Головна / Варте уваги / Пасхальна сповідь та Святе Причастя. В чому суть ?

Пасхальна сповідь та Святе Причастя. В чому суть ?

До світлого празника Христового Воскресення ми приготов­ляємося святим Великим постом, а своє духовне приготування за­вершуємо пасхальною сповіддю і святим причастям. Сповідь і святе причастя — це надзвичайно важливі святі таїнства в житті Церкви і її вірних, бо вони є живчиком їхнього духовного життя і святости. У цьому питанні як Східна, так і Західна Церкви мають свої закони і звичаї. Практика цих двох святих таїнств у різні часи Церкви була різна. Згадаймо коротку історію практики християн перших віків та нашої Церкви від княжих часів аж до сьогодні.

ПРАКТИКА ПЕРШИХ ВІКІВ

Християни перших століть плекали глибоке духовне життя. Воно виявлялося передусім у великому цінуванні святої Літургії та частому або і щоденному святому причастю. Для них бути на святій Літургії означало те саме, що кожний раз лучитися з Євха­ристійним Христом у святому причастю. Тож на кожній Літургії всі вірні причащалися. Святий Василій Великий († 379) у листі до Кесарія Патрикія пише: “Щоденно причащатися і приймати святе Тіло і Кров Христа є добрим і дуже корисним ділом… Ми в Кесарії причащаємося чотири рази тижнево: в неділю, середу, п’ятницю і суботу, а в инші дні, коли випаде пам’ять якогось святого. А в Олек­сандрії і в Єгипті кожний християнин із народу звичайно зберігає Святі Дари в своїм домі й, коли хоче, причащається” (Лист 93).

Не тільки дорослі на кожній Літургії причащалися, причастя давали також малим дітям від дня їхнього хрещення. Ту практику зберегли до сьогодні майже всі Східні Церкви, а Західна Церква відмінила її в XIII віці. В Українській Католицькій Церкві ця прак­тика була ще до часу Замойського Синоду (1720), який постановив, щоб малих дітей причащати, коли ті “почнуть уживати розум”.

Практика щоденного й частого святого причастя тривала в Церкві до V століття. Пізніше цей гарний звичай починає поволі занепадати. Під впливом навчання святих Отців Церкви вірні почи­нають щораз краще розуміти й шанувати Пресвяту Євхаристію. А це знову зродило в них почуття страху і своєї негідности. Тому під впливом відчуття негідности деякі люди причащаються тільки перед Великоднем або кілька разів у році.

Святий Йоан Золотоустий († 407) докоряє тим, які, будучи на святій Літургії, не причащаються: “Надармо приноситься повсе­денна Жертва, — каже він, — надармо стоїмо при престолі, а ніхто не приступає до святого причастя… Як можна бути на Літургії і не приймати святих Тайн?” (Гомілія 3, на послання до ефесян). А до тих, хто прикривається своєю негідністю, він не без іронії каже, якщо вони негідні, то й раз на рік не повинні причащатися.

Спочатку було так, що той, хто не бажав причащатися, не приходив на святу Літургію. Та різні синоди на Сході й на Заході починають накладати церковні кари на тих, хто кілька тижнів у неділі не був на Ній. Так постає новий звичай: можна бути на Літургії і не причащатися. Церква намагається унормувати прича­щання вірних. У 9 Апостольському правилі сказано: “Усіх тих вірних, які приходять до церкви і слухають Святого Письма, але не залишаються до кінця на молитві і не причащаються, треба відлучити як таких, що творять заколот у церкві”. Те саме повто­рює помісний Антіохійський Собор (341) і додає, що “такі особи так довго мають бути відлучені від Церкви, доки не відбудуть сповіді, дадуть овочі покути й проситимуть пробачення, і щойно тоді зможуть дістати прощення” (Правило 2).

Помісний синод в Аіде (506), Франція, вирішив, що ті, які б не причастилися на Христове Різдво, Великдень й Зелені свята, пере­стають бути членами Церкви. Остаточний закон у справі сповіді і святого причастя для Західної Церкви дав Латеранський Собор (1215), який зобов’язав усіх вірних у совісті, щоб принаймні один раз у році сповідалися і причащалися.

Після зникнення практики частого причащання, Великий піст стає для всіх вірних не тільки часом приготування до празника Пасхи, але й до річної пасхальної сповіді і причастя, яке здійс­нювали у Великий четвер, — день встановлення Євхаристії — або на сам празник Пасхи.

З тих часів, коли вже не всі вірні, а тільки деякі або й ніхто не причащався на Літургії, Східна Церква завела звичай, щоб тим, які не причащалися, при кінці Літургії давати антидор. Грецьке слово “антидорон” означає “замість дару”, себто замість святих Дарів. Це були рештки просфори, з якої на проскомидії вийнятий Агнець.

ПЕРШІ СТОРІЧЧЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Наші предки, приймаючи святу віру з Візантії, перейняли також і приписи грецької Церкви того часу щодо сповіді і причастя. Ті приписи подає нам київський митрополит Георгій (1072) у сво­єму Уставі. “Хто гідний, — каже він у 9 правилі, — хай прича­щається Пречистих Тайн у всі неділі Великого посту, Великий четвер, Велику суботу, на Пасху, Вознесення Господнє, Зіслання Святого Духа, у Петрівку, на святого Петра, в день святих муче­ників Бориса і Гліба, на Преображення Господнє, Успення Пре­святої Богородиці, святого Миколая, Христове Різдво, Господнє Хрещення і Стрітення” (Голубинский Е., Исторія Русской Церкви, Т. І, пер. І, 2-а пол., с. 534).

