоєю» («Білет»).

На своєму шляху вона бачить лише одну досконалу дорогу: «Я – Дорога», – говорить Господь (Йн 14,6). Тереза прагне йти виключно цією дорогою, навіть якби вона здавалася засипаною піском. Дивує радикалізм, із яким Тереза відкидає світ, і те, яким чином це іноді виражає. Якоюсь мірою це можна пов’язати з романтичним настроєм епохи, яким і вона була пройнята. Більш того, Тереза переживає глибоке страждання, про що буде далі, і є глибоко переконана, що життя коротке: це сон, хвилина, одна ніч, обман, – все це образи, які вона сама використовує. Але передусім мусимо розуміти ці слова з погляду її власної життєвої концепції. Її пристрасна любов до Господа робить її сліпою на все інше. Таке спрощене бачення того, що є земне, дуже їй допомогло у великодушнім відданні самої себе та було у перші роки чернечого життя цієї споглядальної душі радше чуттєвим, ніж інтелектуальним поривом.

Дуже ймовірно, що, підходячи більш спекулятивно, Тереза окреслила б ту саму теорію про створіння, яку згодом подала: сотворений світ – це дзеркало, яке, хоча саме не є Сонцем, всюди відбиває образ Сонця. Якщо ж, однак, говорити про неї саму, вона має враження, що страждання відіграє головну роль у тому, «щоб не маючи можливості ані на мить вільно відпочити, серце (її) зверталося до Нього, оскільки лише Він сам є (її) Сонцем і радістю» (Л 128). Тереза ніколи не мала наміру опрацьовувати богослов’я створіння, і не потрібно від неї очікувати в усіх сферах досконало виважених відповідей, які відповідали б усім конкретним перспективам сучасної духовності. Її харизма в іншому – навколо ядра нашої особистої зустрічі з Творцем.

Зрештою, здоров’я її духовного життя міцно захищене постійною увагою, зверненою на інших. Кохати Бога означало для неї щораз більшою мірою любити людей, конкретних осіб: і тих, кого їй дано було лише зустріти, і тих, з ким жила щодня, а також усіх людей поза мурами її монастиря, яких вона постійно має перед очима завдяки духовному баченню світу й на яких впливає через таємничу радіоактивність своєї молитви. Безмір пустелі дає Терезі безмірні перспективи. Вона вірить, що відповідальна за «мільйони душ» (Л 114).

4. Пісок

Ідучи пустелею, де мало що можна побачити, окрім неба й піску, Тереза відкриває символ, який їй дуже відповідає. Слова про небо ми вже здавна чуємо в її вустах. Тепер з’являється символіка піску. Пісок становить анонімну масу малесеньких піщинок, схожих між собою, майже невидимих. Піщинка є символом маленьких, убогості чогось, що не привертає нічиєї уваги.

Протягом перших років у монастирі духовність піщинки досконало відповідає напряму думок Терези. Вона живе, прихована від світу, в закритому монастирі. Її майже стерто в порох під натиском страждання, а в молитві вона перебуває в кам’яній сухості. Але вона знає, що її зігріває палюче Сонце. Здавна любить маленькі вчинки, непомітні… Її ідеалом є любов, але дорога до любові – це зусилля, що в усьому сховати себе, затерти сліди; його можна виразити девізом: «Зникнути, щоб любити».

Швидше за все, Тереза перейняла цей образ піщинки від Агнеси, яка порадила його своїй молодшій сестрі ще до її вступу. Так чи інакше, але Тереза вклала в нього ціле серце. Вже за місяць після вступу вона говорить: «Проси Ісуса, щоб твоя донечка завжди залишалася малою піщинкою, цілковито затіненою, прихованою від усіх очей, а видимою тільки для Ісуса. Нехай же ця піщинка щораз більше зменшується, щоб стала нічим» (Л 28). Отже, Тереза розуміє, що йдеться не про те, щоб бути малою, але щоб такою щоразу більше ставати. Слова Йоана Хрестителя про Ісуса: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3,30) – досконало передають короткий зміст її думок. А тому піднесення означає сходження додолу, рости – це прямувати до низькості; напрямок вниз стає з цього приводу все більш загальним.

Понад усе Терезі шкода, що вона ще не «достатньо мала, ані достатньо легка» (Л 67), а в день вічних обітниць вона просить Господа Ісуса, щоб бути завжди «топтана стопами, забута, як піщинка» («Білет»). Згодом її сестра Агнеса так охарактеризує перші п’ять років Терези в монастирі: це було «смирення, намагання бути вірною аж до найдрібніших речей» (ДП 444).

Протягом цих років Тереза особливим чином полюбить «Святий Лик», неможливе для пізнання обличчя EbedJahwe, стражденного Слуги Бога, так, як описав Його Ісая (53). В цьому пораненому обличчі, з яким дівчина асоціює страждання свого власного батька, вона відкриває передусім смиренну відповідь любові, яка погоджується прийняти повне знищення: «Ісус палає любов’ю до нас… дивись на Його Лик, найславніший!.. Придивись до Його очей, згаслих і опущених!.. […] Вдивляйся в Ісуса, в Його Лик… Там побачиш, як Він нас любить» (Л 63).

У перший період життя в Кармелі любов справді бере гору над усім. Любов одночасно становить ідеал (і залишиться ним назавжди) і дорогу, обрану за переконанням. З цього логічно випливає, що цей напрямок вниз, це «зникнути», «стати малою, як піщинка» входить у синтез любові. Тереза тисячі разів нас у цьому запевняє. Якщо вона безупинно хоче ставати дедалі меншою, то це тому, аби могти краще любити: любити більше, любити більш виключно, любити щораз чистіше. Слабкість, яку вона пізнає, буде для неї способом реалізації цих трьох аспектів любові. «Яка ж це благодать, коли рано зовсім не відчуваємо відваги ані сили, щоб практикувати чесноти […]. Замість того, щоб утрачати час на збирання благеньких блищиків, черпаємо діаманти!» (Л 40). «Чого ж це нам коштує, коли хочемо дати Ісусові все, чого забажає! Яке ж то щастя, що це нам чогось коштує! […] Випробування, послані нам Господом Ісусом, – це справжня копальня золота, з якої можемо черпати; чи ж не використаємо достойно цю можливість?.. Піщинка береться до роботи без радості, без відваги, без сили, а все це полегшує їй виконання завдання: хоче працювати з любові» (Л 59).

Усе це не є страдництво. Всюди в листах молодої кармелітки відчувається, що її відвага в стражданні є любов’ю до особи Ісуса. Її прагнення бути забутою і невідомою повністю звернене на себе, це прагнення, аби її помітив тільки Він. «Молись […] щоб піщинка була завжди на відповідному їй місці, тобто під ногами усіх. Щоб ніхто про неї не думав; щоб її існування було наче невідомим… Піщинка не прагне бути впокореною, це було б надто похвально, бо коло неї мусили б заходитися: вона прагне тільки одного: «щоб її забули і мали за ніщо». Але прагне бути видимою для Ісуса» (Л 84). «Слава мого Ісуса – це все! Щодо моєї – Йому її віддаю, а якщо здається, що забув про мене, то ж має повну свободу, якщо вже не належу собі, тільки Йому… Радше Він змучиться, наказуючи мені чекати, ніж я, очікуючи на Нього!…» (Л 81).

Тереза постійно має на устах вислів «бути малою». І потім повторюватиме його. Однак, потрібно ствердити виразне переміщення значення. В перші роки «любов» є синонімом передусім смирення в служінні любові до Бога. Потім, символізована маленьким дитям, набагато перевищить смирення, яке, зрештою, назавжди залишиться основним елементом. Малість стане тоді передусім «надією, повною довіри», як довіра дитини до батька. Вона тоді не є на побігеньках нашої власної любові до Бога, любові, яку ми хочемо Йому пожертвувати, але служить милосердній Любові Бога до нас, яку маємо прийняти.

У цьому першому періоді є вже справді багато надії. Тереза має палку надію дійти до любові, і то дуже швидко. Але, хоч несвідомо, це ще надмірне покладання на власні сили. Це ще не глибоко богословська надія, що принципово спирається не на себе, а на любов, якою Бог любить людей. Тереза ще мусить пройти велику еволюцію, перш ніж дійде до того, що назвала своєю «малою дорогою». Святі також мусять зростати, таким є життя. Мусять боротися з Богом і бути в кінці Ним переможені. Перш ніж переконання про універсальну й абсолютну ініціативу Бога огорне все поле подорожі Терези до святості, вона ще мусить пізнати багато недоліків, як усі люди. Теоретично ми всі добре знаємо, що саме потрібно, аби ефективно йти до святості. Але насправді тільки життя зі своїми болісними стражданнями, пізнання безплідної праці непроглядної ночі, коли нічого не можна знайти, відкриває в нас глибоку, екзистенцій ну правду, що це Бог сам нас освячує.

Одразу після вступу до Кармелю Тереза ще достатньо не знає цієї дійсності. Гадає, що осягне мету своєю власною любов’ю. Забагато думає: «Дам усе Господу Ісусу», а замало: «Ісус дасть мені все». І це теж справа благодаті. Якби так не було, її відкриття «малої дороги» не знайло б такого відголосу в її власному житті й ніколи б не стало плідним в Церкві нашого століття.

Не можемо цього виразити краще, ніж наводячи тут вступ з листа від липня 1890 р. На той час Тереза є кармеліткою вже два роки, вже краще знає себе. Їй дедалі ясніше починає відкриватися необхідність Ісусового втручання. Але «святий жар» надалі палає: залишається ще непорушне переконання, що врешті її любов переможе. Тоді як пізніше слабкість вона буде сприймати як нагоду для Господа, щоб уділити нам свою любов, якщо притягнемо Його нашою довірою, – в цьому ж листі слабкість все ще сприйнято як нагоду для нас, щоб ми кохали Його з більшою чистотою.

«Маріє, якщо Ти є нічим, не забувай, що Ісус є усім, тому треба втратити своє мале «ніщо» в Його безкінечному «всьому» і думати тільки про те «все», єдино лише гідне любові… Не прагни також побачити плоди твоїх зусиль, Ісус любить приховувати ці дрібнички для себе. […] Дорога моя Маріє, якщо говорити про мене, то не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов… Любити, як же наше серце добре до цього пристосоване!.. Іноді шукаю інше слово, щоб висловити любов, але на цій землі вигнання слова не можуть виразити усього тремтіння нашої душі, тому треба триматися цього одного слова: Любити!..» (Л 87).

Ось найглибше переконання Терези: «Не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов». Треба було, щоб роками вона пізнавала власне безсилля, а особливо – щоб відбулося інтуїтивне пізнання Божого Милосердя, – перш ніж вона напише: «Довіра і тільки довіра мусить привести нас до Любові» (Л 176). Прослідкуймо тепер зблизька цю еволюцію.

Розділ ІІ

Від напруження до заспокоєння

Січневий вечір 1895 року. Холодно. На темному небі миготять ясні зорі. В містечку Лізьє панує спокій. Бідні сидять навколо вогнища, а в багатих міщанських домівках точаться салонні розмови.

У Кармелі сестра Тереза сховалася в тиші своєї самотньої келійки. Келія не опалюється, але грубий одяг сяк-так захищає її від холоду. Сидить на низенькому дзиґлику, який разом з твердим ліжком, трьома полицями з дощок і підвищенням з двома сходинками становить все умеблювання. Нещодавно їй виповнилося 22 роки, в монастирі вона вже близько семи. Підліток став жінкою. Тереза зберегла ту ж саму палкість духа, що й раніше, але зараз вона мудріша і більш духовна. Залишилося їй ще тридцять два місяці життя. Туберкульоз поволі виконує свою руйнівну роботу в її організмі. Тереза щаслива. Її серце сповнене миру, радості й Присутності. Сувора самотність цього морозного вечора має в собі щось святкове. Мала кімната сповнена Бога.

Тереза тримає на колінах маленький переносний пюпітр для писання і занотовує думки про своє життя. Спогади. Так сказала настоятелька. В першу мить це збентежило Терезу, але зараз вона з простотою піддається цій вимозі. Хоче зараз вилити на папір не так своє життя, як роль Улюбленого в цій великій пригоді любові. В усьому бачить Його. Вона не так подаватиме факти, як говоритиме про наймилішу доброту Бога, яка прозирає крізь усі події і надає їм глибини. Її покликання, все життя, минулі страждання й внутрішній конфлікт – усе це перебуває під знаком «таємниці». Ця таємниця віднедавна носить ім’я Милосердя.

Тереза пише: «Перебуваю в тому періоді життя, коли можу спрямувати погляд у минуле; моя душа дозріла в тиглі зовнішніх і внутрішніх випробувань; нині, як квітка, зміцнена бурею, підношу голову і бачу, що в мені виконуються слова Псалму XXII: «Господь – мій Пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах він дає мені лежати, веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу… Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо ти зо мною, Господи» (ІД 1; Ms . A3rv).

Молода черниця на мить зупиняється. Світло гасової лампи лагідно мерехтить на голих стінах келії. Тереза в задумі водить очима по білих стінах. Спогади… Все це минуло так швидко і так інтенсивно. Все минуле повертається в її думки, рухаючись, як кадри фільму…

1. У школі страждання

Тереза знову бачить свій повний запалу вхід в пустелю Кармелю 9 квітня 1888 року. Сестри радісно вітають її. За ними стоїть невидимий інший домочадець, наскільки ж понурий – страждання! «Так, страждання простягнуло до мене руки, а я з любов’ю кинулася в ці обійми […]. Щоб дістатися якоїсь мети, потрібно використовувати відповідні засоби. Ісус дозволив мені зрозуміти, що хоче давати мені душі через хрест, тому страждання щодалі більше притягувало, мірою свого збільшення. Протягом п’яти років воно було моєю особистою дорогою; однак ніщо не зраджувало його назовні, хоча воно було тим болісніше, що відоме лише мені» (ІД 7; Ms. A69v-70r).

Чим, власне, був для неї цей стан страждання? Тереза абсолютно не має на думці зовнішніх зречень, до яких зобов’язує її – ще підлітка, і то не надто міцного фізично – життя в Кармелі. Вона з приємністю переносить зречення, що стосуються їжі, сну, нестачі опалення, помешкання, фізичної самотності. Принаймні відчуває, що щось дає! А для послушниці, в її першому запалі, це почуття давання чогось від себе становить чинник, який спонукає до дії, тому найчастіше корисний саме період введення. Можна сподіватися, що з цього вийде багато добра; це наче тримати в руці козиря – це приносить внутрішню радість і почуття безпеки на дорозі до Бога. На початку в Терези навіть видно деяке переоцінювання зречення, але настоятелі не дозволяють їй покутувати надміру (пор. ІД 7; Ms. A74v). Однак дрож проймає, коли Тереза заявляє, що страждала просто «смертельно» з приводу льодяних ночей нормандської зими (АП 830).

Більших страждань завдають особи з її оточення, проте і посеред них вона знаходить багато радості. Друга послушниця, поруч із якою їй призначили місце, має важкий характер. Потім, протягом двох років Тереза має величезні труднощі з самою наставницею послушниць, бо, маючи найкращі наміри, на превелику силу відкриває перед нею простий світ своєї душі. Це також її рідні сестри, Агнеса і Марія, яких вона дуже любить, але з якими не може й не хоче провадити родинне життя в Кармелі. «Не для того, щоб жити разом з моїми сестрами, я вступила до Кармелю, а лише для того, щоб відповісти на заклик Ісуса. О, слушно я передчувала, що, якщо не потурати людській природі, спільне життя разом з ними може стати причиною невпинних страждань» (ІД 10; Ms . C8v).

І нарешті – мати Марія Гонзага, настоятелька. Іноді вона чарівлива, але часто в поганому настрої, підозріла й образлива, з дуже заздрісною вдачею, деспотична до сестер. «П’ять років страждань» припадають саме на керування цієї настоятельки. Тереза пише досить обережно: «Добрий Бог допускав, що несвідомо вона була ДУЖЕ СУВОРОЮ; а коли я її зустрічала, ніколи не обходилося без поцілунку землі (В ордені Кармеля поцілунком землі біля ніг настоятельки або наставниці новіціату монахині традиційно виражають послух та вдячність за повчання або догану); її духовним керівництвом я користувалася теж дуже рідко… О, яка ж неоціненна благодать!…[…] Що ж стало б зі мною, якби – як гадали в світі – я була іграшкою чернечої спільноти?» (ІД 7; Ms. 70v). У листі, адресованому згодом самій Марії Гонзазі, Тереза пригадує те виховання, «сильне і материнське» (ІД 10; Ms. C1v). Зазвичай переважало, однак, «сильне». Щоденно на небі були хмари.

Тереза якось зізнається одній сестрі: «Запевняю Вас, що я мала багато боротьби і що не було дня, коли б я не страждала; жодного дня» (АП 1113). Тереза не була особою, яка любила би поскаржитись, і розводиться на цю тему набагато менше, ніж цього прагнув би агіограф. «Це все, що я тут коротко описала, вимагало би багатьох сторінок деталей, але ці сторінки ніколи не будуть прочитані на землі» (ІД 7; Ms. A75r), – і Тереза майстерно виводить нас з цієї теми, з гумором відсилаючи нас до Страшного суду (пор. ІД 7; Ms. A 74r).

Однак час від часу трапляється можливість зазирнути через шпарку. Бачимо, наприклад, розчарування, з яким Тереза зустрічається, коли відсувають її облачини, а потім також обітниці; бачимо її сльози в день прийняття вельону або сильну внутрішню бурю ввечері перед обітницями, коли на мить вона отримує переконання в тому, що не має покликання до чернечого життя. А за два з половиною роки в Кармелі бачимо Терезу пригніченою «різноманітними великими внутрішніми випробуваннями» аж до тієї міри, що вона замислюється, «чи існує Небо» (ІД 8; Ms . A80v).

2. Очищення серця

Усе це чіткіше проявиться в тому, що зараз скажемо про постійну сухість на молитві і про хрест, який наче гострий меч прошив її серце: безмірно болісна і принизлива розумова хвороба найулюбленішого батька.

Влітку, перед вступом, години полум’яної молитви – інтенсивної, містичної – пробудили, крім інших чинників, в Терезі палке прагнення самотності в Кармелі, де вона могла б жити для Бога в безхмарному спокої, вільна від усього, окрім любові; в спогляданні, яке не переривають турботи і спокуси світу. Натхнена великою Терезою від Ісуса, мала Тереза з Лізьє прагне високої святості та сподівається, що й вона зможе зривати містичні плоди у винограднику Кармеля. Але справи пішли зовсім інакше. Наскільки в світі молилася у захваті, настільки вона суха і розсіяна, коли намагається молитися в монастирі. «Господь ріки обертає в пустиню, джерела вод – у суху землю» (Пс 107). «Ось чому я її заманю і заведу її у пустиню, і буду їй до серця промовляти» (Ос 2,16), але тепер, коли Тереза перебуває в пустелі, Господнього голосу не чути…

Для кармелітської послушниці, самою формою життя покликаній багато годин щоденно присвячувати молитві й перебуванню в постійному піднесенні серця до Бога, ця неочікувана ситуація є ударом, який її дезорієнтує. Тереза має дещо отямитися і прийняти іншу поставу. Ця внутрішня праця триватиме роками. Труднощі в молитві допоможуть їй стати маленькою, ніби піщинка, пристосуватися до терену сухої пустелі. Вони не нищать її любові, вони поглиблюють прагнення. Справджується Пс 63: «Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній».

Тереза пише: «Моїм щоденним хлібом стала сухість» (ІД 7; Ms . 73v). «Мені треба було б хвилюватися, що засинаю (протягом 7 років) під час внутрішньої молитви і подяки» (ІД 8; Ms . A75v). Реколекції для неї ще сухіші, наскільки це взагалі можливо. Часто вона робить висновок, що Господь Ісус також спить у своєму човнику. За її слабкого здоров’я, брак сну компенсується сонністю під час молитви. Для ревної Терези це невпинна боротьба з мимовільною схильністю до сну, яка виявиться в постійному та обтяжливому прагненні жертовно починати повсякчас наново, що, в остаточному рахунку, буде таке ж плідне для любові, як і втрачене для радості на молитві.

Поступово вона розвиває повне віддання, самозречення, смирення, довіру, які переходять у дедалі швидші й сильніші рефлекси: «Сьогодні ще більше, ніж учора, наскільки це можливо, я була позбавлена всілякої втіхи. Дякую Ісусові, якщо Він вважає, що це добре для моєї душі; можливо, що якби Він мене потішив, я б затрималася на цих солодощах, а Він хоче, щоб усе було для Нього. Отож, так! Усе буде для Нього, все! Навіть тоді, коли відчуватиму, що нічого не можу Йому пожертвувати, так, як сьогодні ввечері, дам Йому це ніщо!..» (Л 50). «Якби Ви знали, як сильно я радію саме з того, що не маю жодної радості, бо таким чином роблю приємне Ісусові!.. Це розкішна радість (але зовсім невідчутна)» (Л 54).

Процитуємо гарного листа, написаного під час дуже сухих реколекцій перед обітницями, після двох з половиною років чернечого життя:

«Але треба, щоб маленька пустельниця представила Вам трасу своєї подорожі. Ось перед тим, як вирушити в дорогу, Наречений неначе запитував, в яку країну вона хотіла би піти і якою дорогою хоче здійснити цю подорож… Мала наречена відповіла, що має тільки одне прагнення – піти на вершину гори Любові. Аби туди потрапити, було багато розмаїтих доріг; між іншими багато досконалих, але вона почувалася надто нездібною, щоб зробити вибір, тому сказала своєму Божественному Провідникові: «Ти знаєш, куди я прагну піти, знаєш, для Кого хочу піднятися на цю гору, для Кого хочу дійти на саму вершину, знаєш, Кого люблю і Кого лише хочу потішити. Тільки заради Нього вирушаю в цю подорож, тому поведи мене стежками, якими Він любить ходити; аби лише Він був задоволений, то я буду ощасливлена найвищою мірою».

Тоді Ісус узяв мене за руку і ввів у підземелля, де ані холодно, ані гаряче, в якому сонце не світить, і туди не доходять ані дощ, ані вітер; це підземелля, де видно лише слабке, напівпригашене світло, яке променіє з-під опущених повік мого Нареченого.

Мій Наречений нічого мені не говорить, я теж нічого Йому не кажу, окрім того, що люблю Його більше, ніж себе, і в глибині серця відчуваю, що це правда, бо більше належу Йому, ніж собі!..

Зовсім не бачу, щоб ми наближалися до вершини гори, бо наша подорож відбувається під землею; однак мені здається, що наближаємося до Нього, не відаючи, яким способом це відбувається.

Дорога, що нею йду, не становить для мене жодної втіхи, але приносить усі втіхи, бо її вибрав Ісус, а я прагну Його втішати, тільки Його, Його єдиного!..» (Л 91).

Однак вона весь час переконана, що якось із цим упорається завдяки вірності в любові… Тим часом жадана дорога губиться у темряві, й Тереза відмовляється від прагнення бачити її чітко перед собою. Любити – це просто дозволити Господу діяти, надалі тримаючи Його за руку. Це підготовка до чогось. Зростає прагнення повного віддання, яке під кінець 1894 року остаточно приведе її до відкриття своєї дороги – «малої дороги», яка в баченні віри вже більше ніколи не буде затьмареною. Але не будемо забігати наперед.

