Через свої заслуги перед Церквою у поширенні християнства святий Константин Великий і його мати, свята Олена, отримали назву рівноапостольних. Святий Константин Великий – це одна з найвизначніших світових постатей, великий захисник Христової віри і однин з найславніших імператорів Римської Імперії. Господь призначив його, аби він першим дав свободу святій Христовій вірі та щоб він став її ревним захисником і покровителем. У поширенні християнства імператору багато допомагала його мати – свята цариця Олена, котру почитають як Західна, так і Східна Церкви. Свята Олена є опікункою Церков і тих, хто страждає.
Римською Імперією, яка на той час займала половину світу, 284 р. управляв імператор Діоклетіан. Через рік він затвердив нову систему правління імперією, бо самотужки управляти такою великою територією було дуже важко. Імперією почали керувати одночасно вже не один, а одразу чотири правителі, двоє з них називалися августами (старшими імператорами), а двоє – цісарями (молодшими імператорами). Після 20 років правління августи мали зрікатися влади на користь цісарів, котрі в свою чергу також повинні були призначити собі помічників. Цього ж року Діоклетіан призначив собі за помічника Максиміана і віддав під його керівництво західну частину імперії, а собі залишив східну. У 293 році августи вибрали собі помічників: Галерія – одного з найжорстокіших переслідувачів християн, та Констанція Хлора – батька святого Константина Великого. Коли минуло 20 років їхнього правління, 305 року, обидва августи подали у відставку, а Констанцій Хлор з Галерієм стали повноправними правителями імперії (перший західної частини, а другий східної).
Мати св. Константина Великого була донькою власника гостинного двору в містечку Дрепанум (Мала Азія). Вона дуже сподобалась римському генералу Констанцію Хлору, і він з нею одружився. Згодом вони переїхали до сьогоднішньої Сербії, де 27 лютого 274 р. у місті Ніш у них народився син – відомий імператор Константин Великий. Батько св. Константина, як тільки став імператором, покинув свою дружину Олену, котра походила з простого роду, і одружився з Фаустою, донькою імператора Максиміана. Тихо і непомітно Олена жила аж до 312 р., коли її син Константин, після смерті батька, став римським імператором.
Молодий Константин почав воєнну службу під командуванням імператора Діоклетіана, боровся проти Ахілея в Єгипті (296 р.). Пізніше служив під командуванням Галерія у війні проти Персів. А коли у 305 р. Констанцій Хлор став августом, Константин втік від Галерія, котрий хотів його позбутись, до свого батька. Але вже 306 році його батько помирає, і 25 липня воїни обирають августом 32-річного Константина Великого. Галерій мусів змиритись з обранням Константина, бо завдяки справедливій політиці Констанція за його сином стояли численні легіони. Константин управляв Галією і Британією.
Христова Церква зазнавала страшенних переслідувань за часів правління Діоклетіана і Гелея, а 303 р. почалось останнє переслідування Діоклетіана. По всій Римській Імперії розвалювали християнські церкви, спалювали святі книги, християнам забороняли збиратись на молитву, всіх, хто не хотів приносити жертви богам, чекала втрата посад, маєтків, вигнання з краю та часто страшні муки і смерть. Після Діоклетіана переслідування у західній частині імперії стихли та не вщухали вони на сході. Та з часом і там переслідування почали вщухати, а до 311 р. Галерій відкликав едикт про переслідування християн. Однак набагато швидше це сталось на заході імперії, де управляв Константин Великий. Перші роки свого правління він обороняв свої землі від франків. У Римі син Максиміана – Максентій присвоїв собі владу і почав страшно гнобити народ. Його батько Максиміан жалкував, що зрікся влади, і захотів знову стати августом, тому почав бунт проти свого сина. Та Максентій заради влади готовий був позбутись батька, тоді Максиміан втік до Константина. Це відбулось 307 р. Та вже у 310 р. Константин дізнався, що Максиміан ворогує також і з ним, і за це засудив його на смерть.
У 312 р. Константин узяв собі помічника Лікінія і віддав йому свою сестру Констанцію за жінку. А коли з Риму одні за одними почали приходити посланці з проханнями, щоб Константин врятував Італію від насильства Максентія, він оголосив війну і вирушив на Рим. Треба зазначити, що хоча Константин був поганином, він, як і його батько, не переслідував християн. І тепер, перед битвою, він молився також і до християнського Бога.