Отже, ще майже 150 років до того часу, заки Латеранський Собор приписав Західній Церкві хоч раз у році під страхом тяжкого гріха приймати святе причастя, у нас були приписи приймати його дуже часто, понад 20 разів у рік.

ПРАКТИКА ПІЗНІШИХ І НОВІШИХ ВІКІВ

Щодо сповіді і причастя, на особливу увагу заслуговують при­писи київського митрополита Петра Могили († 1647). У “Треб­нику”, виданому в 1646 р., він наказує всім парохам, щоб уже в сиропусний і перший тиждень посту пригадували своїм парафіянам, що в часі Великого посту мають відбути дві сповіді: одну на почат­ку, а другу при кінці Великого посту та причаститися. Під час трьох инших постів він наказує по разу сповідатися і причащатися. Він учить, що Церква встановила чотири пости в році, під час яких кожний християнин повинен посповідатися і причаститися.

Якщо б хтось був таким недбалим, що навіть раз у році в час Великого посту не відбув би сповіді і не причастився, то митро­полит Петро Могила наказує парохам таку людину публично три рази напімнути, а саме у Квітну неділю, Великий четвер і Велику суботу. І коли б вірний таки не виконав свого християнського обов’язку, то у Світлий вівторок треба його прилюдно відлучити від Церкви, доки не покається. А якщо б він помер у нерозкаянні, то не можна здійснювати церковного похорону. Тим, хто рідко сповідається і знову грішить, він радить сповідатися і причащатися кожного місяця і в деякі великі празники.

Східна Церква перед кожною сповіддю приписує т. зв. говіння, тобто особливе приготування, що триває сім днів, а в потребі три дні або принаймні один день. У часі говіння вірні за можливістю мають щодня бути в церкві на богослуженнях, зберігати строгий піст, більше молитися вдома, творити діла милосердя, роздумувати над своїми гріхами та в тому часі з усіма примиритися.

Замойський Синод (1720) наказує священикам нагадувати вір­ним, щоб принаймні три рази на рік сповідалися і причащалися: на Великдень, — цього дня під карою виключення, — на Успення Пресвятої Богородиці і Христове Різдво. А щоб говіння нікого не стримувало від сповіді, то Собор завважує, що, хоча піст є похваль­ним, але він не належить до цілості сповіді.

Львівський Синод (1891) також говорить про часту сповідь, причастя та наш традиційний звичай сповідатися і причащатися принаймні три рази в році. Недбалих у тій справі Собор наказує надоумити та пригадати кару відлучення від Церкви.

До щоденного й частого причастя Церква не вимагає спові­датися кожний раз. Можна й більше разів причащатися без сповіді, якщо хтось довго не допускається тяжкого гріха. Малі гріхи не є перешкодою до святого причастя. У практиці можна щодня прича­щатися, а сповідатися — раз у місяць.

Пресвята Євхаристія — це найсвятіше таїнство з усіх таїнств, бо в ньому під виглядом хліба й вина перебуває правдивий і живий Ісус Христос, наш Спаситель, Бог і Господь. Другий Ватиканський Собор каже, що “в Літургії, зокрема в Євхаристії, немов із джерела, спливають на нас ласки та з найбільшою успішністю осягається освячення людей у Христі, і Боже прославлення, до якого, немов до мети, зміряють усі инші діла Церкви” (Конституція про Святу Літургію, § 10). Тому Собор радить, щоб ми нашу участь у святій Літургії лучили зі святим причастям: “Дуже поручається оцю дос­коналішу участь у Службі Божій, коли то, після причастя свяще­ника, вірні приймають Тіло Господнє з того самого Жертвопри­ношення” (§ 55).

Тож хай і для нас ці два великі і святі таїнства будуть постій­ним джерелом любови до Бога і ближнього, нашої віри, нашої святости та запорукою нашого вічного щастя за словами самого Христа Господа, Який каже: “Хто їсть моє Тіло і п’є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня” (Йо. 6, 54).

о. Ю. Катрій, “Пізнай свій обряд”

 Християнський портал КІРІОС за матеріалами religionifua 

Download PDF

Послання Богородиці, 22 травня 1986р., Меджуґор’є.


“Дорогі діти! Сьогодні хочу дати вам Свою любов. Ви не знаєте, дорогі діти, якою великою є Моя любов, і не вмієте прийняти її. Різними способами Я хочу вам показати її, але ви, дорогі діти, не розпізнаєте її. Ви не розумієте Моїх слів серцем, ані не можете зрозуміти Моєї любові. Дорогі діти, прийміть Мене у своєму житті; і так зможете прийняти й усе те, що говорю вам і до чого вас закликаю. Дякую вам, що відповіли на Мій заклик”.
www.medjugorje.com.ua

Читайте також

Господь мій і Бог мій!

Євангеліє від Йоана 20, 19-31. 19. Коли настав вечір, того самого дня, першого в тижні, …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *