ХЛОПЧИК, З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ(Святий Ґерард– охоронець матерів)- о. Теодуле РЕЙ-МЕРМЕТ

о. Теодуле РЕЙ-МЕРМЕТ, ЧНІ

ХЛОПЧИК,

З ЯКИМ БАВИВСЯ БОГ

(Святий Ґерард– охоронець матерів)

     Святого Ґерарда Маєллю ми повинні сприймати таким, яким він був: живим втіленням Великомученика Христа. Він належав до тих, хто цілковито присвятив себе Божій волі. Це невтомний спаситель людських душ, супроводжуваний екстазами, містик і чудотворець.
Коли б ми хотіли обійти мовчанням його чудотворство, це б означало написати неповну правду про Святого, однак було би запереченням тієї величної Ґерардової чесноти, яка стала джерелом усіх інших чеснот: віри, що гори зрушувала (як обіцяв Господь).

Зміст

Вступ.. 3

Гра з хлібом. 4

Учень у кравця. 6

Колодязь маленького Ґерарда. 8

Марні намагання. 9

Кров. 11

Чутки. 13

Перший етап. 14

Другий етап. 17

Учень стає майстром. 20

Як пір’їна на вівтарі23

Пошуки скарбу. 27

Пророк у своїй країні31

Миші, вікна і хустинки. 32

Землетрус у Кастельгранде. 35

“Прекрасна Божа воля”. 37

Ґерард від Ізбавителя. 38

Коли два на два не буде чотири. 39

Прощавай, наша люба. 41

Діво Потішителько. 41

Деліцето, травень 1754 року. 42

Двоє, що були наче створені44

одне для одного. 44

Ключі до неба. 47

“Вмирай спокійний”. 50

ДЕВ’ЯТНИЦЯ МАТЕРІ,53

ЯКА ОЧІКУЄ ДИТИНУ.. 53

Перший день. 53

Другий день. 53

Третій день. 53

Четвертий день. 54

П’ятий день. 54

Шостий день. 54

Сьомий день. 54

Восьмий день. 55

Дев’ятий день. 55

Молитва. 55

ДЕВ’ЯТНИЦЯ ЗА РОДИНИ.. 56

Перший день. 56

Другий день. 56

Третій день. 56

Четвертий день. 57

П’ятий день. 57

Шостий день. 57

Сьомий день. 57

Восьмий день. 57

Дев’ятий день. 58

Молитва батьків. 58

Вступ

Святого Ґерарда Маєллю ми повинні сприймати таким, яким він був: живим втіленням Великомученика Христа. Він належав до тих, хто цілковито присвятив себе Божій волі. Це невтомний спаситель людських душ, супроводжуваний екстазами, містик і чудотворець.

Коли б ми хотіли обійти мовчанням його чудотворство, це б означало написати неповну правду про Святого, однак було би запереченням тієї величної Ґерардової чесноти, яка стала джерелом усіх інших чеснот: віри, що гори зрушувала (як обіцяв Господь).

Дійсно, розповідь про святого чудотворця має тенденцію до перебільшення і подається дещо прикрашено, але ж минуло чимало часу з тих пір: між смертю Маєллі (1755) та процесом його канонізації (1843-1845) сплинуло майже сто років. Тому я, не дотримуючись строго висвітлень з джерел, категорично вилучив висловлювання, які, в основному, починаються фразами типу: “говориться, що…” або “згідно такої-то традиції…” Написанню цієї книжки я завдячую не лише леґендам, але й дійсності.

Я дотримувався фактичних переказів поодиноких свідків про чудеса і явища, які вершив цей Святий, їх, за вказівкою святого Альфонса, коротко занотував отець Ґаспар Кайоне, доктор права і науковий історик. Чотири роки він приятелював зі Святим, а у віці тридцяти двох років упродовж останніх п’ятнадцяти місяців Ґерардового життя став його настоятелем. На долю отця Кайоне випало щастя опитувати сестер, приятелів, настоятелів і сповідників Святого.

На основі їхніх розповідей він написав коротку біографію св. Ґерарда, а згодом – більш розгорнуту. Як скромний літератор, він їх не опублікував. Але обидві вони збереглися як чисте і незатьмарене джерело.

Інший сучасник Ґерарда, славетний біограф святого Альфонса і його молодого монашого Чину, отець Антоніо Танноя (1727-1808) також написав біографію Ґерарда, яка була опублікована у 1811 році. Що стосується змісту описаних чудес, то отцю Танноя ми можемо цілковито довіряти з огляду на його духовний сан і талант.

Зрештою, це ж не 1900 рік, коли наука повністю заперечувала можливість чудодійств. Сьогодні оновлений рух щоразу підтверджує та досліджує їх, хоча чимало науковців у своїх працях заперечують релігійний агностицизм. У лютому 1989 року 25 науковців з Парижа опублікували наступне: “З позиції логіки дива і наука не мають нічого спільного”. Наука досліджує явища, які можна обґрунтовувати і спостерігати, в той час, коли чудодійство – це лише поодинокі події, які можна дослідити лише з позиції істориків та детективів.

Тому наука не може довести ці чудодійства, але й не може їх заперечити. Ми не вправі заперечувати якісь дивовижні і рідкісні явища лише через нестачу доказів. Урешті, ми не повинні вбачати в чудотворенні насилля над законами природи. Ми, власне, як і науковці, переконані, що чудодійства можуть бути знаком Божої реальності, яка існує поза нашою реальністю.

(“Науковець і віра”, вступ Яна Делумева,

Фламмаріон, 1989 рік, с. 132 -133.)

І ще кілька слів на цю тему: католицька віра, яку передали нам апостоли, була безперечною у вісімнадцятому столітті, незаперечна тепер, і такою ж зостанеться у майбутньому. Але залишається незначна догма, хоч вчення, наприклад, про мучеництво чи послух продовжують розвиватися. Саме так змінюється постать духу, як хмара, що повільно просуваючись, змінює свою форму та колір, або гроші, які то падають, то зростають у ціні. Однак любов, на якій ґрунтуються різноманітні теорії і погляди, ніколи не втрачає своєї вартості. Тому ми повинні міряти минуле і сучасне Божою міркою, для якої любов – понад усе.

Гра з хлібом

Муро Лучано. Таку мелодійну назву має містечко в Базілікате у провінції Потенца на півдні Італії. Його білі будиночки наче вишикувалися на схилах Апенін і спрагло поглинають сонце дверима та вікнами, які нагадують чорні, широко відкриті зіниці очей. Далі на схід, над цим згромадженням будинків, бік-у-бік височать собор і замок, наче приклеєні до скельної стіни.

Вулиці тут похилі, місцями перервані сходами, так що неможливо проїхати ані машиною, ані велосипедом. Але для дітей – це справжнісінький рай: вони бігають босоніж кам’яними стежками, здіймаючи хмари пилу, а повз них преспокійно проходять маленькі ослики. Час від часу на осликах проїжджають закутані, як мадонни, жінки, з мідними глечиками на головах.

Усе тут залишилося таким, як було 250 років тому, лише населення Муро збільшилося вдвічі. Тепер тут проживає десять тисяч осіб.

Можна собі уявити побожну Ґерардову матір Бенедетту Галелла і його батька, сумлінного кравця Доменіка Маєллю. Так само можна уявити собі малого Ґерарда і трьох його сестер: Бриґіту, Аніту та Елізабету серед інших темноволосих засмаглих дітей, які бавляться та бігають на сонечку і дивляться на людей своїми чорними оченятами.

Саме там, у східній частині міста, неподалік собору та прірви Рескіо, 6 квітня 1726 року Ґерард Маєлля з’явився на світ.

Чи отець Феліче Коччіоне відчував, скільки ласки зійшло на нього, коли він хрестив дитятко ремісника в цю мученичу суботу?

І щаслива мати дуже швидко почала помічати, що її дитя відрізняється від інших. Часто можна було почути, як вона, цілуючи немовля, шепотіла: “Мій малесенький, будь благословенний!” Вона розповідала йому про Бога, про Ісуса, про хрести та Діву Марію. Брала його з собою до церкви і приводила навіть до каплички Діви Марії в Каподічіано, що за два кілометри від Муро, по другий бік прірви Рескіо.

Вже у чотири чи п’ять років Ґерард понад усе полюбляв стояти перед вівтарем Найсвятішого. Із залишків воску, які давав йому родич-паламар, він робив свічечки, а поміж квітів і свічок вкладав святі образки та маленькі фігурки. На почесному місті завжди встановлював фігурку св. Михаїла. Рідні і сусіди з подивом зазирали через щілину у дверях, як він молився.

Якось у 1733 році, коли Ґерардові було вже майже сім років, він повернувся додому дуже щасливий. “Мамо, поглянь!” – захоплено вигукнув і показав їй білий хліб. “Хто тобі його дав?” – запитала мати. “Маленьке дитятко”, – відповів Ґерард.

“Про цю пригоду з хлібом він розповідав двічі, а то й тричі на день місяцями, “довго-предовго”, – як стверджує Кайоне.

Через двадцять років, вже будучи монахом у Деліцето, він скаже своїй сестрі Бригіті: “Тепер я знаю, що тим дитятком, яке дало мені хліб, був Сам Ісус, а я вважав Його звичайним дитям!”

Тоді Бригіта попросила:

“Ходімо зі мною назад до Муро, може ти Його знову там побачиш!”

–Навіщо,– відповів Ґерард, – тепер ми можемо зустріти Його скрізь.

Ґерардові сім років. Уже три роки він ходить до школи. Цей маленький учень на диво швидко навчився читати, писати, рахувати і легко висловлювати свої думки. Він так добре засвоював кожну лекцію, що вчитель Донато Спіцці називав його своєю “потіхою” і призначав своїм помічником у роботі з відстаючими учнями. Щодо катехизму, то його він вже тоді засвоїв завдяки матері і Духові Святому.

Своїми організаторськими здібностями він завойовував авторитет серед своїх друзів, але не був забіякою, не схиляв ровесників до пустощів чи переслідувань кішок на шляхах і терасах, а водив їх до церкви. “Ходімо, Божі приятелі, ходімо та відвідаємо Ісуса у храмі!” – говорив не раз їм. І невгамовна юрба щасливо та захоплено прямувала за ним.

Герард тужив хіба що за євхаристійним хлібом, але він був ще занадто малий. Досвідчені люди говорили, що йому треба почекати, коли виповниться десять чи одинадцять років. А Ґерардові було лише вісім. Ще два роки треба було чекати! Він не розумів цього. Одного ранку, коли храм був відчинений, хоч це траплялося рідко, він не втримався – вклякнув з усіма людьми біля решіточки, коли подавали Святе Причастя. Священик на мить завагався, побачивши його мале сумне личко з відкритими устами, що ледь досягало рушника на решіточці. – А ти не занадто малий? – звернувся до Ґерарда, і зі строгим виглядом пішов далі, – Святе Причастя – не дитяча забава, – невдоволено пробурмотів. Ґерард вибухнув плачем, і ще довго чулося, як він плакав в кутку церкви. З такою любов’ю і тугою навіть Ісус не міг би чекати аж два роки, як цього вимагав припис. Наступної ночі Герард знову гірко плакав у своєму ліжечку, але раптом бідненька кімната наповнилася світлом. Хлопчик інтуїтивно впізнав святого Михаїла, архангела, якого так сильно любив. Він з’явився йому в людській подобі і подав йому Причастя з храму. Ґерард, який жив у світлі віри, був надзвичайно щасливий, але зовсім не здивувався. Коли прокинувся зранку, то, переповнений радістю, тріумфував: “Ось бачите, вчора священик не хотів дати мені Причастя, але сьогодні вночі мені приніс Його сам архангел Михаїл!”