В очах послушниці вдала молитва – це своєрідний барометр. Порівнюючи себе зі своїми духовними батьками – св. Терезою від Ісуса та св. Йоаном від Хреста, – послушниця напевно вважала себе маленькою пташкою поруч із орлами. Через це вона напевно ставила собі делікатні запитання щодо своєї жертовності перед Богом. Якщо Тереза приписує сухість «браку поривання й вірності» (ІД 8; Ms . A75v), з об’єктивного погляду це формально неправильно, але з погляду її почуттів ми не можемо легковажити таким висловлюванням, ніби це просто формула смирення. Так Тереза відчуває ці справи, з цим почуттям буде змушена поволі навчитися жити.

Зрештою, довіра до Бога, що зростає, має ще одне джерело, значно багатше: роками тривають страждання, спричинені хворобою батька. Важке випробування батька розриває доньчине серце.

Щойно Тереза вступає до Кармелю, а вже починають з’являтися перші симптоми розумової хвороби батька. Він починає говорити нісенітниці, втікає з дому на кілька днів, має галюцинації, його треба пильнувати. Моменти свідомості все рідше проявляються в старого. Дочки в Кармелі зі щемким серцем читають болісні віти про розвиток розумової хвороби. Те, що ця глибоко віруюча людина попри все могла бути присутня на облачинах наймолодшої доньки, було ясним променем сонця на темному небі Терези. Це було останнє свято тут, на землі, перед болісною мукою, яка – пише Тереза – не була лише його мукою (ІД 7; Ms. A73r).

За місяць, 12 лютого 1889, пан Мартен буде змушений піти до психіатричної лікарні в місті Кан, Тереза, піщинка, відчуває себе під ногами усіх, упокорена, розтоптана. В автобіографії нотує:

«Наш дорогий батько пив з найбільш гіркої, найбільш принизливої чаші…

Ах! Того дня я вже не казала, що можу страждати ще більше!.. Жодні слова не здатні виразити нашої муки, тому не намагаюся її описати. Колись у Небі з приємністю розповідатимемо одне одному про наші славні випробування; чи вже зараз не почуваємося щасливими, що стільки вистраждали?.. Три роки мучеництва татуся мені здаються найбагатшими на благодаті, найбільш плідними з усього нашого життя; я не віддала б їх за усі екстази та об’явлення Святих. Моє серце сповнене вдячності, коли я думаю про цей неоціненний скарб» (ІД 7; Ms. A73r).

Так бачить це Тереза з перспективи декількох років. Але за місяць після болісного дня, ще пригнічена цим враженням, вона пише: «Ісус є Нареченим крові… Жадає для себе всієї крові серця» (Л 59). Три роки триватиме цей великий сум, який завдавав дочкам в Кармелі численних мук: фізичне страждання батька, принизливі обставини лікування, іноді прикрі зауваження людей, а передусім біль, що треба довірити батька чужим рукам. З тону листів Терези пізнаємо, що з плином часу їй чимдалі легше прийняти журбу, вона стає менш болісною. Рани вже не так кривавлять.

За три роки пан Мартен, паралізований, повертається до родини. Для Терези це велике полегшення. Ще за два роки по тому батько помирає. Наша кармелітка має враження, що віднаходить його «після смерті, яка тривала п’ять років» (Л 148): «Смерть татуся не здається мені смертю, але справжнім життям. Віднаходжу його після шестирічної відсутності, відчуваю його близькість, він поруч зі мною, дивиться на мене і чуває наді мною» (Л 149). «Цей хрест […] найбільший, який я могла би собі уявити» (Л 134) минув.

Ми так надовго зупинилися на описі становища, в якому страждала Тереза, тому що саме це було життєвим середовищем, у якому поволі розвивалися її нові внутрішні позиції. Так, як Господь Ісус «навчився з того, що витерпів, значення послуху» (Євр 5,8) – так і душа Терези дозрівала в тому ж самому «тиглі» (ІД 1; Ms . A3r). На болотах зрідка почали розквітати квіти. У відносинах любові я-Ти непомітно відбувається заміна на Ти-я. Любов до Бога, яку Тереза хоче розпалити, має бути відсунена на дальший план свідомості під тягарем надто важкого завдання, а любов, якою Бог прагне обдарувати Терезу, поступово виходить на перший план. Саме це ми хочемо зараз детально обговорити.

3. Неможливе завдання

Мета, до якої прямувала Тереза, залишаючи батьківський дім, була така: «Хочу бути святою. Нещодавно я прочитала слова, які мені дуже подобаються, не пам’ятаю, хто зі святих сказав їх, а саме: «Я – не досконалий, але хочу таким бути» (Л 24). Тереза не задовольняється виділенням слова «хочу» – вона пише його великими літерами. Протягом перших місяців чернечого життя у її листуванні багато разів, як приспів, повторюються слова: «стати великою святою!». Мати Марія Гонзага додає ще оливи до вогню: «Мусиш стати другою святою Терезою!» Послушниця вірить, що Бог «не обмежує її святості» (Л 58).

Що означає бути святою? Тереза не могла бачити цю справу інакше, ніж як повну підпорядкованість найбільш радикальним вимогам любові, хоч би що вона з собою несла. Селіна є її відлунням. «Ісус бажає, щоб ти віддала Йому ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ, так, як можна вимагати від найбільших святих» (Л 32).

Віддати все – чи вона усвідомлює, що це означає? Можна з ентузіазмом зробити таку постанову, але коли бажання Бога вдаряють щораз новими хвилями, людина швидко почувається бідною і малою, навіть якщо це майбутня свята Тереза з Лізьє. В Святому Письмі сказано, що може бути «страшно впасти в руки Божа живого!» (Євр 10,31). А Ісус прийшов принести людській природі не мир, а меч (пор. Мт 10,34), хрест на кожен день (пор. Лк 9,23), самого Господа, розбитого і пригніченого, заливав піт перед стражданнями, які Йому загрожували і мали завершитися Його смертю (пор. Лк 22,44). Він навчив людей молитися з позиції грішників, до останнього подиху повторюючи у Господній молитві прохання про прощення вини. Він же як визволення дає таїнство милосердя.

Дороги життя, якими має пройти Тереза Мартен, вимагають сил, і молода черниця-затворниця ще відчує, що Божі вимагання цілковито її перевищують. Винятково гарним є те, що Тереза не применшує поняття святості, щоб пристосувати його до рівня своїх обмежених можливостей. Але її спосіб прямування до святості поступово перестає бути судомним напруженням: «Хочу і зроблю це для Тебе», а переходить у позицію: «Це неможливо, тому Ти зробиш це за мене». Але тут ми випереджаємо Терезу-послушницю.

У період новіціату – занурена в гостре страждання – Тереза бачить у цій ситуації підтвердження особливої турботи Бога про неї. Вона каже собі: «Це знак, що Бог тебе любить, що сприймає тебе абсолютно серйозно». Часто вона вважає страждання «привілеєм» і робить висновок, що повинна більше давати. Але страждання не раз виявляють наше безсилля, роблять так, що ми торкаємося пальцем нашої крихкості, і примушують цілковито покластися на Бога. Послушниця поступово починає звертати увагу на цей болісний привілей.

У її листах видно, в який спосіб досвід слабкості дедалі більше виступає на перший план: «Яка ж це благодать, коли вранці не відчуваємо навіть тіні відваги, жодної сили, щоб практикувати чесноту… О, саме тоді відповідний момент прикласти сокиру до кореня дерева […]. Це правда, що іноді ми погорджуємо цією безцінною нагодою збирання скарбів, це важкий момент, коли маємо охоту все кинути» (Л 40). «Дуже потребую зачерпнути від Вас, люба сестро, трохи сили і відваги, яка дозволяє перебороти все» (Л 52). Тереза називає себе «уособленою слабкістю» (Л 55). Лист до Селіни становить відлуння її власних випробувань: «Дорогою на Голгофу Ісус впав тричі, а Ти, бідна дитино, не була би подібна до твого Нареченого, не хотіла би падати, хоч би й сто разів, якщо так треба, щоб довести Йому любов через те, що підводишся сильніша, ніж до падіння!.. Хотіла би, щоб твоє серце палало […], але якби ми бачили хоч трохи вогню, власне самолюбство швидко увійшло б, як ворожий вітер, який усе гасить!..» (Л 57). «Яка невимовна радість, коли, несучи наші хрести, ми відчуваємо слабкість» (Л 59).

«Не думаймо, що ми могли б любити без страждання, без великого страждання. Наша бідна природа існує й відіграє тут немалу роль! Це наше багатство, спосіб заробітку. […] Страждаймо з гіркотою, тобто без відваги, без мужності… Ісус страждав зі смутком; без смутку чи страждала би душа? А ми хотіли б страждати охоче, великодушно… Селіно!.. Яка ж це омана!… Чи хотіли б ми ніколи не падати? – Чим це шкодить, дорогий Ісусе, якщо падаю щомиті; бачу тоді мою слабкість, а це для мене великий знак» (Л 65).

І підсумуймо тепер усе це, цитуючи листа, написаного Терезою після майже двох років чернечого життя: «Ти помиляєшся, якщо гадаєш, що твоя Тереза завжди ревно крокує дорогою чесноти; вона слабка і дуже слабка; щоденно збирає нові пізнання цього, але, Маріє, Ісус забажав навчити її, щоб так, як св. Павло, хвалилася своїми слабостями. Це дуже велика благодать, тому теж прошу Ісуса, щоб і тобі її вділив, бо в цьому почутті нашої слабкості міститься мир і відпочинок серця. Коли пізнаємо і бачимо свою нужду, то перестаємо вдивлятися в себе, а вдивляємося лише в Улюбленого!…» (Л 87).

Одначе в цьому ж листі бачимо: ця пізнана нею слабкість не тільки не порушує її переконань у тому, що постійно йдеться про її любов, але робить її більшою реалісткою: «Щодо мене, не знаю іншої дороги досягти досконалості, ніж любов!» Провини роблять її смиреннішою, але це смирення остаточно полягає в тому, щоб вловити трудність і скористатися з неї: зникаючи, стаючи нічим, як піщинка, вона переживатиме любов у більш чистий спосіб, більш винятковий, постійно новий.

Проте поступово Тереза опиняється притисненою до муру в невблаганній конфронтації з неможливістю. Зокрема, чіткіше бачення нескінченних вимог самої любові приводить її до визнання, що вона не може бути самодостатньою в прагненні до ідеалу. Святість стає «захмарною горою», а вона сама – «загубленою піщинкою» біля підніжжя цієї гори (ІД 10; Ms. C2v). Ідеал любові починає виявлятися дедалі величнішим завдяки самій грі любові. Це природний наслідок зростання в любові: коханий стає нескінченно гідним любові. Тереза щоразу краще відчуває безмежну цінність Святого святих, Абсолютного Буття. Чи можна буде коли-небудь любити Його достатньо?

Усвідомлення цього має велике значення і дуже сильно зміцнює почуття недостатності. Ця недостатність спершу є для Терези болісним стисненням серця, потім – дорогою повного покладення на Бога і, нарешті, впевненістю, що це не вона, а Бог дасть їй досконалу любов. Тоді святість стає вже не власним досягненням, а отриманою благодаттю. Людина перед Богом-Любов’ю стає пасивнішою, більш схильною приймати; перестає прагнути спастися самотужки і погоджується бути спасенною. Автономія в любові стає гетерономією: Бог стає вчителем, і Він говорить, як треба чинити в усьому, що стосується життя любові. З цього часу перше завдання людини – широко відкритися перед Відкупителем. Її праця тоді стає співпрацею.

Видимі ззовні ці дві фази можуть здаватися подібними, бо Бог і надалі ставить вимоги. Але всередині постава суб’єкта цілком інша. Тереза подає це за допомогою типового образу дитини, яке не може багато давати, а мусить багато отримувати і становить об’єкт великої любові. Господь Ісус теж казав, що сам такою є позиція, з якою ми повинні «приймати» (Мк 10,15) Боже Царство: як мала дитина.

Через піднесеність свого ідеалу любові послушниця Тереза опиняється перед поки що неможливим завданням, навіть якщо вона сама цього не визнає. Гарний «сон» про любов (читай: любов, яку вона сама приносить) буде змушений розлетітися на друзки, і лише беручи за вихідний пункт це руйновище, Бог сам здійснюватиме свої наміри щодо неї. Сама зухвалість цього сну показує, до якої міри його реалізація за допомогою власних сил неможлива для людини, і він мусить розсипатися. Чи наша послушниця свідома своєї надприродної зарозумілості, коли пише: «Неймовірно, наскільки моє серце здається мені великим, коли думаю про земні скарби, вони всі разом не змогли б його заповнити, але, коли вдивляюся в Ісуса, яким малим воно мені здається!.. Я так сильно хотіла би Його любити!.. Любити Його більше, ніж будь-коли Він був люблений!» (Л 51). Вона хоче встановити різновид рекорду в царині духовного світу. Як було згадано: зрівнятися, а якщо це можливо – й перевершити «рекорд» любові, наприклад, св. Терези від Ісуса. Святі змагання на найвищому рівні. Протистояння малого Давида величезному Голіафові, де свята хитрість малого має вирівняти відсутність його сил.

Певна річ, Тереза спочатку гадала, що зможе сама піднятися на гору досконалості ціною зусилля, яким усе завойовується. Вона ще не думала про руки Ісуса, які єдині освячують, які мали її піднести на саму вершину. Образ «рук», щоправда, з’являється в перших її листах, але Тереза тоді радше розглядає ситуацію, коли Ісус залишив би її стояти на землі. Жодної обов’язковості у цьому моменті немає. ЇЇ вада стає перевагою для здобуття смирення, а через це – знову ж любові (Л 65). Згодом це її вже не задовольнить. Тоді вона побачить, що просто ніколи не стане святою, якщо Ісус не «понесе» її. Тільки Його втручання буде остаточним і неминучим рішенням. Це буде повним упованням на примат Божої любові.

4. Кульмінаційна точка напруження

Амбіції Терези, яка поки що має намір досягти високого ідеалу любові власними силами, ставлять її перед страшенним завданням. Вона не хоче і не може дозволити собі будь-що недобачити. Її увага до дрібних речей зростає дедалі більше. Якомога менше проломів в окопах! На беатифікаційному і канонізаційному процесі її сестри часто свідчать про дріб’язкову доскіпливість Терези: вірність найдрібнішим пунктам уставу, найменшим бажанням, що їх, траплялося, висловлювала м. Марія від св. Алоїзія, забувши про них на другий чи третій день. У листах Терези часто повторюються вирази, які підкреслюють виняткову турботу про малі речі та їхню цінність: одна сльоза, одне зітхання, стебельце соломи, – і вираз, який вона любить: укол голки. «Користаймось, користаймося з кожної, навіть найконкретнішої миті, наслідуймо скнар, хапаймо ревниво навіть найменшу річ, яку ми могли б пожертвувати Улюбленому!..» (Л 79).

За шаленство Ісусової любові потрібно платити тією самою монетою: «Любов Ісуса до Селіни може зрозуміти тільки Ісус!.. Ісус робив божевільні речі для Селіни… Нехай же Селіна також робить божевільні речі для Ісуса… Любов віддячується лише любов’ю (Л 61). Вираз «неможливо» поки що вигнаний зі словника Терези. Подібно до автора «Наслідування Христа» (ІІІ,5), вона переконана, що «любов усе може: «неможливі речі не здаються їй складними» (Л 40). Остаточно, йдеться не про те, що робити, але як і чому. Не «велич» учинків визначає їхню цінність, а «любов, яка надихає нас робити їх», навіть якщо йдеться про нашу «вбогу і слабку любов» (Л 40). Багато любові «може замінити довге життя» (Л 89).

Тереза страждає, тож їй не бракує нагод для того, щоб любити. Тому вона свідома, що любов мусить нести з собою страждання – вони ростуть разом: «Що більше зростаємо в любові, то більше повинні зростати в стражданні» (Л 58). Отже, страждання отримує ореол і стає різновидом ідеалу. В єдності зі стражденним Господнім Слугою, Обличчя якого Тереза має перед очима, в ній з’являється прагнення «страждати і бути забутою» (ІД 7; Ms . A71r). За натхненням св. Йоана від Хреста і разом з ним вона обирає «як свою єдину частку: страждання і погорду» (ІД 7; Ms. A73v). Якщо, згідно зі св. Терезою від Ісуса, життя – це одна ніч, проведена в кепській господі, то згідно з її суперницею, краще провести цю ніч «в абсолютно поганому готелі, ніж у такому лиш наполовину невигідному» (Л 28). А тому «страждати ще більше і завжди…» (Л 57).

Тому думка про мучеництво часто приходить до неї як мрія та життєвий девіз. У віці дев’яти років Тереза зазнала «потрясіння святості», почула заклик до святості, читаючи про героїчне життя Жанни д’Арк. Дівчинка швидко зрозуміла, що її дорога не лежатиме через зовнішню славу, але в ній є дуже сильне прагнення стати героїнею в інший спосіб. Постать Жанни д’Арк і надалі буде приваблювати Терезу. Вона напише два театральні твори на цю тему. «Розпочнімо наше мучеництво, дозвольмо Ісусові забирати все, що для нас найдорожче, ні в чому Йому не відмовляймо. Перш ніж помремо від удару меча, помираймо від уколів голки» (Л 62). «Радше померти, ніж упустити такий славний пост, призначений нам любов’ю Ісуса» (Л 58). Отак сама святість визначається як воля страждання, рішуча і любляча: «Святість не в тому, щоб казати гарні речі, навіть не в тому, щоб мати піднесені думки, відчувати їх; вона лише у готовності до страждання». Крім того, Тереза посилається на слова отця Пішона: «Святість! Її потрібно здобувати вістрям меча, треба страждати… зносити муку агонії…» (Л 65).

Отже, невідомо Тереза постійно плекає думку, що святість, врешті-решт, залежить просто від страждання, а через це – від неї самої. Треба її здобути і заплатити за неї власною кров’ю. Кожний шматок страждання – це золота монета, за яку вона сподівається купити цінний скарб. Нагод – безліч. Тереза в своєму становищі бачить себе «оточеною величезними багатствами» (Л 57). Випробування, які посилає їй Господь, – «це справжня золота копальня, з якої можемо черпати; чи ж не використаємо належно цієї нагоди?» (Л 59). З її вуст звучать поради, дані колись її сестрою Марією: «Придивись до купців, які важко працюють, щоб здобути гроші, а ми можемо збирати скарби для Неба щомиті; не завдаючи собі стільки труду, можемо просто збирати діаманти за допомогою граблів» (Л 70). Хоче мати «гарну корону» в небі (Л 43). «Попри мою малість хочу приготувати собі гарну Вічність» (Л 67). За роботу треба взятися серйозно: «Поспішаймо, щоб сплести собі вінець, простягаймо руки, щоб схопити пальму» (Л 73).

Її любов хотіла би постійно бігти, ледь торкаючись землі. Але це неможливо, людині це не властиво. Звідси скарги на свою малість, теплуватість, щоденну слабкість. Спотикання в досконалій любові пробуджують у нашій послушниці тихі обрахунки зі сумління і розбивають вщент її жагу жити власними силами. Так вона готується до того, щоб дозволити вирвати зі своїх рук справу власного освячення.

Спостерігаємо в Терези надзвичайно делікатне сумління: найменша провина відбивається в ньому сильною луною і могла б розпалити багато неспокою та сумнівів у власних силах. Обдарована надмірною вразливістю, вона стає ще більш чутливою завдяки суттєвій величі душі. Одного разу, ще малою дитиною, Тереза не могла заснути всю ніч, коли подумала, що Бог не був нею вповні задоволений. Потім ця делікатна вразливість переродилася в кризу духовної скрупульозності, яка дуже сильно розвинеться, очевидно, під впливом прихованої фрустрації почуттів (після смерті матері), а також повного браку обізнання із сексуальною сферою.

По тому, як ця фаза мине, ще залишається якийсь неспокій, що нависає над нею. Величезним полегшенням буде для Терези те, що незабаром після її вступу отець Пішон запевнить її у тому, що вона ніколи не вчинила жодного смертельного гріха. «Але, – сказав він, – якби Бог «тебе полишив, замість янголятка ти б стала дияволятком». «О, мені було неважко в це повірити, – сказала Тереза, – я відчувала, наскільки була слабкою і недосконалою». Привід для неспокою сумління досить дивний: «Я так сильно боялася, що заплямувала мою шату святого хрещення» (ІД 7; Ms . A70r). Ймовірно, мова не про страх з приводу актуального гріха, але про певний пункт честі: пляма на минулому, темна цятка, яка дозволяє сумніватися в її цілковитій приналежності Богові в минулому.

Отже, Тереза прагне постійно залишатися на рівні турботи про те, щоб бути без плями в Божих очах, – так, щоб її не лякав погляд на саму себе. Це гарна турбота, але за цим може приховуватися невидиме задоволення собою. В кожному разі, Терезі ще далеко до задуму поведінки, що його вона згодом сформулює, досягши апогею своєї духовної зрілості, коли кожен погляд на себе розтоплюється в обріях Божого милосердя, і тільки милосердя. «Якби я вчинила всі можливі злочини, завжди мала б ту саму довіру; відчуваю, що вся ця безліч гріхів була б наче краплина води, кинута на розпалений жар вогнища» (NV11 VII).

У перші роки чернечого життя Тереза мала багато роботи з проблематикою провини. В епоху, коли ментальність людей ще мала легкий відтінок янсенізму, та перед обличчям видимих – хоча й найменших – падінь Терези, її турбота про незаплямовану гріхом чистоту змагається з уявленням, яке невпинно зростає, що Бог судить лагідніше, ніж люди. Це ясно накреслюється в листі, написаному за декілька днів до принесення обітниць: «Скажи Ісусові, щоб забрав мене в день моїх обітниць, якщо б я мала потім ще колись Його образити, бо хотіла б забрати на Небо білу шату мого другого хрещення без жодної плями. Проте мені здається, що Ісус може вділити мені благодаті вже більше не ображати Його, або робити такі хиби, які Його не ОБРАЖАЮТЬ, натомість упокорюють мене і ще збільшують мою любов» (Л 89).

Більш ніж за рік по тому, під час реколекцій, вона зустрічає отця Пру. Він говорить Терезі, що її провини «не засмучують» Господа Бога. Тереза нотує, що ніколи в житті не чула нічого такого! Досі вона не уявляла собі, що така велика доброта Бога є можлива. (Мати Агнеса згодом засвідчить, що страх перед тим, щоб образити Бога, «отруював» життя Терези (ДП 1513). О. Пру «радить їй плисти під усіма парусами по хвилях довіри і любові» (ІД 8; Ms . A80v). Хоча звук цих слів дає полегкість серцю, здається, що Тереза боїться сміливо вирушити в цю подорож океаном милосердної Божої любові, бо за п’ятнадцять місяців по тому о. Пішон був вимушений ще раз, і досить суворо, закликати її до порядку. «Ні, ти не вчинила смертельного гріха. Присягаюся. Ні. Не можна смертельно згрішити, не знаючи про це. Ні, після розгрішення не можна сумніватися, що перебуваєш у стані благодаті […]. Тому прожени всякий неспокій. Бог цього прагне, а я наказую. Вір мені на слово: ніколи, ніколи ти не вчинила смертельного гріха» (Лист від 20 січня 1893).

У житті святих теж не потрібно нехтувати знанням про основний закон зростання. Тереза не народилася святою – стала нею в ході болісного процесу. Даймо їй на це час.

5. Заспокоєння завдяки покладанню на Бога

Завдяки першим рокам у монастирі в Терезі потроху дозріває впевненість: «Не можу досягти святості, це понад мої власні сили». Програма обітниць: «Нескінченна любов, без інших меж, окрім Тебе самого», – стала завданням уже не лише дуже «високим», але «надлюдським». Нескінчені виміри неможливо побудувати власними силами. Отже, що більше Тереза кохає, то гостріше усвідомлює, що не може досягти поставленої мети. Бог зростає в її очах до величезних розмірів швидше, ніж найдужче розпалений вогонь в її серці. Любов, що зростає, поєднує, але з іншого боку – збільшує відлеглість. Усіляке зусилля мусить у певний момент здатися, аби дістатися до рівня Бога.