Це був гарний, сонячний день. Раптом Константин і усе військо побачили на небі великий, як сонце, ясний хрест, а над ним напис: “Цим переможеш!” Ніхто не знав, що це означає. Імператор був здивований, бо хрест, як знаряддя ганебної страти, погани вважали недобрим знаком. А вночі сплячому Константинові з’явився Ісус Христос з хрестом у руці та звелів, щоб військо з такими ж знаменнями йшло в битву, тоді він здобуде перемогу. Зранку Константин наказав зробити хресне знамення і повісити на ньому біле полотно з вишитими золотом і дорогоцінним камінням буквами ХР. Букви прикрасили золотим вінцем. Цей прапор, названий «лябарум», передали п’ятдесятьом найвідважнішим воїнам, щоб вони його стерегли. Також Константин наказав покликати християнських священиків, щоб вони пояснили і розповіли про чудесну силу святого хреста. З цього часу Константин увірував і у душі став християнином.
Тим часом Максентій запитував поганських ворожбитів, якою буде вирішальна битва. Та відповідь була двозначною. Вони передвіщали, що ворог Риму буде побитий. Максентій був переконаний, що цим ворогом є Константин, і ще впевненіше почав битву.
Як грім, вдарило військо Константина, серед якого було багато християнських воїнів; хресне знамення засяяло до сонця, військо закричало: «Великий християнський Бог» і один за одним розбило ряди війська Максентія, а він сам, утікаючи через міст на річці Тибр, загинув. Рим з радістю відчинив свої двері Константинові; хрест Господній переміг, віра Христова здобула свободу, правда перемогла поганство, темрява змушена була відступити перед сонцем. На честь свого визволителя римляни поставили пам’ятник, на якому, за наказом Константина, замість меча поставили хрест, і написали: «Цим спасаючим знаменням я визволив Рим від насильства і повернув народові давню свободу, гідність і славу». З цього часу Константин і його воїни завжди носили на своїх шоломах знак хреста.
На Сході владу присвоїв собі цезар Максимінь Дай. Константин послав проти нього Лікінія, котрий отримав у битві перемогу, і вони поділили між собою цілу державу. У 313 р. вони видали едикт, що кожен може вільно визнавати християнську віру, а християнські церкви, які раніше відібрали, мусять бути поверненими. Однак наступного року між Константаном і Лікінієм почались міжусобні війни. Лікіній отримав поразку в кількох битвах і змушений був віддати Константинові майже всі європейські землі. Настав мир. Та Лікіній почав переслідування християн в Азії та Африці через їхню більшу прихильність до Константина, аніж до нього. Через ці переслідування розпочалась нова війна 323 р.; Лікіній двічі був переможений, а після повторних спроб заворушень, його засудили на смерть і вбили.
Константин став володарем цілої Римської Імперії. Христова віра стала дозволеною, а після перемоги над Максентієм Константин став покровителем святої Церкви. Він з молитвою, покаянням та читанням св. Письма готувався до святої Тайни Хрещеня. Очевидець Євсевій пише: «Коли проголосили свободу віросповідання, то одразу, наче світила, всюди, в кожному місці, повстали християнські громади, які переховувались у часи переслідувань. На батьківщину повертались з вигнання ісповідники святої віри, вони радісно і весело проходили містами і селами. Цілі громади вірних співали на площах псалми і побожні пісні. Навіть ті, котрі раніше погрожували їм смертю, тепер бажали щастя, здивовані цими чудами, вони кричали і славили Бога християн – правдивого Бога. Всюди відбувались урочисті посвячення церков, збирались єпископи, священики і вірні з усіх кінців світу, і всі вони були членами великої Христової родини. Сила Святого Духа всіх оживляла. В них було одне серце, одна думка і одне прославляння Христа Спасителя. Згадка про всі попередні кривди і терпіння минула, всі тішились новим часом і надією на краще майбутнє; ясний, нічим не захмарений день світив променями небесного світла над Христовою громадою усієї землі!»
Імператор Константин надавав Христовій Церкві все більше нових пільг. Звільнив Божі святині від данин і податків (поган і юдеїв не звільнив), дозволив церквам приймати пожертви, сам давав величезні суми на будівництво церков, єпископи мали право суду у випадку, коли хтось був незадоволений світським судом і хотів суду духовного. Також дав право звільняти невільників і тих, котрі в чомусь провинились, а навернулись до Церкви, під єпископську опіку. Військо отримало священиків. До того часу засуджених на смертну кару розпинали, і це була найганебніша смерть, тепер кару було скасовано, а хрест вшановували, як знамення найбільшої честі і слави. Константин віддавав належну шану священикам і утримував їх при своєму дворі. Він був дуже милосердним до убогих, частував їх за своїм столом і наділяв усякими ласками. Тисячі церков повстали в усій імперії. Бог благословив добрі діла, всі піддані були щасливі, усі величали рівноапостольного святого імператора.