Чи це сон дитячої уяви? Але він підтвердив те, що сталося, через двадцять років ювелірові Александру Пікколі, будучи вже прославленим своїми чеснотами і чудодійністю монахом.

Варто зауважити, що цього Ґерарда, Ісусового улюбленця в Євхаристії, який хотів “обманути” священика і передчасно прийняти Святе Причастя, проголосив святим Папа Пій X, який пропагував раннє причастя дітей.

У парафіяльних записах зазначено, що Ґерард офіційно приступив до першого Святого Причастя, коли йому сповнилось десять років. Відтоді Ґерардові було дозволено приймати Ісуса, але не часто: двічі або тричі на місяць, пізніше – двічі або тричі на тиждень, згідно волі сповідника. Це було вершиною щастя в житті Ґерарда. Він завжди готувався до цього сповіддю і каяттям. Його сестри не раз чули, як за день до Причастя він тяжко картав себе.

Дуже рідко можна було побачити, щоб він щось їв. Частіше постив, споживаючи лише хліб та воду. Але відтоді, як він почав ходити до Причастя, його пощення обговорювали в цілому кварталі.

– Це бідне дитя помре з голоду, – скаржилась його мати сусідам, – він цілими днями нічогісінько не їсть.

Коли мати Бенедетта йшла на цілісінький день у поле, то, повернувшись, бачила, що син навіть не торкнувся їжі, яку вона залишила для нього.

– Я їв, – виправдовувався він, – я не голодний. У вільний час він завжди шукав хліба, за яким тужив. Цим хлібом був Ісус.

Учень у кравця

Йшов 1738 рік. Найстарша сестра Бригіта вийшла заміж, Домініко Маєллі щойно помер. Для цієї ремісничої родини, де постійно не вистачало грошей, це була катастрофа. Кошик для хліба спорожнів, тому що порожнім стало батькове місце за столом. У хаті залишився лише один чоловік, але ж йому було тільки дванадцять років. Для інших це був час безтурботних забав і дитячих сліз, натомість він повинен одягнути великі батькові штани, охопити дитячими руками його величезний інструмент, підняти голку, метр та ножиці, які випали з батьківських рук.

Але ж хлопчик про це не мріяв: він хотів стати монахом. Та хтось повинен був заробляти на життя, і Ґерардова мати вирішила, що він піде вчитися до кравця. Працював він у майстерні пана Мартіна Паннуто. На жаль, цей невеликий закуток без вікна на вулиці Віа Семінарії, 11 сьогодні став складом, але з нього могла б вийти капличка праці, молитви і терпеливості.

Сам Паннуто не був злою людиною, але нахаба-бригадир став Ґерардовим мучителем. Він одразу не злюбив це чисте і ніжне хлопча, яке добре працювало, але часто бігало на меси і, навіть працюючи, здіймалося в екстазі, беззастережно віддаючись Богу.

– Дивися, натовчу я тобі вуха, – насміхався бригадир, обсипаючи його брудною лайкою. Він наговорював на нього майстрові: “Ваш учень ні на що не здатний. Він лінивий та ще й постійно зранку і ввечері кудись бігає. Ото вже зловмисник!”

Та що б на нього не наговорювали, Ґерард мовчав. Але бригадир наполягав: “Ну скажи, де ти вештаєшся замість того, щоб працювати? Ну ж бо, скажеш чи ні? Твоє мовчання говорить саме за себе. Хочеш, щоб я тобі добряче вліпив?” – і накидався на нього, бив і копав, але хлопчина продовжував мовчати. Він мовчав завжди, і ані мати Бенедетта, ані майстер Паннуто ніколи про це не дізналися. Мало того, він ще й заохочував цього недолюдка, говорячи: “Бийте, я заслуговую на це…” Хлопчик лише стогнав, коли вже не міг витримати:

“О мій Боже, нехай буде воля Твоя!”

І стіни б не виказали цієї таємниці, коли б не послух, який змусив Ґерарда перед смертю переповісти усе це своєму духівникові. Одного ранку, коли він трішки спізнився на роботу, бо здійснював ранкове набоженство в Каподічіано, бригадир привітав його кулаками, а він відповів йому легенькою усмішкою.

– І тобі ще вистачає нахабства сміятися? Ну ж бо, тепер ти посмієшся! – обурився бригадир.

– О, ні, я не з вас сміявся!

– Тоді з чого?

– Тому, що мене б’є Божа рука.

І мучитель міг спокійнісінько його бити. Одного разу він витягнув свою жертву напівживою на вулицю і бив металевим прутом. Ґерард клякнув і благав: “Господи, прости йому …”

Паннуто щось запідозрив і якось несподівано зайшов до майстерні. Молодий учень побитий, без тями лежав на землі.

– Гей, що тут діється?! – стурбувався майстер.

– Запитайте у нього, – відповів кат, який вже звів рахунки зі своєю жертвою.

– Пробачте, майстре, – ледь вимовив Ґерард, – Я впав зі столу. І Ґерард сів за робочий стіл, підібравши під себе ноги, і взяв до рук голку.

Ввечері він знову піде до церкви, щоб почерпнути сили у свого Приятеля, обцілувати підлогу у святині, облизати кам’яні плити, як покуту за богозневагу несамовитого бригадира.

Якось увечері Паннуто нишком простежив за хлопчиком. Він хотів зрозуміти, що діється з Ґерардом. І побачив, як він кається і навіть здіймається в екстазі.

Після цього майстер вигнав бригадира з роботи. Але Ґерард сумував за ним, бо як же тепер він наслідуватиме свого розіп’ятого Учителя?!

Відтоді Паннуто ще сильніше полюбив хлопчика і ставився до нього, як до рідного. Коли у майстерні були термінові замовлення, Ґерард залишався працювати до ночі і ночував у свого шефа, щоб не йти додому. Але спав біля ліжка на голій землі, дивуючи свого майстра і його дружину. Ґерард пояснював, що так йому краще спиться і він до цього вже звик. У цих словах любов переплітається з подивом, гідним шани і поваги.

Паннуто був правий: у своєму бідному маєтку він мав рідкісну перлину, наче чарівника і чудотворця. Це підтверджує наступний приклад.

Якось один замовник прийшов до примірки:

– Цей костюм мені не підходить, він затісний – закинув майстрові.

– Мабуть, я помилився, коли знімав мірку, – виправдовувався знічений і переляканий Паннуто. Ґерард вирішив йому допомогти. Він взяв костюм, натягнув тканину по довжині і ширині, і сказав: “Будь-ласка, примірте його ще раз”.

Клієнт мить вагався, але врешті приміряв цей нещасний костюм: він сидів на ньому, як вилитий.

Колодязь маленького Ґерарда

Після трьох років праці у Паннуто Ґерардові виповнилось п’ятнадцять років. Він став справжнім кравцем.

Але чи хоче цього Бог?

Тим часом, 5 червня 1740 року він прийняв таїнство Конфірмації. Нею Ґерарда наділив його земляк з Муро – Монсеньйор Клаудіо Альбіні, єпископ з Лакедонії, тому що місцевий єпископ на той час був відсутній. Для Ґерарда це був надзвичайний день! У світлі Духа любові він вирішив, що стане монахом. Але ж де? У якому Чині? Ґерард добре знав Чин Отців Капуцинів. У Муро вони проводять новоціят. Він часто зустрічав їх – простих, бідних та босих на вулицях міста. Брат його матері Бенедетти, отець Бонавентура Галелла був настоятелем у провінції Луцанія. Племінникові він не зможе відмовити.

Та й якраз перебуває у Сан-Менна, за десять кілометрів від Муро. Прийшов час просити його.

– Ні, мій хлопчику! Ти занадто молодий і виснажений. Та ти швидше кандидат на туберкульоз, а не на суворий статут святого франціска. Дядько дав Ґерардові костюм, знаючи, що це буде неабияка допомога для його сестри, бідної вдови, та й сам Ґерард не почуватиметься геть таким нещасним через те, що його не прийняли.

Але недовго нове вбрання зігрівало хлопчину. Біля брами монастиря він зустрів напівголого жебрака.

– Змилосердіться, заради Бога!

І Ґерард віддав йому своє вбрання.

Дядько заховав свій подив за суворими зморшками, і з хвилюванням розповів про це своїм співбратам: “На жаль, у нього здоров’я ані на ламаний гріш. Але з нього був би унікальний капуцин!”

Навіть якщо людина майже нічого не їсть, вона однаково повинна заробляти на свій щоденний хліб. У Ґерарда в руках є ремесло. Він кравець. Однак він вступає на службу до Монсеньйора Клаудіо Альбіні, єпископа з Лакедонії, який конфірмував його минулого року. Йому саме був потрібен камердинер. Та й для Ґерарда це було знахідкою, бо Монсеньйор славився як прелат і канонік. До того ж він був освіченою людиною.

Ґерард знав, що чекає на нього тут: єпископській палац зі своєю самотністю, яку можна наповнити лише молитвою; зі своєю свободою, яку можна наповнити каяттям і пожертвою, невтомною покірливістю і ретельною службою слузі Божому. Ґерардові це нагадувало монастир, про який він стільки мріяв. А що стосується наслідування страждань Ісуса, то прикростей, яких завдавав йому Монсеньйор Альбіно, для цього було достатньо.

На жаль, стіни єпископського замку не можуть розказати про ангельську терпеливість, безмежну самопожертву, суворий піст і самобичування, про ночі, проведені без сну у роздумах про Бога. Цьому надзвичайно працьовитому хлопчикові було лише шістнадцять років. Він був спокійний, врівноважений, мовчазний і привітний, хоч здавався кволим, блідим, наче безтілесним. Усі в Лакедонії любили його, зверталися до нього пестливо: “Ґерарделло”, що означало “малий Ґерард”.

Він був настільки виснажений і блідий, що лікар не на жарт стурбувався. Та коли взявся його обстежувати, виявив на грудях хлопчика гострі колючі ланцюжки. Під цією покаянною сорочкою билося палаюче любов’ю серце. Отець Кайоне пише, що серед всього іншого особливо його дивувала велика побожність Ґерарда, яка виявлялася в церкві, коли він стояв на колінах перед Найсвятішою Святістю, яку так часто навідував. Він докладав багато зусиль, щоб переконати інших відвідувати Господа. Та й інші, дивлячись на нього, самі почали відвідувати Ісуса у Євхаристії, а він цьому дуже радів. Усе це засвідчив достойний священик з Лакедонії дон Франціоза.

Якось з Ґерардом трапилась неприємність. Його господаря не було в палаці. Ґерард взяв глек, зачинив двері єпископського палацу і пішов з ключем у руці по воду до місцевого колодязя. Та коли він набирав воду, ключ вислизнув з його рук і впав у воду.

Переляканий хлопчик журився, що ж станеться, коли повернеться Монсеньйор. А тим часом довкола нього збиралися цікаві (в Італії завжди можна побачити багато людей на площах), співчували, радили. Раптом його обличчя спохмурніло, але відразу ж засяяло радістю. Він нічого не промовив, відтак пішов до церкви, там взяв фігурку маленького Ісусика і знову повернувся, щоб прив’язати її до шнурка, замість відра. Людей вже зібралося чимало, а їхні коментарі ставали все голоснішими і в’їдливішими.

Ґерард немов би й не чув їх. Він промовляв до фігурки: “Лише Ти можеш порятувати мене з цієї скрути. Ти повинен витягти ключ”. Він опустив фігурку на самісіньке дно і посеред завмерлого натовпу обережно вийняв.