Саме це сталося з Терезою і спричинило навернення, перестановку цінностей. Змінюються перспективи. Відносини я-Ти стають відносинами Ти-я Це болісний процес, поки людина не визнає себе переможеною і не призвичаїться до нової перспективи, поки не насмілиться повірити в це більше, ніж у попередні власні зусилля. Це полягає у відмові від своїх власних амбіцій святості й у прийнятті того, що Бог сам притягує до себе. Відтак людина вже не приписує собі нічого, що могло б витікати з її власних зусиль, а бачить усе, разом зі своїми зусиллями, як народжене з випереджуючої любові Бога, такої багатої на ініціативи.

Повернімося тепер до свідчення самої ж Терези. 10 травня 1892 р. пан Мартен повернувся до родини в Лізьє. Для Терези це велика радість, хоча з часом вона вже звикла до цього страждання. Психологічний клімат, у якому вона тепер живе, став лагіднішим. Більш того, на початку 1893 року замість Марії Гонзаги настоятелькою стає сестра Агнеса. Деспотична форма керування змінилася керуванням «другої матусі» Терези.

Тепер, коли зменшилося зовнішнє страждання і зросло усвідомлення власного безсилля, програма «стати меншою» дещо змінює забарвлення. Тереза вже не так прагне зробитися мізерною в очах інших людей, як передусім (і це значна зміна) свідомо зубожіти у власних очах: не прагнути нічого, що нас підносить перед нами самими, скласти в ногах Господа всіляке володіння, що ним можна було би внутрішньо хвалитися, дощенту спорожнитися від себе, не бажати бути володарем жодної царини, навіть своєї власної любові.

Після реколекцій, що відбувалися під кінець 1892 р., Тереза пише до своєї повірниці Селіни ці дуже знаменні слова, які виражають нове переконання, що в ній дозріває: «Ісус наказує нам зійти! Куди це нам треба зійти? […] Ось куди ми повинні зійти, щоб мати змогу послужити Ісусові як помешкання: ми повинні бути такі вбогі, щоб не мали де голови прихилити. Ось, дорога Селіно, що Ісус зробив у моїй душі під час моїх реколекцій… Розумієш, що тут ідеться про внутрішній характер. Зрештою, чи ж назовні ми не були обдерті з усього болісними випробуваннями в Кані… У нашому дорогому батьку Ісус досягнув внутрішньої, найбільш чутливої частини нашого серця, тепер дозвольмо Йому діяти далі, й Він зможе звершити свою справу в наших душах… Ісус прагне, щоб ми прийняли Його до наших сердець; вони вже, без сумніву, вільні від прив’язаності до створінь, але, на жаль! відчуваю, що моє ще не спорожніло від мене самої, і тому Ісус наказує мені зійти нижче…» (Л 116). Знаменно, як прагненням зникнути змінило напрямок, і тепер, в нестачі нових зовнішніх страждань, пробиває ділянку внутрішнього «я», де відчуження відбувається на найбільш особистому рівні. Зрештою, для того, хто шукає Бога з повним зреченням, таке звернення всередину шляхом втрати самого себе є нормальним явищем. Завдяки зростанню щедрості в даванні людина дедалі краще розуміє, які нікчемні є її пиха і власна любов.

Отже, як бачимо, у 1893-1894 роках у Терезі проростає свідома позиція уповання на Бога, остаточне приготування до того, що вона потім назве своєю «малою дорогою». Якщо минулі роки (1888-1892) можна охарактеризувати як відкриття смирення, підкреслене прагнення сховатися від людських очей, щоб бути видимою тільки для одного Ісуса і таким чином виявити Йому свою любов, то період 1893-1894 рр. позначений відкриттям духовної вбогості, завдяки якій людина довіряє себе діянню Божої любові, яка ставиться на перше місце. Воля перемоги була повністю перемінена в готовність прийняття дару. Замість того, щоб «старатися здобути любов», Тереза тепер «очікує», щоб Господь сам відвідав безсилля нашої любові своєю всемогутністю. Проте, ми зайшли надто далеко, обґрунтовуючи детально цю поставу. Дозвольмо Терезі самій говорити про цей новий вимір уповання на Бога.

Шостого липня вона пише до Селіни: «Заслуга полягає не в тому, щоб робити і давати багато, а радше в тому, щоб приймати і міцно любити. […] Дозвольмо Йому брати й давати все, що лише забажає, бо досконалість полягає у виконанні Його волі» (Л 121). Як же Терезі тут далеко від власних поглядів 1889 року! Тоді вона бачила святість як «перемогу на кінчику шпаги», як єдину спасенну дорогу, «щоб страждати в усьому»! Тепер ідеалом стає «міцно любити», а особиста діяльність перебуває під знаком уповання на Божу волю, хоч би в якій поставі це проявлялося, навіть якби це суперечило програмі, яку Тереза собі визначила, щоб багато страждати. Турбота про умови досконалості набуває іншого забарвлення, ніж досі: «Як же легко піддатися Ісусові, захопити Його Серце! Треба лише Його любити, не звертаючи уваги на себе і не замислюючись забагато над своїми вадами…» (Л 121).

Далі зміст листа розвивається в цьому напрямку, поглиблює його. Тереза не стала байдужою до своїх помилок, але Господь «учить її використовувати все, добре і погане, що вона знаходить в собі». Образним чином, у дещо довірливому тоні, але близькому нашим способом висловлювання про справу спасіння, Тереза подає науки, яких її навчає Бог: «Ісус навчає [Терезу] грати в банку любові, а радше ні, це Він грає замість неї, не кажучи їй ані слова про те, як це робити. Це Його справа, а не Терези; її справа – це лише покластися на Нього, віддатися, нічого не приберігаючи для себе, навіть радість дізнатися, скільки прибутку дає її банк».

Тереза ніде не проголошує зречення активної любові, не сходить на легкі дороги. Її навчання – це не проголошення «дешевої благодаті» (Д. Бонхоффер). З цього, звичайно, виникає набагато більший спокій душі стосовно власної нездатності, однак вона не занедбує жодного зусилля, щоб бути в усьому вірною Божій волі, яка об’являється в конкретному житті. Тереза починає виразно більше покладати надію на самого Бога, завдяки чому бачить свою слабкість у світлі, яке цю слабкість робить умовною. Робиться все можливе, але відомо, що і Господь сам є достатньо великий, аби виправити всі наші помилки, виповнити наші нестачі з надлишком, щоб Його сила мала тріумф у нашій слабкості. Тереза йтиме далі в цьому напрямку. З листа, на якому ми зупинилися, видно, як лінія, майже непомітно накреслена раніше, набирає чіткості й можна роздивитися її перебіг. «Мій керівник, яким є Ісус, не вчить мене рахувати добрі вчинки, але робити все з любові, ні в чому Йому не відмовляти, бути задоволеною, коли Він дає мені змогу довести Йому, що Його люблю. Все це, однак, відбувається у мирі, у повній цілковитій відданості себе: це Ісус усе робить, я нічого не роблю» (Л 121).

«Це Ісус робить усе, я нічого не роблю». У цьому вислові Терези пробивається новий погляд на уповання на Бога, який сягає набагато далі й глибше, ніж у період труднощів під час вступу до монастиря.

Справді, коли 1887 р., у віці п’ятнадцяти років, Тереза зустріла стільки труднощів у реалізації свого наміру вступити до Кармелю, і коли її особисте звернення до папи Льва XIII обернулося поразкою, то дівча намагалося більше уповати на Божу волю. Труднощі були наукою, очищенням, але не сягнули досить глибоко, щоб на цьому грунті можна було будувати духовність. Це було щось на кшталт: «Визнаю, що програла битву», – тоді як пізніше вона відкриє, що власна воля повинна капітулювати по всій лінії, якщо хочеш стати святою. По суті бачимо величезну різницю, коли порівнюємо її уповання на Бога 1887 року з її повною довірою до Бога десятьма роками пізніше, 1897 року, коли Тереза постає перед смертю та святістю. Хоча вже з 1887 р. покладання на Бога починає бути реальною цінністю в житті: 1) спочатку, 1887 року, покладання на Бога народжується з гіркого випробування, пізніше народиться з пізнання Наймилосерднішого Бога, який притягує до себе; 2) зречення, яке в 1887 р. супроводжувалось переживанням – навіть великим переживанням, – наприкінці життя Терези стає джерелом радості; 3) в 1887 р. покладання на Бога обмежується конкретними труднощами, на які треба зважати, а пізніше стане загальним стилем, на якому будується все життя.

Довіра до Бога 1893 року набагато ближча до кінцевої стадії, ніж до початкових думок. Справді, з’являється неначе більша зичливість щодо славної нестачі сил, більше поблажливого почуття гумору щодо цього явища, більше чуття стосовно вартості наших зусиль і менше боротьби з привидом знеохочення. Тереза пише до Селіни: «Може, думаєш, що я завжди роблю те, що кажу? О ні! Не завжди я буваю вірна, але не знеохочуюсь, цілковито ввіряю себе рукам Ісуса». І символічно висловлює свою віру в спасенну любов Господа Ісуса: «Крапелька роси чимдалі більше заглиблюється в чашу польової Квітки і там знаходить усе, що втратила, і ще набагато більше» (Л 122).

6. За крок до духовного дитинства

Тепер запитаймо себе: чи це ще не «мала дорога»? Чи існує щось більше на «дорозі духовного дитинства»?

Авжеж, ми помітили реалістичний наголос на вірність у малих речах, і то з дитячих років Терези. Від 1893 р. Тереза очікує на заслуги, на розвиток святості вже не від себе, але від Бога. Зараз власна слабкість являється їй не як фактор, що його має сама перетворювати на любов, а як елемент, яким скористається Господь, аби розпочати свою справу. Тереза вже давно і глибоко пізнає власну вбогість. Вона усвідомлює пріоритет Божої любові, бо Йому недостатньо самого лише приготування наших недосконалих актів любові, адже Він сам їх довершує, продовжує їхню дію і робить їх плідними. Тепер Тереза в діалозі з Богом радше слухає, ніж говорить сама. Вона смиренна, і в ній розвинулася глибока довіра до Бога.

Усе це, безсумнівно, має щось від «дороги духовного дитинства» і буде включене в кінцеву «візію» Терези. Все її життя – це терпеливе збирання матеріалу, який буде використано для будування кінцевого синтезу. Однак, треба зазначити, що це ще не є стежкою Терези в усій повноті. Ми мусимо серйозно сприймати твердження нашої святої, що вона має завдання відкрити якусь дорогу. Навіть якщо зібрано всі камені для будівництва – а в цьому разі це ще не так – купа каміння ще не становить дому. Тереза має установити остаточну ієрархію цінностей, надати своєму баченню святості остаточну структуру. 1893 р. вона стоїть ще за крок до підсумкового синтезу. Пуп’янок квітки ось-ось розкриється.

Висловимо це за допомогою Терезиної термінології. У липні 1893 р. вона усвідомлює собі тактику, якою Бог веде її під час подорожі до святості, але не може ще з’ясувати, як це відбувається, «як Господь Ісус робить так, щоб Його любов у ній приносила плоди». Але коли вона відкриває свою «малу дорогу», Господь об’явить їй спосіб освячення. Тоді Тереза зможе досконало приступити до гри, яку розігрує з нею Бог, зуміє побачити перед собою дорогу в яснішому світлі, а це бачення спричинить новий запал. Як же швидко можна іти освітленою дорогою! Перед цим Тереза йшла, немов сліпа, навпомацки; були запізнення, вагання, які невід’ємно супроводжують подорож потемки. Тепер вона вже може пришвидшити крок, бо її очі широко розплющені.

Згідно з поясненнями самої Терези, її велике відкриття стосується Бога. Це певне проникнення в Божу Таємницю. Ним буде відкриття Милосердя саме як Милосердя, як побачимо далі. Тереза, безсумнівно, знала любов Бога до неї, Його доброту, завжди готову врятувати. Але тепер вона зрозуміє, що ця Любов не тільки є реальною, найпершою та вірною, але й що це Любов, яка принижується, сходить, шукає маленьке – тому що воно маленьке, для того, щоб наповнити його дарами. Іншими словами: є потреба, аби Тереза відкрила Милосердя Бога як центр свого власного життя – що Боже милосердя перебуває в готовності для малих, бо вони малі, а воно є пречудово велике для кожного, хто прийме його смиренним серцем і довіриться йому.

Це світло стане новим переконанням, яке освітлюватиме весь її шлях. В Божому милосерді вона знайде ключ до свого освячення, динаміку, визволену довірою. Смиренне прийняття своїх меж увійде в склад її синтезу; це справжній фундамент, з цього іноді починається відкриття, але відтепер багатозначним символом любові буде не смирення, а довіра! В світлі Милосердя, безсилля, зумовлене смиренною довірою перед лицем Бога, стане у певному значенні обітницею Божого втручання.

7. Відкриття «малої дороги»

14 вересня 1894 року Селіна своєю чергою вступає до кармелітської спільноти в Лізьє… Насправді Тереза бачить пов’язані з цим труднощі, але радість перемагає. У речах Селіни знайшовся маленький записничок, який відіграватиме важливу роль. Це збірка гарних текстів зі Старого Завіту, переписаних Селіною. В ті часи молодій кармелітці не було дозволено повністю читати «ті дивні» Книги Старого Завіту. Тому Селіна привезла гарний запас духовної поживи! Тереза, невситима любителька Писання, одразу схопила книжечку.

Невдовзі по тому, саме під кінець 1895 р., під час читання вершиться подія першорядного значення – Тереза нарешті знаходить свою «малу дорогу»! Відповідь, яку вона знаходить у Святому Письмі, ґрунтується не так не екзегетичному аналізові текстів, як на читанні «вглиб». Внутрішнє просвітлення Святим Духом дозволяє їй читати тексти, «розуміючи їх серцем», як каже Ісус слідом за Ісаєю (Мт 13,15). Крізь поверхневий шар тексту вона розуміє глибокі течії Об’явлення, відкриває перед ними все поле свого життя, щоб ті могли все напоїти.

Розповідь про це відкриття буде записана лише за декілька місяців перед смертю Терези. В редакції вже помітні сліди формулювання, збагачені первинними даними.

Розповідь (ІД 10; Ms . C2v-3r) надто довга, щоб подати її тут inextenso(без скорочень), але ми можемо виокремити з неї п’ять головних пунктів.

1. Тереза спершу говорить про давнє бажання: завжди прагнула бути святою. Це ми вже знаємо. Отже, нова лінія поведінки, яку вона обирає, від початку має функціональний характер. «Мала дорога» (вираз Терези) сама по собі не є метою. Це знаряддя, проміжна стадія, за своєю природою щось, що веде до якоїсь мети. Цією метою є святість – повний розквіт у людині всіх можливостей любити.

2. Поруч із цим прагненням іде давно стверджене власне безсилля. Боротьбу цих двох елементів бачимо в Терезі протягом усього її життя. Розпачлива боротьба Якова з Господнім ангелом, внаслідок якої людина отримує знак на все життя (Бут 32), повторюється у молодої кармелітки. «Я завжди прагнула бути святою, але що ж! Коли порівнюю себе зі святими, постійно стверджую, що між нами існує така ж різниця, як між підхмарною вершиною та непоказною піщинкою, що її топчуть ноги перехожих». Коли бачимо такі слова, можемо розмірковувати, виходячи з їхніх об’єктивних даних, і тоді або оцінювати як відносну величезну святість інших, або підносити смиренну самооцінку Терези. Але це ні до чого нас не приведе. Насправді, важливе є суб’єктивне відчуття Терези, бо саме на його підставі вона створила концепцію своєї дороги. Її доктрина – це не теоретична лекція, це побутовий еквівалент невідкладних проблем життя. Саме тому, що кармелітка з Лізьє говорить про життєві справи, її відповідь отримала універсальне відлуння в усій Церкві. Багато хто може розгледіти в цьому і свої пошуки.

3. Потім до Терези приходить рефлексія, притаманна людині, яка вже давно живе в Божому світлі. Внутрішня впевненість не дозволяє їй впасти в сум’яття й полишити все: «Замість того, щоб знеохочуватися, кажу собі: Добрий Бог не давав би мені нереальних прагнень, тому можу йти до святості, попри те, що я сама маленька». Імовірно, Тереза не вела таких роздумів, але в ній жили і житимуть постійно такі думки: сама по собі вона не може до цього дійти, однак її серце підказує, що вона не може все залишити. «Для мене неможливо стати великою, тому повинна терпіти себе такою, якою я є, з усіма моїми недосконалостями».

4. Свідома своєї неминучої малості, випробувавши все і вимушена визнати своє безсилля в любові, Тереза починає шукати розв’язку в Святому Письмі. Покладання на Бога, виявляється, 1893 р. ще не було досить міцним і ясним, щоб її задовольнити. В своєму описі Тереза використовує вираз «ліфт». (На той час це була новація! Сьогодні, можливо, вона сказала б «ескалатор» чи «космічний корабель»). Ліфту, який без нашого зусилля везе нас угору, вона протиставляє сходи, якими треба сумлінно підніматися. Порівняно до крутих сходів, «ліфт – це мала дорога, дуже проста й коротка».

Можемо припустити, що символ ліфту походить з часу написання спогадів, а вона в жодному разі не думала про нього тоді, коли ще силкувалася погодити високість ідеалу з непропорційною мізерністю власних сил. Іноді пережиття може здобути відповідний символічний образ лише згодом. Пригляньмося радше до змісту пережиття, аніж до способу його вираження, адже один символ може приховувати багато значень. Під час вивчення Терезиної доктрини дослідники часто припускалися помилок, роблячи надто поспішні висновки з символів, які вона використовувала. Якщо, наприклад, в перші роки чернечого життя з’являються такі переносні слова, як «Божі рамена», «бути несеним», «дитина», «бути маленьким», було б необачним уводити в цю образну мову зміст досвіду і рефлексій з останніх років її життя. Треба розрізняти форму та зміст, і контролювати, зіставляючи з життям ступінь багатства значень, які цей символ мав тоді й матиме пізніше.

5. Зрештою, в Святому Письмі Тереза знаходить спасенну відповідь. У Книзі Приповідок (9,4) читає: «Якщо хто МАЛЕНЬКИЙ, нехай прийде до Мене». «Маленький» – ось проблема, з якою бореться Тереза. Мала сестра Тереза відчуває, що це стосується її особисто, ці слова скеровані до неї, що вона має прийти до Бога, Він має щось їй сказати. Вона наближається, повна довіри. Із серцем, повним надії і готовим до прийняття, Тереза постійно прислухається, що саме Бог хоче об’явити їй про Себе і про її власну святість. Читає Ісаю: «Як мати пестить своїх дітей, так Я буду вас утішати, при грудях понесу вас і буду вас колисати на моїх колінах».

Ми подали тут цитати текстів у такій формі, в якій їх зустріла Тереза, в формі, яку використав Бог, щоб її просвітити. В українському перекладі Біблії натомість читаємо: «Хто простодушний, нехай сюди заверне». Тут немає ані форми «малий», «маленький», ані особового займенника «до Мене». Читаючи такий переклад, Тереза, ймовірно, перебігла б очима текст і не помітила би в ньому світла, яке для неї засяяло. Це показує, як Божа благодать часто приходить до нас завдяки випадковим чинникам. Проте, коли Бог хоче, то дає світло, – попри все, кому хоче, коли хоче і таким шляхом, який сам обирає. Тереза була вже вповні зріла й найбільше відкрита – отже, могла би в інший день та в інший спосіб знайти те, що знайшла!

Що то за проникливе світло, що його Терезі приносить текст Ісаї, потрапивши до її рук? «О, ніколи слова більш ніжні, більш співучі не тішили так моєї душі! Ліфт, який має мене підняти аж на небеса, – це Твої рамена, Ісусе!». Знову символічна мова: рамена Ісуса. Цим Тереза хоче виразити, що Бог сам підносить людину до святості, а не людина – себе. Але за яких умов? «Для цього мені зовсім не треба рости, навпаки – треба, щоб я стала малою і ставала дедалі меншою». Ця правда викликає в її серці спів радості: «О мій Боже, Ти перевершив усілякі мої очікування, а я хочу оспівувати Твоє милосердя!»

Продовжимо досліджувати вміст понять у цій образній оповіді. Бог тут змальовується як Той, хто любить «маленького», заохочує його наблизитись, а якщо людина відповість – притягує її до себе, переповнює її ніжною любов’ю, що поєднує. На перший план виходить реальність: милосердя, оскільки Бог описаний як любов, яка схиляється до маленької, безпорадної людини.

Зі свого боку людина має до кінця прийняти свою вбогість, що спричиняє глибоке смирення. Аби бути зарахованою до грона запрошених, вона має визнати себе дуже маленькою. Вона також повинна «прийти до Бога». Таким чином вона визнає, що є бідна і потребуюча, що Бог є тим, хто милосердно приходить на допомогу. Людина вірить у Нього й уповає на Нього зі сліпою довірою, а це «засліплення» є найяснішим, найпроникливішим поглядом любові, що віддає себе. Це й означає – віддатися в руки Бога, довіритися Йому.

Ось зародок – Тереза лише починає інтуїтивне пізнання. Вона має досконало засвоїти це нове усвідомлення протягом найближчих років, навчитися швидко вводити в практику щоденного життя миті цілковитої довіри, поглибити все ще інтуїтивне пізнання та зрештою сформулювати це для інших.

Однак життя тепер змінилося! Пробилося щось принципове – світло, яке вивільняє паросток, щоб був святим. Дорога відкрита і ясна. В душі Терези співає радість: Господь Ісус хоче зробити її святою. Вона старатиметься з усіх сил, співпрацюватиме з Ним, намагатиметься робити, що зможе, але не вона це робитиме – Він сам чинитиме це в ній і ще додасть решту. Можливо, вже в цьому житті це відбуватиметься поступово? Чи це буде швидкий розквіт? А, може, це відбудеться в момент остаточної зустрічі, коли вже житимемо в повноті? – Тереза вже тепер знає: це її дорога, нею має йти, і якщо буде послідовною, саме ця дорога доведе її до повноти участі в житті Божої любові. Він дасть їй любов, якої вона не могла досягти власними силами, і цій любові надасть властиві мову та знаки.

Євангеліє розповідає, як одного разу до Господа Ісуса привели дітей, щоб Він до них доторкнувся. Учнів це розізлило. Своєю чергою Господь Ісус обурився й сказав учням: «Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, – не ввійде до нього» (Мк 10,13-15). Саме з цієї перспективи Тереза має намір «стати» малою, «ставати нею дедалі більше», доки не стане «абсолютно маленькою» – тоді зможе «прийняти» в усій чистоті Царство. Характерно, що скільки вона цитує Книгу Приповідок 9,4, виділяє слово «маленький»; це стало для неї програмою життя, гаслом, провідним мотивом. Тут вона бачить усе, що містить у собі динаміка смиренної та люблячої довіри до милосердної доброти Бога. Вона підкреслює цей вираз, як часто робить задля виділення головної думки цитати, роблячи таким чином посилання на важливі тексти Святого Письма, які пробудили в ній стільки думок.

Звернімо також увагу на інший винахідницький труд, а саме на використання слова «милосердя». Тереза не раз читала цей вираз у псалмах, але, мабуть, він довго не знаходив відголосу в її душі. В усіх її текстах до 1894 р., тобто на 350 сторінках листів, віршів, театральних творів, вираз «милосердя» з’являється лише раз, і один раз – прикметник «милосердний». Коли вона виявляє, що милосердя Бога – це вихідна точка, центр, і що з довіри до нього людина стає святою, слово «милосердя» з’являється близько 20 разів, від першого автобіографічного рукопису «Історія однієї душі» (майже 200 сторінок машинопису). Це зрозуміло – Тереза ним переповнена, з повноти серця говорять уста.