Коли повстав злобний Арій з його безчесною єрессю, то Константин скликав Вселенський Собор в Нікеї і сам брав в ньому участь. Яскраво світились його смирення та ревність. Арій пішов у вигнання. Після Собору, зібрані на ньому отці, помолились на освячення нового міста, що повстало з малої Візантії. Його назвали Константинополь, Царгород, Новий Рим.
Та лукавість прихильників Арія впровадила імператора в блуд, і він послухавши їхні намовляння засудив святого Атанасія на вигнання. Вірні католики багато потерпіли від аріян, яких ніби підтримував Константин, та доведено, що на ньому самому не було ніякої вини, він був далекий від єресі та робив усе в добрій вірі. До прикладу, лист, який він написав до короля Персів, Сапора: «Я сердечно доручаю тобі християн і буду тобі дуже вдячний, якщо будеш з ними по-людськи обходитись. У їхній вірі та поведінці немає нічого, гідного догани. Вони приносять Богу безкровні жертви, а кровними гидують, вони любуються чистотою серця, пильнують чесноту і побожність і справедливо можуть пишатися своєю вірою. А я найкращий приклад того, що за ласку, яку виявиш християнам, Бог щедро благословить. Бо я з Божою допомогою, маючи віру в Христа Спасителя, зайняв усю Римську державу, без всяких жертв і чарувань побив і переміг тиранів, все через святий хрест і молитву, що були перед моїми очима. А ті, що переслідували християн, як Галерій, усі загинули».
Перед смертю в Никодимії, де Константин затримався в поході проти персів, він прийняв святе Хрещення. Чистий душею, повний заслуг, він помер там 22 травня. Перед смертю поручив святу Церкву і свою імперію єпископам. За його правління держава пережила найщасливіший період великої слави. Тіло святого Константина перенесено до Царгорода, до церкви св. Апостолів.
У справі поширення християнства св. Константину багато допомагала його мати, свята цариця Олена. Імператор Константин дуже поважав її і як тільки став імператором, одразу покликав матір, св. Олену, котру багато років перед тим покинув батько, бути царицею. А коли у 313 р. вийшов міланський едикт про вільне визнавання Христової віри, Олена навернулась і прийняла св. Тайну Хрещення. На цей час їй було 63 роки. Все її подальше життя було зразком правдивої побожності, відданості та ревності. Вона дні і ночі перебувала на молитві, вбрана в звичайну одежу, ставала поруч з іншими людьми в церкві, вона ніколи не шукала особливого місця чи царського престолу для себе, була завжди готова послужити іншим. Свята Олена була надзвичайно доброю і милосердною до всіх, а передовсім до духовних осіб; вона так поважала їх, що послуговувала їм при столі нарівні з домашньою прислугою. Хоч була царицею, поводилась, наче служниця. Вона наслідувала приклад Спасителя, котрий прийшов у світ, аби послужити іншим. Свята Олена неначе хотіла надолужити за часи поганства, які вона провела далеко від правди. Святий Константин дозволив їй брати для Церкви стільки грошей зі скарбниці, скільки знадобиться. Тому, маючи вільний доступ до державної скарбниці, вона стала матір’ю убогих і нещасних, котрих щедро рятувала милостинями. Своїми великими пожертвами вона збудувала багато церков і монастирів.
Коли цариці Олені було 80 років, після Нікейського Собору, вона поїхала до святої Землі, бажаючи відвідати місця страждань, терпінь і смерті Спасителя Ісуса. В Єрусалимі вона побудувала церкву св. Гробу Господнього (т. з. церкву «Анастазія» – «Воскресіння», а також церкви на Єлеоні і в Вифлеємі. З перебуванням св. Олени на Сході пов’язують віднайдення святого хреста, на якому розіп’яли Ісуса Христа. Серед трьох знайдених Хрестів треба було визначити той, на якому був розп’ятий Ісус, тоді свята Олена наказала покласти по черзі на кожен хрест мерця, на одному з них мертвий воскрес. Відшукавши Животворящий Хрест Господній, цариця спонукала людей вклонитись йому. Цю подію Церква відзначає святом Воздвиження Господнього Хреста. Коли свята Олена повернулась до Царгорода, син Константин хотів побудувати на її честь місто Геленопіль, але вона просила назвати місто на честь св. мученика Лукіяна.
Померла свята Олена на руках свого сина Константина близько 328 р., у глибокій старості та святості. Її жива віра робила її справжнім апостолом, всіма силами і засобами, всім своїм життям старалась зміцнити Христову віру.
День пам’яті святих і рівноапостольних царів Константина і Олени відзначають 3 червня (21 травня).