Коли фігурка виринула з води, усі затамували подих: вона тримала в руках ключ. “Це ж очевидно”, – думав Ґерард, опускаючи відро в колодязь, щоб набрати води. Після цього він миттєво зник, наче розтанув у повітрі, перш, ніж хтось з оточуючих зміг опам’ятатися. Відтоді почали цю криничку називати “рогго сіі Ґегаїсііеііо” – “Криниця малого Ґерарда”. Вона збереглася і досі.

Це диво – єдине з того, що показав Ґерард за час свого перебування в Лакедонії. Він пробув там цілих три роки, слугуючи Монсеньйорові, але витримав би і тридцять, і навіть усе життя, як стверджував сам. Та 30 червня 1744 року єпископ несподівано помер. Ґерард щиро оплакував його: “Я його дуже любив, – говорив він з болем, – а він любив мене, як батько”.

Сумний Ґерард змушений був залишити замок у Лакедонії і повернутися до матері. На той час вона вже жила сама, бо обидві молодші доньки повиходили заміж. Тому мати дуже зраділа, знову побачивши свого сина вже зовсім дорослим.

Марні намагання

Новіціят Отців Капуцинів був на околиці міста. І Ґерард знову прийшов просити, щоб його прийняли. І знову йому відмовили: “Ти занадто блідий і кволий!” Сумний Ґерард повертається зі своєю розтоптаною мрією.

Розтоптаною? Ні! Під його безкровним виглядом стільки вогню. Він вирішив цілковито присвятити себе Богові, він не зупиниться, доки повністю не належатиме Йому. А оскільки монастирі закривають перед ним двері, відлюддя і печери завжди для нього відкриті. Він вирішив стати пустельником.

Хлопчина нічого не сказав вдома і разом з одним товаришем, якого підшукав для здійснення своєї мети, подався до Апенін, власноручно склавши устав, в якому йшлося лише про покаяння, молитву і нічні роздуми про Бога. Вони не взяли з собою жодних речей і припасів, які б лише ускладнювали мандри. До їхнього уставу входило правило про можливість харчування корінцями рослин і плодами диких дерев.

І саме тому їхній план зазнав краху: товариш Ґерарда протримався лише 24 години і, осміяний, повернувся додому, а “Засновник”, який вже звик до зречення, повернувся лише через чотири дні. Він протримався б і значно довше, але туга за Богом навернула його до Причастя. А сповідник принагідне заборонив йому такий спосіб життя. Слухняність перемогла: Ґерард повернувся до своєї матері.

Тепер він не буде ні капуцином, ні пустельником, але його рішення повністю належати Богові не змінилося.

На якийсь час він знову повернувся до кравецтва. Спочатку попрацював у майстра Меннона, щоб зібрати трошки грошенят, тоді, під кінець 1745 року, відкрив власну майстерню, де одночасно був і майстром, і робітником, і учнем. У цьому була лише одна перевага: він залишався біля своєї старіючої матері-вдови. Часто це була “мандрівна” майстерня. Кравець мандрував сусідніми селами, шукаючи по хатах праці для себе. Про це нам чимало розповів би край Кастельгранде, де люди швидко збагнули Ґерардову доброчесність і братню любов.

Бідні не платили нічого, або майже нічого, а своїм заробітком він завжди ділився з убогими. Отримане від багатих замовників він ділив на три рівні частини: одну віддавав матері, щоб вела господарство, другу – жебракам, а третю – на меси за померлих. Своїй матері, яка дуже турбувалася за його майбутнє, казав: “Не бійтеся, мамо, Бог потурбується про наші потреби”. Але які Ґерард мав потреби? Він мало їв, якщо взагалі їв. Здавалося, що він живе постом.

Було б помилковим вважати, що таке відречення давалося легко молодому хлопцеві, який не відчував голоду, і йому було так само добре спати на голій землі, як на пишних подушках та перинах. О ні, це далеко не так, бо коли одного дня мати наполягла, аби він щось з’їв, щоб не образити Бога, хлопець одразу ж послухався, і з’їв з великим апетитом.

Лише любов до розіп’ятого Ісуса могла бути єдиним поясненням його умертвлення. На всі припросини до їжі відповідав однозначно: “Дякую, я ситий”. Або ще говорив: “У торбині я завжди маю що з’їсти”. Тому й носив з собою якусь торбинку, щоб кожен міг уявити ті припаси.

“Покажіть мені свої припаси”, – якось попросила його донья Євгенія Паскуаль. На дні торбинки вона побачила лише траву.

– Навіщо ти збираєш цю траву? – поцікавилась жінка.

– Цю траву можна їсти, вона проганяє голод, – відповів Ґерард.

Але коли вона спробувала її, трава виявилась настільки гіркою, що скоріше пробуджувала голод, аніж його проганяла.

У 1746 році в Неапольському королівстві вийшов декрет, згідно якого значно зросли податки з маєтків та крамниць і торгівлі взагалі. Внаслідок цього занепало багато підприємств, а серед них і Ґерардова майстерня. На жаль, чи на щастя, хто може правильно розсудити? Ґерарда взяв до себе на роботу його земляк Люца Мальпеде. Він саме відкрив гуртожиток для студентів, які здобували вищу освіту в Сан-Феле, майже за десять кілометрів від Муро. Він обіцяв йому рай на землі. Але це було справжнісіньке пекло. Інтернат Мальпеде був зразковою школою недисциплінованості та анархії. Озлоблені учні зробили з кравця мішень своєї жорстокості і бешкетництва. Вони дійшли аж до того, що часто побивали його палицями і кидали на землю. Директор школи, якому більше пасувало би вести запряжених волів, також брав участь у бійках.

Ця жорстока банда пізніше зізналася, що їхня жертва ніколи не втрачала терпеливості і внутрішнього спокою. Де б ще ми мали шукати ключ до цього таїнства радості серед страждання, як не в єдності з розіп’ятим Господом?

Кров

Минуло вже два роки відтоді, як Ґерард закінчив навчання у Мартіна Паннуто і заробляв у майстра Меннона. Повернувшись в Сан-Феле, ми побачимо там майстра Маєллю. Звичайно, це був майстер без помічників, але господар свого часу. Він не пропускав жодної святої меси в соборі чи в каплиці Богоматері, чи в церкві Діви Марії.

Церква Діви Марії для Ґерарда була місцем якихось таємних духовних випробовувань, які тривали по два-три дні, коли він не повертався додому, а жив з кусника хліба і тієї гіркої трави.

Великих зусиль коштувало йому відірватися від свого приятеля Ісуса, щоб повернутися до праці. Однак роботу наздоганяв ночами і демонстрував свою спритність. Згодом Ґерард знайшов кращий вихід у свого родича каноніка Тіріца, паламаря у соборі, він дістав ключ від собору і перед Найсвятішими Тайнами проводив багато годин вночі, а часто і цілі ночі. Час злітав непомітно у молитвах, співах, самобичуванні та розмовах зі своїм приятелем Ісусом. Трохи передрімавши на лавках або на сходах вівтаря, він знову продовжував надзвичайну внутрішню адорацію.

Яка радість для Ісуса, яке ж розчарування для сатани. Він хотів страхом відігнати цього відважного обожнювача. Демони з’являлися з темряви у вигляді псів і вовків. Вони пронизливо вили або скидали на Ґерарда з вівтаря фігурки ангелів. Але хоробрий юнак не звертав уваги на нічні випади пекла, і в екстазі продовжував пошуки мерехтливого проміння вічного світла.

Перед смертю Ґерард зізнався, що якось вночі він почув у соборі голос Ісуса, який лагідно докоряв йому: “Маленький божевільнику”. А Ґерард, п’яніючи від радості, довірливо відповів Йому: “Господи, Ти ще божевільніший, бо Тебе ув’язнила любов”.

Божевілля за божевілля! Єдиним Ґерардовим прагненням було любити до божевілля, як його Бог.

У дванадцять чи тринадцять років він прочитав книгу, яку подарував йому дядько, отець Бонавентура. Він читав її вдень і вночі. Це були роздуми на кожен день року про мученицьке життя Господа нашого Ісуса Христа, видані отцем Антонієм Оліваді, капуцинським місіонером. Крок за кроком Ґерард переживав духовні сцени терпінь і при цьому його серце було зранене і повне любові. Він хотів віддячити любов’ю за любов, кров’ю за кров. Він хотів до деталей пережити терпіння Ісуса.

У роздумах на дев’ятнадцяте липня він читав: “Поглянь, Господь терпів перед суддями. Вони зневажали, ображали Його, глузували з нього, називаючи Його божевільним. Те саме повинен перетерпіти і ти, зносячи погорду, приниження і поневіряння”.

Тоді Ґерард захотів, щоб з нього на вулицях Муро насміхалися так, як з його найдорожчого Ісуса на вулицях Єрусалиму. Він хотів прийняти погорду і глузування, хотів бути “божевільним з Муро”, а щоб отримати цей бажаний для нього титул, старався більше, ніж ті, що прагнули отримати титул Первосвященика Тосканського. В Муро була невелика вулична банда, яка полюбляла розбишацькі ігри, тому на прохання Ґерарда, вони охоче виступили в ролі мучителів – штовхали його, волочили по землі, багнюці, снігу, били його, плювали йому в обличчя і кричали услід “божевільний”, коли він проходив повз них. Він усміхався, наче терпляча іграшка, і, щасливий, думав про те, що все це читав в “Медитаціях” про свого Божественного Учителя.

Але ще одне він вичитав у “Мученицькому році”: його Ісуса за нього катували, отже, і він дасть катувати себе для свого Ісуса. Він попросив двох молодих хлопців, своїх ровесників, щоб відслужити йому таку службу. Феліце Фаренґа та Франческо Мальпеде погодилися, бо не упускали жодної нагоди, коли можна було поглузувати з когось.

Батоги були виплетені з шнурків, просякнутих водою. Обидва “кати” шмагали Ґерарда по голих плечах. Коли бачили, що їхня жертва звивається під ударами, відчували жаль і припиняли бити, але Ґерард просив їх: “Продовжуйте, чим сильніше ви б’єте, тим я щасливіший”. Нарешті починала текти кров, і вони зупинялися. Суворий Мальпеде зрозумів, що це переступає рамки гри, і, задумавшись, пішов геть.

Судним місцем для цих тортур, як правило, була печера або фруктовий садок. Але Ґерард дозволяв себе “по-справжньому катувати, щоб грати у божевільного”.

Але врешті його сповідник іменем послуху припинив це героїчне Ґерардове божевілля.

У Великодний тиждень 1749 року на його долю випала велика радість: ґрупа молодих людей вирішила влаштувати в соборі живу сцену страждань Христових. Вони розділили ролі згідно обдарувань і побажань людей. На ролі солдатів, катів, святих жінок кандидатів було більш, ніж достатньо. Деякі кандидати на ролі Пилата і сотника були відхилені. Однак на роль розіп’ятого Христа добровольця не знайшлося. Тяжко було погодитися віддати себе на муки і розп’яття на хресті. Коли Ґерард довідався про це, він прийшов і прийняв роль розіп’ятого, і то в справжньому сенсі цього слова. Він був найщасливіший серед усіх.

Коли настав час прем’єри, він сказав катам: “Не жалійте мене, я покликаний терпіти!” Так вони і зробили.

Коли усе було готове, прийшло чимало людей з цікавості і співчуття. Серед них була і Ґерардова мати Бенедетта, яка нічого не знала. Поглянувши на блідого розіп’ятого мученика, який був живим образом страждань, вона знепритомніла. Люди плакали, але розіп’ятий терпів лише від того, що так мало міг наслідувати па хресті свого Приятеля.