Коли морозного січневого вечора 1895 р., при світлі гасової лампи, що чадить, молода сестра приступає до написання прологу до своєї автобіографії, – це стає піснею хвали Божому милосердю. Тереза бачить ясніше, ніж будь-коли, що воно золотою ниткою пронизує тканину її діянь. Вона схоплює цю нитку, на якій висить її майбутнє, повне обітниць – ці тридцять два місяці, що їх Терезі залишилося прожити на землі.

Розділ ІІІ

Бог бере справу в свої руки

Отже, рік 1895. Чудовий рік для молодої кармелітки. В світлі нового відкриття вона тепер бачить усе зануреним в океан милосердя. Для неї стає очевидним, що справжня тема спогадів юності, які Тереза має намір записати, має бути змінена: вона буде записувати «Милості Господні!!!..» Ці знаки оклику й крапки виражають, що Бог більший і кращий за усе, що можемо про Нього написати.

1. Мале богослов’я Божого милосердя

У глибоких роздумах, які становлять пролог до автобіографії (ІД 1; Ms . A2r-4r), Тереза бачить своє життя як предмет «таємниці». Не недослідимої і важкої таємниці, а містерії, повної солодощів, яка занурює її в себе. Бо йдеться не про те, щоб «бути гідним», пише Тереза, але щоб бути об’єктом Чийогось уподобання. Вона підтверджує це Святим Письмом: «Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджусь, над ким хочу змилосердитися». Отже, це не є справа ані того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим 9,15-16).

Навіщо ця таємниця? З чого випливає, що дехто, здається, її використовує більше, ніж інші? Чому милосердя таке дивовижне для св. Павла, св. Августина (Тереза могла б стати поруч із ними, але це їй навіть не спало на думку!), тоді як інші люди ніколи не можуть отримати ці «надзвичайні милості»? Звідки беруться в серці Бога ці «особливі вподобання»?

Призначення тривалий час становило проблему для цієї споглядальної душі. Тепер Тереза отримала світло, яке її більш-менш задовольнило. Господь навчив її з «книги природи». Одного дня вона написала до Селіни: «Якщо Ісусові подобається сіяти в природі такі захоплюючі чудеса, то Він це робить тільки тому, щоб допомогли нам розгадати приховані таємниці, таємниці вищого рівня, що їх часом творить у душах» (Л 113). Знову природа відкривала їй щось із Божих глибин. У великій різноманітності квітів Тереза побачила образ спасенної волі Бога стосовно людей. Великі чи малі – мають, кожен у свій спосіб, спів діяти в Його славі та здійснювати цілісність Його плану. Малі, менш привілейовані зовнішньо, зовсім не мають бути менш досконалими. Мусять бути собою, тоді вони добрі, як кожна квітка є гарною, оскільки згідно з майстерним визначенням Терези, «досконалість полягає в тому […], щоб бути тим, чим Він хоче, щоб ми були», а, отже, зрештою стати такими, якими Він нас хоче мати. Цього не можна висловити виразніше. Відтоді святість стає простою, без проблем!

Насувається ще й друга відповідь – глибша, більш властива Терезі. Покликання малих – в іще більшому блиску робити виразнішою Божу доброту. Це їхня специфічна місія. Бог може дати стільки ж милостей убогим, як і найбільш привілейованим, аби лише ті відкрилися перед Ним. «Я зрозуміла […], що любов Господа Ісуса так само добре постає в найпростішій душі, яка ні в чому не противиться Його благодаті (і це основна умова!), як і в душі найбільш піднесеній». Якби не ці малі душі, Бог був би надто великим у наших очах! «Не зійшов би доволі низько». Тим часом, коли Бог схиляється дуже глибоко, наприклад до дитини або до примітивної людини, Він «являє свою нескінченну велич». Якщо найбідніша людина цілковито відкриється перед Богом, то може отримати найглибші Божі благодаті, навіть якщо поки що цього не усвідомлює. «Як сонце освітлює одночасно кедри і кожну квіточку, немовби вона була тільки одна на землі, так Господь Ісус детально опікується кожною душею, наче б вона не мала собі подібних; і як у природі всі пори року так продумані, щоб у визначений день могла заквітнути найскромніша маргаритка, так усе спів діє на добро кожної душі». Це сміливе ствердження! Його можна прирівняти до вислову св. Павла: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за Його постановою, усе спів діє на добро» (Рим 8,28). В перспективі Бога-Любові «просте око» (Мт 6,22) Терези, яка прямує до святості, починає все вважати благодаттю. «Усе є благодаттю» (NV5VI).

По цьому Тереза повертається до писання про своє життя. Написання автобіографії – це ніщо інше, як розповідь про Божі добродійства, це «проголошення випереджувальних і дармових благодатей Ісуса». Тереза вже абсолютно не бере до уваги свою співпрацю. Всяка бухгалтерія стала їй чужою. Відколи вона поставила на банк любові, зникли всі бухгалтерські книги. «Вважає, що в ній немає нічого, що могло б притягнути погляд Бога, і тільки милосердя спричинило все, що в ній є доброго…»

«Властивість любові – принижуватися», – в цих словах Терези проявляється новий дотик любові. Це стосується не кожної любові. В сердечному почутті до приятеля немає жодного приниження, бо людина перебуває на тому самому рівні. За справою подиву вона підводить на нього очі. Постава зверхності повністю зруйнувала би приязнь. Так само любов приязні, яка пов’язує Три Особи в глибинах Бога, вільна від усякого приниження. Але коли Бог любить людину, – а про це думає Тереза – тоді це, по суті, любов між нерівними буттями, коли Всевишній простягає руку до найменшого. Це Бог перший пов’язує себе з людиною і уможливлює взаємну любов.

2. Тереза наново відкриває минуле

У кожному житті існують обставини, в яких не одразу відкривається значення благодаті. Лише з перспективи часу й завдяки внутрішньому просвітленню в звичайних ситуаціях або навіть прикрих подіях можна помітити спосіб, в який Бог з любов’ю діє в самій людині. Це наче глибше забарвлення, яке після довгого часу проступає крізь зовнішній шар. Тоді минуле може набрати іншого вигляду. Ми не знаємо свого минулого напевно. Досвід сьогодення може надати минулому іншого висвітлення і дозволити прочитати його більш глибоко.

Отож, коли сестра Тереза пише, минулі справи сплавляються в одне глибоке усвідомлення способу, яким Бог веде її життя. Те, що вона могла вибрати Бога, стає даром «без жодної заслуги з її боку» (ІД 11; Ms . C35r).

Це Боже обрання в молодої черниці втілюється в споглядальне життя, присвячене тільки вшануванню й любові до Бога, а з цієї однієї любові має розквітнути інакша, ніж доти, любов до людей і речей. Дивлячись конкретно, людська приязнь та земні втіхи могли б становити для Терези ризик меншої любові; є таке місце (в її спогадах), де вона собі це усвідомлює. У зв’язку зі своїм «введенням» у світське життя Алансона, пише: «Все навколо мене дихало радістю і щастям; мене піднімали, пестили, мною захоплювались […]. Визнаю, що таке життя мало для мене певний шарм […]. Серце легко можна звести» (ІД 4; Ms . A32v).

А на тему приязні: «Моє серце, так вразливе і любляче, якби знайшло інше серце, здатне його зрозуміти, з легкістю б віддалося […]. З таким серцем, як моє, я б легко дозволила себе ув’язнити і підрізати собі крила» (ІД 4; Ms . A38r). Тоді як Августин звертався до Найвищої Краси з певною меланхолією («Запізно покохав я Тебе»), – Тереза визнає, що її серце було звернене до Бога «від світанку» (ІД 4; Ms . A40r). Вважає, що її покликання – це вибір, зроблений самим Господом, підтвердження слів Ісуса: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав» (Йн 15,16). Вона зараз посвячена Господу в своєму кармелітському покликанні, і це щастя її життя.

Ще з іншої точки зору Тереза бачить своє покликання як благодать чистого милосердя. В її вдачі приховувалась мимовільна чуттєвість, яку, однак, неможливо було перемогти; з цієї причини вона вважає, що ще до чотирнадцяти років була в «дитячих пелюшках»: «Добрий Бог мав зробити маленьке чудо, щоб я за одну мить подорослішала» (ІД 5; Ms. A44v). В автобіографії є правдиве літературне представлення, можливо несвідоме, яке має допровадити до зрозуміння спасенної «благодаті Різдва Христового». Безліч деталей підкреслює нещасну надмірну вразливість, через яку дитина проливає море сліз. І саме тоді приходить звільнення! «Ісус, задовольняючи мою добру волю, якої мені ніколи не бракувало, за одну мить звершив справу, що з нею я не могла собі дати раду протягом десяти років» (ІД 5; Ms. A45v). Щоправда, існування цієї доброї волі було важливе, це був різновид викупу: «Ту неоціненну благодать я мусила, так би мовити, викупити своїми прагненнями» (ІД 4; Ms . A43v). Але яка ж диспропорція між доброю волею та здійсненим звільненням! Між «десятьма роками» та «однією миттю»! Черниця підкреслює, що тут можна говорити лише про Боже милосердя, яке перевищує всі заслуги. Цей етап її минулого становить точку опори для майбутнього.

Тереза гарно і стисло виразила ці благодаті в своїх роздумах про святу Магдалину (ІД 4; Ms. A38v-39v). У найпотаємніших глибинах душі вона відчуває свою спорідненість з цією типовою постаттю, тому пише: «Немає, отже, моєї заслуги в тому, що я не віддала себе любові до створінь, бо відвернуло мене від цього велике милосердя Доброго Бога!.. Я усвідомлювала, що без Нього могла б впасти, можливо, так низько, як св. Магдалина, а сповнені глибини слова нашого Господа, скеровані до Симона, з великою солодкістю звучать у моїй душі… Так, я знаю, що «той, кому менше прощено, менше любить», але знаю й те, що Ісус пробачив мені більше, ніж святій Магдалині, бо пробачив мені наперед, утримуючи мене від падіння». Тереза вважає, що більше милосердя в тому, щоб прибрати камінь з дороги, ніж в тому, щоб допомогти підвестися після падіння. Тому вона гадає, що Христос. який прийшов спасти не праведників, а грішників, любив її більше. Висновок Терези: «Хочу, щоб я Його любила за те, що не тільки багато мені пробачив, а ВСЕ! Не чекав, поки я полюблю більше, ніж св. Магдалина, але хотів, щоб я ЗРОЗУМІЛА, що Він полюбив мене любов’ю предивно випереджальною, і взамін кохала Його зараз до божевілля!.. Не раз я чула, як казали, що неможливо зустріти чисту душу, яка б любила більше, ніж душа, що покутує. Як я хотіла би спростувати ці слова!..» Інтуїтивне пізнання Божого милосердя, на якому все спочиває, дозволило їй демаскувати великий софізм! Чистота серця робить її водночас вбогою духом і свідомою всього, що отримала.

Тереза далі продовжує свою розповідь. Переживає минуле, що додає їй ентузіазму, пробуджує вдячність. Розглядаючи свій досвід, вона прислухається до Божого голосу. Це довга та плідна письмова медитація, завдяки якій краще розуміємо, як сталося, що по п’яти місяцях писання Тереза одного дня відчуває «більше, ніж будь-коли» милосердну любов Бога і віддає їй себе у жертву всепалення. 1895 рік для неї був воістину роком Милосердя! Пожертвування себе Любові є кульмінацією, а одночасно початком нового зростання.

3. На Божих раменах

Неділя 9 червня 1895 р. Урочистість Пресвятої Трійці. Сонячний весняний ранок. Під час урочистої св. Меси у серці Терези відбувається чудесна зустріч із Богом Любові. Господь дає їй «благодать кращого, ніж досі, зрозуміння, як Ісус прагне бути любленим» (ІД 8; Ms . A84r). Це таке сильне світло, що аж засліплює.

«Як сильно Ісус прагне бути любленим». Для когось, хто уважно обміркує ці слова, їхня пасивна частина буде дивовижною. Прагнення бути любленим спершу являється як постава того, хто любить (чинна сила): це Бог бере ініціативу. Тому любити Ісуса (чинна сила) об’являється (з пасивного боку) як бути любленим Ним, дозволити Йому любити людину, відкритися перед виром Його любові.

«Я думала, – пише Тереза, – про душі, які віддають себе у все пальну жертву Божій справедливості, щоб відвернути кари від інших, натомість звернути їх на себе». По суті, стислу Божу справедливість міцно вшановували в ті часи, забарвлені янсенізмом. Одна книжка про кармелітську духовність, яка мала сумнівну назву «Скарбниця Кармелю», вважає за мету ордену навіть віддання себе у все пальну жертву Справедливості. (О. Піат слушно каже, що з деяких сторінок цієї книжки віє атмосфера не тільки надмірної суворості, а навіть терору). Через те, що Тереза того ранку почуває внутрішній поспіх до повного віддання себе Господу, можливо, спершу їй на думку приходить цей вид жертви. Хоч би що було, вона не відчуває до неї потягу. Як же вона, бідне, мале створіння, могла б узяти на свої тендітні плечі такий нищівний тягар?

Утім, сьогодні вранці все тоне в дуже лагідному світлі. Сонце Божого милосердя, яке протягом декількох місяців сходило в її очах дедалі вище, тепер заливає промінням все довкола. В молитовному пориві Тереза волає: «Мій Боже! Чи ж душі повинні віддавати себе у жертву лише Твоїй Справедливості?.. Її всюди знають і відчувають. Ось серця, яким прагнеш її уділити, звертаються до створінь і в них жебрають щастя й мізерного почуття, замість того, щоб кинутись в Твої обійми і прийняти Твою нескінченну Любов. Боже мій! Чи ця погорджена Любов має залишитися в Твоєму Серці? Гадаю, що якби Ти знайшов душі, що віддаються Твоїй любові, [Твій гнів] пожер би їх негайно; мені здається, що Ти почувався б щасливішим, не будучи вже більше змушеним здавлювати в собі приплив нескінченної ніжності. […] О мій Ісусе! Нехай я стану цією щасливою жертвою, нехай вогонь Твоєї Божественної Любові спалить принесену Тобі всепальну жертву!…» (ІД 8; Ms. A84r).

Після участі в Євхаристії, Тереза починає писати «Акт пожертвування себе». Видно, яким серйозним було те, що вона хотіла зробити! Йдеться про рішуче віддання себе! Те, що цей акт був записаний, гарантує нам точність у передачі її думки. Цей документ, який закарбовує упривілейований момент її внутрішньої дороги, було збережено.

Вражає єдність Акту пожертвування себе з «малою дорогою дитинства». Не можна сказати: духовне дитинство – це одне, а пожертвування себе милосердній Любові – щось інше. Відтоді глибокий і спокійний лад панує в житті Терези – все обертається навколо однієї великої осі. Пожертвування себе досконало включається в перебіг малої дороги. Однак символічна шата різна, а інтенсивність зростає.

Пригляньмося уважно до цього Акту. Розпочинається він так: «О мій Боже! Трійце Благословенна, прагну Тебе Любити і старатися, щоб Тебе Любити […]. Прагну досконало виконати Твою волю й осягнути той ступінь слави, який Ти приготував для мене в своєму царстві, одним словом – прагну бути Святою; однак відчуваю мою слабкість і прошу Тебе, мій Боже, Ти сам будь моєю Святістю». Мета (святість), чинне становище (безсилля), розв’язання (освячувальна діяльність самого Бога) з’являються вже не вперше.

Далі Тереза говорить, що саме становить фундамент цього довірливого прохання – це заслуги Христової людськості; Він сам дав цю обітницю про те, що отримаємо все, про що будемо просити Отця в Його ім’я (пор. Йн 16,23). Розглянувши справу з психологічного боку, бачимо, що наша кармелітка будує свої сміливі очікування на тому факті, що відчуває в серці величезне прагнення. Як і раніше, – хоча набагато сильніше після такої кількості отриманого світла – вона переконана, що Бог не може надихнути прагнення, які було б неможливо виконати. Цитуючи св. Йоана від Хреста, вона каже: «Щоб більше хочеш дати – то більше пробуджуєш прагнення».

Далі Тереза підтверджує свій давній намір жити в цілковитій залежності від Божого милосердя, яке притягує до себе і якому вона вповні довіряє себе, як жебрачка. Вона складає різновид обітниць духовної бідності: «Не хочу, однак, збирати заслуг на Небо, хочу працювати лише з любові до Тебе, лише з цією метою, щоб радувати Тебе, потішати Твоє Пресвяте Серце й рятувати душі, які любитимуть Тебе протягом усієї вічності. Під вечір життя стану перед Тобою з пустими руками, бо не прошу Тебе, Господи, щоб Ти рахував мої вчинки. Всяка наша праведність забруднена в Твоїх очах. Тому прагну зодягнутися в Твою власну Праведність і, як дар Твоєї Любові, отримати вічне посідання Тебе самого. Не хочу, отже, іншого Трону ані іншої Корони, як тільки Тебе самого, о мій Возлюблений». Тереза добре знає, що Ісус іде далі, ніж наші зусилля: «За одну мить можеш приготувати мене до того, щоб стати перед Тобою».

Потім приходить час для пожертвування себе. Тереза віддається сама любовно в акті молитви. Це логічна реакція людини, якій було дано ввійти в неосяжність милосердної Любові Бога. «Прагнучи, щоб все моє життя було актом досконалої любові, ЖЕРТВУЮ СЕБЕ У ВСЕПАЛЕННЯ ТВОЇЙ МИЛОСЕРДНІЙ ЛЮБОВІ, благаючи, щоб Ти неустанно мене виснажував, переливаючи в мою душу струмені нескінченної ніжності, приховані в Тобі і щоб у такий спосіб, о мій Боже, я стала Мученицею Твоєї Любові! – … Нехай це Мучеництво приготує мене до того, щоб стати перед Тобою, а потім умертвить мене, щоб моя душа могла одразу ж полетіти у вічні обійми Твоєї милосердної Любові… Прагну, мій Возлюблений, з кожним ударом серця незліченні рази поновлювати цю жертву, доки не розсіються тіні й доки я не зможу поновлювати визнання моєї Любові у Предвічному Лицем в Лице!..» Понад межами вбогості й часу Тереза входить у Наймилосердніше Серце Святого Святих, у Серце Того, який готовий наповнювати всі пусті руки, простягнені до Нього з повною довірою.

У певному сенсі «мала дорога» вимагала такого «пожертвування». Воно є ніби серцем «малої дороги», молитовним вираженням, логічним висновком. «Акт віддання себе» можна вважати безперечним поступом. бо це плід більш внутрішнього досвіду. Минуло шість місяців. Тереза «більш ніж будь-коли» помічає милосердя Бога і віддає йому себе кожної миті з іще більшою силою.

Символічні знаки тепер абсолютно різні. Представляючи «малу дорогу», черниця використовує образи: «піщинка», «гора», «дитина», «ліфт», «рамена, що несуть». За винятком образу «рамен» (які в малій дорозі – несуть, а в «Акті віддання» – приймають), ці символи не повторяються в «Акті віддання». В ньому говориться про течії, які «переливаються», й «всепальну жертву», що її поглинає вогонь. Але додається ще один знак: «шата» праведності, яку має зодягнути Тереза. Зміст, однак, є той самий.

Ще декілька зауважень. У розумінні Терези «пожертвування себе Божому милосердю» не може стати різновидом талісману. Це не якийсь духовний «трюк»! Справді, неможливо прочитати «Акт» раз і назавжди. Він має стати чимось живим, бути «в кожному ударі серця», як каже Тереза. Це благальне пожертвування мусить бути відновлюване не так словами, як самим життям, вимагає неустанного укорінення в довірі.

«Акт пожертвування» також анітрохи не веде до повної пасивності. Зрештою, стан налаштування виключно на отримування вкрай рідко трапляється у внутрішньому житті. Людина повинна відкритися перед діяннями Бога, вірно покладаючись, в убогості, на виконання Божої волі.

На завершення примітка стосовно термінології. Відтепер в очах Терези Божа любов є по своїй суті милосердям, і навпаки – все милосердя пройняте любов’ю. Вираз «милосердна Любов» уже більше не з’являється в її творах. Іноді вона вважає за плеоназм виражати двома словами те, що можна сказати одним: любов. Тому, коли Тереза в кінці першого рукопису автобіографії наводить перелік пам’ятних дат в її житті, про 9 червня пише просто: пожертвування себе Любові.

4. Світло й темрява

9 червня 1895 року звільнило багато чого у серці Терези. Греблі було прорвано, й хвилі Божої любові, що їх Тереза кликала молитвою, заливають її душу. Це велике свято, яке променіє життям, це приплив радості й досвіду Бога. Ніколи ще наша споглядальниця не була так оповита почуттям Бога. Нещодавня пустеля стала новим створінням: «На лисих горах я відкрию ріки, серед долин – джерела. Я зроблю озером пустиню, а суху землю – водяними ручаями» (Іс 41,18). В серце Терези щедро течуть «струмені живої води», як обіцяв Господь Ісус, думаючи про Духа (пор. Йн 7,38-39). Так у «Духовній пісні» св. Йоана від Хреста (строфа 15) Наречений стає для малої нареченої «як пробудження світанку, сповнене тихою грою, як дзвінка самотність, як поживна вечеря, що пробуджує кохання».

Цей період має виразно містичний характер. За півроку після пожертвування Тереза пригадує цей новий вир: «Знаєш, які потоки, а радше океани благодаті залили мою душу… Від того щасливого дня мені здається, що Любов мене проникає і огортає; мені здається, що кожної миті ця милосердна Любов відновлює мене та очищує мою душу від усілякого пороку гріха» (ІД 8; Ms . A84r). Це час, в якому кармелітка живе, покладаючись лише на Бога. «Не маю вже жодних прагнень; прагну тільки до нестями любити Ісуса…» (ІД 8; Ms. A82v). Але як же це прагнення позбавлене всіляких амбіцій та особистих планів! Дорога до святості тепер ясна, як сонце: «Відчуваю завжди ту ж саму сміливу довіру, що стану великою Святою, оскільки, не маючи жодних заслуг, не розраховую на них, а довіряю Тому, Хто є сама Сила і Святість. Задовольняючись моїми слабкими зусиллями, Він сам підніме мене аж до Себе і, «огорнувши своїми безмірними заслугами, зробить мене Святою» (ІД 4; Ms. A32r). Її надія стала наскрізь богословською чеснотою, закладеною не на собі, а на любові Ісуса до людей, того Ісуса, від якого сходить на нас усілякий дар сили, який може перетворити наші нестачі на простір, відкритий на Його щедрість! «Не прагну вже ані страждання, ані смерті, хоча люблю одне й друге; тільки любов притягує мене […]. Сьогодні єдиним моїм компасом є уповання на Бога! Вже ні про що не можу гаряче просити, окрім цього одного, щоб у моїй душі виконалася Божа воля і без перешкод з боку створінь» (ІД 8; Ms. A83r).

Так триває аж до Великодня 1896 р. «Тоді я тішилася такою живою, такою ясною вірою, що думка про Небо наповнювала мене щастям» (ІД 10; Ms . B5r). Тереза вперше кашляла кров’ю у Велику П’ятницю, і це дало їй відчуття такого інтенсивного щастя, ніби вона почула сигнал швидкого прибуття Нареченого (пор. ІД 10; Ms . C5r).

