Сміється світ. Сміється він над нами…
Мовчать в зажурі темні небеса.
Щодень у нас трагедії і драми,
Що крок один – відразу два назад.
Зневірою знівечено на шмаття
Нам душу, донедавна ще живу.
У розбраті згораючи багатті,
Щомить лаштуєм нову тятиву.
Чомусь найперші промені світання
Нам серце не бентежать вже давно.
У вічнім до мети недосяганні
Ми каменем зриваємось на дно.
Подібно тіням, бродим напівсонні,
Немов поклав мовчання хтось печать.
Не маєм сили вирватись з полону
Від власноручно зведених розп’ять.
Давно не родить нива незорана,
Чи кров’ю надто зрошена й слізьми?
Земля батьків – неначе рвана рана,
Благає нас – “У руки плуг візьми!”.
Давно вогонь у грудях загасили,
Байдужий люд до власних навіть доль.
Одні – напівголодні, в інших – вілли…
О, Господи, прозріти нам дозволь!
Сміється світ. А, може, й Бог сміється,
Неначе нас зреклися в небесах.
Коли терпець нарешті наш урветься?
Коли ми подолаєм власний страх?
Настане час зірвати з віч полуду
І дух свій волелюбний воскрешать!
Та поки що – сміється світ, бо люди
Спішать до власнозведених розп’ять…
Джерело: http://kyrios.org.ua/literature/poetry/1294-o-gospodi-prozriti-nam-dozvol.html