Чутки

Ґерарда переповнювала й інша любов. Він горів нею ще з раннього дитинства: це була любов до Діви Марії Кападокійської, яку він бачив у соборі.

Ще в дитинстві найбільше він радів, коли мати обіцяла повести його до Капоселе – святині Матері Божої.

Капоселе (в перекладі “джерело душі” ) – це село, розташоване в долині Селе, біля підніжжя гори Пафладноне. Далі за селом, над долиною, стояла капличка Матері Божої на гірському хребті, висотою в шістсот метрів. До неї приходили люди з цілої провінції Авелліно і з сусідніх областей.

Одного прекрасного дня Бенедетта і Ґерард були в дорозі, сповнені радості. Вони наспівували “AveМагіа”, йдучи горами, і так пройшли аж тридцять кілометрів. Прийшовши до каплички, виснажені, вони впали до ніг славної Богородиці.

Час швидко збігав у роздумах і щирих молитвах. Ґерард не одразу відповів на її “Ave Магіа”. Здивована мати уважно спостерігала за тим, як він поринув в екстаз.

Що ж сказала йому Божа Мати? Вона повідомила йому, що він помре на цій скелі, що їхні імена назавжди будуть поєднані у проханнях на їхню честь. Марія та Ґерард були нерозлучні!

Ґерард ніколи й не мріяв про цей дар.

Відтоді сплинуло чимало часу. Ґерардові вже йшов двадцять перший рік: це час, коли людина вже повинна серйозно замислитися над своїм майбутнім. Однак, він не мав жодного захоплення серед дівчат. Його вечірні відвідини, а в такому малому селі усе видно, були присвячені лише його найдорожчому Приятелеві.

Марія Меннона розповідала, що якось його запросили на бал, але він насипав цвяшків у чоботи. Вони бачили, як з чобіт витікала кров. Це не було доброю ознакою на заручини, і його залишили в спокої.

Але знайшлися цікаві, які хотіли дізнатися, що він думає про це. Вони не могли собі уявити, щоб він не сказав їм правди, тому запитали його: “ А як бути з твоїм одруженням?”. Ґерард довірливо відповів: “Я одружуся лише з надзвичайною жінкою”.

Дійсно, у третю неділю травня 1747 або 1748 року з собору виносили фігурку Непорочної Діви у святковій процесії. Ґерард навколішки молився і не відривав від Неї очей. Вогонь на його лиці контрастував з його щоденною блідістю. Несподівано він здригнувся і вирвався з натовпу, підійшовши до Непорочної Діви. Він швидше знісся в повітрі, аніж просто підійшов. Юнак зняв перстень зі своєї руки, прекрасним лицарським жестом одягнув його на палець Діви, і голосно вигукнув:

“Тепер я заручений з Мадонною!”

Це весілля з Дівою і невинністю!

Собор у Муро нічого подібного ще не бачив, тому люди довго пліткували з цього приводу… До того ж біля міської кринички в Муро щось пошіптували про чудодіяння.

Молодий кравець якось проходив повз будинок Джуліані. Зсередини почувся пронизливий дитячий крик. Співчутливий Ґерард зайшов і запитав, що сталося. Батьки дитини пояснили, що їхній маленький син Амато ошпарив собі плече гарячою водою, але ніщо йому не допомагає. Вже десятий день він так плаче, аж серце розривається.

– Нічого особливого, повірте! – запевнив батьків Ґерард, тоді доторкнувся до плеча дитини і відійшов. Біль як рукою зняло, він відійшов разом з Ґерардом.

Час від часу Ґерард зустрічав пані Мануелу Ветраміле на своєму шляху, коли прямував до церкви святого Антонія. З її вигляду було видно, що її проймали якісь турботи і переживання.

– Що сталося, донно Мануело? – якось запитав.

– Наша добра служниця тяжко захворіла. Мабуть, вона скоро помре. Я люблю її, як власну доньку, тому йду просити святого Антонія, аби вчинив чудо!

– Довіртеся Богові і все буде добре. Ідіть додому, перехрестіть її тричі і побачите, що їй відразу ж стане краще.

Вона повернулася, забувши про святого Антонія. “Нехай святі самі погодяться між собою,” – вирішила жінка. Вдома вона зробила так, як радив Ґерард: перехрестила служницю, і до години та одужала.

А якось у кварталі Маґдалени велося будівництво. Чувся крик і затяті суперечки робітників. Балки на покрівлю були закороткі і не досягали від однієї стіни до іншої. Усе було з вини якогось халтурника, але ні гнів, ні крики не могли видовжити балки. Ґерард саме проходив повз будівлю, і, почувши галас, запитав:

– Чому такий крик і сварка?.. Балки? Нічого страшного… Заспокойтеся і довіртеся Богові. Усе буде гаразд.

“А, це той дивак-кравець, йому добре говорити”, – чулося серед будівельників.

Вони знову почали пересувати балки одну за другою, і диво: вони сягають точнісінько від однієї стіни до іншої!

“Диво, диво!” – кричали мулярі, а покірний кравець, який не знався на будівництві, подався геть. Та для людських язиків з’явилася нова пожива, щоб мандрувати з нею щовечора з хати до хати.

Перший етап

Серпень 1748 року. В Муро прийшли два монахи: отець Антоніо Гарзіллі і брат Онофріо Рікка. Їхні сутани були полатані, клобуки облізлі, чоботи порвані, а обличчя виснажені.

Жебраки? Де там! Молода Конгрегація, яку шістнадцять років тому заснував Альфонс Ліґуорі. В Муро, як і в цілому світі, вона ще не була відома, але в деяких районах Неапольського королівства її визнавали, бо ревність її братів вершила дива. Архієпископ з Конзи, Монсеньйор Джузеппе Ніколаї хотів, щоб вони залишилися у його єпархії. У Капоселе він запропонував їм святиню в Матердоміні з прилеглою до неї бідненькою хатинкою. Альфонс передав архієпископу своїх монахів, бо ж хто б відмовився від честі стерегти святиню Богоматері? На горбочку вони мали намір збудувати монастир біля самого паломницького центру. А коли хтось збирається щось будувати (навіть, якщо це монастир), як колись, так і тепер, потребує на це коштів. Але ті перші монахи не мали нічого. “Розпочинайте будівництво,” – викликав їх архієпископ і наказав збирати милостиню доти, доки не зможуть накупити цегли на всю будівлю. І сталося так, що обидва ці редемптористи об’явилися в Муро. Їхня бідність, покора і внутрішня стриманість справили на Ґерарда велике враження. Це була його мрія. Спершу Ґерард порозмовляв з братом Онофріо, бо він видався йому доступнішим…

Але добрий брат бачив те, що й інші: лише Ґерардову виснаженість. Шкіра та кості! Такого переверне і порив вітру.

– Ох, хлопче! Хіба ти зможеш витримати наш спосіб життя?

– Ваш спосіб життя? А в чому він полягає?

– Багато покаяння, молитов, а ще більше праці, до того ж, ми мало п’ємо і ще менше їмо.

– Але саме це і приваблює мене, брате! І тоді цей впертий юнак вирішив, що буде редемптористом. Але поки що мусить почекати на місію, яку виконуватимуть в Муро навесні спільники Ліґуорі.

У неділю 13 квітня 1749 року до Муро з святковою процесією прийшли місіонери Найсвятішого Ізбавителя, щоб здійснити місію у трьох районах міста.

Їхній настоятель, отець Паоло Кафаро, людина поважного віку, повністю присвятив себе святості. “Захоплюватися Богом”, – написав він на своєму робочому столику. Його слово, перо, духовне скерування, життя – усе свідчило про велич настоятеля, повного енергії, конкретного і безкомпромісного. Це була людина з характером. Святий Альфонс якось сказав про нього: “Його слова впивалися, як шипи”.

Іншим був отець Франческо Марготта. Колись він був суддею, потім священиком, генеральним вікарієм в Конзе і, врешті, покірним монахом-пустельником. Не раз він говорив: “Свою тваринну суть можна перемагати лише биттям і обмеженням в їжі. Гола земля служитиме найкращою постіллю”.

Їх супроводжував отець Карміне Фіоччі, великий місіонер, який уособлював спокій і душевну доброту. Він часто говорив: “Полиште все на Бога і спіть спокійно!”

Прийшли й інші, однаково ревні і чесні. Ґерард був зачарований святістю цих людей і ходив за ними по п’ятах: до костелу, по вулиці, заходив і до них додому, роздумуючи над тим, як би їм допомогти. Він всіляко намагався прихилити їх до себе, бо ж Господь хоче, щоб він був серед них.

Врешті він вирішив, що прийшла пора перейти в наступ. Він попросив настоятеля: “Отче, щиро благаю вас, дозвольте мені стати членом вашої Конгрегації”.

Відмова була очевидною і категоричною: “Ти б і кілька днів не витримав там”. Та Ґерард щодня повертався зі своїм проханням, і щодня чув одну і ту ж відповідь.

Але з кожним днем настоятель все більше дізнавався про Ґерарда. В Муро деякі вважали його незвичайним юнаком, дещо ексцентричним, інші ж – святим чудотворцем, ще інші говорили, що він ні до чого не придатний, не може пристарати і маленький маєток, лише здіймається в екстазі. “З нього був би добрий брат,” – міркували вголос. Але отці не приймали Ґерарда, навіть тимчасово. Зрештою в Муро він мав матір.

Жіночою інтуїцією вона розгадала задуми сина, і благала його: “Не завдавай мені такого болю, дитино моя!” Та Ґерард твердо вирішив стати редемптористом, навіть всупереч волі отців і матері. Він потаємно роздав весь свій маєток і навіть одяг кільком мовчазним приятелям. Оскільки він був бідний, то хотів і в цьому наслідувати Ісуса Христа.

Його мати Бенедетта непокоїлась, і пішла виплакатися до отця Кафаро.

– Заради всього святого, не приймайте його.

– Не турбуйтеся, – відповів настоятель, я не прийняв його і ніколи не прийму! Але повірте мені, він впертий. Він може піти за нами.

Вирішальний день наближався. Місія в Муро закінчувалася 4 травня. Наступного дня зранку місіонери відбували, щоб верхи проїхати тридцять кілометрів до Ріонеро. Там, з другого боку високих гірських хребтів, на них очікували інші люди.

Натовпи довго супроводжували їх. За процесією йшов отець Кафаро і дивився, чи немає серед них молодого кравця. Але ніде його не побачив і полегшено зітхнув.

Але ж Ґерард не міг піти за ними! Мати Бенедетта завчасу зачинила його зранесенька в хаті і стежила за дверима. Вона знала, що її син дуже сумуватиме за “своїми отцями,” але не могла вчинити інакше. Вона вирішила не відчиняти дверей до тих пір, коли отці вже будуть достатньо далеко. Мабуть, вони вже переходять делла Кроцелле, або вже на другому боці, їдуть до гір Ателла. Тоді вже можна буде не турбуватися і звільнити Ґерарда з-під замка. Бенедетта відчинила двері і промовила кілька ніжних слів. Та в кімнаті було порожньо.

Клітка відчинена, а пташина випурхнула. На столі, на видному місці лежав клаптик паперу, а на ньому було написано: “Я відходжу, щоб стати святим! Забудь про мене!”

Звичайно ж, він чув, що все Муро піднялося на ноги, аби провести отців. Всі будинки і вулиці були порожні або майже порожні. Це була саме та мить, на яку він так довго чекав. Вікно у його кімнаті було настільки високо, що ніхто б і не здогадався, що через нього можна втекти. Але досвід нічних вилазок на соборну вежу допоміг: Ґерард стрибнув на доріжку, вибрався на вулицю і побіг самотнім містом у напрямку Ателла Ріонеро. Він заховався і вичікував, коли люди повернуться і шлях звільниться. Тоді він чимдуж побіг полями і гаями, щоб ніхто його не побачив. Годинами він йшов так швидко, як лише міг. Сильна воля і любов додавали йому сил, хоч і жаль йому було своєї матері та сестер. Але він знав, що Бог кличе його, тому прямував далі й далі.

А божі лицарі просувалися дуже швидко. Тепер вони вже переходили з Ателла до Ріонеро.

Вони одразу ж почули, як хтось гукнув їх: “Отці, зачекайте на мене!” Вони оглянулись, не вірячи власним очам. Це дійсно був він, Ґерард Маєлля, що аж задихався від поспіху. Він ледь перевів дихання, радіючи, що наздогнав їх. Отець Кафаро зробив вигляд, що нічого не зрозумів. Він строго запитав: “З чим ти прийшов?”

– Візьміть мене у свій Чин, я хочу жити серед вас.

– Я вже не раз тобі говорив, що не можу. Наша Конгрегація не для тебе.

Інші отці теж радили повернутися додому. Але Ґерард вперто наполягав. Вони були занадто стомлені, щоб сперечатися, йшли далі, а Маєлла за ними, вперто і рішуче.

У Ріонеро розмова продовжувалася, але юнак благав, аби його хоча б випробували, а вже тоді вирішували, як з ним бути.

Відтоді почалися щоденні суперечки між непоступливим настоятелем і невідступним Ґерардом, який робив усе можливе і неможливе, щоб прислужитися місіонерам, як біля кухні, так і в лаштуванні одягу. Хлопець часто молився в соборі до Діви Марії, щоб Вона допомогла йому. А отцю набридав найбільше, і він подумав: “А що, як на це дійсно Божа воля?” – “Добре, Ґерарде, – сказав юнакові. – Коли вже ми не можемо тебе спекатись, то випробуємо як слід. Ми відішлемо тебе у наш будинок в Деліцето. Але ти повинен знати, що я роблю це супроти власної волі”, – і відіслав Ґерарда з посланням до отця Лорена Антоніо, настоятеля з Деліцето. Ґерард узяв листа, як сходинку до неба, і, радісний, пішов. Наведемо тут його “рекомендацію”: “Посилаю вам постулянта, який не надається до жодної праці, бо занадто слабкий. Врешті-решт, на один рот більше. Мені не вдалося його позбутися. У Муро всі вважають його чесним хлопцем”.

До Деліцето всього п’ятдесят кілометрів чужими незнайомими шляхами. На горбочку Ґерард помітив капличку Богородиці, що височіла біля самого лісу. Це знову Вона, Діва Марія. Та, яка наділила його надзвичайною відвагою і силою перемагати усі перешкоди.

17 травня 1749 року. Ґерардові було вже двадцять три роки. Наперекір волі своєї матері та отця Кафаро, наперекір всім своїм слабкостям і перешкодам, Ґерард успішно завершував перший етап на шляху до недосяжного ідеалу.

Другий етап

Йшов 1749 рік. Рік, коли Бог подарував молодій Конгрегації Найсвятішого Ізбавителя схвалення Папи і святого Ґерарда.

Йому допомагала сама Богородиця. Вона разом зі святим Альфонсом заклала цю апостольську школу у 1732 році в Скалі. Відтоді минуло шістнадцять років, і насіння стало розлогим деревом: п’ятдесят монахів (отців і братів) – і всі праведні. Вони жили у чотирьох будинках: Кюрані і Пагані на рівнині Арна, Деліцето чи Іліцето в провінції Фогіа і Матердоміні в Капоселе.

Їхні будиночки були убогими. “Без пшениці, без вина, без сиру, без ячменю, без копійки”, – писав засновник Чину. Брат Онуфрій слушно зауважив: “Багато праці, а їжі мало”. Але Ґерард радів. Він говорив:

“Це дійсно захоплює”.

Оглядаючи прибульця, отець Антоніо подумав: “Ото вже подарунок прислав нам отець Кафаро! Постулянта до лікарні”.

Він призначив юнака помічником інших братів на городі, однак швидко зрозумів, що кравець, який нібито ні на що не придатний, насправді працює за чотирьох, а оскільки він звик і до швецтва, і до мотики, то сам просив давати йому найтяжчу роботу.

– Залиште це мені, я ще молодий, – не раз говорив він. До того ж він знаходив час, щоб розбирати старий мур, збирати каміння і відносити його на нове будівництво, аби прилучитися до будівництва монастиря.

– Він і кілька днів не протримається, – говорили про нього місіонери.

Але Ґерард протримався і кілька днів, і кілька тижнів, і навіть, кілька місяців. Саме у той час отця Кафаро призначили ігуменом в Деліцето. Мабуть, він вже щось чув про свого молодого “втікача”. Але так чи інакше молодий кравець після усіх братів покірно поцілував йому руку, даючи обітницю послуху. З отця Кафаро був поганий пророк! Ще гірший, аніж він сам про себе думав. Всі вихваляли наполегливість, працелюбність і надзвичайну витривалість цього “брата, який ні на що не був придатний! “

Ще більше хвалили його покірність, братню любов, його суворість, його щирі молитви і каяття. Коли минуло шість місяців постулату, отець Кафаро попросив засновника Чину Альфонса Ліґуорі, щоб прийняв Маєллу в послушники.

На той час новіціят братів тривав уже два роки, або точніше, це був перший і другий новіціят. Кожен з них тривав по шість місяців, а між ними цілий рік вони жили звичайним монашим життям, випробовуючи себе.

Перший новіціят розпочинався одяганням ряси, а другий, як правило, завершувався обітницею.

На Різдво 1749 року Ґерард отримав рясу з рук отця Кафаро, і з благословення Діви Марії його оперезали великою редемптористською вервичкою.

Ґерард пережив роки свого випробування в Деліцето. Там, на щастя, він потрапив в атмосферу святості, відданості і наполегливості, яку створював сам отець Кафаро. Він загартував його, наче мечем, відтяв рештки егоїзму, і випробував його у вогні послушництва.

Дивом, яке щодня йому демонстрував Ґерард, була молитва. Після сумлінного виконання своїх обов’язків він завжди йшов до церкви. Щодня, крім обов’язкових трьох годин молитов, які приписував устав, він ще одну годину відривав від свого післяобіднього сну для молитов. Але слід зазначити, що в країні тропічної спеки післяобідній сон просто необхідний людині. Та Ґерард і вночі знаходив час, щоб присвятити його Найдорожчому. Часто його бачили зранку, заглибленим у молитву, на тому ж місці, що і попереднього вечора. Його самотня праця завжди була осяяна сяйвом Божої присутності. Щоб випробувати його смиренність, отець Кафаро наказав йому не сподіватися на Божу присутність, і Ґерард доклав чимало зусиль, щоб звільнитися від цієї “нав’язливої ідеї”, і зітхав так, що викликав співчуття.

– Не можу, отче, нічого вдіяти з собою, – говорив нещасний юнак. Як покірний послідовник розіп’ятого Христа, він бичував себе шнурком з вузлами або батогом, вкритим сталевими зірочками. Це було неабияке бичування! Щоб наслідувати коронування терном Ісуса Христа, він вдягав спеціальну сорочку з колючими ланцюжками. На грудях носив залізне серце з шипами і щоночі одягав на голову вінець з колючого дроту. Він говорив: “Любов до Бога ніколи не проникне через повний шлунок”. І йому повністю вистачало двох шматків хліба, щоб бути ситим цілісінький день, але і ті він з’їдав лише з покірності, приправляючи алоєм і деревієм.

Після трьох років молитов він отримав надзвичайну ласку – повністю втратив здатність розпізнавати смаки. “Курча і огірок мені смакують однаково”, – сказав він якось весело докторові Сантореллі в Капоселе.

“Ґерард продовжував свої намагання у відтворенні Христових страждань”, – зазначає Антоніо Оліварі у своєму “Мученицькому році”.

До Деліцето прибув новий постулант з Лакедонії – Андреа Лонгареллі, його давній приятель. Він мав стати катом, а найбільша печера поблизу монастиря мала слугувати місцем тортур. Там Ґерард з прив’язаними до стовбура дерева руками, як Христос при стовпі, приймав удари сплетеним мокрим канатом по голих плечах. Коли кров оро-шувала канат і стіни, кат припиняв тортури. Але мученик підготував ще й терновий вінець, яким увінчував свою голову, і брат Андреа бив по ньому палицею.

Залишалося хіба що розіп’яти. Брат Ґерард приніс до печери хрест висотою у людський зріст (місіонери ставили такі хрести на завершення місії) і залишив його у печері, щоб назавтра його прив’язали до хреста.

Прохання святого були настільки переконливими, а авторитет таким незаперечним, що кат просто не зміг відмовити йому.

Але коли Ґерард попросив у настоятеля дозволу відтворити Христове страждання на Хресті, отець Кафаро зрозумів це як символічний акт, щось на зразок молитви “Хресна дорога”. Коли ж він врешті дізнався про цей героїчний вчинок, то поклав цьому край.

У 1752 році під час свого другого новіціяту Ґерард знову відновив свої страждання з дозволу другого магістра. Тепер у нього були вже два кати: один – старий грішник, якого він навернув – Франческо Тесто, другий – молодий і сильний юнак, який був немилосердний і завжди тягав канат, як це може робити лише людина, позбавлена будь-якого чуття. Згодом він переламав нашому мученикові хребет.

Сам Господь продовжував цю гру. Як і святий Франціск з Асижа, свята Катерина Сієнська і деякі інші, Ґерард також отримав містичну ласку пережиття Христової смерті. Щочетверга ним раптово оволодівали страждання Гетсиманського саду. Деколи він приходив весь закривавлений. Лікарі не знаходили цьому ніякого пояснення. Щоп’ятниці його проймали внутрішні муки, які фізично і духовно виснажували його.

Якось навесні 1750 року, коли наближався кінець його першого новіціяту, отець Кафаро побачив з вікна, що Ґерард зовсім виснажив себе працею в саду. Уважний магістр зрозумів, що це понад його сили, тому призначив його паламарем.

Відтоді життя Ґерарда проходило поруч його великої любові, біля Ісуса у найбільшій святості і біля Марії Розрадниці. Тепер він буде біля них не лише у вільний час, але й в робочий, не лише вночі, але й вдень. Хто тільки не заходив у костел, говорив, що досі ніколи не бачив тут такої чистоти. Святиня була доповненням його власної ангельської душі, вона горіла вогнями свічок посеред квітів.

Не можна було описати його величної любові до Найсвятішого Приятеля. Отець Танноя говорив з цього приводу: “Коли я бував у костелі, то не переставав дивуватися: Ґерард постійно зупинявся перед вівтарем, і знову вставав, і відходив у внутрішній боротьбі між повинністю, яка примушувала його вийти з костелу, і прагненням залишатися біля свого найдорожчого Ісуса, яке затримувало його в соборі. Коли він з невимовними зусиллями врешті виривався, то голосно кричав: “Відпусти мене, робота чекає!” – і біг до дверей.

Дізнаємося і про іншу його прекрасну пристрасть: Пресвяту Діву, “Величну Діву”, Непорочну Діву його серця, з Якою він заручився у Муро. Він слугував Їй, як справжній лицар, у церкві в Деліцето. Непорочна Діва повністю володіла його душею і думками.

Якось він не зводив очей з образу Непорочної Діви, який висів над головним входом у будинок. На мить відірвався від землі і піднявся до образу. Мандрівники, які були при цьому, не вірили власним очам.

Але вони побачать ще й не таке. Одного разу Ґерард у супроводі двох чоловіків прямував до Деліцето. Вони зупинилися біля місця, яке усі називали Францезе, неподалік від марійської каплички. Ґерард розповідав про велич Божої Матері. Його лице палахкотіло, наче вогонь. Раптом він вийняв з торбини клаптик паперу і написав кілька слів, тоді склав його листом, і почав підніматися вгору. Палка любов несла його над землею аж до самої каплички, яка стояла майже за кілометр від того місця, де залишилися його супровідники. Екстазний порив переніс його до Діви Потішительки.

Євхаристія і Діва були для нього найбільшою любов’ю, яка підтримувала його у страшній, кривавій грі.

Однак він виграв і другий етап: тепер він міг залишатися в Конгрегації Найсвятішого Ізбавителя.

Учень стає майстром

Новіціят – це школа християнських і монаших чеснот. На першому місці серед них любов до ближнього. “Відмовитися від усього, щоб слугувати лише Богові,” – зазначав Ґерард у своїх міркуваннях.

Він був не лише паламарем, але й кравцем. У ті часи, коли полотно і взагалі будь-яка тканина були рідкістю в Деліцето, для іншого це б стало нагодою прибратися. Але для Ґерарда це було можливістю великодушно зректися своєї частки. Йому вистачало найбіднішої білизни і найстарішого одягу. Хіба щось для ближніх, яким ніде взяти? Він не випрошував у настоятеля, бо часи і без того скрутні, ніде взяти, тому віддавав своє. Він мерз цілу зиму, тому що віддав вовняний жилет ближньому, який, як він вважав, потребував його більше.

За мурами монастиря можна було побачити, як Ґерард на шляхах допомагав стареньким носити в’язанки хмизу і повні кошики білизни літнім жінкам, які поверталися після прання від струмка.

Внаслідок землетрусу, епідемії, посухи, буревіїв, земельних податків в Деліцето було дуже багато бідних людей, і Ґерард радів, коли міг їм хоч якось допомогти: кусником хліба, добрим словом, а інколи й справжнім дивом.

Сталося так, що один юнак не міг заробляти на хліб ані працею, ані жебракуванням, бо мав на нозі велику рану і навіть не міг поворухнутися.

Його рідні почули про святість і чудодійства брата Ґерарда. “Коли б це лише була правда,” – говорили вони, але посадили сина на осла і вирушили до Деліцето, щоб попросити святого вчинити диво. Лише диво могло допомогти.

Поблизу монастиря вони зустріли одного монаха і розповіли йому про свою біду. Брат Ґерард, а це був саме він, клякнув біля хворого, зняв пов’язку з рани і оглянув її, наче підбирав для неї ліки. Гній витікав, все було брудне. Він припав устами до рани, виссав з неї гній, помив і “продезинфікував” рану своїм язиком, знову обв’язав її, і сказав хворому: “Любий мій друже, пам’ятай, що це сам Бог зцілив тебе. Подякуй Йому і більше не гріши”. Після цього він несподівано зник.

Батьки юнака оніміли з дива. Хворий встав. Він більше не відчував болю, ніщо не заважало йому ходити. Коли батьки зняли пов’язку – на місці рани не залишилося й сліду. Вони повернулися додому і ще довго прославляли Господа і брата Ґерарда.

Щоб скоротити шлях з Фодмі до Деліцето, а він був неблизьким, монахи часто користувалися стежиною, яка проходила через володіння князя Бовіно. Але князь вирішив заборонити монахам ходити, тому виставив сторожу. Ґерард, нічого не відаючи, якогось проїздив на коні цією стежиною, щоб швидше потрапити до монастиря. Суворий сторож побачив його і одразу накинувся з кулаками, вирішивши як слід провчити подорожнього: “Я вже довго виглядаю якось монаха, щоб дати своїм рукам роботу!” – закричав він і скинув Ґерарда з коня. Він продовжував бити його на землі, наче хотів переламати йому всі кості.

– Бий, бий мене, брате мій, ти добре робиш, – говорив монах. Цей злий чоловік чимало звідав на своєму шляху, але такої покірливості ще не зустрічав, навіть серед монахів. Вмить він перемінився, сховав зброю, ударив себе у груди і з жахом закричав: “Що я натворив! Та я убив святого!”

Але він не вбив Ґерарда, а лише переламав йому ребро, що згодом призвело до крововиливу і туберкульозу.

– Тепер ти мене відпустиш? – Ґерард сердечно обійняв сторожа, зовсім не сердячись на нього, хоч сам вже навіть не міг зібратися з силами, щоб вилізти на коня, а тим паче – втриматися в сідлі.

Сторож допоміг йому вибратися на коня і сам сів позаду Ґерарда. Дорогою святий розповідав про Бога, про душу та її безсмертя, про гріх і пекло, але про цей інцидент не обмовився й словом. Грішник не на жарт замислився над своїм життям.

Коли вони прибули до Деліцето, монахи оточили їх з усіх сторін, засипаючи питаннями. “О Боже, що з тобою сталося?” – бідкалися вони.

– Нічого, – відповів брат, – я впав з коня. Цей добрий чоловік мені допоміг. Треба йому віддячити.

Але перш, ніж відпустити його, Ґерард порадив: “Брате мій, більше такого не роби, бо спіткає тебе нещастя”.

Трохи згодом сталося так, що тією ж стежиною проїздив францісканець Джузеппе з Деліцето,

“Монах!” – сторож знову був спровокований. Францісканець почав виправдовуватись, що не знав про наказ князя і просив його, щоб той пробачив йому заради Святого Франціска і Святого Антонія. Але сторож вистрілив з рушниці і поранив його. Францісканцеві урвався терпець, він вихопив зброю з рук сторожа, побив його нею. Відтак ще й пішов до князя, щоб показати йому свої рани. Сторож змушений був залишити роботу. Але і це ще не провчило його. Якось зайшла суперечка поміж ним і його суперником. Виникла бійка, у якій цього затятого зловмисника було вбито. Недаремно ж Святий Ґерард говорив: “Спіткає тебе нещастя”.

– Бий, бий, ти правильно робиш, – говорив Ґерард сторожеві. Його дивовижна покора була цілком щира.

“Я також грішник, – писав він, – просіть Бога, щоб відпустив мені, усі навертаються, лише я залишаюся безсердечним, зачерствілим і злим”. Або: “Я бачу, що я нікчемний перед Богом і грішний. Мені соромно навіть з’явитися перед Ним у молитві”.

Він звинувачував себе навіть в тому, що з’їв два тонких шматочки хліба, на які, мовляв, не заслужив. Але часто він взагалі не їв.

Ґерард ледве витримував, коли його хтось хвалив. Натомість йому було приємно, коли про нього забували або погорджували ним.

Він вважав себе негідним їжі і честі перебувати в Конгрегації. Він завжди намагався займати якнайменше місця і якнайменше з’їдати. Він старався у всьому наслідувати багатостраждального Христа, який “не знаходив ніде місця, де б можна було голову прихилити”.

Як кравець, він вбачав своїм обов’язком готувати і призначати кімнати для тих, хто приходив на духовні вправи. Часто для них просто не вистачало місця, тому Ґерард звільняв їм свою келію. Ніхто про це навіть не здогадувався. Довший час він жив у монастирі, як кочівник: без постелі і без келії.

Де він проводив тих кілька годин відпочинку, які то тут, то там вишукував? Лише згодом усі дізналися: то в якомусь кутку в коридорі, то в хліві, де коні, осли, корови, кози і птахи були для нього найкращим товариством. Там він влаштовувався якнайзручніше, однак найулюбленішим його місцем була ніша біля мармурового вівтаря Діви Розрадниці. Він виносив звідти вази, підсвічники і посуд для здійснення мес, і скручувався калачиком, як собака, біля ніг самого Господа.

Але одного дня сталося те, що повинно було статися. Втома взяла своє, він заснув і не пробудився на загальну молитву. Після ранкової молитви прийшов час починати месу, але паламаря не було. Де ж Ґерард? Його розбудив лише церковний дзвін. “Боже мій! Де я? Що діється?” Але тепер він вже не міг з’явитися, бо всі зрозуміли би, в чому справа. Він не міг навіть поворухнутися, інакше б його побачили через прозору металеву решітку, яка відбивала все, що було за нею. Ґерард став в’язнем свого Володаря аж до кінця святої меси, яку відслужили біля головного вівтаря.

Його духовний настоятель і магістр отець Кафаро ніколи не йшов проти натхнення Духа Святого, але тепер він вирішив, що повинен покласти цьому край, і наказав братові перебувати в келії щоночі і вдень та за потребою відпочивати там.

Ґерард вибрав кімнату без вікна, переніс туди матрац, на двох кінцях якого було трохи соломи, а посередині він понапихав уламків цегли і каміння. Усе це він розклав на декількох дошках. Весь побут брата Ґерарда складався з одного старого крісла і з цієї “постелі”, про що навіть ніхто не знав.

Якось до Ґерардової кімнати зайшов брат Цезаре, якому був потрібен матрац у кімнату для хворих, і він подумав, що може його на кілька днів позичити, саме тоді Ґерарда не було вдома. Так виявилася Ґерардова таємниця. Згодом темний кут його кімнати став місцем паломництва. Тут випробовували себе усі, навіть єпископ з Мелфі і з Лакедонії, роздумуючи і переживаючи при цьому найбільше зворушення.

– Брате Ґерарде, – запитав його якось співчутливо один з братів,– навіщо ви так мучитесь?

– Я роблю те, на що заслуговую,– відповідав Ґерард,– однак і цього недостатньо для Бога, який мене сотворив.

Для каяття він склав “найдосконалішу обітницю: “…робити те, що в очах Божих є найдосконалішим. А це означає, що кожен вчинок, навіть незначний, повинен містити в собі те, що в очах Божих виглядало б найпридатнішим для умертвлення. Я вважаю, що так завжди слід чинити. Це шлях до покірності” (Кайоне, ст. 61– 62).

Як пір’їна на вівтарі

“Чеснотою покликання” монаха є послух, без якого неможливе товариське життя в монашому чині.

“Бог покликав нас стати монахами, щоб ми навчилися слухати”, – пише Ґерард. А хто такий монах? Це учень святості. А хто такий святий? Чудотворець? Той, хто підноситься до екстазу? Ні, це людина, яка у всьому виконує Божу волю. А що ж містить Божу волю? Перш за все монаші правила і вказівки настоятелів.

Ґерард був дійсно святим послуху і покірності. Тому він так любив наслідувати Христові муки, він йшов слідами Того, хто був покірним аж до смерті і прийняв смерть на Хресті.

Наслідуючи Ісуса, Ґерард гартував свою душу у вогні послушництва і покори, “як пір’їна на вівтарі, корок на воді, без щонайменшого опору” (Г. Брохт).

Але не завжди слід беззастережно піддаватися пориву вітру чи води, коли потрібно нести тягар такого натхнення… Зайве слово, неточно сформульована фраза можуть все зіпсувати! А настоятелі судитимуть саме за цим словом або фразою.

Пір’їнку ж, навпаки, судитимуть за її покірність. Ґерард задумався над цим, примруживши очі.

– Брате Ґерарде, піди зараз же до Асколі, – наказав йому настоятель. Він вмить зібрався в дорогу в своїй бідній одежині і у зношених чоботях, які носив лише вдома.