Але наречена ще не готова повною мірою. Страждання знову мусить розпочати свою очищувальну дію. Сонце на небі гасне. Спускається ніч і занурює віру Терези у жахливу темряву. В той час, коли, згідно з її висловлюванням, до неба піднімається ліфт, раптово в ліфті гасне світло – невідомо, де вона перебуває, скільки часу це триватиме, чи прийде якесь звільнення. Залишається тільки сліпа надія і чиста віра у всемогутність Бога, Який спасає. Як передбачливий педагог, Господь дарував їй спершу декілька місяців безмірної радості; цей глибокий досвід Божого милосердя тепер буде змушений підтримувати Терезу в її чистій вірі.

Тепер відбувається її вихід із себе «темним тунелем». «Сумний цей край». Там панує «густа пітьма». Це так, ніби ніколи раніше не бачити світла. Темрява кричить єхидним голосом: «Мрієш про світло, […] мрієш про вічне посідання Творця всієї тієї краси, сподіваєшся, що колись вийдеш з-посеред імли довкола тебе! Вперед-вперед, радій смерті, яка дасть тобі не те, на що чекаєш, але ніч, ще глибшу, ніч праху». Налякана Тереза не хоче далі вести цей опис: «Я боялася сказати богохульство» (ІД 10; Ms . C5v-7r).

Тепер віра – це вже не легка «заслона», це «стіна, яка височіє майже до неба». Однак вона ніколи не жила вірою так інтенсивно! «Хоча не черпаю втіхи з Віри, стараюся, однак, виконувати її вчинки. Знаю, що протягом цього року я занесла більше актів віри, ніж протягом усього мого життя». Завдяки своєму сліпому упованню на Бога вона може – попри все – вигукнути: «Господи, Ти переповнюєш мене РАДІСТЮ, через ВСЕ, що Ти зробив». Тепер вона спроможна зрозуміти, що існують атеїсти. Раніше «гадала, що вони говорили всупереч тому, що думають, заперечуючи існування Неба». А тепер уже знає: віра є благодаттю, і треба бути постійно відкритим перед нею. Тереза гостро відчуває роль молитви за інших, знаходить об’єкт для свого страждання – жертвує його за невіруючих і за грішників. У своєму не достатку вона відчуває себе солідарною з ними, знає, що сидить «за столом грішників» та хоче – як добра господиня дому – ділитися з ними «хлібом досвіду». «Новий нідерландський катехізис» містить гарний фрагмент на цю тему: «Тереза, перед смертю в своєму монастирі у віці 24 років, зазнала страшних сумнівів у вірі. Від її віри нічого не залишилося, крім остаточного уповання на Бога: хочу вірити, допоможи мені в моїй невірі. Отак ця молода дівчина стала святою, достойною зайняти місце серед героїв, яких називає Послання до Євреїв, 11. Посеред великої кризи віри, яку переживали її сучасники – інтелігенція та робітництво в Європі – вона зносила це страждання разом із ними, у граничній самотності, завдяки любові, двічі по дев’ять місяців. Скільки ж людей завдяки цьому народилося духовно!» (стор. 346).

Іноді, щоправда, «слабенький промінчик сонця» пробивається крізь хмари, але це промінчик миттєвий, як блискавка. «Страждання тоді зупиняється лише на мить, по тому спогад про цей промінчик не потішає мене, а навпаки, робить темряву ще непрогляднішою». Таким малим промінчиком світла був сон 10 травня 1896 р., в якому Тереза бачить блаженну Анну від Ісуса. Це вона принесла з Іспанії у Францію та Бельгію терезіанську реформу (пор. ІД 9; Ms. B2r). Другий момент великого щастя – коли під час внутрішньої молитви вона отримує відповідь на апостольське прагнення, яке її мучило: сліпуче зрозуміння важливості любові. Тереза тепер уже остаточно знає своє місце: в серці Містичного Тіла – Церкви – вона є любов’ю. Про обидва переживання розповідає так званий Рукопис Б (р. 9 «Історія однієї душі»), тобто друга частина автобіографії. Цей малий трактат – він виник з листа до її сестри Марії від Серця Ісуса – становить документ безсмертної цінності, це «magna charta» її доктрини про духовне дитинство.

4. Світло й темрява

9 червня 1895 року звільнило багато чого у серці Терези. Греблі було прорвано, й хвилі Божої любові, що їх Тереза кликала молитвою, заливають її душу. Це велике свято, яке променіє життям, це приплив радості й досвіду Бога. Ніколи ще наша споглядальниця не була так оповита почуттям Бога. Нещодавня пустеля стала новим створінням: «На лисих горах я відкрию ріки, серед долин – джерела. Я зроблю озером пустиню, а суху землю – водяними ручаями» (Іс 41,18). В серце Терези щедро течуть «струмені живої води», як обіцяв Господь Ісус, думаючи про Духа (пор. Йн 7,38-39). Так у «Духовній пісні» св. Йоана від Хреста (строфа 15) Наречений стає для малої нареченої «як пробудження світанку, сповнене тихою грою, як дзвінка самотність, як поживна вечеря, що пробуджує кохання».

Цей період має виразно містичний характер. За півроку після пожертвування Тереза пригадує цей новий вир: «Знаєш, які потоки, а радше океани благодаті залили мою душу… Від того щасливого дня мені здається, що Любов мене проникає і огортає; мені здається, що кожної миті ця милосердна Любов відновлює мене та очищує мою душу від усілякого пороку гріха» (ІД 8; Ms . A84r). Це час, в якому кармелітка живе, покладаючись лише на Бога. «Не маю вже жодних прагнень; прагну тільки до нестями любити Ісуса…» (ІД 8; Ms. A82v). Але як же це прагнення позбавлене всіляких амбіцій та особистих планів! Дорога до святості тепер ясна, як сонце: «Відчуваю завжди ту ж саму сміливу довіру, що стану великою Святою, оскільки, не маючи жодних заслуг, не розраховую на них, а довіряю Тому, Хто є сама Сила і Святість. Задовольняючись моїми слабкими зусиллями, Він сам підніме мене аж до Себе і, «огорнувши своїми безмірними заслугами, зробить мене Святою» (ІД 4; Ms. A32r). Її надія стала наскрізь богословською чеснотою, закладеною не на собі, а на любові Ісуса до людей, того Ісуса, від якого сходить на нас усілякий дар сили, який може перетворити наші нестачі на простір, відкритий на Його щедрість! «Не прагну вже ані страждання, ані смерті, хоча люблю одне й друге; тільки любов притягує мене […]. Сьогодні єдиним моїм компасом є уповання на Бога! Вже ні про що не можу гаряче просити, окрім цього одного, щоб у моїй душі виконалася Божа воля і без перешкод з боку створінь» (ІД 8; Ms. A83r).

Так триває аж до Великодня 1896 р. «Тоді я тішилася такою живою, такою ясною вірою, що думка про Небо наповнювала мене щастям» (ІД 10; Ms . B5r). Тереза вперше кашляла кров’ю у Велику П’ятницю, і це дало їй відчуття такого інтенсивного щастя, ніби вона почула сигнал швидкого прибуття Нареченого (пор. ІД 10; Ms . C5r).

Але наречена ще не готова повною мірою. Страждання знову мусить розпочати свою очищувальну дію. Сонце на небі гасне. Спускається ніч і занурює віру Терези у жахливу темряву. В той час, коли, згідно з її висловлюванням, до неба піднімається ліфт, раптово в ліфті гасне світло – невідомо, де вона перебуває, скільки часу це триватиме, чи прийде якесь звільнення. Залишається тільки сліпа надія і чиста віра у всемогутність Бога, Який спасає. Як передбачливий педагог, Господь дарував їй спершу декілька місяців безмірної радості; цей глибокий досвід Божого милосердя тепер буде змушений підтримувати Терезу в її чистій вірі.

Тепер відбувається її вихід із себе «темним тунелем». «Сумний цей край». Там панує «густа пітьма». Це так, ніби ніколи раніше не бачити світла. Темрява кричить єхидним голосом: «Мрієш про світло, […] мрієш про вічне посідання Творця всієї тієї краси, сподіваєшся, що колись вийдеш з-посеред імли довкола тебе! Вперед-вперед, радій смерті, яка дасть тобі не те, на що чекаєш, але ніч, ще глибшу, ніч праху». Налякана Тереза не хоче далі вести цей опис: «Я боялася сказати богохульство» (ІД 10; Ms . C5v-7r).

Тепер віра – це вже не легка «заслона», це «стіна, яка височіє майже до неба». Однак вона ніколи не жила вірою так інтенсивно! «Хоча не черпаю втіхи з Віри, стараюся, однак, виконувати її вчинки. Знаю, що протягом цього року я занесла більше актів віри, ніж протягом усього мого життя». Завдяки своєму сліпому упованню на Бога вона може – попри все – вигукнути: «Господи, Ти переповнюєш мене РАДІСТЮ, через ВСЕ, що Ти зробив». Тепер вона спроможна зрозуміти, що існують атеїсти. Раніше «гадала, що вони говорили всупереч тому, що думають, заперечуючи існування Неба». А тепер уже знає: віра є благодаттю, і треба бути постійно відкритим перед нею. Тереза гостро відчуває роль молитви за інших, знаходить об’єкт для свого страждання – жертвує його за невіруючих і за грішників. У своєму не достатку вона відчуває себе солідарною з ними, знає, що сидить «за столом грішників» та хоче – як добра господиня дому – ділитися з ними «хлібом досвіду». «Новий нідерландський катехізис» містить гарний фрагмент на цю тему: «Тереза, перед смертю в своєму монастирі у віці 24 років, зазнала страшних сумнівів у вірі. Від її віри нічого не залишилося, крім остаточного уповання на Бога: хочу вірити, допоможи мені в моїй невірі. Отак ця молода дівчина стала святою, достойною зайняти місце серед героїв, яких називає Послання до Євреїв, 11. Посеред великої кризи віри, яку переживали її сучасники – інтелігенція та робітництво в Європі – вона зносила це страждання разом із ними, у граничній самотності, завдяки любові, двічі по дев’ять місяців. Скільки ж людей завдяки цьому народилося духовно!» (стор. 346).

Іноді, щоправда, «слабенький промінчик сонця» пробивається крізь хмари, але це промінчик миттєвий, як блискавка. «Страждання тоді зупиняється лише на мить, по тому спогад про цей промінчик не потішає мене, а навпаки, робить темряву ще непрогляднішою». Таким малим промінчиком світла був сон 10 травня 1896 р., в якому Тереза бачить блаженну Анну від Ісуса. Це вона принесла з Іспанії у Францію та Бельгію терезіанську реформу (пор. ІД 9; Ms. B2r). Другий момент великого щастя – коли під час внутрішньої молитви вона отримує відповідь на апостольське прагнення, яке її мучило: сліпуче зрозуміння важливості любові. Тереза тепер уже остаточно знає своє місце: в серці Містичного Тіла – Церкви – вона є любов’ю. Про обидва переживання розповідає так званий Рукопис Б (р. 9 «Історія однієї душі»), тобто друга частина автобіографії. Цей малий трактат – він виник з листа до її сестри Марії від Серця Ісуса – становить документ безсмертної цінності, це «magna charta» її доктрини про духовне дитинство.

5. «Magna charta »

На початку потрібно сказати декілька слів про зовнішню структуру цього листа, який має досить особливу історію. Тереза спершу бере два великі аркуші паперу, складає їх навпіл і повністю списує: це становить 8 сторінок. Потім бере новий аркуш, складає подібним чином і робить з нього обкладинку для попередніх, отримуючи в такий спосіб нову першу сторінку, що її своєю чергою списує. Те, що зараз є першою сторінкою рукопису «Б» у факсимільному виданні, а також у друкованому виданні, хронологічно було записано як друга частина. Тому рукопис потрібно читати в такому порядку, адже перші сторінки синтезують і пояснюють наступні.

Тереза залишає свого листа під дверима Марії. Але Марія не розуміє, не може збагнути суть! Вона дивується несподіваному прагненню молодшої сестри, знеохочується і просить більш детального пояснення. Отримує його одразу ж, у листі від 17 вересня 1896 р. – який становить немовби третю частину рукопису «Б»; це нова спроба уточнення квінтесенції «малої доктрини» (вираз самої Терези). Можемо лише загальними рисами представити ці сторінки, що належать до найбільш урочистих в історії духовної літератури.

Розповідь про підбадьорливий сон від 10 травня становить, вважає Тереза, гарну «прелюдію» до того, що вона представить далі. Під час цього сну з її підсвідомості виходить запитання, яке глибоко живе в ній: «Чи Господь Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж мої убогі, малі вчинки і прагнення? Чи Він задоволений мною? Та отримує ствердну відповідь. Тереза прокидається від радості. Вона завжди бачитиме в цьому сні знак Господа посеред темряви випробувань і гарантію правоти своєї дороги. Саме в цьому кармелітка бачить стислий зміст своєї «малої дороги»: виконувати якнайкраще свої «бідні, малі вчинки», а решти «прагнути»: довіряти, що Господь задовольниться її бездарністю й дасть їй те, чого вона неспроможна здобути сама. Тому ця розповідь становить ідеальне введення в «малу доктрину» Терези.

Зупинімось на мить на виразі «бідні, малі вчинки». У Терези це не пусті слова, не побутові зменшення, які зазвичай мають на меті красиво представити справу. Ця велика споглядальниця наповнює змістом формулювання, що їх вживає, вірить у те, що каже, і глибоко переконана в своїх обмеженнях і нестатках. Саме у такому значенні треба розуміти часте використання в рукописі «Б» виразу «малий». «Малість» становить клімат життя Терези, але легко здогадатися, скільки великодушності міститься у ньому. Малість у неї означає глибину смирення, забуття про себе, вільний простір для Бога, який її перевершує, правду, свободу в служінні. Саме таких «убогих», таких «маленьких» Господь назвав блаженними в Нагірній проповіді. Тереза рішуче долучає себе до них. Вона вважає «малі душі» класом привілейованих друзів Ісуса, а правду кажучи, єдиною категорією людей, яких Він любить. Якщо хтось не стане, як дитина, не отримає небесного Царства – каже до кожної людини (пор. Мт 18,3).

Тереза хоче уникнути всілякої видимості величі, тому пригадує свою «невірність», «слабкість», «провини», ніколи не ставить себе поміж досконалими. Знаменно, як невтомно вона повторює у цьому листі вираз «малі душі»: аж сім разів! Тільки тут вона почувається вільно. Для них пише свою «малу доктрину». Вона знає, що цих душ – безліч. Власне кажучи, змальовує дорогу, якою має йти кожен.

Ця малість зовсім не протиставляється великодушності! Це видно з тих «величезних прагнень», що їх описує Тереза (ІД 9; Ms . B2v-3r). Одночасно з поглибленням віри в милосердну Любов Бога, сильно зріс її апостольський запал і дух всезагального братерства. Духовна відповідальність пробуджує в ній нестримні прагнення, а ті стають для неї «істинним мучеництвом», мучеництвом з любові, про яке вона просила в своєму Акті пожертвування себе. Мука цього вогню полягає в тому, що її численні прагнення нібито неможливо погодити і гармонізувати. Хоче любити без меж – в обмеженому житті. Ці «прагнення межують з нескінченністю» – вона говорить «без сенсу», втрачає почуття, підноситься понад глузд. Жодна людина не може реалізувати цього спектру прагнень, широкого як світ. Поміж мріями та обмеженістю виникає напруга, яку неможливо витримати. Саме це є стражданням великої любові. Тим часом, через роздуми над І Посланням до Коринтян (12-13), Святий Дух дає Терезі світло й мир. Вона розуміє, що у спільноті Церкви любов – це рушійна сила, так само як життєздатність фізичного тіла залежить від биття серця. Любов – це Божий дар, який у Церкві дає життя словам і навчанню: «Я зрозуміла, що тільки Любов спонукає члени Церкви до діяння, і, якби випадково забракло Любові, Апостоли перестали би проголошувати Євангеліє, Мученики не хотіли би проливати свою кров… Я зрозуміла, що ЛЮБОВ МІСТИТЬ В СОБІ ВСІ ПОКЛИКАННЯ, ЩО ЛЮБОВ Є ВСІМ, ОХОПЛЮЄ ВСІ ЧАСИ Й УСІ МІСЦЯ… ОДНИМ СЛОВОМ – ВОНА ВІЧНА!.. І тоді, просто непритомна від радості, я скрикнула: «О Ісусе, Любове моя… нарешті я знайшла своє покликання, МОЇМ ПОКЛИКАННЯМ Є ЛЮБОВ!.. Так, я знайшла своє місце в Церкві, а це місце Ти сам мені пожертвував, мій Боже… В Серці Церкви, моєї Матері, буду Любов’ю… таким чином буду всім… моя мрія здійсниться!» (ІД 9; Ms . B3v).

Це й досі той самий ідеал: повнота любові, досконалий дар із себе, святість, до якої прямує Тереза. Але ця любов зростає до повноти апостольства, росте у суспільному, колективному вимірі, стає глибокою, як море, широкою, мов береги океану, – як і раніше становить відповідь, яка, хоча й розуміється по-новому, але набуває дедалі багатшого значення.

Чи не бажає Тереза обійняти надто багато? Коли гора підноситься дедалі вище, як же мале і безсиле створіння дістанеться її вершини? Відповідь, яку дає рукопис «Б», становить ще сильніший заклик іти вже віднайденою дорогою повної довіри до Бога, бо тільки Він підносить нас аж на саму вершину. «Секретом» Терези, способом як це реалізувати, є постава радикального відкриття перед Божим діянням, вповні пережита нею самою.

Тому Тереза, сповнена надії, наново жертвує себе Милосердному: «Я лише слабка і нездібна дитина, але саме ця моя слабкість додає мені сміливості, щоб віддати себе як Жертву Твоїй Любові, о Ісусе!» (ІД 9; Ms. B3v). Вона пригадує, що Новий Завіт є Божим задумом милосердя.

Тереза каже, що хоче поширити діяльність любові, яка – попри весь згаданий радикалізм – є скромна і звичайна (пор. Ms. B4r-v). Беручи за символ малу пташку, вона більш детально представляє повну довіри позицію, яку зберігає посеред слабкостей і випробувань. Вражає ствердження, що в усьому цьому панує мир, радість, вірність у вірі, а також немає страху, смутку чи болісного зречення (пор. ІД 9; Ms . B4v-5r). Увесь текст написано у формі молитви, а під кінець заклик до Ісуса набирає безмірної краси й сили. Її думка розвивається навколо осі милосердя – довіри. «О Ісусе! Дозволь мені сказати Тобі, в надмірі вдячності, що Ти полюбив нас до нестями… Як же з огляду на це божевілля моє серце не мало б вириватися до Тебе? Хіба ж може мати межі моя довіра?.. […] Я надто мала, щоб звершити великі діла… тому моїм божевіллям є довіра, що Твоя Любов прийме мене як жертву […]. Вірю, що настане день, коли Ти прибудеш, Возлюблений Орле, щоб забрати пташину та, підносячись разом з нею до Вогнища Любові, та всю вічність зануриш її в палаючій Нескінченності цієї Любові, що їй вона віддала себе як жертва […]. Твоя поблажливість невимовна… відчуваю, що якби – що неможливо – Ти знайшов душу більш слабку і меншу, ніж моя, з радістю засипав би її ще більшими дарами, аби лиш вона з повною довірою віддалася Твоєму нескінченному милосердю» (ІД 9; Ms. B5v).

І тільки тепер, з огляду на вже з’ясоване, Тереза пише сторінки, що нині фігурують як дві перші. Вони становлять пояснення того, що вже було написано. Тереза ще раз підкреслює, з одного боку, домінуючу мету її життя («знання Любові» – дорожчої за всі скарби, єдиної речі, гідної прагнення), з іншого ж боку – позицію, необхідну для прийняття любові. «Ісусові сподобалось вказати мені єдину дорогу, яка веде в сам Божественний жар; ця дорога – віддання малої дитини, яка без страху засинає в обіймах Отця». І знову вона згадує тексти Писання – основу її дороги дитинства (ІД 9; Ms. B1r).

У листі до Марії від 17 вересня (Л 176) Тереза намагається пояснити свою думку: свідчить, що її нестерпне прагнення мучеництва – це «ніщо», і в жодному разі не становить аргументації її безмежної довіри. Колись воно може бути легко зараховане до «духовних багатств, які роблять неправедним», якщо в них почиваєш на лаврах. «Я досконало відчуваю, що це не вони подобаються Господу Богу в моїй душі. Йому подобається те, що я люблю мою малість і мою вбогість. Йому подобається моя сліпа довіра до Його милосердя». Тереза знову і знову старанно висвітлює справу: «Забажай зрозуміти, що в прагненні любові Ісуса, щоб бути жертвою Його любові, то чим ти слабший без прагнень і чеснот, тим більш піддатливий на діяння цієї Любові, яка поглинає і перемінює… Достатньо самого прагнення стати жертвою, але треба погодитись на те, щоб завжди залишатися вбогим і безсилим, і саме це важко». В остаточному зусиллі надати прозорості своїм думкам, Тереза доходить до чудового в своїй простоті формулювання: «Довіра і тільки довіра має провадити нас до Любові».

Шістьма роками раніше, 1890 р., Тереза (тоді ще послушниця) написала до Марії Герен іншого листа про любов. Тоді формулювання було зовсім іншим: «Щодо мене, то не знаю іншого способу дійти досконалості, ніж любов» (Л 87). Тоді її палив духовний запал, вона виходила з іще неусвідомленого переконання, що їй вдасться власними силами – які так щедро жертвує – реалізувати мрію про любов. Мусили спливти роки безсилля всупереч усій її жертовності, мусив з’явитися в її житті могутній струмінь Божого світла, перш ніж наша кармелітка нарешті дозріла до нового погляду. Її досвід віддзеркалює дорогу, напевно, кожного християнина, який шукає всерйоз.

6. Місія

Одне із завдань, над яким Тереза працює протягом останніх місяців свого життя, полягає в тому, щоб сформулювати свою доктрину таким чином, аби переказати її світу у змістовних та простих словах. Отже, її листи рясніють короткими визначеннями та описаннями, а яких вона розвиває свою думку про святість. Її виклади становлять організовану цілісність: це насправді мала доктрина, її власна «моя дорога», «мій спосіб». Тереза розуміє, що йдеться про щось, що не є звичайне, що специфічне, відмінне від інших доріг, які наближають до святості.

Тепер вона часто вживає найрізноманітніші характерні символи. Це, наприклад, образ Бога Отця, який Тереза часто забарвлює особистим досвідом і спогадами про доброго, поблажливого пана Мартена. Або образ дитини, бачений у власному, бездоганно щасливому дитинстві. Втім, побожність Терези завжди залишалася дуже христоцентричною. Христос завжди залишається осереддям. Він – Наречений, але цей наречений є для неї дуже батьківським, прибирає на себе батьківські атрибути. Тереза залишається нареченою, але дедалі більше стає немов дитина. Крім цього є образи, які наштовхують на думку, що її несуть, а не вона сама рухається: Божі рамена, ліфт, орел, який підхоплює та несе на крилах тощо.

Певні фактори обумовлюють ці визначення: насамперед, ніч духовних страждань, а незабаром і фізичних, які її огортають. У стражданні Тереза хапається за аспекти віри, формулює їх, доводить самій собі. Досвід живить доктрину.

Також у ній проростає характерне усвідомлення місії у світі (пор. NV 16 VII). Тереза висловлює її передусім у розмовах зі своїми сестрами, коли вже лежить хвора.

Нарешті, її виховна діяльність: від березня 1896 р. їй цілком довірили послушниць (хоча і без титулу наставниці, залишеного для Марії Гонзаги). Послушниці прагнуть багато знати. Тереза допомагає їм, додає наснаги, радить, відповідає на запитання, втаємничує в духовне життя, формулює для них свої власні переконання.