В Асколі йому надзвичайно пощастило, тому що біля цього брата в чудернацькому одязі (себто Ґерарда) товпилося багато дітей. Вони сміялися і передражнювали його. Однак він був щасливіший, аніж коли б його вітали церковними дзвонами і знаменами.

Хто б наважився таку достеменну, навіть, скажімо так, наївну покірність, осудити, тому сам Господь дає прекрасну відповідь: “Наш новачок-паламар мав вдома ще й інші повинності: шити, підмітати, прислуговувати в їдальні, не говорячи вже про інші виняткові обов’язки і доручення”.

Одного разу отець Кафаро доручив йому замести подвір’я і наказав: “Якщо раптом хтось задзвонить у браму, то облиш свою працю і відразу ж біжи відчиняти”. Цього дня Ґерард до обіду був у льосі. Він набирав вина для всього товариства. Юнак саме натрапив на бочку і однією рукою тримав корок, а в іншій – глек, у який стікало вино. Раптом хтось подзвонив у браму. Ґерард одразу ж побіг, щоб відчинити: з глеком і корком в руках. По дорозі він зустрів отця Кафаро:

– Куди ти біжиш з глеком і корком, брате Ґерарде? – запитав отець.

– Хтось дзвонить у браму, а ви ж мені наказували, не гаючись, відчиняти.

– З оцим в руках?

– Так, щоб не примушувати людей чекати біля брами.

– Ох, ти мій добрий брате! Іди до печі!

Настоятель був у доброму настрої, бо в таких випадках, він усміхаючись, кивав головою, проте під цим можна було прочитати стурбованість і зворушення.

– Так, отче, – відповів Ґерард і пішов. Він довго не з’являвся і отець Кафаро вже й забув про воротаря з глеком і корком, коли раптом прибіг пекар:

– Отче, отче!

– Що потрібно нашому пекарю?

– Як ви думаєте, що я знайшов у печі, коли хотів розпалити вогонь і пекти хліб? – Брата Ґерарда. Отче, це був справді брат Ґерард.

– У твоїй печі?

– Так! Нібито ви йому наказали йти до печі.

– Хіба я йому таке говорив? Що за божевілля?

– Але він без вашого дозволу не хоче вилазити з печі.

Тоді отець Кафаро відразу ж пригадав, як він зустрів Ґерарда з глеком в руці і тому послав пекаря, щоб той негайно перевірив, чи Ґерард бува не залишив бочку відкритою. Пекар побіг і за мить повернувся назад. Бочка була відкрита, але жодна краплина не витекла з.неї. “Сам Бог бавиться з цим хлопцем, – говорив настоятель, – залишмо його тут, бо так велить йому Божий Дух!” І пішов, щоб звільнити свого в’язня і призначити йому якусь іншу роботу.

Чи погляньмо на нашого новачка у їдальні. Окрім обідів, які він допомагає готувати для всього товариства, Ґерард змушений готувати їжу ще й для семінаристів, яких екзархи готують до висвячення. Він старанно накриває на стіл, і робить це звичайно: не жонглює з тарілками, не перетворює воду у глеках на вино, ані вино у пляшках на воду.

Але раптом його погляд упав на образ Ессе Омо, що висів на стіні. Його очі не переставали дивитися, серце забилося дужче, обличчя запалало. Він впав на коліна і, тримаючи в руці виделку, знявся в екстазі.

Повз нього пройшов інший брат і прикрикнув на Ґерарда, скоріше жартома, аніж здивовано. Він вже звик до цього. Але сьогодні його намагання були марні. Він підійшов до юнака, кричав, термосив його, але даремно. Крик лише викликав переполох у їдальні. Ось-ось мав початися обід, а на стіл ще не накрито.

Брат покликав настоятеля. Отець Кафаро також потермосив Ґерарда за плече, але при цьому сказав такі слова: “Брате Ґерарде, я наказую тобі прийти до тями”. Ґерард відразу ж отямився і стояв, з виделкою та рушником в руках.

– Ґерарде, – сказав отець, – твоя неуважність порушує загальний порядок. Я мушу дати тобі інший строгий наказ.

Ґерард ніколи не використовував труднощі як нагоду не слухатися. Кожна перешкода для нього була можливістю героїчного послуху. “Буря гасить свічки, але роздмухує вогонь,” – вважав святий.

Слуга Божий був у карбонарія, Антоніо Доменіко. Отець Фіоччі, магістр його другого новіціяту, відіслав його до Мелфі. Ґерард хотів відразу ж після обіду вирушати.

Лило як з відра.

– Брате Ґерарде, – говорив Антоніо Доменіко, – через дощ ви не можете вирушити негайно. Зараз у нас перебуває канонік з Сан-Анджело де Ломбарді, який буде радий створити вам компанію, поки не приготується їжа.

– Дякую, доне Антоніо, але я піду, підготуюся в дорогу, бо на вечір повинен вже бути у Мелфі. Так мені наказує послух.

– Але ж, брате Ґерарде, – наполягав канонік, – ваш настоятель не хоче вас відправити у таку жахливу погоду. Бог не дає нам нічого такого, що є понад наші сили.

Надходила пора обідати, ґосподар і канонік разом подають обід, а Ґерард прощається з ними. Вони протестують: ніхто б його не відпустив у таку негоду, бо ж треба перебрести потоки Лаусенто і Офанто. Особливо Офанто, який римляни недаремно назвали “Апгісіиз”, тобто, – “зрадник”. Але молодий монах рішуче встав і сказав: “Я маю доброго коня Рапосо, який плаває, мов качка. Крім того, погода зміниться, щойно я вирушу в дорогу”. Після цих слів дон Антоніо пішов до конюшні, щоб осідлати ще двох коней, і наказав двом чоловікам, щоб супроводжували монаха, доки він не перебреде ці дикі потоки.

Ледве вони вирушили в дорогу, як виглянуло сонечко, та потоки були повноводі. Лаусенто ще можна було перебрести, але Офанто зносив дерева і каміння.

– Не заходьте у воду, – прохав Ґерард своїх супутників, а сам, зробивши в повітрі великий хрест, погнав коня до води: “Ну ж, конику, заради Пресвятої Трійці”. І кінь просувався з піднятою головою, хоч вода сягала йому аж по хребет. Та посеред потоку просто на них води несли величезну балку. “Діво Маріє, охорони його,” – молилися чоловіки на березі і відчайдушно кричали: “Обережно, брате Ґерарде!” “Нічого страшного – відповідав він, – не бійтеся”. А до дерева промовив таке: “Заради Пресвятої Трійці, відступися”, – тієї ж миті дерево відпливло в бік, а вершник преспокійно перейшов на другий берег.

Отець Кафаро хотів випробувати силу Духа Святого в душі свого новачка, тому спробував наказувати йому лише в думці. При цьому він виявляв таке, що ніхто б і не повірив. Ґерард виконував ці накази! Незабаром це підтвердив і його наступник отець Фіоччі. “Це приймач Святого Духа,” – говорив він про юнака.

Якось отець відіслав його з листом до Лакедонії, але вмить згадав, що забув там зазначити щось дуже важливе. “Ах, коли б я лише міг його повернути,” – подумав він. Це було лише бажання, крім того, брат пройшов вже чималий шмат дороги, але отець не повірив власним очам, коли його “паламар” з’явився у дверях.

– Чому ти повернувся? – запитав його отець Фіоччі, тамуючи велике зворушення. Ґерард лише усміхнувся до свого настоятеля, ніби хотів сказати: “Вам це краще знати”.

Відтоді це був найулюбленіший засіб комунікації для отця Фіоччі. Якось отець Фіоччі був у Мелфі у Монсеньйора Теодора Баста. Він розповідав йому про свого надзвичайного Ґерарда.

– Я б хотів його побачити, – сказав єпископ, – він міг би провести тут декілька днів. Відправте когось до Деліцето, щоб привели його.

Але в цьому не було необхідності, бо сформульоване на відстані в думці бажання, викликало чудо послуху. Отець на мить зосередився і віддав наказ. У цю ж мить Ґерард саме перебував в отця, який заміняв настоятеля за його відсутності.

– Отче, настоятель кличе мене до Мелфі. Благословіть мене! Він клякнув, попрощався і за мить вирушив на коні в дорогу.

Коли ж з’явився у єпископському палаці, отець Фіоччі спробував його обманути: “Чому це ти, брате мій, прийшов сюди?”

– Бо ви мені так наказали.

– Я наказав? Я ж тобі не посилав ані листа, ані якогось іншого повідомлення.

– Так, саме повідомлення ви мені переслали, і то в присутності Монсеньйора, який хотів мене бачити, – а тоді звернувся до єпископа:

“Монсеньйоре, ви хотіли мене бачити, земного черв’яка, грішника, який потребує так багато Божого милосердя, щоб не бути оскарженим…”

Незважаючи на це, він мусив залишатися на кілька днів у єпископському палаці. Це були дні, проведені в молитвах, пості і самозреченні, отже, нічого нового. Він жив у покорі серед домашньої обслуги, окрім часу, коли його кликав Монсеньйор. Єпископ дивувався, з якою глибиною говорить цей покірний брат про Божі Таїнства. Так про це не сказали б ані каноніки, ані професори його семінарії.

Але час, який був йому визначений, минав швидко. Вже ніщо не могло затримати Ґерарда: ані наполягання єпископа, ані негода, ані пізня година, ані густий туман, при якому людина не бачить власних рук. Він попрощався, сів на коня, і в дощ та туман подався до Деліцето.

Дорога тривала два дні, а ввечері вже треба було бути в Лакедонії, у дона Константино Капуччіо, який був великим прихильником молодої Конґреґації.

Туман густішав так швидко, як і наближалася ніч. Це було у березні. Темний ліс ускладнював орієнтацію. Шлях пролягав біля схилу. Офанто шумів, виступаючи з берегів. А де, власне, був шлях? Щокроку вершник з конем могли втрапити до бурхливого потоку. Ґерард молився, здригаючись, як у лихоманці. Його шмагали стрімкі води потоку. “О, мій Боже, допоможи мені!” – благав він.

Раптом посеред ночі до нього підійшла ледве видима постать і взяла коня за вуздечку. Посеред темряви пролунав гордий, насмішкуватий голос: “Прийшов мій час! Нарешті ти мій!”

Але Ґерард відповів зовсім спокійно: “А, це ти..! Невгамовний звіре, в ім’я Ісуса і Марії наказую тобі: негайно відвези мене до Лакедонії. І то якнайшвидше, без блукань і образ. Ну ж, їдемо!”

Переможений і злий, але покірний, сатана провів свого “лицаря” через гори і ліси. Неподалік від міста, перед капличкою, присвяченою Найсвятішій Трійці, Ґерард відіслав свого “провідника” геть. Була майже десята година вечора, темна ніч. Але Ґерард зорієнтувався, куди йти. Він постукав у двері до Капуччіо. Дон Константин встав і визирнув у вікно.

– Хто там?

– Це брат Ґерард з монастиря в Деліцето.

– Але, святий чоловіче, в таку годину і в таку негоду навіть Люцифер не відважився б вирушити!

– Диявол? О, так! І Ґерард розповів йому усю свою пригоду.

Пошуки скарбу

17 липня 1752 року брат Ґерард склав у соборі Діви Розрадниці обіти чистоти, убозтва і послуху. Саме тоді або, може, трохи пізніше він дав обітницю завжди робити те, що в очах Божих було б найдосконалішим.

Вже з кінця свого новіціяту у всіх своїх подальших випадках монах керувався лише послухом.

Послух вимагав від брата Ґерарда залишатися на цьому ж місці. Тепер Деліцето вже просто не могло обійтися без цього молодого двадцятишестирічного брата, якого скерували сюди три роки тому, як ні на Що непридатного. Але не став “нахлібником”, бо майже нічого не їв, та й працював за чотирьох. Він був паламарем біля Діви Розрадниці, кравцем і просто “хлопчиком на побігеньках”.

Він прославляв Бога в пустельній самоті Деліцето, у своїй таємничій печері, в лісах, таких сприятливих для медитації, або у своєму саду, повному квітів для собору і його Діви Розрадниці.

Тепер Ґерард був вже не просто братом, а братом з обітами. Отже, і діяльність його повинна була розширитися. Його чесноти просто вражали, тому отець Фіоччі розумів, що не має права затримувати Ґерарда лише у себе. Розпочиналися три роки справжньої діяльності. Його діяльність, як Ісусова в Назареті, буде розгортатися у трьох містах: Деліцето, Неаполі, Матердоміні. Він буде ходити і робити добро так, як це робив Ісус, дивуючи цілі міста, роздаючи милостиню і творячи дива. Це було надзвичайне покликання його надзвичайної покірності. Цей апостол усюди залишався однаковим: у стінах монастиря, і в палацах вельмож та єпископів він жив молитвою, нічними роздумуваннями, постом і умертвленням.

І в своєму серці він залишався апостолом. Ґерард був спраглим Бога і душ, спраглим Бога заради душ, і спраглим душ заради Бога. Він писав: “О мій Боже, коли б я міг навернути стільки душ, скільки є крапель води у морі, піщинок на землі або листя на деревах”.

Тим, хто приходив у Деліцето на духовні вправи, він “віддавав усе, що міг”. Він був унікальним місіонером! Але як він досягнув цього? Ми вже знаємо, що він дні і ночі проводив у молитвах і покаянні, а своєю мовою міг гори перевертати, його вогненний погляд, мимовільна здатність читати думки, знати майбутнє і розкривати грішникам кращий світ, – усе це сприяло його місії.

Цей покірний брат в порівнянні з іншими святими не мав переваги, бо не був священиком, але мав перевагу перед багатьма священиками, бо був святим.

Якось до Деліцето прибув усім відомий грішник, якого ніщо не могло навернути. Сам єпископ з Лакедонії відіслав його туди, і грішник вирішив виконати цю “формальність”, щоб врешті йому дали спокій. Висповідавшись без щирості і жалю, він пішов до церкви на Службу Божу і до Святого Причастя.

Але Ґерард відчув це і зупинив грішника:

– Куди ви йдете?

– До Причастя.

– До Причастя? А як же гріхи, які ви затаїли при сповіді? Геть! Геть! Висповідайтесь, але по-справжньому, коли не хочете, щоб вас поглинула земля.

Наступного року цей мирянин знову прийшов у Деліцето, щоб, принаймні, зробити про себе враження.

– А, ви знову тут, – вигукнув Ґерард, – здається, вам живеться добре, але як ваша душа?!

– Дуже добре, брате мій, дуже добре.

Але брат знову бачив усі його гріхи. Він відійшов на кілька хвилин і приніс хрест. Тоді покликав подорожнього у свою келію, зачинив вікно та двері й перейшов в атаку.

– А тепер ми втрьох помолимось.

– Втрьох? Я бачу тут лише вас і себе.

– А він? – запитав Ґерард і високо здійняв вгору хрест.

– О, нещасний, ви знову зловживаєте моїм милосердям, і вам ще й вистачає нахабності говорити мені, що все гаразд..! То ж хіба все гаразд? Подивіться навколо, задумайтеся, хто спричинив рани на тілі Ісуса Христа? Для кого тече Його кров?

У цей момент із ран Розіп’ятого дійсно почала текти кров, справжня кров.

Гульвіса ледь промовив:

– Кров, Боже мій! Звідки вона тут взялася? Звідкіля?

– Через вас і гріхи всього світу. Грішник знітився, а Ґерард продовжував:

– Що поганого зробив вам Бог? Той Бог, який задля спасіння ваших душ народився у хліві?

Тієї миті Ісусик з’явився на руках брата Ґерарда.

– А ви ще й наважуєтеся ображати Бога, насміхатися з Нього, безкарно жартувати! Коли вичерпується Його милосердя, приходить суд і кара. Погляньте, що чекає на вас, коли ви не змінитесь.

Помахом руки Ґерард прикликав демона, який кинувся на чоловіка, схопив його і хотів поволочити за собою. Переляканий чоловік відчайдушно тримався за брата Ґерарда.

– Щезни, невгамовна бестіє, – наказав Ґерард.

Видіння пекла зникло, а з нею і грішне життя. Зворушений страхом, а ще більше жалем, грішник пішов, щоб впасти до ніг отця Петрелла. Він висповідався, заливаючись слізьми, і розповів все отцеві.

Повернувшись до Лакедонії, він почав жити як зразковий християнин, і залишався таким аж до смерті.

Але не всі блудники були такими зухвалими, як цей лакедонянин.

Якось, коли Ґерард прямував до Сант-Агата ді Пугліа, що на південь від Деліцето, він прийшов на одне перехрестя, і почув голос Духа Святого: “Зупинись, за мить сюди прийде великий грішник”. І дійсно, з’явився чоловік з похмурим поглядом.

– Куди ти прямуєш? – делікатно запитав Ґерард.

– А що тобі до цього? – пробурмотів сердито подорожній.

– Скажи мені, хто ти і куди прямуєш? Хтозна, може б я зміг тобі допомогти.

– Я іду у своїх справах, – злісно відповів чоловік, – я повинен іти, краще не нервуй мене.

Ґерард узяв його за руку і сказав: “Я знаю, що ти повен зухвалості і хочеш запродати свою душу дияволові”, – а тоді розповів йому все, що знав про його біду. На завершення промовив: “Однак, не так же все й погано. Бачиш, Сам Бог послав мене до тебе і ти повинен довіряти мені. Піди до Деліцето, звернися до отця Фіоччі і скажи йому, що тебе направив брат Ґерард. Добре висповідайся у нього, а тоді вже можеш нічого не боятися”.

Цей чоловік, Франціск Тета, кравець з Нуска, зробив так, як радив йому Ґерард. Після святої сповіді та Причастя він був наділений такою внутрішньою ревністю, що вже не зміг покинути дім в Деліцето. Він залишився там і був кравцем та зразком молитви для всього товариства.

Жага навертати грішників ніколи не полишала Ґерарда: ні в монастирі, ані поза ним. Він невтомно полював на душі. В Апулії, в Луцанії (і пізніше в Кампанії) кожна стежина могла б розповісти якусь драму навернення.

Ось ще один приклад:

Йдеться про одного з тих волоцюг, які просувалися лісами, завжди готові на якийсь злочин, і приймали усе, окрім чесної прощі. Ґерард йшов лісовою дорогою, але мав такий вигляд, що його можна було прийняти за кого завгодно, лише не за монаха: зім’ята шапка, коротка, дрантива сутана, весь у барвистих заплатах, плащ і чоботи, місце яким уже давно на смітнику. Авантюрист одразу відчув нагоду: “Що це за чоловік? Не має на собі нічого порядного і нічого з нього не візьмеш. Мабуть, і характер у нього такий же?”

– Привіт, друже! – звернувся він до Ґерарда.

– Добридень, – відповів здивовано Ґерард, і відразу ж зауважив “свою” нагоду.

– Як ся маєш? Невже ти просто так прогулюєшся на свіжому повітрі?

– Як бачиш.

– Зараз гарна пора року. Саме час полювати. Звичайно ж, за скарбом! Ти ідеш полювати чи вже повертаєшся?

– Залежить…

– Від чого?

– Наприклад, від твоєї сили.

– Чому?… Чи можу я ще трохи іти з тобою?

– А чому б і ні?

– Ти шукаєш великий скарб?

– Якщо вже я його шукаю, то хочу, щоб він був достатньо великий.

– Так, але людина повинна бути певна, що знайде такий скарб.

– О, я дійсно впевнений у цьому.

– Ти рішучий чоловік! Я тобі допоможу!

– Я з радістю покажу тобі свій скарб, але …

– Що але?..

– Чи, як людина бувала, ти відважишся на незвичайні несподіванки?

– За кого ти мене маєш?

– Тоді ходімо до лісу. Розкажи мені дещо про себе, щоб я збагнув, чи можу тобі довіряти.

– Якщо ти хочеш знати, хто я, то знай: я найбільший ледар у цьому краю.

– Дуже добре.

Після цих слів розбійник почав розповідати про свої пригоди, звичайно ж, перебільшуючи. Коли вони наблизились до однієї гущавини, Ґерард зайшов туди, і подав знак молодикові, щоб він йшов слідом за ним. Вони мовчки зайшли в середину гущавини.

– Це тут, – сказав Ґерард, зняв свій плащ, простелив його на землі, – іди сюди, стань на коліна і склади до молитви руки!”

– Чортові обряди, – подумав розбійник, і одразу ж з’явився сатана. Ґерард спрямував очі до неба і хвилинку помолився, а розбійник подумав, що це магічні заклинання. Тоді Ґерард промовив урочистим палким голосом:

– Я обіцяв тобі скарб і своєї обіцянки дотримаю. Але це не той скарб, якого ти сподіваєшся, це скарб над усіма скарбами. – Він вийняв з торбини хрест, – отут скарб, який ти втратив за всі ті роки, що прожив у гріху. Але тепер тут Бог. Він кличе тебе з хреста, посеред самоти лісу.

Ще півгодини дзвеніла ця прониклива і зворушлива промова у лісовій тиші. Грішника мучили докори сумління, він то плакав, то стогнав від жаху і жалю.

Коли Ґерард подивився на цього затятого грішника, який зараз стояв перед ним, наче дитя, його охопила ніжність. Він обійняв його, наче мати, і сказав, як малій дитині:

– Ходи, мій маленький, усе буде добре. Ти підеш зі мною, підготуєшся як слід до сповіді і знову віднайдеш свій скарб. Я ж тобі обіцяв, що ми його знайдемо.

У соборі Діви Марії цей шукач пригод зустрів любов людей, душевний спокій і радість Божої присутності. А це неабиякий скарб!

Лише зрідка Ґерард повертався з мандрів без “блудних овець”. На своєму шляху він завжди знаходив їх.

“Я мав добрі лови, – розповідав він отцю Фіоччі, сяючи від щастя, – ви будете задоволені мною”.

Збираючи кошти, Ґерард спочатку збирав душі. Прислуговуючи отцям під час місій, він спочатку прислуговував грішникам. “Ідіть до брата Ґерарда,” – говорили отці найзатятішим з них, коли вже не допомагали інші засоби. І грішники каялися.

“І сто місіонерів не навернули б стільки грішників, скільки цей принагідний місіонер”, – говорили отці Марготта і Кайоне.

Біля Деліцето і Капоселе ледве можна було знайти село або місто, яке б не пережило багато навернень до Бога.

Тому нехай нікого не дивує диявольський гнів. Дияволи виринали з темряви у його маленькій кімнатці і влаштовували пекельні танці довкола матраца з камінням, на якому розпростерся Ґерард, їхня жертва, якій вони хотіли б повисмикувати волосся і перелякати до смерті. А ще вони нападали на нього в коридорі, тягали його по землі і збивали до напівсмерті. Вони навіть пробували зіштовхнути його у вогонь в кухні, але знамення хреста, свячена вода, святі імена Ісуса і Марії, звернення до “наймилішої Пресвятої Трійці” були Ґерардовою зброєю.

“Ви лише чавкаєте, але не можете мені зашкодити, – говорив він, – бо я маю біля себе Ісуса Христа і матір Марію”.