Тереза має навіть поза мурами монастиря! Наприклад, місіонер Руллан, з яким вона має листування і за якого молиться. Саме в листі до нього їй пощастило найкраще представити своє бачення гармонії між милосердям і Божою справедливістю (пор. Л 203). Також дуже потребувала духовного підбадьорення її рідна сестра Леоні, якій тричі не вдавалося вступити до монастиря. Це був тип «душечки» слабкої, але водночас сповненої доброї волі. Нарешті семінарист Белльєр, з яким Тереза мала тривале листування – молодий, з повною довірою до сестри-затворниці, дуже чулий, навіть сентиментальний (брак батьківського виховання) і ще пригнічений комплексом гріховності. Йому Тереза Докладно відкриває всі подробиці своєї доктрини про довіру. Листи до Белльєра щедро представляють нам спосіб думок Терези.

Розділ IV

Міст надії

Досі ми розмірковували над зростанням в Терезі надії; тепер представимо справу з погляду структури. Яким чином узгоджуються між собою досвід та інтуїція Терези? Звичайно, не можна абстрагуватися від її еволюції. Життя і доктрина становлять в ній одне ціле, взаємно висвітлюються і збагачуються. Тереза живе своєю доктриною і навчає того, чим живе.

Можна сказати, що до розвитку кармелітки долучаються дві різні сили. Спершу відцентрова: неможливість реалізації власними силами досконалої любові змушує Терезу відвернутися від себе і звернутися до Бога, для Якого «нічого бо немає неможливого» (Лк 1,37). Негативна відправна точка, що має позитивні наслідки. З’являється друга сила – Бог: новий центр, в який вона втягнена, входячи в доцентровий рух. Терезу захоплює і притягує до Бога новою сферою впливів, скерованою на дійсність Божого милосердя. Позитивна відправна точка дає результат негативного характеру – Тереза повністю відійшла від себе. Ці два полюси відштовхування й притягання спричиняють відродження Терези в Богові в новий спосіб; розглянемо це нижче.

1. Тереза неповна

Дедалі частіше, мірою наближення до кінця свого життя, Тереза говорить про себе, що вона слабка і недосконала.

Чи сприймати це всерйоз? Чи втримається це ствердження проти суголосного хору свідків, які приписують Терезі бездоганну вірність?

Проте звернімо увагу, що ці свідки є лише глядачами. Вони стоять назовні й не можуть ані проникнути до серця, де моральна якість вчинку набирає визначених рис, ані дістатися мотивів. Що ж такі свідки можуть знати про приховані внутрішні почуття? Як можуть судити про постійність у відкритості перед благодаттю? До цієї сфери мають доступ лише Тереза і Бог: «Тільки Бог знає глибини сердець» – каже вона (ІД 11; Ms. C19v).

Існують також провини, гріховність яких невелика, порухи недобровільні, однак в основі яких лежить неочищене коріння.

Крім цього, Тереза з дитинства зберегла велику чутливість сумління. Кожна провина набирає великого морального і почуттєвого резонансу, навіть якщо радість, спричинена Божим милосердям, перемагає. Переконання в постійній Божій допомозі не зважає тому, що її виняткова довіра нероздільна з рідкісним вшануванням Божої величі.

Мірою зростання в святості постійно збільшується вразливість до добра і зла. Св. Йоан від Хреста виразно пояснив, яку ніч почуття власної негідності може викликати в душі наближення Бога. В яскравому світлі видимою стає найменша порошинка. Вогонь поглинає найменшу плямку іржі. Особливо відтоді, як Тереза бачить себе за «столом грішників» разом із невіруючими та грішниками, вона відчуває, що стала їхньою сестрою. Одного разу в момент відмовляння «Confiteor» перед Причастям, кармелітка зазнає болісного відчуття, що є «великою грішницею» (NV12 VIII). Під іконкою розіп’ятого Ісуса, яка свого часу розпалювала в її душі такий голод апостольства (ІД 5; Ms. A45v), вона пише: «Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе, але будь мені милосердний, бо я грішник». А за п’ять місяців до смерті пише до о. Белльєра: «Вір мені, Господь Бог не дав тобі за сестру душу велику, але цілком маленьку і дуже недосконалу» (Л 201).

Такі слова не плинуть ані з бажання виявитися смиренню, ані з прагнення ошукати своє оточення. Мусимо сприймати Терезу серйозно, коли вона говорить про свою вбогість і свою недосконалість. У концепції своєї «дороги» за вихідну точку вона бере статус недосконалості, а та, разом із пізнанням Божого милосердя, становить грунт, що на ньому заквітне довіра. Тереза має звичку повторювати за своєю тезкою з Авіли, що «смирення – це правда». Це дозволяє їй побачити і великі речі, які вчинив їй Бог (пор. ІД 9; Ms. C4r), і межі, які притримують її нижче її прагнень. Назовні, можливо, їй немає в чому докорити, але вона сама, внутрішньо, бачить себе поглядом святої, проникливим і цілковито очищеним. Не думаймо, що вона навчає дороги довіри тих, хто є недосконалими людьми, а сама вже не відчуває спільності з ними. Це правда, що вона знаходиться вище в цьому підйомі на гору, але вона, як і всі інші, перебуває в дорозі до непідкореної ще вершини, досягнення якої перевершує можливості будь-кого.

Це втішає, коли Свята з Лізьє вже в останні місяці життя, зізнається в різних малих спотиканнях, хоча інші зовсім не помічають цього: миттєві імпульси нетерпеливості в хворобі (пор. Л 207), невикористані нагоди для малих жертв (пор. ІД 11; Ms . C31r). І хоча братерська любов стала її другою натурою, вона зауважує: «Не хочу цим сказати, що ніколи не помилялася, о! я надто недосконала, щоб так було» (ІД 11; Ms . C13v). Але всілякий егоїстичний смуток з приводу падінь, поглинається радістю правди: «Всі створіння можуть до неї («квітки» – так себе називає Тереза) нахилятися, милуватися нею й хвалити її, але це, не знаю чому, не може додати жодної краплі фальшивої радості до істинного щастя, яким тішиться в серці, бачачи себе такою, якою є в очах Бога: бідний, маленький нуль і нічого більше» (ІД 10; Ms. C2r).

Ця недосконалість є не лише фактом, але річчю, якої неможливо уникнути, чинником, який зумовлює людську природу, необхідним досвідом. В Акті пожертвування себе Милосердю Тереза розсудливо передбачала, що іноді «впаде через слабкість», але при цьому знала, «що всяка наша праведність забруднена в Божих очах» (пор. Іс 64,5)! «Жодне людське життя не вільне від провин» (Л 203); «Найсвятіші [душі] осягнуть досконалість лише в Небі» (ІД 11; Ms. C28r). «Праведник падає сім разів на день» (Прип. 24,16).

За три місяці до смерті Тереза робить дуже знаменне зізнання, в якому можна побачити глибокий психологічний погляд на недостатність, природну для кожної людини, та, водночас, – сповнену надії віру в визвольну могутність Бога. «Коли звертаюся думками до часу мого послушництва, бачу, наскільки недосконалою я була… Переживала за дрібні речі, з яких зараз сміюся. О! який добрий Господь, що дозволив моїй душі зрости, що дав їй крила […]. Напевно, за якийсь час також нинішній час буде видаватися мені ще сповненим недосконалостей; але я вже нічому не дивуюся […], бачачи, що я є самою слабкістю, навпаки, саме нею хвалюся (пор. 2Кор 12,5) і щоденно сподіваюся відкрити в собі нові недосконалості» (ІД 10; Ms. C15r).

2. Бог понад усе

У Терезі її власна недосконалість конфронтує із нескінченним прагненням любові. Любити, любити цілковито, нескінченно, без меж – такою була і залишається мрія цієї кармелітки. Тому вона і визволилась, тому й позбулася усього, відірвала від себе, тому молиться і чуває. Це її єдина мета. Але вона швидко здобуває «почуття Нескінченності». В день обітниць Тереза просить про «нескінченну любов, що немає іншої межі, крім самого Ісуса, любов, яка б уже не була мною, але Тобою», в Акті пожертвування себе благає Бога, щоб дав їй «мучеництво досконалої любові». В рукописі «Б» говорить про повноту любові й десять разів згадує «божевілля» цієї любові.

Любов, якій вона віддає себе до останку в такий спосіб, пробуджує в ній дещо інше. Відкриваючи можливості, приховані на дні людського серця, які можуть розвинутись і досягти повноти, Тереза починає захоплюватися смаком любові Ісуса і людей! Тут також немає меж! Під час кожного акту любові приходить заклик: ще! і знову ще! Прагнення постійно зростає: «Віддаючи себе Богу, серце не втрачає своїх природних, повних ніжності почуттів, навпаки, ці почуття посилюються мірою того, як стають більш чистими і божественними» (ІД 10; Ms. C9r). «З радістю бачу, що моє серце, люблячи тільки Його, розширюється настільки, що здатне любити своїх любов’ю, незрівнянно палкішою, ніж могло би мати її для них, ховаючись в самолюбному і безплідному почутті» (ІД 11; Ms . C 22 r). Кожне насичення любов’ю викликає нові прагнення і більшу здатність до пиття. Кожний досвід любові, яку дають і отримують, пробуджує в Терезі прагнення жити нею ще більш інтенсивно.

Крізь усе життя Терези плине прагнення любити Возлюбленого так, як Він на це заслуговує: насправді гідним способом, даючи відповідь, що є рівна любові, якою люблять її – відплачуючись, давати стільки, скільки отримано, не залишатися в боргу. Полум’яна Наречена, якою є Тереза, хоче любити Господа так, як Він її любить. Тому на неї чекає безмежна поразка, хоча наміри такі святі. Неможливо любити Бога в той самий спосіб, в який Він нас любить. Він завжди любить нас перший і більше. Ми ніколи не зрівняємося з цією любов’ю. Завжди треба буде визнати себе переможеним, «бо Бог більший, ніж наше серце» (1 Йн 3,20). До Нього підноситься спів хвали: «Бог тільки Ти Святий, тільки Ти – Господь, тільки Ти Всевишній».

Однак любов неминуче прагне рівності. Святий Йоан від Хреста заявляє: душа прагне «полюбити Бога з такою чистотою і досконалістю, з якою Він її любить, аби заплатити за Його любов своєю любов’ю. […] Душа завжди бажає цієї рівності природним і надприродним способом. Бо той, хто любить, не відчуває спокою, якщо знає, що не любить так, як люблять його» («Духовна пісня» 38,2-3»).

Наша любов є любов’ю самого Бога, «влита в серця наші Святим Духом, яким Божа любов досконало протікатиме до Нього через нас. Але саме це становить причину одвічного конфлікту! Чи може канал стати достатньо широким, щоб пропустити нескінченну любов? Отже, просімо Господа, щоб розширив нашу місткість. Тим більше, що людина часто дозволяє вислизнути добрій нагоді любити: а чи це не закриває або звужує канал? Може бути ще гірше: людина робить справжні прогріхи, а це витік, який викликає зменшення любові, «падіння напруги на лінії».

Тереза усвідомлює цей процес в усьому його невблаганному реалізмі. Ми ніколи не зможемо любити Бога так, як Він нас любить. Нас завжди будуть перевищувати, Його любов братиме верх, і треба буде завжди приймати, що наша любов не має достатньо сили. На схилі життя Тереза робить зворушливе зізнання: «Твоя Любов випереджувала мене від дитинства, зростала разом зі мною, а зараз це прірва, глибину якої не можу виміряти. Любов притягує любов, тому, мій Ісусе, моя злітає до Тебе, хотіла би наповнити прірву, яка її притягує, але, на жаль! […] Щоб любити Тебе так, як Ти любиш мене, треба, щоб Ти дав мені Твою власну любов; лише тоді знайду спокій» (ІД 11; Ms. C35r).

На закінчення цих роздумів можна зробити два висновки: 1) Смирення – це головний елемент дороги Терези до святості. Людина мусить смиренно прийняти свою справді неминучу недосконалість. Прийняти себе в правді такою, яка вона є. 2) Важливість надії. Любов ніколи не зможе дійти власними силами туди, куди прагне. Існують реальні похибки, а також неможливість заплатити Богу коли-небудь тією ж самою монетою любові. Щодо Нього завжди будемо боржниками. Тому більше нічого не залишається, крім молитви, прохання, надії: «Господи, зроби так, щоб у мені зростала Твоя власна любов. Доповнюй сам, чого бракує моїй любові, наповни мої пусті руки, дай мені Твоє серце».

Такі внутрішні рухи зустрічаємо в хресні моменти: коли Тереза знаходить свою «малу дорогу» (1894), в Акті пожертвування себе Божому милосердю (1895), в рукописі «Б» (1896). Це ж саме побачимо і деінде. Не раз Тереза чудово висловлювала в своїх віршах благальну надію про отримання любові самого Бога.

Аби Тебе любити, Ісусе, дай мені тисячі сердець,

Але це ще замало. О! Красо найвища –

Щоб полюбить Тебе, даруй мені своє серце.

«У Пресвятому Серці»

На іншому ж місці:

Любові я Твоєї, Ісусе, вимагаю!

Твою любов тільки змінити мене може

Вогонь пожираючий в серце мені дай!

Тоді, хоч нужденність моя остаточна,

Зможу любити Тебе й благословити –

Як це роблять світлих душа сонми у Небі.

Тією ж любитиму Тебе любов’ю,

Якою Ти любиш мене – Син і Бог!

«Тільки Ти, Ісусе»

З цього бачимо, що надія посідає центральне місце в духовній мандрівці Терези. Перед безсиллям людського кохання в досягненні повноти любові саме надія мусить відіграти роль посередника між Богом, «який зрощує» (1 Кор 3,7). Після всіх зусиль, які лише можна собі уявити, залишається голод і прагнення чогось більшого. Зрештою, тільки уповання на саму наймилосерднішу доброту Бога зможе відкрити дорогу до досконалої любові.

В останні дні життя подібні думки виразив Шарль де Фуко, пишучи до пані де Бонди: «Виявляється, це слушно, що ми замало любимо. Ніколи не будемо любити достатньо, але Господь Бог, який знає, з якої глини нас виліпив, і любить нас у сто разів більше, ніж мати може любити свою дитину, Він, який не обманює, сказав, що не відкине того, хто до Нього приходить…»

3. Поглинена Божим милосердям

Уже не потрібно в деталях описувати досвід Терези на другому полюсі її духовного життя – милосерді. Під кінець життя молиться так: «О мій Ісусе, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що Ти жодну душу не зміг би наповнити любов’ю, яка б перевершувала ту, що нею наповнив мене. […] Тут, на землі, я неспроможна зрозуміти більший безмір любові, ніж той, яким Ти захотів обдарувати мене без жодної заслуги з мого боку» (ІД 11; Ms . C35r). Тепер вона почувається наче колос, що згинається під тягарем: «Захотілося Богові вкласти в мене дари, які роблять добро мені та іншим» (NV4 VIII).

Тереза має віру в таке Боже милосердя, що його бачить підкресленим в Об’явленні та проілюстрованим у власному житті. Їй усе говорить про милосердя: «Розумію, […] що всі душі не можуть бути однаковими, що треба, аби кожна була неповторною, аби особливим чином вшанувати окремі Божі досконалості. Мене Він обдарував своїм нескінченним Милосердям, у світлі якого я роздумую і споглядаю всі інші Божі досконалості!.. Всі вони являються мені, опромінені любов’ю, навіть сама Справедливість; вона, може, навіть більше, ніж інші здається мені зодягненою в любов… Яка ж це солодка радість подумати, що Добрий Бог є Справедливим, тобто, що зважає на наші слабкості, що досконало знає крихкість нашої природи. І чого ж тоді мені боятися?» (ІД 8; Ms. A83v).

З тієї миті, під кінець 1894 р., коли Терезу глибоко зворушив вірш з Писання: «Якщо хтось маленький, нехай прийде до Мене», а також: «Як мати пестить своїх дітей, так Я буду вас потішати, при грудях вас носитиму, а на колінах вас пеститиму» – все Святе Письмо почало їй говорити про добрість Бога, – наприклад, Псалми, а серед них улюблені 23 і 103. А що її найбільше зворушує – це людськість Ісуса як вершина любові Бога, який принижується. Його народження, життя, страждання й смерть – все промовляє любов’ю. То царський Син просить руки «маленької селючки» (Л 87).

Ідучи за духом своєї епохи, Тереза менш чітко говорить про Воскресіння, яке все ж не менше променіє милосердям. Але ця споглядальна душа глибоко проникла в зміст пасхальної таємниці – а саме, що Ісус зараз живий, що Він поруч із нами і воскрешає нас разом із собою. «З власного досвіду знаю, «що царство є в нас». Ісус не потребує ані книжок, ані вчителів, аби навчати душі; Він – Учитель вчителів, навчає без голосних слів… Я ніколи не чула Його голосу, але відчуваю, що Він перебуває в мені кожної миті, що Він керує мною і дає мені натхнення, що я маю говорити або робити. Відкриваю досі невідоме мені світло саме в той момент, коли його потребую» (ІД 8; Ms. A83v). «Я не раз помічала, що Господь Ісус не хоче мені нічого давати про запас; годує мене з хвилини на хвилину, і то завжди новою поживою, а я знаходжу її в собі, не знаючи, звідки вона там взялася… Думаю дуже просто, що це сам Ісус, прихований у глибині мого бідного серця, спонукає мене благодаттю, підказуючи мені те, чого в цю мить від мене чекає» (ІД 8; Ms. A76r). Її провадить воскреслий Христос: «Він пробуджує наші прагнення, і Він також їх виконує» (Л 178). «… бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2,13).

Увесь план спасіння Тереза бачить розвинутим у Євангелії. Ця книжка лежить біля її ліжка вночі, її вона носить при собі вдень. Знає її майже напам’ять. Це її дорожня мапа. «Коли іноді читаю духовні трактати, в яких досконалість показана через численні перешкоди, оточена безліччю оман, мій бідний малий розум швидко втомлюється, я закриваю вчену книжку, яка викликає в моїй голові замішання, а серце наповнює сухістю, і беру Святе Письмо. […] Одне слово відкриває перед душею нескінченні обрії, досконалість здається мені такою легкою; бачу, що достатньо лише визнати свою нікчемність і, як дитина, віддатися в руки доброго Бога» (Л 203).

Найбільше Терезу зворушує в Євангелії милосердя. «Щойно спрямую погляд на святе Євангеліє, одразу ж дихаю пахощами життя Ісуса і знаю, в який бік бігти… Не висуваюсь на перше місце, але залишаюсь на останньому; замість того, щоб висуватися наперед із фарисеєм, повторюю з довірою смиренну молитву митаря; однак, понад усе наслідую поведінку Магдалини. Її дивовижна, а радше повна любові сміливість, яка очарувала Серце Ісуса, захоплює і мене. О так! Відчуваю, що якби навіть моє сумління було обтяжене всіма можливими гріхами, я би пішла із серцем, скрушеним жалем, кинутись в обійми Ісуса, бо знаю, як Він любить блудного сина, дитину, яка до Нього повертається» (ІД 11; Ms . C36v). Не раз цитує слова Ісуса: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі. […] Бо Я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт 9,12-13). Посилаючись на фрагмент Євангелія про загублену овечку, дає Селіні таку пораду: «Не бійся, що бідніша ти будеш, то більше Ісус полюбить тебе, піде далеко, дуже далеко, щоб Тебе шукати, якщо ти часом трохи заблукаєш» (Л 121). Це Бог, який любить людей: «[Ісус] більше пишається тим, що зробив у душі Селіни, її малістю, її вбогістю, ніж тим, що створив мільйони сонць і безмір небес!» (Л 205). Він такий, як Його Отець, до Якого навчив нас говорити «Отче наш». Ці слова інколи зворушують Терезу до сліз.

4. Світ експансії

Можна використати три образи, щоб зілюструвати дорогу Терези до святості.

Перший образ – це Бог як світ в експансії. Можна уявити собі Бога як планету, сферу. Отже, через любов людина допускається, щоб увійти в цю сферу й дедалі глибше проникати до центрального пункту. Але мірою її просування вперед, їй здається, що світ Бога розширюється. Справді. В очах людини, яка любить, Бог стає дедалі більшим і більше гідним любові. Що більше має Бога, то більше знає, що Бог від неї вислизає. Долучена до життя Бога завдяки благодаті, людина має участь у Бозі й дедалі більше Бога прагне. І так сфера неустанно збільшується: межі, які людина залишила позаду, постійно віддаляються від її власного світу, але з протилежного боку простір Бога постійно втікає. Тому Божа глибінь – найбільш центральний пункт – знаходиться щораз далі. Людина напевно йде неустанно вперед завдяки любові, але через силу експансії, яка одночасно втягує її далі в світ Бога, найглибша глибина Бога віддаляється від неї ще швидше. Що швидше людина вибігає наперед, то швидше віддаляється божественна сутність. Справджуються слова св. Августина: «Бог присутній у мені глибше, ніж може найбільш інтимне я, але також вище, ніж моє найвище буття».

Кожне порівняння має недоліки, і це також. Адже божественної сутності, до якої треба йти, не існує. Перебуваємо в Бозі і, як наслідок, у сутності, про яку цей образ говорить. Зростаюча любов, завдяки якій Бог дає себе, щораз більше свідчить, що Він може і має бути дедалі більше люблений. Це неустанний рух, який ніколи не завершиться, exodus без кінця, мандрівка, яка ніколи не скінчиться. Мірою того, як більша любов від нас ще вислизає, святість дається нам за ідеал.

Перед неможливістю коли-небудь достатньо гідно полюбити Бога тут, на землі, навіть якщо використаємо всі нагоди для любові, – проте які ж невмілі! – нічого не залишається, як тільки просити Бога з повною довірою, щоб зробив можливим неможливе і дарував себе одразу й у всій повноті людині, яка Його любить, навіть якщо вона не в змозі збагнути. Що відбувається.Адже вона не може про це не просити. А якщо тоді Бог занурить її глибше в себе та видимо зменшить відстань, то драма стає ще інтенсивнішою. І цьому немає кінця. Що більше любиш, то більше прагнеш любити. Це іноді трапляється в деяких людських приязнях, – наскільки ж має бути інакше в тій любові, найбільш ідеальній, божественній?.. Із життєрадісним почуттям гумору Тереза порівнює свою концепцію чотирнадцятирічного підлітка з поглядом зрілої християнки: «На початку мого внутрішнього життя, у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, я запитувала себе, в чому б я ще могла піти далі, бо думала, що вже неможливо краще розуміти досконалість; однак незабаром зрозуміла, що чим далі хтось просувається цією дорогою, тим більш віддаленою здається йому мета. Зараз я вже примирилася з думкою, що завжди бачитиму себе недосконалою, і в цьому знаходжу радість» (ІД 7; Ms. A74r). І так, мірою наближення людина бачить, що перебуває щораз далі від мети, і ніколи не полюбить «остаточною» любов’ю. Актуальна любов не може досягти того, про що мріє. Любов мусить невпинно ставати надією, що Бог сам її зростить.

Тереза добре розрізняє дві досконалості: безкінечну Божу, з якою можна глибше поєднуватись, ніколи не вичерпавши її, і людську, яка, згідно з її вдалим визначенням, полягає в тому, щоб «бути тим, чим Бог хоче, щоб ми були». Але все відбувається так, ніби Тереза, поки живе, ще не досягла цієї людської досконалості. А зрештою, як вона могла б про це знати? Бог хоче, щоб ми постійно зростали на землі. Можна б сказати, що, показуючи нам екзистенцій ну та динамічну перспективу Терези з Лізьє, Бог прагне, аби ми були активніші, ніж зараз. І так наша теперішня любов ніколи не може бути засобом і дорогою, яка поєднує з любов’ю, що має межу в Богові. Тереза приречена безперестанку наново благати Бога про цю кінцеву любов: «Зроби це Ти в мені, прийди сам, Господи, і Твоя повнота. Наповни Ти сам мою глибінь, постійно поглиблюй її та щораз більше наповнюй». Ось чому її «мала дорога» в остаточній фазі є дорогою надії.

5. З вершини на вершину

Другий образ – це звивистий гірський хребет. Туристичний досвід навчає, які ілюзії приносить здобуття вершини і який пробуджує запал. Помічаємо верхівку і думаємо: ну, вже виходимо на саму гору! В ту мить, як піднімемось на цю верхівку, звідти видно іншу вищу точку, і так від вершини до вершини, аж поки осягнемо останню вершину.

Цей образ можна використати в описі зростання людини до Бога, лише з однією відмінністю, – в Богові неможливо побачити остаточної вершини.

Любов завжди бачитиме, як перед нею з'являється нова вершина, і так без кінця. Бог постійно є «далі». Прагнення любити Бога так, як Він нас полюбив, такою ж безкрайньою любов'ю, залишається для людини «в дорозі» недосяжною мрією, не може здійснитися, а це тому, що людина ніколи не стане Богом. Людина створена лише «на Його образ» (Бут 1,26), а це спричиняє одночасно участь і відмінність, єдність і дистанцію. Тому любов мусить собі усвідомити, що хоч би як вона поспішала, не може швидко піднятися і мусить просити Бога, аби зійшов з найвищої вершини і виніс свого улюбленця на гору. Це алегорія Терези про пташеня та Орла. Можна мати «очі й серце Орла», але неможливо мати Його «крила»(ІД 9; Мs . В4v). Сам Орел може піднести безпорадне пташеня на гору. Це ж саме означає порівняння з ліфтом.

Тут ще раз проілюстровано те, що любов, навіть найбільш свята, є безсила, і не в змозі полюбити Бога так, як Він на це заслуговує, і це через Його святість. Приймаючи свою слабкість, любов мусить переродитися в надію, що Бог доповнить нестачі завдяки цілковитому принесенню себе в дар. Така надія є не відступом, а зростанням. Тоді сама любов почне розквітати. Перестати довіряти було б її приреченням на смерть. Св. Йоан від Хреста каже, що любов уміє задля Нареченого зректися всього, крім того, щоб самій зростати й дедалі більше володіти Возлюбленим, щоб Його більше любити: «Душа, хоча й повністю віддала себе своєму Возлюбленому, однак не може стриматись від прагнення тієї плати любові, за яку Йому служить; це було б знаком того, що її любов неправдива; бо нагорода і плата за любов не є чимось іншим і не іншої речі прагне душа, як тільки такого зростання любові, щоб могла дійти до такої її повноти, коли за любов платиться самим собою. […] Закохана душа не прагне завершення своїх трудів, а кінця справи, […] повної й досконалої любові Бога»(«Духовна пісня» 9,7). Надія більшої любові жодним чином не є відступом від безкорисливої любові до корисливого прохання для самого себе. Єдина користь цієї любові – це стати більш безкорисливим і мати змогу щоразу більше віддавати себе.

Тому ця жадана надія, наче рослина, що росте на землі любові, несе в собі всі життєдайні соки ґрунту любові. Вона вся просякла любов'ю, з якої народилася. Вона багата на любов, становить більш сильний вираз любові, яку підносить на вищий рівень. Зрештою, зведення на когось очей, повних надії, веде до більшого захоплення і закоханості. Те, що в Терези ця надія сповнена любові, видно з того, що Той, на Якого вона зводить очі, є Отцем, а вона поводиться з Ним, як дуже любляча дитина.

Часто повторюване слово «надія» покликане показати русло, яким мають протікати довіра і уповання: диспозиції, щоб перейти від «ще ні» до «того, що надходить», і що можливе і добре. Тереза часто використовує ці терміни навзамін, і найчастіше дає своїй надії ім'я «довіра». Довіра – це надія, але завдяки вірі в доброзичливе Боже милосердя, на яке спирається, як на скелю, довіра має більш виразні риси родинної вільності та більшу певність того, що тебе вислухають. Довіра є основою життя, а завдяки цьому – орієнтиром у майбутнє. Довіряти – це повністю довірити себе Богові, ставити на Його доброту, спиратися на Його любов до людини. Довіра такої людини сповнена похвальної молитви і вдячності, вона містить у собі очікування всіх її улюблених братів – людей, яких любитиме більше, коли зросте її любов до Бога. Терезіанська довіра – це сказати Богу: «Дожидаю з надією Тебе самого від Тебе і для Тебе, а також для всіх людей».

Не можна переживати довіру в Богові як абсолютну певність щодо майбутнього. Вона, звичайно, дає «радісну певність і радісну гордість надії». «Христос же – як Син у своїм домі. А дім цей – ми, якщо дотримаємо до кінця непохитне довір'я і похвалу надії»(Євр 3,6), але з надією неминуче боротимуться наші сумніви щодо нереалізованих ще Божих обітниць. Треба, аби довіра не задовольнялася тим, що актуальне, а також не піддавалася спокусам нерішучості та лінощів, які постійно схиляють до сприймання надії як утопії. Довіра часто полягає в тому, щоб «довіряти проти надії» (Рим 4,18). Тому довіра – це джерело динамічного життя, яке підносить нас понад нас самих, ламає бар'єри теперішнього, це вихід із себе, запал і самовіддання. Довіра вимагає постійного відриву себе від дня нинішнього і від нас самих. Це боротьба нової людини, якою ми хочемо стати, зі старою людиною, якою ми ще є і не бажаємо перестати нею бути.

Тут також бачимо зв'язок між довірою та любов'ю. Згідно з Терезою, довіритись – це немов піднятися вище до любові, до любові Бога, який випереджує нас.Довірити себе Йому – це залишити себе з любові до Нього. Терезу часто називають «святою любові». Можливо, було б краще назвати її святою «над-любові», тобто надії, яка понад самовідданням – насправді великим, але обмеженим і тимчасовим – підноситься до вищого самовіддання: визначеного, менш обмеженого, яке може вчинити тільки сам Бог. Це любов, яка не хоче залишитися всього лише тим, чим є, але своїми реальними зусиллями благає Бога, щоб стати тим, чим ще не є. Це любов, свідома того, що вона ще «в дорозі». Ця любов посилає уяву на пошуки способу стати більше собою.

Тому довіра Терези становить ніби синтез богословського життя. Пливучи руслом надії, з одного боку, ця довіра свідчить про віру в Божу доброту, а з іншого – походить з любові, з якою дедалі сильніше хоче поєднатися. Св. Амвросій каже, що між любов'ю та надією існує «свята взаємодія»: справді, хвиля несе нас неустанно від однієї до іншої – любов викликає надію, надія – більшу любов. Більша любов провадить до нової надії, а нова надія становить мову любові та прохання про більшу любов, яке Бог завжди вислуховує. Отже, кругообіг від любові до надії і від надії до любові ніколи не зупиняється аж до дня, коли матимемо Бога в повноті. Надія і любов становлять ланки довгого ланцюга, який дедалі міцніше пов'язує людину з Богом.

Любов і надія – це довга «мала дорога» Терези!

Тереза дуже добре знає, що під поверхнею вдачі та психіки надія може нагромаджувати нові життєві сили. В декому лише тоді проб'ється нове життя, коли в хвилину смерті лусне тверда шкаралупа їхньої убогої психіки. Це типові «малі душі»: на землі дістали мало визнання, не маючи нічого, чим могли б хвалитися, але в Божих очах – великі, бо сповнені надії в своїй нестачі.

Любов і надія – котра з них матиме останнє слово? Можна лише роздумувати, бо, неначе випадково, всі три автобіографічні рукописи кармелітки закінчуються словом «любов». Це в будь-якому випадку показує, що Тереза сповнена нею. Але чи йдеться про любов, яку вона вже має? Чи лише про ідеал, а отже – надію? На цій землі лише надія буде останнім словом людини. Бо кожна любов прагне більшого, а окрилена любов'ю людина з довірою молиться про більшу любов. Надія – це любов, що прагне: піднімається на дах свого дому, простягає сповнені благання руки до неба! Завдяки надії любов переростає сама себе. В цьому значенні Тереза формулює свою дорогу як «люблячу довіру». «Довіра» – це іменник, який виражає суть; «любляча» – це прикметник, який надає забарвлення. А коли Терезу запитують, чим по суті є ця її «мала дорога», вона відповідає: «Це дорога довіри та цілковитого уповання».

Точніше кажучи, надія – це передостаннє слово на землі. Останнє слово вимовить Ісус-Слово в мить остаточної зустрічі, коли віддасть нам себе неподільно. Останнє слово на землі у відповідь на надію; перше і єдине в небі – це все ж таки Любов.

6. Міст понад прірвою

Третій і останній образ, який може проілюструвати доктрину Терези, – це міст.

Ми бачили, як Тереза, попри свою любов – а радше завдяки їй, – усвідомлює відділення від повної любові. Щоправда, вже не відчуває його болісно, тому що Бог дарує їй себе чимдалі довірливіше. Вона ще має усвідомлення подальших можливостей. Досконала любов стає «прірвою»(ІД 11; Мs . С 35r), яку Тереза хотіла би переступити, щоб опинитися поруч із Возлюбленим.

Тепер потрібно перекинути міст через прірву. З обох боків на солідних фундаментах підносяться стовпи для прогонів. На нашому березі – це смирення, завдяки якому людина, обмежене створіння, покірно приймає свої недосконалості та безсилля.

На березі безмежного Бога підноситься Милосердя, в яке вірить людина. Як смирення, так і віра в милосердну любов Бога – це принципові умови надії. Не можна покладати надію в тому, у чию доброту не віримо. На цих прогонах зводимо міст люблячої довіри і можемо дійти до Бога, а радше – сам Бог ступає на цей міст, й переносить людину на той берег.

Проте і цей образ неповний, бо насправді недостатньо лише раз побудувати міст, це треба робити завжди, після кожного зростання в любові.

Отже, чи надія фактично наближає нас до Бога? Можна поставити запитання з боку Бога, судячи per absurdum, однак воно б насправді було абсурдним, якби відповідь була негативною. Чи ж Бог любові може не вислухати людину, яка має палку надію любити Його більше? Тереза гадає, що це неможливо. До довіри можна застосувати те, що вона пише про благальну молитву: «Молитва і жертва становлять усю мою силу, вони – це та невидима зброя, яку дав мені Ісус»(ІД 11, Мs . С 24v). «Наскільки ж велика сила Молитви! Вона наче цариця, яка щомиті має вільний доступ до царя і може отримати все, про що просить»(ІД 11, Мs. С 25r). «Всемогутній дав [Святим] якточку опори САМОГО СЕБЕ І ТІЛЬКИ СЕБЕ; якважіль – молитву, що розпалює вогонь любові. Таким чином вонипідійняли світ» (ІД 11, Мs. С З6v). Ісус сам в «Отче наш» навчив нас просити, тому прохання не може бути безрезультатним. В іншому місці подає молитву доцільною та можливою: «У високих притчах […] навчає нас, що достатньо стукати, аби нам відчинили, достатньо шукати, аби знайти, і смиренно простягати руку, аби отримати те, про що просимо… Додає ще, що все, про що попросимоОтця в Його ім'я, Він дасть»(ІД 11, Мs. С35v).

Сестри Терези свідчать, що вона не ставила жодних обмежень своїм очікуванням. У рукописі «Б» пише про «свої прагнення та сподівання, що межують із нескінченністю», про свою «зухвалу» довіру, про «божевільні прагнення» та «велетенські бажання». «Як же Бог дозволив би перевищити себе в щедрості?» – пише вона(Л 203). Марії від Святої Трійці пояснює, що «обмежувати свої прагнення та сподівання – це не визнавати нескінченну Божу доброту. Мої нескінченні прагнення це моє багатство, і справдяться для мене слова Ісуса: тому, хто має, дасться, й надміру матиме» (АП 1332). Тереза часто повторює за св. Йоаном від Хреста: «Від Бога стільки можна отримати, скільки маємо надію від Нього дістати». Ніщо нам не показує краще переображувальну силу довіри, як конкретне життя самої ж Терези! Бачимо, що її «ліфт» чудово функціонує! Милосердна любов діє в її житті! Її вірність стає винятковою, а братня любов не має меж. Усіма можливими засобами вона прищеплює своїм послушницям довіру. Говорячи про малу дитину, яка не може піднятися навіть на першу сходинку драбини, каже: «Погодьтеся бути такою маленькою дитиною. За допомогою практики всіх чеснот постійно піднімайте ніжку, щоб видертися на сходи святості. Вам, можливо, не вдасться піднятися навіть на першу сходинку, але Господь Бог прагне від вас тільки доброї волі. Незабаром, поневолений цими палкими зусиллями, сам зійде й, взявши вас на руки, сам занесе назавжди до свого царства»(АП 1403).

До Марії від Святої Трійці, яка б хотіла мати трохи більше енергії, Тереза каже: «А може, Господь Бог хоче, щоб ти була слабкою та безсилою, як дитя… Чи думаєш, що матимеш менше заслуг?.. Тому погодься на те, щоб спотикатися на кожному кроці, навіть падати, щоб нести свої хрестики слабо, покохай свою неспроможність, а душа твоя матиме з цього більшу користь, ніж якби, несена благодаттю, із запалом виконувала героїчні вчинки, наповнюючись самозадоволенням і пихою»(ДП 2192).

Щодо себе робить проникливе зауваження, усуваючи всі ілюзії: «Я – маленька душа, яка може жертвувати Господу тільки маленькі речі, і то мені ще часто трапляється оминути нагоду для цих малих жертв, які приносять у душу стільки миру; однак я цим не знеохочуюсь, погоджуюсь мати дещо менше миру і стараюся в майбутньому бути більш уважною»(ІД 11, Мs . С 31r). Тереза вповні усвідомлює, що багато хто більше подружився з Богом, що є набагато більше святіших, ніж це проглядає через їхній бентежний характер і заблоковану психіку: «Дуже часто те, що видається недбальством у наших очах, у Божих очах є героїзмом»(ДП 1755). До Селіни, своєї сестри, каже так: «Будеш здивована в останній день, коли побачиш своїх сестер, які, звільнені від усіх іедосконалостей, виявляться великими святими» ПС І).

До притчі про робітників останньої години робить такий коментар: «Бачите, якщо зробимо хоча і невелике зусилля, але повне, на яке ми спроможні, сподіваймося всього від милосердя нашого Бога, а не від наших нужденних починань. Нагороду отримаємо таку ж саму, як і найбільші святі» (АП 1043).

7. Довіра чи вчинки?

Читач може запитати: «Чи Тереза не підносить довіру занадто високо? Чи достатньо вона показала вклад активного діяння? Чи не пропонує нам містику слабкості?»Стаємо тут перед вічним парадоксом: Бог любові вимагає повної вірності, а водночас любить недосконалу людину, коли та визнає свої нестатки. Від початку до кінця Доброї Новини зустрічаємо цей парадокс відкуплення бідняків. Співіснування нашої особистої відповідальності і просто дивовижного Божого милосердя – це таємниця!

Цей парадокс також видно в Терези, навіть у словах. Пригадаймо такий вираз: «За любов платиться тільки любов'ю», – або: «Любов треба доводити вчинками»(ІД 9, Мs . В 4r). Та ще: «[Ісус] не потребує наших учинків, а єдино лише нашоїлюбові» (ІД 9, Мs. В 1v). Її дорога, каже, це ані квієтизм, ані ілюмінізм(пор. АП 1358), але ж вона хоче померти з «пустими руками» і зізнається: «Якби я намагалася збирати заслуги, то зараз була б у розпачі»(ПС І). Любов – це «навальний потік, який нічого не залишає після себе»(там же). Але коли Бог винагороджуватиме її справу любові, «матиме багато клопотів, бо не маю жодних учинків! А тому довіряю, що воздасть мені згідно зі своїми власними учинками» (NV 15 V).

Тереза не була вольовою особистістю, але вона не терпить теплуватості. Незабаром після Пожертвування себе Божому милосердю, від якого очікує всього, вона пише: «енергія […] це найбільш потрібна чеснота; маючи її, можна легко досягти вершини досконалості»(Л 157). Говорячи про велике милосердя, яке пізнала в день Різдва Христового 1886 р., однак, зазначає: «Багато душ кажуть: "Не маю сил скласти цю жертву". Нехай же спроможуться на те, що зробила я: на велике зусилля!» (NV 8 VII). Підкреслює, що дорогу до небесного царства не долають нашвидку, кажучи: "Господи, Господи", але чинять Божу волю» (пор. ІД 10, Мs . С11у), проте часто підкреслює факт, що доброї волі достатньо(пор. ІД 11, Мs. С 25v).

Часткове вирішення парадоксу знаходимо, розглядаючи критерій, який використовує Тереза. Істинна цінність – по суті, єдина – це любов, з якою виконується той чи інший вчинок, а не його величина. Любов надає величі всьому, а без любові найбільший вчинок втрачає будь-яку цінність у Божих очах. «Я зрозуміла, що безлюбові всі діла – це ніщо, це лише прах, навіть такі прекрасні, як воскрешання мертвих»(ІД 8, Мs. А 81v). «Не враховуються ані цінність, ані навіть видима святість учинків, а тільки любов, яку в них вкладено»(ПС І).

У висловлюваннях Терези стосовно відносної цінності вчинків, багато сказано про велике, вражаюче, блискуче, сенсаційне в діянні – все те, що часто авторка окреслює назвою «засліплююче». І так вона відмежовується від «подвигів» тілесного самозречення і відкидає всіляке прагнення надзвичайних містичних явищ. Це не для «малих душ», каже, це б уже не була її «мала дорога». «Так солодко служити Богу в темній ночі випробувань, тільки це життя маємо, щоб жити вірою!..»(ПС І).

Вірність, якої вимагає любов, концентрується на великій кількості «малих» речей, зовсім звичайних, щоденних – доступних для кожного. Як бачимо, Тереза не пропагує легких рішень. Героїзм не виключений, але перенесений у доступну для вбогої людини сферу. Ріку любові вміщено в рамки звичайного щоденного життя. У програмі, згідно з якою Тереза хоче реалізувати свою мрію про любов, вражає те, яке місце в серці Церкви вона дає «всім малим речам»: ці «пелюстки […] без жодної цінності», це «маленьке ніщо»: маленька жертва, погляд, слово, посмішка! Але який радикалізм! Усе схопити,ні в чому не відмовити(ІД 9, Мs . В 4v). Проте Тереза визнає, що вона є тільки «недосконалою душею», бо трапляються «невірності», програма не завжди буває виконана до кінця. «Справа» не завжди означає цілковите виконання, не завжди з усіх сторін довершена. Іноді це тільки чесне зусилля, факт, що спроба була, добра воля, яка невтомно починає заново – це справжні носії любові, але також свідки слабкості та вад, які закликають Боже милосердя.

Як же утішилася б Тереза, якби знала цю притчу Тагора, що показує цінність «малих речей»:

Пішов я сільською дорогою жебракувати від дверей до дверей, як раптом з'явилася Твоя золота карета, як далекий сон. Здивований, я думав, хто ж цей Цар царів.

Мої очікування заходили дуже далеко, я думав, що ось тепер закінчились мої важкі дні, і очима шукав подарунків, розданих без прохання, і багатств, розсипаних скрізь навколо, в поросі дороги.

Карета затрималася біля мене. Твій погляд зустрів мене, і Ти вийшов із посмішкою. Надійшло нарешті щастя мого життя. Тоді Ти раптом простягнув праву руку й сказав: «Що маєш, щоб мені дати?»

О! Це був царський жарт! Свою щедру долоню простягнути відкритою до жебрака. У замішанні та ваганнях я поволі витяг із сакви мале, зовсім малесеньке зернятко збіжжя й подав його Тобі.

Але яким же було моє здивування, коли під кінець дня я висипав вміст сакви на землю і знайшов у цій жалюгідній кучі непотребу мале, зовсім малесеньке зернятко золота. Я гірко заплакав і прагнув його мати, тоді б я мав достатньо відваги, щоб віддати Тобі все, що мав (Святі Пісні, «Лірична жертва»).

Вчинки і довіра? Тереза виявляє в цьому чудову рівновагу. Людина любить скільки лиш може, виявляє це вчинками, але, коли вона безсила і їй нічого не вдається, довіряє себе нескінченному Милосердю. Наука Терези про духовну вбогість побудована на досвіді того, хто не може довести до кінця зусилля і прагнення до святості, доки покладається на власні сили. Однак у межах простору, який наша любов здатна наразі осягнути, вона має бути виставлена дією. Відтак любов звертає очі до Бога з благальною довірою. Якщо любов піднесеться вище, мусить знову проявити свою автентичність дерез відповідну вірність у малих речах. Спонтанність довіри може похитнутися без вірності вимогам Возлюбленого. Вражає турбота Терези про те, щоб віддати всю славу Божому милосердю. Тому вона не дуже цінує власні дії. Десь каже, що її «мала дорога» – це ніщо інше якTodoynada святого Йоана від Хреста: по дорозі «ніщо» доходимо до Того, який є Всім. Підкреслює: «Хочеш піднятися на гору, а Бог хоче, щоб сходив!»(ПС I). «Здобувати ? – Радше скажи -втрачати!..» (там же). «Постійно маєш надію дійти; дивуєшся, що падаєш. Постійно треба зважати на падіння»(там же). «Треба погодитись залишатися завжди бідною та безсилою, і у цьому вся трудність» (Л 176). Убогий духом не слідкує з тривогою за результатами, не розраховує на успіх, не досліджує з неспокоєм, чи далеко пішов уперед, не прагне мати гарних думок, так само добре житиме без світла, не хоче все бачити і все зрозуміти, бо живе вірою та довірою, і цілий віддає себе Єдиному.

Тереза хоче зректися навіть своїх заслуг. Бачить у них надто незалежне добро, титул до самодостатності, який дозволяє вихвалятися перед Богом. Тому не терпить комерційної ментальності, постави власника. їй цілковито чуже все, що хоч трохи стосується моральної винагороди чи підрахунків. Вона ні в чому не хоче порушити своєї цілковитої залежності від самого тільки Божого милосердя, і саме це остаточно становить її найбільшу заслугу! Живе завдяки Божій милості, у повній довірі відкрита на все, чого вимагатиме від неї Бог або що в ній звершить, навіть через страждання. Це покладання на Бога становить поставу довіри, яку Тереза постійно підтримує, це стан віддання себе в руки Возлюбленого, що Йому довіряє, що на Його милосердне заступництво розраховує.

Тепер бачимо, що парадокс і таємниці не були ліквідовані в Терезі. Залишаються два полюси: робити все, начебто це залежало від неї, і всього сподіватися, начебто це залежало тільки від Бога. Доктрина Терези не виключає жодного з двох полюсів. І це для неї не є пустий вираз! «Треба робити все, що лише можемо добути зі свого нутра, давати, не ведучи підрахунків, постійно зрікатися, одним словом – доводити свою любов усякими добрими вчинками, що вони є в нашій силі. Але насправді як цього всього мало… Треба, щоб ми, зробивши все, що вважаємо за належне зробити, визнали, що ми – «слуги непотрібні», втім довіряючи, що Господь Бог у своїй благодаті дасть нам усе, чого прагнемо» (ПС І).

Поміж цими двома полюсами – діяльністю та покладанням на Бога, – її серце виразно схиляється до того останнього. Це – властива їй харизма, з цього випливає моральна сила, яку випромінює її особа. Останнє речення автобіографії Терези відкриває її любов до повної вбогості стосовно особистих заслуг: «Якщо підношуся до Бога через довіру та любов, то не тому, що в своєму випереджувальному милосерді зберіг мою душу від смертного гріха» (ІД 11, Мs . СЗ6v). Вона просить матір Агнесу: «Скажи чітко […], що, якби я навіть учинила всі можливі злочини, мала би завжди ту ж саму довіру, відчувала б, що вся ця безліч гріхів була б, як та крапля, кинута у розжарене вогнище»( NV11 VII). Відтоді для неї вже неможливо бути багатою: «Навіть якби я зробила всі вчинки св. Павла, ще б вважала себе непотрібним слугою; але саме це мене потішає, – що, не маючи нічого, отримала все від Бога» (NV 23 VI).

Терезі приписували широко відоме визначення святості. Найпевніше, це матір Агнеса вклала ці слова в уста Терези, але якщо навіть це речення дослівно не походить від Терези, то натхнення повністю їй належить: «Святість не полягає в тій чи іншій практиці, але вона полягає у вдачі серця, яке робить нас покірними й малими в Божих раменах, свідомими власної слабкості й аж до зухвальства упевненими в Його батьківській доброті»( NVЗ VIII).

Образ руки може навіювати думки щодо розвитку життя Терези. Спочатку рука намагалася схопити, долоня була звернена вниз, із зігнутими пальцями у загарбницькому, привласнювальному жесті. Потім поступово відбувається розворот, навернення. Долоня звертається догори. Пальці, налаштовані схопити, тепер розслабляються. Рука тепер відкрита, готова жертвувати і взамін багато приймати. Це не сталося за одну мить – був потрібний розвиток впродовж майже всього життя.

8. У серці християнства

Тереза у своїх листах по-своєму виразила богословський, дуже глибокий погляд на стосунки «Бог – людина». Вона не почерпнула його з навчання, але набула з особистого досвіду власного внутрішнього зросту в світлі Божого Духа, якому віддала себе без решти з надзвичайною вразливістю та надзвичайно чистою любов'ю. Вона майже несвідомо відшукала, пережила до глибини, пояснила і нагадала церковній спільноті центральну проблему християнства, серце Павлової доктрини.

Св. Павло в посланнях до Галатів і до Римлян показує, що фарисей, – носій сильної єврейської упередженості, – є безсилий освятити себе через Закон. Закон бо пропонує йому таку вимогливу та заплутану етичну програму, що її неможливо реалізувати власними силами. В цьому полягає драма фарисея. Він обтяжений важким завданням, як ярмом, яке неможливо нести, і не має внутрішньої сили вдосталь, аби його виконати. Він покладається на власні сили, щоб вірно стати перед Пресвятим Богом. Це дорога до легалістської постави, що вона, через акт волі та бездоганної вірності, неминуче веде до надання самому собі ореолу праведності, – проте, це лише прославлення самого себе.

Отже, становище фарисеяє принциповою протилежністю релігійній поставі християнина, який може отримати відкуплення та вірність тільки від Когось іншого – Павло підкреслює це в різкій полеміці. Фарисей, навпаки, покладається на себе самого, щоб дійти до святості. Святість є його власною справою. Він хоче досягти її власними вчинками. Його характеризує шукання таких справ, де людина є самодостатня, а це не може бути прийняте християнством як першорядна цінність, бо християнська любов може бути тільки відповідною «реакцією» стосовно первинної діяльності, що походить від Бога і благодаттю проникає людську діяльність.

Христос приходить показати безсилля Закону як замкнутої системи самоосвячення та прибиває його до Хреста. Він не тільки реорганізує Закон, у якому все ж любов є першою та найбільшою заповіддю – про що забула більшість ізраїльського народу – але також дає новий принцип життя, внутрішню здатність результативно виконувати новий закон. Дає нам свого власного Духа. Подихом життя в нас, що через нього Дух дає нам свій імпульс, є благодать. І саме благодать нас освячує, а не ми самі себе шляхом виконання Закону власними силами. Дух, що Його Отець розлив у наших серцях, пронизує наше життя любов'ю, схиляє нас наблизитися до Нього з любов'ю, кажучи: «Авва, Отче!». Христова любов квапить нас, вона нескінченно вірна, і ніщо нас не може від неї відділити. Завдяки хрещенню ми стаємо учасниками цієї спасенної благодаті Христа, яка плине з ініціативи Бога, заслужена для нас смертю та воскресінням Ісуса Христа. Нам треба відкритися на неї через pistis, віру. Христос-благодать-віра – це нова вісь, довкола якої обертається християнська святість. Ми не самі себе відкупляємо, це робить Христос. Людина є слабка, але в ній об'являється Божа міць. У могутності Христової святості людина може «хвалитися» своєю слабкістю. В Бозі вона сильна саме в ту мить, коли слабка, бо перебуває у сприятливих умовах, щоб смиренно відвернутися від самої себе і відкритися на Бога.

Тереза мусила, в певному розумінні, сумлінною працею прокладати собі дорогу через Павлову (і християнську загалом) проблему. Перемога мала прийти через невдачу, через поразку самоосвячення – так, як до Павла. Перша зустріч Павла з живим Христом справила на нього враження блискавки. Павло, який «перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків» (Гал 1,14), був скинутий з сідла по дорозі до Дамаску і впав на землю, зазнавши життєвого струсу, – а в переносному значенні його було скинуто з сідла і поготів. Кинутий у дорожню пилюку, він знає, що морально «гризе землю». «Де не я правий ані Закон, але той Ісус, Якого переслідую.» Це водночас темрява і раптовий блиск, поразка й об'явлення, криза і вже перспектива вирішення. Це поворот, за яким розпочинається переміна серця та думок.

Тереза також подолала цей поворот. Перше навернення дало мрію про ідеальну святість: «Любов без жодних меж, окрім Тебе самого». Друге, більш досконале, стало переходом від власної діяльності до підпорядкування себе Божому діянню, цій theopatheia. Тереза добровільно віддає справу своєї святості в руки Ісуса – Він порядкує спасінням, доповнює її зусилля і надає їм цінності вбанку своєї милосердної любові. Це Ісус виходить з повними руками назустріч добровільно пустим рукам Терези.

Певна річ, Тереза розпочала свою подорож до святості з прихованим переконанням, що досягне мети завдяки своїй любові, завдяки дріб'язковій вірності в усьому, навіть у найменших речах, але справи пішли інакше. Щоденно до неї приходить пізнання слабкості, а крім цього, вимагання та прагнення любові здаються дедалі більшими мірою постійного зростання в любові. Ідеал її переростає, а вона не знаходить способу досягти його за допомогою власних сил. Етика досконалості стає болючою проблемою, бо Тереза усвідомлює цінність Бога та Його «єдиність». Тисячі життів не вистачить, щоб Його покохати.

Ці два чинники: усвідомлення власної недостатності та глибше пізнання Бога, Який все перевищує, – невблаганно ставлять Терезу перед дилемою, і обидва способи розв'язання полягають у капітуляції. Або людина скаже собі: «Це неможливо! Я відмовляюся! Святість – це юнацькі ілюзії, розвіювані реальністю. Просто треба жити, як ведеться, а там побачимо!». Це лагідна форма. Може бути набагато гірше: можна розчаруватися, втратити внутрішній мир, згіркнути, збунтуватися й бути нещасливим! Або можна собі сказати: «Віддаю себе Богові, ризикую всліпу стрибнути у довіру та її спасенну міць, яка дає впевненість, що мене вислухають!» Очевидним знаком присутності Святого Духа в Терезі є вибір другої капітуляції: повного звірення на Бога, і це нова «дорога», єдина, яку можна пройти. Господь тепер бере її за руку назавжди. Відкриття «малої дороги» – це визволення для її здавленого серця і допитливого розуму, який перебуває в пошуку.

Потрібні були роки, щоб Тереза побачила ясно, як сонце, – не теоретично, а практично – що Возлюблений має дати себе сам, Він не хоче, щоб людина Його захопила. Він надто великий, щоб людина подужала Його здобути. Це Він сам здобуває людину і віддає їй себе. Відкупитель і Спаситель не є ані метою, до якої прямуємо, ані фортецею, яку треба взяти приступом. Порятунок не походить від нас самих, це дар Того, хто «перший полюбив нас» (1 Йн 4,19).

Можливо, треба впасти у розпач, аби відкрити надію. Вона приходить після численних спроб побудувати щось власними силами. Істинна надія перевищує мрії – тоді серце відкриваємо наново, по-іншому. Це відкриття вимагає також нашої участі. У нашій довірі можемо відкритися на Бога тією чи іншою мірою, але істинна довіра полягає в тому, щоб звести очі на Господа Життя, і дивитися активно, відкрито і невідступно. Він сам освятить нас. «Святість – це радше плід готовності до прийняття та довіри, ніж старанності й сумлінної роботи. А точніше: пильність та зусилля – це невідмінні умови, але тільки умови. Головне приходить як дар. В християнській традиції це називається благодаттю» (Хан Фортманн).

Тоді Тереза входить у серце Євангелія. Її «духовне дитинство» (треба зауважити, що вона сама ніколи не вживала цього визначення), полягає в добровільному переживанні до дна «духа усиновлення, яким кличемо: "Авва, Отче!"» (Рим 8,15). Її довіра становить душу Павловогоpistis : любовного віддання себе спасенній благодаті Бога. Її Пожертвування себе Милосердю становить логічне обґрунтування слів, що ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 8,39).

Тереза дуже любить Послання до Римлян, цитує його і з десяток разів посилається на нього. У бревіарії вона зберігала текст, складений з віршів Рим 4,4-6 і 3,24: «Блаженна людина, що її Бог вважає праведником, незалежно від учинків, тому ж, хто працює, заробіток рахується не як ласка, але як щось належне… Тому ті, котрі не чинять діл, оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (ПС I). Тереза знає, що Ісус залишається при своїй думці і сам хоче бути Відкупителем. Це Його гордість.

Не раз підкреслювано екуменічне значення доктрини Терези. Католичка до мозку кісток, в послуху підпорядкована авторитетові Церкви, своїм стилем і звичками занурена в католицьке життя епохи – в своїй основі та своєю концепцією життя, вона була ближча – ніж багато хто зважився би припустити – до того, що протестантизм підкреслював як цінне у християнській спадщині доктрини про відкуплення.

9. Щаслива істота

Нам залишається дещо додати про певні риси, які становлять невіддільну частину духовної вбогості Терези. Передусім щастя, народжене надією. Хто злиденний, але завдяки надії знає, що майбутнє відкрите перед ним, – той найбагатший, бо усе має наперед і втішається з цього. Убогий духом не відчуває себе позбавленим чогось, бо не прагне нічого обмеженого, а знає, що перед ним є безмежне відкрите й доступне. Ісус сказав: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5,3).

Убога в усьому, Тереза завдяки своїй безмежній довірі багата на Бога. Вона знає, що Він підходить до неї щораз ближче як благодать: «Усе є наше, усе для нас, бо в Ісусі маємо все» (пор. ПС І).

Ця глибока споглядальниця все своє життя сприймає як мову Бога та прояв батьківської турботи – все відчуває як дар. Мир, радість та щастя становлять атмосферу дна її життя навіть у мороці фізичного страждання й випробувань віри. Її усмішка входить у сестер в приказку – вони бачать, що радість Терези плине з безперервного контакту з Богом. «[Сьогодні вже страждаю не зі смутком], але в радості та мирі; посеред страждання тішуся істинним щастям» (ІД 10, Мs . С 4v). Вже наближається її нове життя, свято Воскресіння розпочинається всерйоз: «Я неначе воскресла духом, вже не там, де думають. Моя Матінко, не переживай за мене, я дійшла до того, що вже не можу страждати, бо кожне страждання солодке для мене» (NV29 V). Побоювання, біль, тривога, зміни в здоров'ї, людські пересуди – все це «зачіпає лише поверхню її душі» (NV10 VII), але вже не в змозі замутити самої глибини, де в довірі Тереза стала на якір у Богові. Зв'язана з Богом, відчуває себе визволеною та відірваною від усього, що не є Богом. До її словника часто повертаються образи, що відображають легкість, швидкість і політ: отримує «крила», «відлітає», вона – «жайворонок у високому небі», відірвана від усього, прагне лиш підноситись чимдалі вище до Світла. Розчарування, сум'яття, тривоги, неспокій уже не можуть замкнути її в самій собі.

Відтоді її веде лише покладання на Бога. «Зовсім не переживаю про майбутнє; я впевнена, що Бог виконає свою волю, і лише про цю єдину благодать прошу Його; не треба бути більшим за Царя монархістом» (Л 191). Тереза живе «тепер» і «сьогодні» Божою волею, знає, що Бог разом з проханням дає силу: «Господь Бог наповнює мене відвагою пропорційно до моїх страждань. Відчуваю, що цієї миті не можу витримати більше, але не боюсь, бо, якщо вони примножаться, то Він одночасно збільшить мою відвагу» (NV15 VIII). Поки що радіймо з того, що Бог дає тепер: «В іншому разі – завжди буде час переживати» (NV20 V). Часто повторює вислів: «Все є благодаттю». Тепер вона зрозуміла глибину псалмів, які безупинно говорять про Боже милосердя. До цього це були «пласкі описи» – тепер вони розмовляють з нею про її Господа і про неї саму. Невпинно з її серця підносяться вдячність і волання, єдине прагнення: любити більше, щоразу більше. Це основний тон її молитви.

Напевно – з огляду на щедрість отриманих милостей – Тереза бачить також свою вічну малість (пор. ІД 10, Мs . С 4v), але «коли мені теж було дано зрозуміти любов Ісусового Серця, зізнаюся, що вона вигнала з мого серця всяку тривогу! Спогади моїх вин упокорюють мене, схиляють мене ніколи не покладатися на власні сили, бо вони – лише слабкість; але ці спогади ще більше говорять мені про милосердя та любов. Коли з довірою кидаємо свої провини в палаюче вогнище Любові, чи ж можливо, щоб вони не згоріли в ньому безповоротно?» (Л 220).

У перспективі цієї безмежної довіри вже немає місця чистилищу. Чистилище – це «найменше переживання» (АП 1164). Тереза добре знає, що не заслуговує навіть туди ввійти, проте не може його боятися, бо «Вогонь Любові освячує краще, ніж полум'я чистилища» (ІД 8, Мs . А 84v). «Пам'ятаючи, щоЛюбов покриває безліч гріхів, черпаю з цієї невичерпної копальні, що ЇЇ Ісус відкрив переді мною» (ІД 10, Мs. В 15r).

Отже, життя кармелітки стає дедалі відкритішим, щоб вбирати в себе звідусіль.

Розділ V

Входжу в життя

1. Життя — це «бути в дорозі»

Для Терези настав час поєднання з Богом. Прагнення Бога доходить неначе до повноти зросту, а його виповнення вже близьке.

Усе було дуже швидко. І на це Тереза також сподівалася: «Ніколи не просила Бога, щоб померти молодою, це здавалося мені боягузтвом, але Він від дитинства дав мені внутрішнє переконання, що мій біг на цій землі буде коротким»(Л 229), – тому явно поспішала.

Коли Тереза-послушниця проходила школу страждання, то писала: «Погляньмо на життя у відповідному світлі… Адже це мить між двома вічностями» (Л 63). Вона багато розмірковувала на тему часу і життя: життя вважала Божим даром, але також і відповідальністю. «Так, життя – це скарб… кожна хвилина – цевічність, радісна вічність, що провадить до Неба, вічність бачення Богавічна-віч, поєднання з Ним!.. Є тільки один Ісус, нічого іншого немає. […] Життя будеКороткий, вічність не має меж. […] Нехай же всі хвилини нашого життя будуть дляНього самого, створіння хай нас торкаються лише миттєво… Тільки одне потрібно робити під час ночі цього життя, цієї однієї ночі, яка наступає тільки раз, а це любити,Любити Ісуса з усіх сил нашого серця і рятувати для Нього якомога більше душ, щоб Він бувлюблений» (Л 74). «Ми більші, ніж всесвіт. Одного дня досягнемо і ми також божественного існування»(Л 58).

Це образ весни. Але це також, у своїй зрілості, образ осені, коли все споглядаємо спокійно: «В ту мить, коли маємо стати перед Богом, розумію краще, ніж будь-коли, що тільки одного треба – працювати виключно для Нього, і нічого не робити для себе ані для створінь. […] Я хотіла би сказати тисячі речей, які розумію, стоячи на порозі вічності. Але я не помираю, входжу в життя, а все, чого не можу сказати на цій землі, дам зрозуміти з висоти Неба»(Л 216).

Тепер Тереза остаточно стала «дитиною». Її величезна простота є духовною зрілістю і дозволяє їй всюди побачити відблиск Божого світла. Фортманн каже: «Можливо, Світло більш доступне у вирішальну годину смерті, ніж у щоденній круговерті повсякденного життя, коли смерті ще не видно на горизонті. Стільки світлих речей у Житті: весна, мімоза, співочий дрізд, Моцарт, любов, вино, приязний погляд, танець. Чи становить це конкуренцію для «Ясного, Великого Світла»? У незрілому досвіді – так. Радість з приводу речей є чимось очевидним, тоді як велике Світло треба відкривати. Душа повинна пригадати,що малі вогники походять від Великого Світла. Для дітей це іноді очевидне».

Чи Тереза тепер готова до смерті? Так і ні. Викорінена з усього, вона готова все отримати: «Через те, що я стараюся з усіх сил залишитися маленькою дитиною, не потребую робити жодних приготувань» (Л 171). З іншого боку, вона не готова сама по собі й ніколи не буде: «Стараюся, щоб моє життя було одним актом любові, і вже не переймаюся тим, що я – мала душа, навпаки, тішуся з цього. А ось чому смію сподіватися, що "моє вигнання буде коротким": не тому, ніби думаю, що я готова; відчуваю, що ніколи не буду, якщо Господь сам не перемінить мене. Він може це зробити за одну мить; після всіх милостей, якими мене обсипав, очікую ще цієї однієї від Його нескінченного милосердя»(Л 201).

Тереза зрозуміла неможливість будь-коли тут, на землі, зрівнятися з любов'ю Бога, і уже давно в ній почало зростати прагнення неба. Там вона кохатиме Бога повнотою Його власної любові – нескінченно, любов'ю без дна, без віддалення, – так, як тут марно намагалася це робити. Послушницею писала: «Як же прагну Неба, того місця, де будемо любити Ісуса без застережень!..»(Л 55). А тепер, за три місяці до смерті: «Ось що притягує мене до вітчизни – Неба: надія любити Його нарешті так сильно, як тільки цього прагнула, і думка, що зможу зробити так, щоб полюбили Його безліч душ, які вічно будуть Його благословляти»(Л 225).

З прагненням неба поєднується прагнення вмерти від любові: «Не розраховую на хворобу, це надто повільний провідник!Розраховую вже тільки на любов; проси Господа Ісуса, щоб усі молитви, що підносяться в моєму намірі, служили для розпалення цього Вогню, який має мене спалити» (Л 213). Це давнє прагнення. Від світанку чернечого життя її розпалили слова Йоана від Хреста з «Живого полум'я любові»: «Надзвичайно важливо, щоб душа багато вправлялася в любові з тією метою, щоб – швидко спалюючись – майже не затримувалась тут, на землі, але швидко дійшла до бачення свого Бога віч-на-віч», і разом з ним просила: "Розірви заслону цієї солодкої зустрічі". Незабаром по цьому Тереза виразно зрозуміє безсилля любові, тоді як смерть від любові побачить як момент, коли вся любов збирається востаннє у найвищому відданні себе. В Пожертвуванні себе Милосердю вона просить про мучеництво з любові, «яке б її нарешті умертвило» – часто повторює цю молитву. Адже й тут є місце для глибокої еволюції. Йдучи слідами св. Йоана від Хреста, Тереза спершу сподівалася смерті «в чудовому піднесенні й чудесних поривах любові», але піднесення та пориви зникають у фізичній і моральній темряві. Змінюється образ смерті. Суть залишається, але спосіб змінюється. Тепер Тереза передусім вдивляється в приклад Розіп'ятого. «Господь наш помер на хресті і самотності душі, однак же це найкраща смерть від любові. […] Помирати від любові зовсім не означає помирати у піднесенні»( NV4 VII). В кінці ясно каже, що смерть від любові, якої прагне, – «це смерть Ісуса на хресті». І ця смерть стане її часткою.

2. Ставлення до життя

«Є тільки Ісус, нічого іншого немає…» «Нічого для себе ані для створінь…» Ці негативні формулювання в Терези потрібно інтерпретувати в позитивному світлі возлюблення нескінченної цінності Бога. В жодному разі не треба думати, що наша кармелітка недооцінює те, що є доброго на землі, а тим більше, що вона не любить людей. Особливо знаменне є те, що наприкінці життя, біля вершини любові Бога, Тереза отримує «благодать розуміння, в тому полягає любов до ближнього»(ІД 10, Мs . С 11v), хоча вже розуміла й практикувала її протягом всього чернечого життя… Тут не будемо вдаватися в подробиці на цю тему. Зазначимо лише, що все її життя було опромінене центральним світлом духовного дитинства. «Мала дорога» перетинає всі сфери життя. Все обертається довкола осі «не я, але Ти». Так відбувається з любов'ю до ближнього. Тепер Тереза пройнята словами Ісуса: «Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного»(Йн 13,34). (У цьому теж прагне якомога більше наблизитись до Ісуса!) Бачить, що власними силами вона ніколи не досягне цієї інтенсивності в любові, тому молиться: «Я не зможу! Зроби це в мені, Господи!» «О! як же дорога мені [Твоя нова заповідь], бо дає мені впевненість, що хочеш любити в мені всіх тих, яких наказав мені любити!.. О так! Відчуваю, що, коли люблю ближніх, тоді Ісус сам діє в мені!»(ІД 10, Мs. С 12v).

Те саме відбувається з її апостольством у ролі наставниці новіціату. Тереза стверджує, що завдання перевищує її сили, та очікує, що Господь наповнить її долоні. І Він це робить: «Коли я зрозуміла, що сама по собі нічого не можу зробити, обов'язок, який мені довірили, вже не здається мені таким важким; я усвідомлюю, що мені необхідно з'єднатися дедалі сильніше з Ісусом, решту ж мені додадуть у надлишку… Справді, моя довіра ніколи не була ошукана»(ІД 11, Мs . С22v).

Те ж саме і з покликанням, широким, як світ, щоб бути любов'ю в серці Церкви. Сама по собі Тереза «непотрібна», – і знає про це, – але просить, щоб любов Господа зійшла до її серця: «Ось моя молитва: прошу Ісуса, щоб потягнув мене у полум'я своєї любові; щоб мене так сильно поєднав із собою, щоб Він сам жив і діяв у мені»(ІД 11, Мs . С 36r). Тоді вона зможе своєю молитвою підняти світ (пор. ІД 11, Мs. СЗ6v).

Завжди цей напрямок – вийти з себе і повністю довіритись Ісусові. Для неї молитва – це поєднання з Ісусом(пор. ІД 11, Мs .С 25v), це взивати «Отче!» в подиху Ісусового Духа(пор. ІД 11, Мs.С19v). Молитва Ісуса, «Отче наш», захоплює її і живить її власну молитву. Вся її доктрина проникнута духовністю «Отче наш». Це постава anawim – жебраків Господа, смиренних, як Марія, «голодних, котрих наситив благами» (Лк 1,53). Тому Тереза стає дедалі більше марійною. В Марії бачить матір і прототип усіх, які мають іти «звичайною дорогою» віри та віддання.